Наречена

Коли відкрила очі, то знову їх закрила: по сітківці вдарив сніп яскравого світла. Наче, звіддалі чулися приглушені чоловічі голоси. Вони щось бубоніли наполегливо та сердито, хтось смикнув її за рукав.

- Відповідайте, - врешті розібрала вона слово.

- Що відповідати? – почула власний притишений, ніби за шаром вати, голос. А потім один із чоловічих:

- Хто ви така? Що тут робите? Назвіть своє ім.*я.

Хтось ляснув долонею по полірованій поверхні столу. Від подиву вона відчула, що знову відкрила очі.

Світляне коло коливалось крізь сльози та пелену туману, поза ним було коло суцільної темряви, з якої одлунювали ці чоловічі сердиті голоси, але видно нічого не було.

Вона поглянула на власні руки. Вони спокійно лежали на поверхні столу, але кінчики пальців помітно тремтіли.

- Хто я така? Назвати моє ім.*я? – вона даремно прагнула знайти у власній свідомості хоч щось, що нагадувало би відповіді на ці питання.- Хто ви такі? Що я тут роблю? Як мене звати, - врешті вичавила з себе.

- О, ні ні ні…не намагайся переконати нас у тому, що ти втратила пам*ять.

- Я втратила пам*Ять. Я не знаю відповідей.

- Вона не знає відповіді. Тисяча сонць! Що нам тепер робити?

Через мить вона почула, як гримнули двері. Очевидно, чоловіки вийшли. І дійсно, з того, що повітря навколо перестало коливатися, вона зрозуміла, що залишилась сама. Її просторове відчуття підказало, що кімната невелика, без вікон, сповнена темряви, але навпроти її обличчя так і світила потужна лампа.

- Це що допит? Я на допиті, - донісся до неї знову власний голос,а ле відповіді вона вже ніякої не почула.

Почала оглядати саму себе. Вона усвідомила, що сиділа на твердому незручному стільці, вона побачила довгу білу сукню, піднявши руки , намацала вельон на власній голові.

- Отакої, - я що наречена?

Супутник

Наступної миті вона знову почула грюкіт дверей. Але крізь світляне коло, яке так і стояло в неї перед очима, нікого не побачила. Проте, можливо, через те, що очі не могли постачити достатньо інформації її мозку, слух і відчуття її загострилися. Інстинктом вона відчула, що більше в кімнаті не сама.

- Хей, шановні, чи законно мене тут тримати,- почула власне питання.

Але у відповідь вчулося лише якесь незрозуміле чи то сичання, чи то шепіт. Вона прагнула хоч когось або щось роздивитись. Очі призвичаювались до темряви і навіть до світла. Над нею відчувався силует високого чоловіка.

- Хто ви?

- Зараз вам не варто довго розмовляти, тим більше, що я не зможу дати відповіді на ваші питання, але рекомендую просто довіритись мені.

У наступний момент вона відчула, що чоловік взяв своєю рукою її правицю. Рука була тепла і приємна на доторк, а від чоловіка пахло дорогим лосьйоном. Вона відчула, як чоловік акуратно, але наполегливо тягне її за руку. Піднялася зі стільця, відчувши, що ноги їй затерпли від, очевидно, довгого сидіння, вона переступила кілька разів. Чоловік розуміюче чекав, але за певними ледь вловимими рухами зрозуміла, що треба спішити, вона ступила за ним. Позаду щось важко потяглося за нею. Обернувшись побачила довгий білий шлейф, що досі був звернутий, наче спляча змія, а тепер повільно розгортався за її спиною. Він був важкий , незручний та нагадав їй у цій темряві якусь мертву тварину.

- Що з цим робити? Я так далеко не втечу…- вона сердито дивилась на силует чоловіка, не знаючи навіть, чи бачить він вираз її обличчя.

- Вам прийдеться з цим упоратись, - його голос був терплячим, але відчувалась у ньому якась напружена нотка. – Зробіть щось, нам потрібно йти прямо зараз, інакше може бути запізно.

Вона підхопила хвіст шлейфа і намотавши його на руку, хоробро ступила за чоловіком з приємним голосом та доторком. Через мить вони опинилися за дверима, які гупнули тепер вже за її спиною. Перед очима усе ще стояло світляне коло, засліплені очі сльозилися, сльози точилися їй по щоках, і коли вона витерши одну сльозу, подивилась на власну долоню, то побачила чорні розводи від туші.

- Прийдеться поспішити,- почула вона голос. – Я ваш Супутник. Добре, що довірились мені.

Втеча

Вони пробиралися якимись довгими коридорами без вікон та дверей, а якщо траплялись двері, то за ними вчувалися сердиті чоловічі голоси, суперечки, іноді сварки, іноді просто бурмотіння. Чоловік йшов швидко, їй приходилось майже похапцем бігти за ним. В коридорах стояла та дивна тиша, що здається важкою та зловісною через те, що така тиша буває в таких безгомінних коридорах, з яких не так просто виплутатись. А те, що вони заплутались, вона переконалась, бо чоловік, іноді зупиняючись посеред якогось глухого кута, розвертався і їм приходилось бігти у зворотній бік.

Очі звикли до сутінок, що панували тут. Вона почала вчувати дивний запах цієї. Це ніби був запах самої цієї тиші, змішаний із запахами паперу та лосьйону, запахи дорогих сигарет ледь танули в цих коридорах.

- Де ми?

- Де? Ви не знаєте, хто ви? Ви навіть не знаєте, де ви?

- Це був якийсь допит?

- Саме так, моя мила, допит. Ви- чужинка на нашій планеті. Ніхто не знає, звідки ви з*явилися, хто ви така і що тут робите.

- Пла…не..ті? – вона відчула, як в неї перехопило подих. – Мабуть, це якась помилка, це неймовірно. Я не можу бути на іншій планеті. Це виключено.

- Ви на іншій планеті, зовсім на іншій.

