Сталкер прочинив важкі металеві двері ангарного складу. Ричання іржавого металу із неприємним звуком вдарило по вухам. Усередині, як і усюди, споруда здавалась пустою. На розідраних канатах старого оперативного крану висіла набита усіляким мотлохом металева решітка. Крізь проломлений дах приміщення досередини залітав холодний вітер Мертвого Міста. Морозні пориви повітря розгойдували канати й решітка, ніби зі стогоном, пронизливо, давляче, скрипіла, тяжко рипіла, заповнюючи ангар атмосферою самотнього смутку й журби.

Дітріх прислухався, пригледівся, Сталкер завжди це робив, хоча щоразу знав, - сподівання марні.

Окрім крижаного вітру, що гойдав краном й шарудів рештками стоячих зовні ангару засохлих дерев, у приміщенні не було ані душі.

Сталкер прочовгав у центр ангару,- нікого, - навіть ... пацюків ? Так, Дітріх пригадав істот, що звались «пацюками» ... їх також тут не було.

Від морозу, що наганяв вітер, у Самітника цокотіли зуби а шкіра покривалась неприємними мурашками. Не рятував навіть утеплений шкіряний комбінезон.

Сталкер ще раз окинув приміщення оком. Пусто. Нікого. Повне запустіння ... І цей ріжучий скрегіт металевої решітки ...

Низький звуковий гул у вухах з кожним рипом решітки й свистом вітру збільшувався. Його інтенсивність ставала все нестерпнішою. Сталкер схопився за голову, обезсилено упав на коліна.

— Не можу ... , - його покриті червоними прожилками очі панічно забігали ангаром, дихання стало нерівномірним, зір почав розфокусовуватись, страх підіймався із потемків єства.

— Не здавайся ! Я з тобою ! - Крізь гудіння фантомного трубчастого гулу, розмиті образи перед очима, Дітріх прогорланив сам до себе, - Унизу колектори. Ти бачиш вхід ? Бігом туди ! Ти мусиш зігрітись ! - Перекрикаючи болісне гудіння низьких вібрацій у вухах, промовив собі Сталкер.

Дітріх підскочив. Швидкою пробіжкою, розминаючи заклякле тіло, Сталкер побіг до спуску в ангарні колектори. Ногою Самотній вибив захисні двері й стрімко забіг у темні, наполовину затоплені підземні тунелі.

Дітріх зняв протигаз. Повітря тут було особливо смердюче, гидке й важке, ба ще й сире, але на противагу повітрю Мертвого Міста від нього не боліли легені й пізніше не доводилось кашляти кров'ю.

— Дякую, Джейн - тихо промимрив блідими вустами Сталкер, - Не стій, Дітріху, знайди сухе приміщення, - своїм же голосом відповів він.

Деякий час Дітріх так і чалапав півзатопленим колектором. Попри всю гадь брудної каламутної води, облущених сирих стін, іржавих покритих пліснявою труб й затхлого мерзенного духу, Сталкер знайшов чисту кімнатку. Увійшов. Сів на підлогу у дальньому її кінці.

За невеликий проміжок часу, розганяючи пітьму, приміщення освітив слабкий тьмяний ліхтарик. Тут було багато старих існтрументів, перехрестя усіляких труб, а ще досхочу поломаних, давно несправних трансформаторних рубок й перемикачів.

Маленька, витягнута із рюкзака портативна електроплита, що працювала на ще дійсних батарейках, дала Сталкеру достатньо тепла, аби розігріти вміст старої консерви й закип'ятити чистої води та приготувати чашку гарячого чаю. Мерзенний смрад підземних нечистот колектора ледь як перебили паруючі нотки овочево-мясної консерви й аромат духм'яного ще не відсирілого чаю.

— Пий, їж, Дітріху, поки тепле, - проказав Сталкер.

— Не хвилюйся, не бійся, це Джейн, я з тобою, я тут, - Самітник рукою погладив себе по голові, спробував себе ж обійняти.

Дітріх зігрівся, Сталкер привик до холоду Мертвого Міста, ба в цей же час навчився швидко зігріватись. Це було важливо, для виживання.

І знову Останній спробував прислухатись. На поверхні ще можна було почути вже дещо притихлий скрегіт металевої решітки ангарного крану. Важкий низький гул у вухах Дітріха майже зник, дихання нормалізувалось, зір прийшов у норму.

