1
Одна пара рук стискала холодними тонкими пальцями галактику - легку і тонку, як павутинка, а в другій горів жовтуватий вогник.
– Там буде життя? – спитав Альтус.
- Хто його знає... Я стільки їх сплела за цей час. Стільки засіяла насіння, а зійшло поки що тільки одне.
Вона показала на гарну яскраву галактику, що висіла зараз над колискою сина.
– Ти перша серед майстрів. Деколи я навіть заздрю тобі. Вечорами дивлюся, як ти плетеш нитки-струни і співаєш колискову.
Міррена посміхнулася.
- Моя бабуся казала, що справа майстра - творити незважаючи ні на що. Життя саме вибирає, куди прийти. Ти можеш сплести тисячі й тисячі таких кольорових штук. Розвісити їх у всій кімнаті. Вдихнути у кожну свою силу. А зійде одна. Добре, якщо дві чи три.
- Я давно розчарувався б... Це так довго і складно, і ніякої віддачі.
- Головне – процес. - з легкою усмішкою відповіла Міррена.
Вона натягла тонкі нитки, і вони задзвеніли в її руках.
- Якось хтось назве тебе творцем, так? - підморгнув Альтус.
Дівчина не відповіла. Вона шепотіла над плетінням. Заклинала древні зірки, зверталася до забутих тіней із безмежної Безодні. Взивала до Нескінченності, просячи дати їй ще пару зерен життя. Будинок наповнився тисячами голосів Тих, Хто Жив Завжди. Вони снували навколо майстрині, іскри летіли на всі боки, осідаючи на павутинні галактик.
- Ти оживеш... ти неодмінно оживеш, - шепотіла вона, міцно стискаючи сизі, жовті та фіолетові нитки.
– Там буде життя? – спитав Альтус.
- Хто його знає... Я стільки їх сплела за цей час. Стільки засіяла насіння, а зійшло поки що тільки одне.
Вона показала на гарну яскраву галактику, що висіла зараз над колискою сина.
– Ти перша серед майстрів. Деколи я навіть заздрю тобі. Вечорами дивлюся, як ти плетеш нитки-струни і співаєш колискову.
Міррена посміхнулася.
- Моя бабуся казала, що справа майстра - творити незважаючи ні на що. Життя саме вибирає, куди прийти. Ти можеш сплести тисячі й тисячі таких кольорових штук. Розвісити їх у всій кімнаті. Вдихнути у кожну свою силу. А зійде одна. Добре, якщо дві чи три.
- Я давно розчарувався б... Це так довго і складно, і ніякої віддачі.
- Головне – процес. - з легкою усмішкою відповіла Міррена.
Вона натягла тонкі нитки, і вони задзвеніли в її руках.
- Якось хтось назве тебе творцем, так? - підморгнув Альтус.
Дівчина не відповіла. Вона шепотіла над плетінням. Заклинала древні зірки, зверталася до забутих тіней із безмежної Безодні. Взивала до Нескінченності, просячи дати їй ще пару зерен життя. Будинок наповнився тисячами голосів Тих, Хто Жив Завжди. Вони снували навколо майстрині, іскри летіли на всі боки, осідаючи на павутинні галактик.
- Ти оживеш... ти неодмінно оживеш, - шепотіла вона, міцно стискаючи сизі, жовті та фіолетові нитки.
Коментарі