В цей момент врешті за ними хрюпнули якісь важезні, наче ковані двері, і вони опинились під сліпучо білими небесами. Світло знову боляче різонуло по сітківці.

- А от це вже нам ні до чого…- вона відчула, як чоловік одягав на неї окуляри, і коли відкрила очі, побачила, що скельця в окулярів були чорні, крізь них вона побачила дивний світ. Такого вона не бачила ніколи у своєму житті.

Дзеркальна планета

Безмежні білі небеса, наскільки вона встигла розгледіти їх, були високі та безмежні, а ще в них вона побачила кільце з дивних зірок, які , очевидно кружляли навколо планети. Вона могла роздивитись, як щільно одна за одною були розташовані вогні цих зірок, наче на небесах хтось розвісив гігантську гірлянду різнокольорових вогників.

- Вони будуть нас переслідувати, - проте сказала вона.

- Ймовірно, - відповів чоловік.

І в цей момент вона наважилась роздивитись Супутника. Це був бездоганно одягнений чоловік у вишуканому костюмі та зі смаком дібраній краватці. Вона завжди трохи боялась таких чоловіків, бо сама ніколи не була бездоганною леді. Проте, чоловіка , очевидно, це зовсім не турбувало. Він подивився на небо, а потім просто сказав:

- Зараз двісті сорок восьме сонце, значить ще ранок. Але нам потрібно сховатися , бо скоро припече так, що ми не зможемо так просто стояти на свіжому повітрі. Ходімо за мною.

Вона обернулася на двері, з яких вони тільки но вийшли і тихенько ахнула. Над ними, скільки сягало око, здіймалася бездоганно відполірована стіна, вона губилася десь у сліпучому світлі двісті сорок восьмого сонця, а двері , що дійсно виявилися важкими і кованими, були вже щільно зачинені.

Вона вирішила нічому не дивуватись. Під ногами , наче жива ворушились високі трави, вони обпліталися навколо щиколоток та гомілок, шкрябалося, наче це було кошеня. Вона роздивилася навіть маленькі ніколи до цього не бачені квіточки, але у наступний момент чоловік , владно кивнувши небо, покликав її за собою. Вона відчула, що босоніж буде приємно пройтися цією прекрасною зеленою галявиною.але чоловік знову пішов занадто швидко. Вона ледь встигала за ним. Неподалік височіла дивна пірамідальна будівля. Але чоловік, ніби відчувши її думки, усміхнувся.

- До піраміди дуже далеко, але в мене є транспорт.

У наступну мить він чимось клацнув, а після цього вона почула над їхніми головами дивне гудіння, приглушене, але приємне. Поруч приземлилась якась дивна капсула, і , коли двері всередину відчинились, чоловік запросив її туди увійти.

Піраміда

Капсула миттєво злетіла у білі небеса. Всередині пахло якось по особливому. Це була мішанина з технічних та живих запахів сигарет, чоловічих парфумів та ще чогось, ледь вловимого, чого вона не знала. В капсулі було дуже затишно, хоча панував якийсь неземний лад, все було таким, яким ніколи не було на землі.

- То що це за планета ,- спитала вона. Вона відпустила шлейф, і він потягся за нею, наче хвіст за ящіркою.

- Це дзеркальна планета, Противоземля. Вона є двійником Землі і кружляє навпроти тою ж орбітою.

- Ти що розігруєш мене?! - гнів і лють переповнили її і готові були вихлюпнутися, наче з киплячого казана.

- Не сичи, наче зміюка. Противоземля- це дзеркальна планета. Вона кружляє собі орбітою.

- В нас на Землі я ніколи й не чула про таке. А я навчалась у школі. І навіть читала книги. Нічого ніде не зустрічала про дзеркальну планету!

- А вона є, як бачиш. І саме на неї ти потрапила.

Крайнебо, що займало пів панорамного вікна біліло все яскравіше. Іншу половину зайняла гігантська споруда, яка зблизька виявилась справжньою цитаделлю з якихось старовинних плит, очевидно, складених не одну сотню років тому назад.

- Тисячу! Не одну тисячу років. Піраміда червоних черепків. Загублена цивілізація вісторіанців.

- Вісто…Що за цивілізація така?

- Ніхто про неї нічого не знає. Про цивілізація. В нас таких тисячі, як і сонць.

- Еее…Хлопче, пригальмуй. Тисяча сонць?

- Авжеж, мала. Наша планета ZIRKA кружляє серед сонмища, тобто вченою мовою, зіркового скупчення. Тому в нас тисяча сонць. І всі скажено світять прямо нам в очі. Тому ми не виходимо без окулярів.

- А піраміда…

- Пірамід в нас так само багато. Вони зведені лінією екватору. Кожна цивілізація прагнула збудувати найвищу, але деякі з них вже занепали, деякі процвітають, деяких вже й назви стерті з плит, з яких складаються ці піраміди.

- Як я сюди втрапила?

- Це ти мені скажи, як ти сюди втрапила, бо ти нас дуже налякала. За тебе навіть узялися дуже серйозно, мала. І хто ти така, врешті?..

- Я …не пам*ятаю.

- Амнезія…Як недоречно.

Спадок вісторіанців

- Ми прямуємо до цієї піраміди?

- Так, мила, прямуємо.

Він сидів за пультом керування, ніби залитий у крісло, що обтікало його тіло, зависаючи над поверхнею підлоги. Чоловік не торкався жодних приладів, хоча насправді жодних приладів у тому сенсі, якому вона звикла про них думати, там не було. Він сидів перед абсолютно чорною матовою поверхнею, яка віддзеркалювала власне його самого, і просто уважно дивився на зображення. Проте, капсула так вправно маневрувала між чимось , схожим на сталактити та сталагміти, що перегороджували дорогу до піраміди, що вона просто оніміла від подиву.

- Як вам це вдається, - врешті спитала.

