Вулиця була просякнута дешевим алкоголем й димом від жахливих цигарок, які ще років з десять назад продавали за п’ять гривень. Сьогоднішня злива не змогла відмити стару бруківку від цього стійкого, роз’їдаючого очі, смороду. Люди навколо, немов божевільні, пускалися берега після тяжкого робочого тижня й намагались забутись, втоплюючи свої проблеми в чарці. Типове життя інфантильних особистостей від 25 до 40 років, які ще щось намагаються довести світові й, перш за все, собі.

Венька був таким до певного часу, поки не зрозумів, що немає сенсу заливати в себе пійло, від якого зранку лише жахливий головний біль. Тому сьогодні він просто блукав мощеними вулицями, не маючи жодної певної цілі.

Він любив це місто за невисокі старі будинки, ковані балкони й небо, що просякується крізь вічну ковдру сірих хмар. Тут, на вулиці Винниченка, його чекав старий трамвайчик, улюблений затишний парк, облускана від дощу лавка й невеличка кав’ярня, де завжди готують неймовірно смачну та ароматну каву.

Потрібно було просто перечекати цю ніч, на світанку завжди простіше.

Хлопець зупинився навпроти якогось пабу, котрий був повністю переповнений галасливим людом. Ті ж не звертали уваги ні на кого, їх переймали лише особисті бажання. Та, власне, навіщо їм думати про когось ще, особливо зараз, коли все так круто й просто.

Частково він навіть заздрив їм. Веселий сміх, порожні розмови, хтиві загравання одне до одного й продовження ночі у когось на квартирі. Потім безладний зв’язок й шкодування про зроблене ближче до ранку. Молодь, що з неї взяти. Вона ловить моменти поки можна розважатись, забуваючи про наслідки.

Венька дістав з внутрішнього карману табак й прийнявся робити самокрутку. Йому не подобались звичайні цигарки з їх пластмасовим смаком. Він вважав, що якщо вже труїти свій організм, то краще вже хорошим табаком.

Спершись на стіну старого будинку він спостерігав за опівнічними приблудами. Хтось був пьяним в друзку, хтось спішив потрапити додому, а хтось так само, як й він, просто блукав вулицями. Венька підняв очі до неба, сьогодні воно було на диво чисте й безхмарне. Здавалось, хтось могутніми вітряками розігнав усі хмари й оголив зірки, дозволивши їм спокійно мерехтіти, зберігаючи в собі всесвітній спокій.

Хлопець примружив очі й, перед тим як затягнутись цигаркою, на повні вдихнув післягрозове повітря. Час завис у просторі й думки розсіялись ніби дрібні краплі весняного дощу. Щось привабило його увагу. На іному кінці вулиці Венька помітив як рудий пес, шкутильгаючи на одну лапу, намагався перейти через дорогу. Та невеликий трафік автівок ніяк не дозволяв йому досягти бажаногого. Пес що є сили все пробував ступити на мокрий асфальт, та черговий водій зганяв його потужним сигналом. Хлопцю стало шкода пса, тим паче з бойовим пораненням, тварина виглядала дуже нещасною.

Венька сховав цигарку назад в караман й рушив в напрямку дороги. Насправді, хлопець ніколи не тримав тварин, бо ж в дитинстсві його страшенно покусав сусідський пес. Після того, дитяча пам’ять зберегла цю неприємну картину й по цей день трималась перед його очима. Тому, бажання завести собі когось ніколи не виникало. І в інакшому випадку йому було б зовсім байдуже. Проте чомусь сьогодні йому стало шкода тварину й Венька вирішив зробити добру справу.

Тим часом пес, не полишаючи своїх відчайдушних спроб, підійшов ближче до зебри, аби привернути до себе увагу не зовсім чемних водіїв. Хлопець перебіг дорогу й зупинився поруч з твариною.

- Ну що, друже, допомогти тобі? – Венька звернувся до пса й той підняв на нього своїї янтарні очі. Цей погляд був красномовніший всіляких слів. Венька побачив у них своє віддзеркалення. Самотня опівнічна тінь, до якої немає абсолютно нікому справи.

Вони стояли один навпроти одного, розповідаючи кожен свою легенду про то, як місяць їм простилає свій шлях й кожного разу запрошує пройти за собою. Про то, як рясний дощ час-від-часу змиває з душі осідлий пил злих язиків. Про то, як вітер пролітає й забирає на своїх крилах всі образи й шкодування.

- Ходім. – мовив хлопець й пес покірно послідував за ним.

Краплі теплого дощу починали свою барабанну партію, вітер виконував головне соло, а місяць...лише чекав свого часу. Дві тіні в той вечір оберігали спокій на вулицях свого міста. Кожен з них був полишеним мандрівником, який шукав своє місце в цьому світі. Але сьогодні Венька чомусь не почував себе самотнім. Край неба пробивались світлі промені. Вони фарбували, міліметр за міліметром, душу кожному, грішному й праведному. Промені відчайдушно дарували тепло вічним мандрівникам на цій землі.

Найтемніша ніч перед світанком. І, здається, Венька дочекався свого світанку.