Натомість тут появились нові дратуючі звуки капаючої води, та бряскання металевих частин трубопроводу й тріск відсирілих бетонних стін. Важливим було те, що «Джейн врятувала, вона завжди рятує» - подумав він.

Сталкер зняв праву рукавичку. Тендітно, лагідно обійняв свою руку, поцілував тильну сторону долоні й притулився до неї лівою зарослою щетиною щокою.

— Немає ... Ніде нікого й нічого немає, - Брудні, чорнючі брови напружено зійшлись досередини блідого морщавого чола, губи скривились у болісній гримасі.

— Це не кінець, Дітріху, ти знаєш ! - Мовив він собі, - Я буду з тобою, поруч, - відповів для себе ж Сталкер.

— Я люблю тебе, Джейн, - Дітріх поцілував свою долоню.

— І я тебе люблю, Дітріху - відповів собі Сталкер.

Наступній день зустрів Самітника густими, чорно-блакитними грізними хмарами.

Збиралось на дощ й небо ставало усе темнішим. Десь далеко за горизонтом сіро-білого силуету пустих занедбаних будинків Мертвого Міста спалахували ледь помітні змійки фіолетових блискавок. Позаду Сталкера одиноко стояв півзруйнований ангар. Решітка рипіла, як і учора, а вітер так і шарудів замерзлими, неживими гілками мертвих дерев. Дітріх замінив фільтр протигазу. Вдихнув більш чисте повітря. Закашлявся, прикрив вічі, порахував до трьох - видихнув, порахував назад до одного - вдихнув, розплющив вічі. Тоді Сталкер міцніше закріпив на плечах рюкзак й хотів було йти.

Раптово позаду Самітника із гучним гуркітом щось упало. Дітріх почув, як обвалюється будівля. Обернувся. Сталкер зочив, що обвалився увесь дах старого ангару, при цьому рухнув й кран з решіткою, повністю заваливши вхід у підземні колектори складу.

— Сьогодні міг бути мій останній день - подумав Сталкер.

— Але ти живий, не все втрачено - відповів собі він.

— Так, Джейн. Авжеш, - мовив Самітник.

Сталкер в останнє глянув на уламки того, що ще вчора було ангарним складом, після чого рушив у туманну імлу Мертвого Міста.

У місті мрячив крижаний, дрібний дощ. Вітер ніс у сторону Сталкера холодний білий туман. Дітріха проймали дрижаки, що ломили кості й зводили м'язи.

Крокуючи спустошеними вулицями, перевулками, площами, районами, Дітріх тремтів, марно намагаючись зігріти бодай руки.

Самітник невідводив очей від оточуючих його кинутих автомобілів, вантажівок, мотоциклів, велосипедів, а ще домівок, магазинів, салонів краси, ресторанів й усіх інших будівель, техніки, споруд, набутків втраченого минулого. А вони, наставивши шматки темно-рудого іржавого металу та обвалених бетонних й цегляних стін, ніби виставивши зуби, шкірились, насміхались, глузували зі зниклого людства. Усе місто немов і не помітило, що нас більше немає. Навпаки, Дітріху здавалось, що воно було раде цьому.

Мертве Місто ніби стало окремою потойбічною істотою, вільною від людського впливу. Духом гиблої цивілізації, який існував по своїм законам тиші й забуття.

Та канули в небуття не тільки люди. Сніжники забрали й усіх звірів також, згинули й рослини. Тут не співали пташки, забутими вулицями не бігали зграї здичавілих собак, котів, не було навіть пацюків, ані комах. Не росла зелена трава. Не цвіли пахучі дерева й кущі. Залишилось тільки місто. Урбаністичні кам'яні руїни старого світу й зів'ялі, засохлі, замерзлі рештки відійшовшої в посмертя природи.

А ще був Дітріх ...

Чому він вижив ? Як так трапилось ? Сталкер не міг точно сказати. Сніжники приходили за ним, але не забирали, як усіх інших. А Джейн завжди підтримувала, ніколи не залишала Самітника. Їхній шлях завжди ділився на двох. Вони були нерозлучними. Вони були разом ...

Той самий низький трубчастий гул супроводжував Сталкера увесь час, іноді він був тихим, ледь чутним, часом терпимим, а подеколи зовсім нестерпним. Коли Дітріх дійшов до середини вулиці друзів-особняків, гул став таким сильним, що Самітник зняв протигаз й дико, на всю горлянку закричав, -«Відгукніться, агов, будь ласка, хоч хтось !!», - голос відбився відлунням, місто механічно підхопило його, повторило кілька разів й поглинуло не давши жодної відповіді.