- Це спадок вісторіанців. Ми звикли спілкуватись словами, а вже слова викликають певні реакції та емоції, почуття та мисле форми. Вісторіанці ж спілкувались без слів , безпосередньо за допомогою самих мисле форм, емоцій та думок, почуттів та ще чогось. Це достатньо передавати за допомогою ментального психопотоку. Я просто дивлюся на власне дзеркальне зображення, а машина зчитує мої емоції, мій стан, мої наміри та формує мою майбутню реальність, яка найбільшою мірою відповідатиме моїм потребам, або потребам моєї мети.

- Тобто ви самі ще не усвідомлюєте свій стан, ви не знаєте, куди потрапите?

- Певним чином , так,- усміхнувся чоловік. При цьому на його бездоганному чолі з*явились бездоганно рівні та паралельні кілька зморщок, що робила його навіть ще більше привабливим.

- І всі …е..так можуть?

- Всі. У нас всі саме так і спілкуються. Без слів. Навіть наша писемність відрізняється від вашої.

Він простягнув їй невідь звідки взятий предмет циліндричної форми, на якому у певній послідовності було вигравірувано безліч кольорових дзеркальних кружалець.

- І що це?

- Це книга.

- Але ж тут неможливо щось прочитати, або я просто не розумію цієї мови.

- Ти не розумієш. А от ми розуміємо. Ми вчимо ваші мови і писемність.

Чоловік повернувся до неї та знову усміхнувся.

- А ле я ж кажу, що ніколи навіть не чула про дзеркальну планету Противоземлю. Я навіть досі переконана , що це якийсь розіграш. Бо цього просто бути не може. Як я могла перелетіти пів галактики та опинитися в іншій точці орбіти?

- Хто-зна…Але ж ти тут, хочеш цього чи ні. У нашому світі багато загадок, таких, що нам їх не зрозуміти. Але в нас дуже зацікавились твоєю появою. І тепер хочуть дослідити тебе з метою опанування певними навичками та знаннями.

- Якими знаннями? Не збираюся бути піддослідним кроликом.

Від обурення вона навіть ногою тупнула. Вельон качнувся на голові. А хвіст коливався ще кілька секунд. Вона ледь не впала. Але вирішила відстоювати свою позицію.

- Заспокойся, мала, я на твоєму боці. Мене тому й прислали, щоб я забрав тебе звідти. Спробуємо разом зрозуміти, що робити з тобою.

- Хто? Прислав?

- Повтанці прислали, мала.

- Які ще повстанці?

Повстанці

Слово повстанці ще деякий час відлунювало в її свідомості, але книга , яку вона тримала в руках, зацікавила її.

- І все одно, не розумію, як можна читати те, де немає слів.

- Примітивно мислиш. Спробуй. Налаштуй мозок на хвилю сприйняття ментальної інформації, вираженої не словом, а символом, навіть якщо це колір. В твоїх руках- поезія. А ти не можеш її прочитати. Червоний колір: кохання, гнів, пристрасть, небезпека, кров, війна. Жовтий: розлука, сонце, світло, енергія. Тощо…В залежності від того, як кольори розташовані одне щодо одного, можна читати їх, наче поезію.

- Дуже мудро, як на мене. Так ти кажеш, - вона поклала книгу на полицю, яких тут було кілька, та знову повернулась до чоловіка,- що по мене тебе прислали повстанці.

- Так, мила.

- Що за повтанці? Це небезпечно?

- Деякою мірою, мала, небезпечно все. А повстанці тим більше. Повстанці- це люди, які повстають.

- Повстають…- повільно повторила вона,- проти чого?

- Чому обов*язково – проти? Може, навпаки, за щось? Наприклад, за те, щоб викрасти людину з іншої планети, якщо над нею задумають проводити досліди.

- І ці повтанці…

- Повстанці хотіли викрасти тебе, щоб ближче познайомитись. А ще врятувати від дослідів.

- Але ж повстанці повстають проти інших…

- Знаєш, не мисли примітивно. У кожного в душі зріє своє повстання. І рано чи пізно воно визрівши, дає свої плоди: гнів, обурення, біль, безсоння та відчай. Тоді ми повстаємо проти усього, що нас не влаштовує, іноді проти самих себе.

- Значить, іноді ми не влаштовуємо самих себе?

- Буває й таке, мала, але тобі ще рано про таке думати. Ти ще юна. Он, видно, заміж зібралась. Мабуть, тебе з весілля забрали.

- Забрали? Хто?

- Хто…А хто там був? Ти їх пам*ятаєш?

- Я! нічого не пам*ятаю! Взагалі!

- Не кричи…Бо теж станеш повстанцем або повстанкою. Крик- це перша ознака того, що людина може стати повстанцем. І все. Кінець.

- Кінець чого?

- Кінець спокійного життя, - він усміхнувся. – Якщо ти тільки любиш таке.

- Але ж подивись на мене- я тут, на дзеркальній планеті, про яку в житті нічого не чула, з незнайомцем…

Вона не встагла договорити, як двері капсули відчинились(бо за цей час вони встагли втрапити всередину піраміди, що вела до цивілізації червоних черепків), на порозі встало кілька чоловік, одягнених в лахи і схожих на банду відчайдушних головорізів.

- Не бійся, це славні хлопці. Вони нам допоможуть.

Порозумілися

Повстанці дійсно виявилися славними хлопцями. Вони спочатку довго її обдивлялись, щось галасували незрозумілою для неї мовою. Її супутник виглядав серед них дещо виклично і водночас велично. Він перемовився з ними кількома словами, вони заспокоїлись і повмовкали, проте, розглядати продовжували її з цікавістю.

Були вони веселі та переважно зовсім молоді люди, одягнені абияк, але очі в них світилися якимось завзяттям та сміливістю

Через мить вони нагодували їх смачними млинцями з горіховою пастою. Вона із задоволення наминала гарячі смаколики, тим більше, що незвідь коли не мала ріски в роті. Супутник, проте, був стриманіший та поглядав на неї трохи іронічно. Вона знизала плечима та потяглась за черговим млинцем.

