-Можна трошки швидше? Що ви сунетесь, як слимаки до склу!-обернулась назад руда дівчина. Вона йшла попереду, а інші подорожні ззаду.

-Коли ми вже дійдемо до того Сан-пе-Гайро?!-пробурмотала чорнява дівчина, пригорнувшись до хлопця.-З чого ти взагалі взяла, що воно існує? Може це чергова вигадка?

- Ми все детально перевірили! В нас є факти і свідчення реальних людей! Воно має бути на вершині цього пагорбу.

Подорожні піднімалися пагорбом, рясно всіяним деревами та кущами. Сонце припікало, але ліс давав свою прохолодну тінь. Земля була вкрита зеленою травою, пухнастим мохом, котрі ще ніколи не бачили людей. Птахи голосно виспівували серенади і старанно вели гнізда. Серед горобців і ластівок літали й незнайомі пташечки. Вони були невеликі, темні, на хвостику вирізнялась довга пурпурова пір'їна.

Друзі прямували до Сан-пе-Гайро. Напевне мало хто взагалі знає про його існування.

-Пагорб доволі високий, чому тоді місто не видно з супутника?-озвався хлопець, якому крім свого рюкзака доводилось нести ще й своєї чорнявої супутниці.

- Незнаю,-не так бадьоро відповіла руда.- Може, просто хмари, туман...і тому невидно...

На цьому розмова завершилась. Руду дівчину звали Еліс. Вона ще з дитинства захоплювалась мандрами, небезпечними спусками. Зі слів виховательок вона вже й народилася в інтернаті. Її мати прийшла знеможена до першого ліпшого сиротинця. Зі слів тітки Шелі(виховательки в сиротинці) Еліс знала, що її мама була чорно волоса, з довгим обличчям і гарним носом, мала дещо бліду, зеленкувати шкіру, а також що вона народилась у місті Сан-пе-Гайро. Ніхто не чув про таке місто, де воно і хто там живе. У 4 роки маленьку Еліс усиновили дуже добрі люди, яких вона досі називає своїми батьками. І зараз, вона як і, напевно, більшість усиновлених дітей хоче відшукати, хоча б згадку про біологічну рідню. Уже 4 роки Еліс копалась у старих книгарнях і шукала факти в інтернеті. Були й очевидці, що твердили, ніби бачили на вершині залісеного пагорба місто в тумані. Але ніхто ніколи не ставився до цього серйозно. Так як і спутники Еліс. Чорняву дівчину звуть Стефані. Вона стара подруга Еліс. Вони подружились на факультеті геодезизму. Але, видно, Стефані не за власним бажанням туди пішла. На пошуки міста відправилась, як підмога для Еліс, але чи була вона підмогою? Поряд з Стефані йшов хлопець. Він був трохи за неї старший. Мав каштанове волосся і був високий на зріст. На вигляд він був засмучений, але завжди підтримував Еліс, допомагав їй шукати місце, де мало б знаходитись місто.

Навколо ще більше згустилися хащі. Згодом друзі дійшли до гірської ріки, котра піднімалася вверх на пагорб. На голубій воді плавали білі і рожеві квіти. Тут була така чарівна атмосфера, одне дерево переломилось і лежало на землі, друзі вирішили сісти на нього і відпочити. Біля струмка-ріки росли величезні ялини. Їх гілки були дуже пухнасті і яскраво-зелені. Вода блищала і шуміла. Птахи співали і пурхали. Небо дихало теплом і сяйвом.

- Хух,-озвалась Стефані.-Вже час обідати, любий ти будеш?

-Давай,- відповів Чарльз.

-Чудово, давайте постелимо покривало на цій м'якій травичці,-запропонувала Еліс.

Друзі сіли на травичку, їжу поклали на покривало і почали їсти.

-Як думаєте, ми дійдемо до вечора?-запитав Чарльз.

-Ми вже доволі високо, та й ще не довго залишилось, думаю дійдемо,-відповіла Еліс.

-Незнаю,-почала Стефані.-Може варто поставити палатки і переночувати...

-Стефані! Ти що? Потерпи трошки, ми скоро вже дійдемо і ти відпочинеш, як так замучилась,-з досадою кинула Еліс.

Раптом пташечка підлетіла до Еліс і почала клювати бутерброд.

-Ого! Яке миле!-пригортаючи пташку з фіолетовою пір'їною на хвості, промовила Еліс.

Підлетіло ще декілька пташок до інших.

-Киш, дармоїди! Киш!-почала відганяти птиць Стефані.

Еліс ж віддала, вже десятку птахам, свій пончик з родзинками. Чарльз гладив голуба, який теж підлетів на запах смаколиків. На долоню Еліс вмостилась одна птиця. Очі в неї були такі ж як пір'їнка на хвості-пурпурові. В зубах вона щось тримала, поклала це Еліс в руку і прилетіла. За цією пташкою полетіли і інші. Знову стало тихо, лише шум струмочка доповнював гармонію.

-Що це в тебе?-запитав Чарльз.

-Незнаю, пташечка в зубах принесла. Схоже на велику насінину.

Справді, це було схоже на дещо збільшене зернятко соняха, але пурпурове.

Час йшов швидко, тому прийшов час збиратись і йти далі. Весь посуд був зібраний у рюкзаки, покривало теж. Друзі пройшли по зломаному дереву через струмок. Сонце вже потроху почало опускатись. Небо ставало рожевим, а ліс на пагорбі темнішим.

-Мені здається, що я вже бачу вершину цього пагорба!-вигукнула Еліс.

-Ми не встигнемо дійти! Я ж казала, що треба залишитися і переночувати в лісі. А тепер там на вершині лісу нема, ночувати будем під відкритим небом!-невдоволено бурчала Стефані.

-Стефі! Я впевнена, що на вершині місто. Я... я навіть вже це відчуваю.

У такій атмосфері друзі пішли далі. Спуск ставав крутіший, йди ставало важче. Ліс ставав все рідшим і рідшим. Була приблизно шоста вечора.

Друзі дійшли до вершини. Але перед нею була крута, висока кам'яна скеля, що закривала вид на вершину. -Треба її обійти, бо так взагалі нічого не видно,-запропонував Чарльз .

-Не обійдеш, на її краях обриви, треба перелазити верхом..

-Що!? Я туди не полізу і не мрійте! І взагалі, нащо ви втягнули мене сюди?! Це ти, Еліс!

-Що? Ти сама пішла зі мною? Казала, що підтримаєш! А ти просто дводушна! Не хочеш не йди! Ти одна знала як це важливо для мене!

Еліс зірвалася з місця і полісла на сіру скелю. Її кросівки сковзали по каменю. Але вона продовжувала лізТи. Чарльз поліз за нею. Раптом нога Еліс знову зковзнулась і дівчина покотилась до обриву. В одну секунду Чарльз схопив руку Еліс і вже в мить вони лежали на квітах, з іншої сторони скелі. Еліс підвелася, протерла очі і.... ось воно....Сан-пе-Гайро...