— Одінь протигаз, Дітріху ! Негайно, протигаз, прошу, заради мене ! - як завжди промовив до себе Самітник.

— Вибач, Джейн. Я ... я божеволію, мені страшно, я боюся, Джейн, - відповів Самітник. Невпевненими рухами Сталкер почав незграбно одягати протигаз. Вдихнув очищеного повітря. Не допомогло. Йому робилось гірше. Гул гудів, від нього боліли вуха. Зір швидко розфокусовувався, дихання збивалось. У страшних чорних небесах міста Дітріху знову почали мерещитись дивні двометрові складні структури схожі на сніжинки, що обіймаючи одне одну, утворювали ще більш фантастичні візерунки.

У Дітріха почали кровоточити вуха. З очей і носа потекли цівки крові. Раптово він відчув, що з усіх сторін за ним хтось спостерігає. Щось дивиться на нього з розвалин пустих будівель, заглядає із темних закутків занедбаних перевулків, кидає погляд із покритих пилюкою вікон кинутих авто. У монотонному звуковому гулі Дітріх вчув нерозбірливі слова, дивні голоси, чийсь сміх і плач.

Сніжні структури почали опускатись нижче. Їхні танцюючі, химерно об'єднані кристалики утворили навколо Сталкера сітчасті, розтягнені мембранами снігові огорожі у формі кілець.

Самотній знав, що це. Дітріх прекрасно розумів, що зараз його також може не стати.

Сталкер, мов підкошений, швидко впав на живіт. Він заклав руки за голову й тихенько, ледь чутно почав промовляти, -«Я живий, моє серце б'ється, я дихаю, моя кров гаряча, я думаю, бо існую ... Я тут, я живий !!»

Самітник не дивився, що відбувалось із сніжною огорожою. Він лише чув, як з огидним чваканням стягувались кристалічні мембрани, і відчував, як пекуче й болісно спину пробирав смертельний колючий мороз.

Протигаз Сталкера запотів, навіть із середини він вкрився приморозками, брови замерзли, щоки поблідли, губи стали нездорово бежевими, — «Моє серце б'ється, я дихаю, моя кров гаряча, я думаю, я живий і існую !!» - дещо панічно, нерівним, переляканим голосом продовжував шепотіти він.

І все припинилось ...

Дітріх лежав на асфальті дороги, він огледівся. На вулиці друзів-особняків були лише старі півзруйновані будинки та кинуті іржаві автомобілі. Легкий туман огортав зубчасті руїни розвалин. І дрібний, крихітний дощ заливав заглибини ямок пустої асфальтової дороги.

— Вони пішли, Дітріху, - мовив він, — Сніжники пішли ! Все гаразд ! — Вигукнув Сталкер.

— Вони повернуться, Джейн, - відповів він собі, Сталкер зняв протигаз, приморозки на його бровах танули і холодна морозна вода змішувалась із кров'ю і сльозами, що рясно текли із очей. Дітріх прийняв сидячу позу, притиснув коліна до грудей, і гірко, мов дитя рюмсаючи, мовив -«Вони ... завжди ... повертаються»

— Навіщо ти зняв протигаз, Дітріху ? - мовив Самітник. Сталкер відчув, як його легені зводять судоми, гарячий металевий присмак на язиці, тепла речовина заповнила рот. У наступню мить умивальник ванної кімнати був повністю залитий блювотинням з кров'ю й домішками крихітних колючок, схожих на маленькі темно-зелені булавки.

Важко дихаючи, Дітріх пришкандибав до вітальні, усівся на дрантя того, що колись було диваном. Перед ним на уламках стола стояло три рації трьох різних хвиль. Усі монотонно, хмуро шипіли.

— Нікого ... як завжди, - протираючи рукавом кров із уст, засмучено похитав головою Дітріх.

— Шукай, Дітріху, я вірю у тебе, продовжуй шукати, - відповів він.

У вікно будівлі, де ночував Дітріх, тут і там вдарялись колобки-личинки сніжників. Ці жовто-білі, покриті бридотними лакунками крилаті кульки бились об вікна, ковзали по склу, подеколи, булькаючи, випускали у повітря спори із колючими булавками, від яких боліли й кровоточили легені.