Сидячи за довгим столом, вони вели якісь перемовини тою же незрозумілою мовою. Іноді хтось із повстанців уважно та співчутливо розглядав її, з чого вона зрозуміла, що мова постійно йшла про неї. Наминаючи млинці, вона усміхалась собі в долоні. Вона ніяк не могла збагнути того, що опинилась на цій дзеркальній планеті, про яку не те, що ніколи не чула, але ніхто, можливо, там на землі про неї не чув.

- Ще й як чули,- це був ватаг повстанців. Він незворушно стояв на порозі. Це був кремезний чоловік років сорока чимось глибоко засмучений, проте, з живими синіми очима. – Це ти нічого не чула, адже , крім себе коханої, взагалі нічим не цікавилась.

- Що? Крім себе коханої? Що це означає? – вона геть розгубилась.

- Ато…- Супутник знизав плечима.

- Та що ви собі дозволяєте?- від обурення вона тремтіла, а вельон так само тремтів в неї на голові.

- Ой, тихо, коли говорять чоловіки,- ватаг сказав, як по столу грюкнув. Всі вмить вмовкли, а вона ображено засопла.

За ватагом до кімнати увійшов дивний чоловік з довгим розпатланим волоссям, обличчя його було прикрашене якимись малюнками та татуюваннями , такі самі малюнки вона помітила в нього на долонях. Всі поважно розсунулась, даючи місце за столом ватагу та прийдешньому чоловікові. Супутник усміхнувся. У своєму бездоганному костюмі, він проте почувався абсолютно гармонійно серед цих людей.

- Це шаман, - кивнув він дівчині. – вони його спеціально притягли, щоб глянув на тебе.

Шаман

Шаман сів по праву руку від ватага та утупився в дівчину. Вона відчула, як спиною побігли мурашки. Щось її бентежило при погляді на цього незворушного чоловіка.

- Тобто, во-вашому, я легковажна самозакохана дурепа? – врешті знайшлась вона, аби щось сказати.

- Саме так, мала, - ватаг задоволено усміхнувся. – На диво, ти все пречудово зрозуміла.

- Як вона могла до нас втрапити? Її з весілля забрали, чи що?

- Всі мені таке кажуть…Невже через весільну сукню? – саркастично бовкнула вона, але ватаг з шаманом , здавалось, втратили до неї усілякий інтерес та заговорили з Супутником тією самою незрозумілою мовою. Він щось говорив, очевидно, пояснював, повідомляв якусь інформацію, бо ватаг дістав з кишені мапу, та вони усі разом над нею схилились. При цьому шаман, вона відчувала, усе ж таки не спускав з неї ока, хоча, здавалось, дивився в інший бік.

- Ні, мала, тебе не забирали з весілля, - сказав він, не дивлячись на неї. – Але ти не розумієш власного шляху.

- Розумію? Шановний, до сьогодні я навіть нічого не знала про вашу дзеркальну планету.

- Так і повинно бути, мала, тобі воно було ні до чого. Кому треба, ті знають. В середині тебе знаходиться свідомість великого воїна. Ця планета- його шлях. Але не твій.

- А чому ж тоді весільна сукня?

- Хто зна…Я бачу великого воїні в твоїх очах. Це великий потужний чоловік.

- Що? По-вашому, я чоловік?

- Ментально…В тебе мозок чоловіка.

- Та що ви розумієте?

- По твоєму, я мало що тямлю…

- Еее…ні , я не це мала на увазі. Просто не просто це все збагнути.

- Тобі не просто. Нам теж не просто.

- Ага…та вся ця ситуація зовсім не проста. Якщо ви шаман, маг, чарівник…

Шаман невдоволено поморщився, типу , де ви її знайшли, але це її не зупинило:

- Якщо ви маг, то повинні знати, як мені повернутись.

- Повернутись не просто. Треба збагнути, для чого ти тут взагалі знайшлася.

- А мені додому треба,- ледь не заревла вона з розпачу.

- Тихо, дівчино, ми розберемося.

Цивілізаторські справи

Після того шаман довго жував губами, а вона довго очікувала танців та ритуальних пісень, ударів у бубон, якщо б він був. Але музичних інструментів у шамана не виявилось взагалі. Він був нетиповим шаманом. Проте, сказав:

- Число твоєї душі – шість! Ти творча особистість, це символ сім*ї та воз*єднання чоловіка та жінки для створення нового життя. Також це число символізує. Зв*язок між богом та людиною. Ти надійна, чесна і прагнеш добитися поваги й покращення не лише власних життєвих умов, а й життєвих умов оточуючих. Ти терпляча та маєш певний магнетизм…

- Магнетизм…- луною повторила вона. –Що це дає?

- А ще ти прагматична людина і потребуєш певної конкретики.

- Я дуже романтична і люблю мистецтво.

- Це також.

- У нас мистецтво- це цивілізаторська справа, а не лише справа митців.

- В нас митці у великій пошані.

- Авжеж…але мова йде про тебе… Ти поважаєш себе, і це має певний потенціал змінити твоє життя. Я піду з вами.

- Куди ж це?

Супутник уважно подивився на шамана.

- До VIRNY…

- Гадаєш, що нам це необхідно?

- Що значить необхідно? Одна голова добре, а дві – краще. – сказав шаман. І по тому. Бо , здавалося, до неї знову всі втратили інтерес. Повстанці знову загаласували незрозумілою мовою, принесли ще млинців з горіховою пастою, всі стали шумно їх наминати, ведучи якісь свої розмови.

VIRNA

- І хто це? Я повинна знати?

Супутник з лукавинкою глянув у бік дівчини.

- Це вже серйозно, мала, адже вона- найвідоміша на дзеркальній планеті яснобаченниця. Вона точно знає всі відповіді.

- А що? Ваш шаман знає не все?

- Шаман то шаман…- Супутник усміхнувся.

- Я піду теж до неї,- кивнув шаман. Він якраз також наминав якийсь смаколик, облизуючи джем з пальців, - я побачив твій шлях. Це шлях серця. Але проблема в тому, що ти сама нічогісінько не розумієш. Як можна працювати в таких умовах.

- Шлях серця, - передражнила дівчина,- Як пафосно звучить.

- Як є…а ти не правильно себе ведеш. Ти не в себе вдома. Ми можемо й розсердитись.

Супутник глянув на дівчину суворо і ледь помітно качнув головою, мовляв, притримай трохи. Дівчина ображено засопла.

- Якщо ви та ваша яснобачениця так добре знаєте Землю, а ми про вас нічого не знаємо, то , може ви знаєте, як моє ім*я, хто я та що тут взагалі роблю.

- Ти йдеш своїм шляхом. І дзеркальна планета точна копія Землі, її віддзеркалення, просто у нас все навпаки. ми як відбиток. Негатив. У позитивному розумінні.

Шаман голосно розсміявся , а дівчина зрозумівши, що над нею трохи кепкують, насупилась та замовкла. На це задоволений шаман тільки кивнув головою.

- Ніхто про тебе нічого не знає. Але яснобаченниця може прочитати те, що ти сама про себе знаєш. Бо твій шлях серця…він проходить через твоє серце , голову, язик та ноги.

- А з руками що? В мене вони що з дупи?

- Не знаю…Руки в тебе наче зламані. Це те , що, власне, бачу я. але куди мені? Я простий шаман.

Він знову розреготався і всунув у рот ще цілий млинець, щедро змащений горіховою пастою.

Лабіринт

Проте, виявилось, що навіть складно, ще не так складно, як буде далі: щоб потрапити до VIRNY, потрібно було пройти підземним Лабіринтом загублених цивілізацій. І це було найцікавіше.

Старші разом з ватагом, шаманом та Супутником довго розглядали мапу, ще раз усе ретельно обговорюючи незрозумілою мовою. Іноді вони позирали на дівчину, і їй здавалось, що вони взагалі сумніваються, що вона здатна подолати цей страшний темний Лабіринт.

Після того Супутник повернувся до дівчини:

- Прийдеться йти через цілу низку цивілізацій. Вони усі різні, населені різними людьми. Чи подолаєш ти такий шлях?

- Якщо це шлях серця! – пафосно закотила вона очі.

На цей раз насупився шаман, але змовчав.

- У них що на землі так прийнято, щоб якась шмаркачка кепкувала над поважним шаманом?

- Що? Він назвав мене шмаркачкою! Попереджаю, там у себе на Землі я поважна панянка. І порядна до того ж. і не дозволю себе ображати.

- Знаєш, я теж не простий тобі пан тут у себе на Противоземлі. Я поважний шаман. Дуже потужний. Можу стерти тебе, поклавши між долонями. Ага…Або перетворю тебе на мишу.

На цей раз розреготалась дівчина. Вельон смішно підстрибував в неї на голові. А на очах з*явились сльози. Але наступної миті вона так заповзялась чхати, що чихнула поспіль разів сто, зрозумівши, що це витівки шамана, врешті замовкла, довго ще втирала сльози, і вирішила шамана більше не задирати. Хто-зна, може дійсно дуже потужний.

Хлопці принесли ще млинців та горіхової пасти і вирішили підкріпитися на доріжку.

Лабіринт 2

Скільки вона не вмовляла дати їй якийсь інший одяг, усі тільки усміхались і розводили руками, мовляв , нічого немає, самі голі й босі. Кінець кінцем вона ледь не розридалась, бо сукня тяглась за нею, наче вилиняла шкіра на змії, що ніяк не може її скинути через якісь причини. Вельон геть поник, а сама наречена вигляда навряд чи краще, ніж самі повстанці.

Врешті, одного ранку вони усе ж таки вийшли в путь. Шаман та Супутник, що виглядав так само бездоганно у костюмі з краваткою, несли невеликі наплічники, вона ж зі страдницьким виразом обличчя змушена була відправитись у похід на шпильках у весільній сукні з плямами горіхової пасти на грудях та чорними потоками туші ще з тих часів, коли у сльозах тікала від невмолимих людей у чорному.

Лабіринт виявився не таким страшним. Це бели переважно просторі високі коридори природного походження з виступаючими геологічними шарами та величезними печерами, сповненими сталактитами та сталагмітами. Іноді на стінах печер зблискувало щось яскраво та сліпуче, і вона, не будучи геологом, проте, бачила або щось прекрасне, схоже на алмази, або щось, що нагадувало золотоносні жили чи шмати самого золота, але з подивом глянувши у бік шамана, бачила, що ті анітрохи не цікавляться таками скарбами.

- А що ви сподіваєтесь від неї почути?

- Не знаю,- просто відповів шаман,- як на мене, все ясно. Нам прийдеться пройти через цивілізацію сонцепоклонників.

- Якого з ваших сонць? Триста вісімдесят дев*ятого?- не змовчала дівчина.

- Невігласко, тобі краще мовчати. Справа в тому, що в нас є Центральний вогонь. Це наше головне сонце.

- Як це зрозуміти? У нас на Землі будь-хто розуміється на геліоцентричній системі. Сонце- планета-зірка, що є центром Сонячної системи, а Земля разом ще з кількома планетами кружляють навколо нього.

- Хм, мала, ти в курсі, що ти тепер не в Сонячній системі? Все правильно. У вашій Сонячній системі все так і є. Але ти не врахувала, що з іншого боку, до якого ви ніколи не повертаєтесь, є Центральний вогонь. А Сонце частково відзеркалює його світло. А з іншого краю орбіти знаходимось ми: дзеркальна планета- Противоземля.

- А що ти скажеш про фотографії Сонця? Про тих космонавтів, що облетіли Землю і ніякого Центрального вогню чи дзеркальної планети не бачили?

- І не побачили би, бо занадто далеко. Та їм світло вашого Сонця всі памороки забило.

- Тому що, шаман, щось ви видумуєте про дзеркальну планету.

- Ти потужна дитина…

- Тепер дитина? То наречена з дзеркальної планети. То воїн, а тепер вже дитина.