У будинку було холодно. На обдертих стінах висіли крижані бурульки, меблі майже повністю розвалились, а побутова техніка давно вийшла з ладу.

Дітріх знову пробував зігрітись. Гул у вухах притих, уночі, частенько, він був майже нечутним. Знявши рукавички, Самотній ніжив долоні об маленьке вогнище розпалене із древніх книжок, що знайшлись в хатині.

У Самітника закінчився чай, останні консерви зіпсувались, сіли батарейки у ліхтарика та в портативній електричній плиті. В Останнього залишилось зовсім трішки, на пару ковтків, чистої води, не інфікованої сніжниковими колючками-булавками.

Жалюгідні краплі вологи відразу закипіли у наполовину розбитій чашці опущеної над вогником. Дітріх швидко взявся відсьорбнути. Облік кип'ятком ясна, горло, трахею. Закашлявся. Знову вирвав кров'ю із рештками колючок-булавок.

— Ні, не здавайся, ти знайдеш, шукай ! - крекочучим голосом, крізь окривавлені зуби, прохрипів він.

Сталкер ліг на дрантя дивану, скрутився калачиком, накрив себе якоюсь брудною ганчіркою. Все його тіло пробирав жахливий тремор, з рота сочились залишки поцяткованої колючками крові й блювотиння. Сталкер зблід, обличчя покрилось страшними зморшками, губи ледь рухались, під очима виступили синяки, очі висохли, волосся замерзло.

— Дітріху, Джейн з тобою ... ти не сам... ні ... Дітріху, не спи ... тобі не можна спати ! - нерозбірливо марив він.

Дітріх лежав, не рухався, він слухав мертвий шепелявий ефір трьох рацій і в такт білому шуму тихеньким бурмотінням повторював, - «Ш-ш-ш-ш»

— Я ... люблю ... тебе ... Джейн, - ледь розбірливо вимовив Останній.

— І ... я ... тебе ... люблю ... Дітріху, - відповів собі ж. Незграбно Сталкер поцілував свою долоню, спробував обійняти самого себе, —«Нікого ... ш-ш-ш-ш ... Нікого», - повторював він за раціями, - Останній прикрив вічі, темрява боляче різала зір, дихати ставало все важче, одна легеня повністю відмовила, параліч наповнював тіло, - «Немає... ш-ш-ш-ш ... Немає» ...

Мерзлі, сухі рештки загиблих рослин хрустіли під ногами Сталкера Дітріха. Він йшов повільно. Вище й вище Самітник підіймався на сивий, покритий пилом пагорб. Останнього здивувало, що замість протигазу на ньому був респіратор, та і те, що взагалі не було звукового гулу у вухах, такого раніше не траплялось. А ще турбувало те, що на диво, почувався він аномально здоровим і щасливим, що також здавалось нереальним.

На височині, у колі мертвих дерев стояла Джейн й дивилась зверху вниз на Мертве Місто. Крізь подвійний фільтр респіратора дівчини виходили потічки гарячого повітря, її чорне пальто і темне волосся розвіював вітер. Вона була струнка, дуже юна, помітно красива кароока брюнетка з коротким, але акуратно підстриженим волоссям. Це було дуже дивно, Дітріх не бачив раніше Джейн, хоча й вірив, що вона існує. Недовіру викликав і той факт, що за Мертвим Містом завжди смертельний холод, але їм обом було, на здивування, досить тепло.

Дітріх підійшов ближче, порівнявся із нею плечем. Вона взяла його за руку. Вказала пальцем на темно-сірі хмари над розвалинами Мертвого Міста. Самітник підняв очі, його зінниці звузились, від здивування перехопило подих, серце у грудях шалено закалатало, у скронях загупало. Сталкер не міг повірити у те, що бачить, - у тягучих, темних, зловісних хмарах Мертвого Міста почали появлятись просвіти. Вони побачили, як із них засяяли промінчики сонця, освітили найвищі, обламані хмарочоси міста, залили ніжним оранжевим світлом покриті тріщинами, занедбані вулиці, райони, площі.

Над Містом Мертвих вперше за десятки років зійшло ... Чисте Небо.

— Це промінь надії, - Відповіла Джейн. Вони зняли респіратори. Вітер став дивовижно легким. На повні груди Джейн і Дітріх вдихнула чистого повітря. А на найближчому дереві побачили перший признак життя, - маленьку зелену бруньку.