- На воїна ти не тягнеш, мала. А, може, все просто? Може, ти обнулилась?

- Що?

Обнуління

- Є така практика: обнуління, - продовжив шаман. Древні воїни знають.

- Але я ж не воїн.

Дівчина вже збила собі ноги. Вони йшли відполірованою до блиску стежкою між нависаючими шматками породи, обминаючи численні сталактити, і поверхня наче була рівна, але ноги внеї вже боліли нестерпно, і щоб відволіктись, вона прагнула розпитати шамана. Супутник же мовчав та просто вів їх вперед.

- Хто зна,- кивнув шаман,- якщо це твій шлях серця, то ти воїн. Зовнішність не має значення.

- Знову шлях серця? А що це?

Шаман не відповів, проте , знову почав про обнуління.

- Обнуління – корисна річ, якщо ти свідомо це обрала, як певну частину шляху. Ти наче відсікаєш минуле, все, що стосувалось тебе в минулому. Можливо, це були помилки чи зрада друзів, можливо, це були якісь поразки, слабкість чи хвороби. Ти забуваєш про усе. І йдеш вперед так, наче нічого немає в тебе за плечима, наче й на самих плечах нічого не лежить. Якщо ти нічого не пам*ятаєш, значить ти могла обнулитись.

Шаман бубонів, наче сам до себе.

- Хіба я могла так вчинити? Щодо інших? Обтулитись і все і всіх викреслити з власного життя.

- Кажуть, що тоді можна змінити долю і майбутнє.

- Навіщо мені майбутнє, у якому не буде тих, кого я любила. Я за ними скучаю. Не хотіла би я обтулитись. Я хочу додому.

- Я знаю. Це теж шлях серця. Повір мені.

Сонцепоклонники

Коли вона помітила, що сталактитів стало більше, коли їм приходилося буквально накручувати безкінечні петлі, іноді навколо одного сталактиту обертаючись кілька разів, вона відчула всередині власного тіла тихий відчай. Ноги страшенно їй боліли, а плаття здавалось таким важким, що вона остаточно зрозуміла, як втомилась.

- Де вже ці ваші сонцепоклонники?

- От вони і є, - кивнув кудись за спину шаман. Супутник був сповнений почуття власної гідності, як завжди і мовчав. – Вони супроводжують нас вже кілька хвилин, але поки що не з*являються на очі, хочуть подивитись спочатку на тебе.

- Отакої, я теж хочу на них подивитись.

- Слушне зауваження, - раптово почула вона за своєю спиною.

Прямо за її плечем стояла прекрасна білява жінка у довгому полотняному вбранні , прикрашеному вишуканою вишивкою та золотими намистами та медальйонами, що тихо постукували в неї на грудях. Волосся у жінки було довге і вільно спадало до землі, а очі були такі сині, що, задавалось, то саме небо, яке бувало на Землі, а на Противоземлі не бувало ніколи через величезну кількість зірок, що могли осліпити не обережного прибульця.

Жінка ніби розкачувалась, стоячи навшпиньках, а потім підняла руки долонями вверх та сказала:

- Милості просимо, миле дитя, ми вже давно йдемо за вами.

Шаман пирхнув, бо він давно їх відчув, але мовчав , як і Супутник.

- Рамо, ми ріді вітати вас та ваш народ, - вклонився він, за ним низько вклонився Супутник.

- Нам наверх,- вказала жінка на ім.*я Рама, очевидно жриця або старішина племені, показала пальцем на якусь невидиму стежину. Здавалось, що тут неможливо піднятися, але виявилось, що то оманливе враження. Ще декілька хвилин вони усі разом дряпались вверх. До них приєдналося ще кілька чоловіків зі списами , луками та срілами, одягнених в такі самі довгі полотняні вбрання, але зі скромнішими прикрасами та вишивками, проте з татуюваннями на вродливих обличчях.

Сонцепоклонники виявились сильними та вродливими людьми, переважно високими з яскравими синіми очима. Усі ходили в білому, а жили на просторих терасах прямо під поверхнею Противоземлі. Піднявшись на тераси, вона побачила гарні рублені хати, між якими горіли високі кострища, самі сонцепоклонники сиділи, ходили, танцювали, поралися біля цих кострищ, постійно усміхаючись, спілкувались одне з одним за допомогою якоїсь співучої мови так, що здавалось, ніби говорять віршами. Дівчина усміхнулась, бо почувала тут себе комфортно, ніби все життя була знайому з цим веселим народом.

До них врешті вийшов ватаг, літній сивоголовий чоловік, сповнений почуття гордості та власної гідності, він довго розпитував про їх справу, а потім втупився в дівчину, запросивши врешті їх до власного кострища біля його оселі. Проте, через кілька хвилин до них приєдналися усі жителі селища.

Сам ватаг зайняв щось на зразок трону, вирубленого з якогось дерева, очевидно, що деревина тут дуже цінувалась, бо ватаг попросив у шамана його посох й став довго його роздивлятись, а після того кивнув головою, мовляв, годиться. Зібравшись в хороводи , вони вже тягли печальних пісень, молодь стрибала через косрища, на яких смажились шматки чогось їстівного, жриця сиділа вже по праву руку від ватага та щось пошепки йому розказувала.

- Що вона на мене постійно дивиться? – врешті спитала дівчина.

- Їй цікаво. Всі знають, що ти прибулиця з Землі. У нас про вашу планету легенди ходять.

Легенди сонцепоклонників

Раптово святкування та загальну радість перервала сама жриця. Вона встала на весь зріст та, знову піднявши долоні вверх заспівала якогось давнього чи то гімну, чи то ритуальну пісню, сонцепоклонники встали в один великий хоровод та почали кружляти навколо них. Жриця прискорювала ритм пісні, до них приєднались супроводжуючи на великих барабанах. Вони вдарили десь на їхніми головами, хоча самих виконавців видно не було, проте, музичний супровід був настільки величний, відлунюючи від кам*яних стін печери, створюючи стоголосу луну, як і слова пісні. Хоровод також прискорювався.

Скоро люди бігли навколо них та кострища біля якого вони сиділи, наче несамовиті. А навколо них наче заворушився якийсь потік. Шаман також щось заспівав собі під ніс, врешті жриця сліпуче усміхнувшись, подала дівчині ківш води, наказала:

- Пий.

Взявши ківш, дівична припала губами до води. Вона була така холодна, що сразу в неї защемило щелепи, а я зик, наче відморозило, але це її не зупинило.

- Це вода з нашого священного джерела, - сказала синьоока жриця, блиснувши усмішкою. – Випивши цієї води, ти позбудешся свого кармічного хвоста.

- Кармічного хвоста, - дівчина врешті напившись, задала питання.

- Кармічний хвіст, що тягнеться за тобою ще з минулих життів.

- Що? Що за езотерична маячня?

- Мовчи! – вона відчула, як Супутник боляче пхнув її в бік.

- Можеш просто помовчати? Роби, що каже.

- То , кажеш, кармінний хвіст?

- Саме так, - кивнула жриця і засміялась,- Нічого, я звикла, що люди іншої віри не вірять.

- За легендою, ми живемо не одне життя.

- Ну, таке я чула.

- А ми переказуємо тобі земну легенду, бо самі повірили в неї. У нас на Противоземлі такої віри немає, тому нас не визнають. Ми живемо на печерних терасах.

- Через віру, чи легенди?

- І через те, і через те. Але ти не віриш, чому ж тоді випила води?

- Пити хотіла. А ще я б залюбки одягла щось на кшталт того, що на вас.

- Тобі не можна, - засміялась жриця.

Люди вже несамовито пролітали в них за спиною, здавалось, що цей вир годі зупинити, але через кілька хвилин вони почали просто падати одне за одним. Хоровод розпався, шаман закурив якоїсь люльки, замовчав та зажував губами.

Джерело

Вогонь від хороводу витанцьовував несамовитий танок, наче був живий. Коли ж ватаг устав, взявши до рук глечик та кусень хліба з м*ясом, підійшов та вкинув то у вогонь, всі впали та заспівали якогось ритуального співу. Ватаг просто щось говорив, виплеснувши з глека напій до вогню, він сів на трон, йому подали таріль з наїдками і це було знаком до того, що інші теж могли поїсти. Дівчина з насолодою накинулась на іжу, після чого почувала себе значно краще та зацікавилась водою, що була священною та цілющою.

- Вода…одночасно священна та цілюща? Хіба таке можливо?

- Ще б пак, - шаман іронічно усміхнувся, - іноді ти мене дивуєш своїм невіглаством. – вода іншою не буває: тільки священною та цілющою.

- Ну , у нас на Землі вода це просто вода.

- Ми все знаємо, але ти хочеш подивитись джерело.

- Хочу, - вона кивнула головою.

- Спитаю, чи можна.

Через кілька хвилин перемовин жриця задоволено усміхнулась.

- Вона хоче сама провести тебе до джерела.

- То коли відправимось?

- Я так зрозумів, що прямо зараз.

Дівчина скинула весільні туфлі, вирішивши йти босоніж, і дійсно, це виявилось набагато краще, ніж в туфлях. Поверхня була гладенько відполірована та приємно холодила стерті ноги. Жриця йшла попереду, за нею шаман , потім дівчина, а за своєю спиною відчувала незворушну мовчазну присутність Супутника.

Йшли вони усе вверх, знову вверх, нарешті вибрались, очевидно на передостанню терасу. Бо крізь отвір у кам8яному своді було видно біле небо планети та кілька зірок- частина від тієї гірлянди, що зазвичай освітлювали планету, - але, крім того, з того отвору якраз спадали ніжно-бірюзові хвилі водоспаду, такого гарного, що дівчина закрила очі від подиву та щастя. Струмені води спадали у майже ідеально круглу кам*яну чашу, утворюючи вир ніжного кольору. Поверхня води трохи колихалась та вирувала. Дівчина доторкнулась до цієї води та відразу ж відсмикнула руку, бо температура води була настільки низька, що неможливо було довго до неї торкатися. Зимна вода обпекла пальці, але жриця, скинувши своє полотняне вбрання вже забрела у чашу, плюскотілась там, немов видра. Шаман також не заставив себе довго уговорювати. Його міцне сильне тіло , вкрите татуюваннями, важко плюхнулась в цілюще джерело, а в наступний момент він вже виринув, так само відфоркуючись та заплюскотів, наче малеча. Потім вони обоє махнули рукою дівичні. Вона ж рішуче негативно похитала головою, мовлялв: це без мене. Вона сіла на кам*яний виступ та занурилась у власні думки.

- Якщо ти бачиш зараз джерело, скажи мені, яке воно? – раптово почула вона голос жриці. Але, відкривши очі, побачила, що жриця разом з шаманом геть далеко плещуться на другому кінці чаші. Проте, голос продовжував:

- Опиши джерело, яким ти його бачиш?

- Мої думки спливають за водою, - помітила , що шепоче сама до себе, - а вода чиста та прозора, я бачу кожну тріщинку на дні чаші з каменя.

- Значить в тебе чиста душа, нічим ще не замулена.

Вона бачила, як тіла шамана та жриці злилися у танці кохання. Її біла шкіра зблискувала між звивами його тіла, вкритого темними татуюваннями. Вона встала та пішла, але голос продовжував роздаватись в її голові:

- Дівчино, ти незвичайна, - шепотіла їй жриця, - я хочу, щоб ти залишилась серед нашого народу.

- Спускаючись терасами, вона відчувала, як позаду волочиться шлейф, а вельон час від часу падав на обличчя, застуючи світ, але вона вже звикла навіть до цієї незручності.

- Я йшов за тобою, - раптово прямо перед собою вона побачила свіжоголене ароматне обличчя Супутника. Він все у тому ж бездоганному костюмі та краватці виглядав трохи недоречно, але тримав себе настільки гідно, що нікому не прийшло в голову кепкувати над ним. Наче справжній джентльмен, він подав їй руку та допоміг спуститись до тераси, на якій було розташоване селище вогнепоклонників.

- Вона пропонує мені лишитись, - сказала дівчина. Супутник знизав плечима.

- Навіть, якби захотіла, це неможливо, - похитав головою.

Запрошення

- Чому же,- просто спитала дівчина. – Я страшенно втомилась. Від цієї сукні, туфель, вельону. Мені все болить. Ми могли би трохи відпочити.

- Ми не можемо відпочивати, доки не отримаємо відповідей. У тебе інший шлях.

- Шлях серця?

- Це шаман так сказав, - усміхнувся Супутник.

- А ти що скажеш?

- Я не знаю, - Супутник знов узнизав плечима, - я тобі допомагаю, приглядаю за тобою. Що я можу знати про тебе замість тебе? Ти сама все знаєш. Просто забула. А шаман де?

- Вони…еее…як би тобі пояснити…

- Все ясно. Це маги, - Супутник незворушно крокував попереду. – В них завжди так: вони знають, що роблять.

- А що робити з запрошенням? Навіщо я їй?

- Вона щось знає своє. Але це не обов*язково твоє. Ти повинна сама знати, відчувати свій шлях.

- Мій шлях? Коли я очунялась, я була заарештована, потім потрапила до повстанців, а тепер до вогнепоклонників. Ми йдемо підземними хащами до яснобаченниці. І я на іншій планеті. Що я можу знати?

- Наприклад, чому ти тут? І як твоє ім.*я.

- Не знаю, - вона знизала плечима. – Весь час про це думаю, але ніяк не можу згадати.

- А запрошення…що ж…я подумаю про це. Тим більше, що останнє слово за ватагом. А що вона спитала про джерело7

- Яким я його бачу, - дівчина уважно подивилась на Супутника, - це щось означає?

- Багато що, - кивнув той, - Джерело для жриці-це все. Метафора чого завгодно. І жінка над джерелом – це дуже значимо.

- Сказала, що в мене чиста душа.

- Тому вона і запросила тебе залишитись. Вони дуже цінують чисті душі. Вона спробує вмовити тебе і ватага. Про шамана вже говорити не приходиться.

Вечір

І коли жриця з шаманом повернулись до селища, очевидно, що був вечір на дзеркальній планеті.

Супутник вказавши кудись у стелю, сказав:

- Зараз вісімсот тридцяте сонце, мала, вечір на дзеркальній планеті. Вона усміхнулась. Вони сиділи біля багаття, над яким піднімався дим, що його затягувало у якісь вентиляційні рури, що були прокладені скрізь по всій печері. Посеред печери стояло кілька капсул, вони трохи відрізнялись від капсули Супутника, що, очевидно, була новіша й навіть сучасніша. Ці капсули були старіші, деякі побиті, з вм*ятинами на боках. Але , коли вони роздивлялись капсули, переходячи від однієї до іншої, до них підійшов ватаг та просто сказав, що може їм позичити одну з них. Супутник подякував, але відмовився.

- Чому ми не можемо скористатись капсулою, адже це було би швидше.

- Тоді нам прийдеться запитувати дозвіл на посадку та виліт у кожному порту кожної піраміди, а для цього потрібно звертатись у офіційні органи. А в мене на борту утікачка. Це не розумно.

Він похитав головою.

- Нерозумна уся ця ситуація, і те, що я знаходжусь на дзеркальній планеті замість рідної домівки.

- Не печалься, мала. Найкращі уми працюють, аби ти потрапила додому на Землю. А ще ти нам надзвичайно цікава, адже ти незвичайна дівчина,- почула вона слова шамана, який вийшов з-за рогу якоїсь хатини.

Жриці не було видно, і Супутник усміхнувся, а дівична відвела погляд. Ватаг , очевидно, все зрозумівши, теж усміхнувся.

- Ці маги, - сказав він та, розвернувшись, подався деінде. Вони залишилися втрьох.

- Скажи їм, - вчула дівчина у власній голові.

- Жриця пропонує мені лишитись тут, - проказала вона.

- Це виключено, адже в нас свій шлях.

- Шлях серця,- поважно сказала дівчина,- я пам*ятаю про це.

- Ми шукаємо справжнього воїна, я це відчуваю,- кивнув шаман.

А ввечері в печері відбувалось справжнє ритуальне дійство. Посередині палахкотіло кілка десятків багать, а люди, вставши у величезний хоровод – змією обтікали- оббігали, обходили ці багаття, співаючи пісень. Вогонь несамовито витанцьовував, а вогнепоклонники бігли все швидше та швидше. Дійство продовжувалось до тих пір, доки люди втомлені не падали додолу, сміючись, плачучи, вигукуючи та співаючи, прославляючи…

- Ви досі обожествляєте сили природи?- спитала дівчина.

- Ми їх не обожествляємо. Ми знаємо, що Центральний вогонь- це зірка, що складається з газу та космічної матерії, але ми просто таким чином виражаємо вдячність усьому, що нас оточує. Всім силам природи дякуємо,- відповів ватаг. – це наше життя. А тобі, я чув, жриця запропонувала залишитись з нами, то що скажеш?

- Скажу, що нам треба до VIRNY? Навіщо, то вже шаман знає.

Сам шаман люто витанцьовував разом з іншими вогнепоклонниками, врешті, наче почувши на такій відстані, що про нього говорять, він обернувся на її останні слова, а через хвилину вже вродився поруч.

- То що? Непогане свято?

- Свято? Та в нас кожен день так…- ватаг сміявся, а жриця усміхалась, лукаво примружившись.

Напад

А вночі дівчина прокинулась від шаленого галасу. Хтось десь верещав, хтось кудись поспішав, галасували діти та жінки, чувся тупіт багатьох ніг одночасно, якийсь гуркіт та пересування важких предметів.

Але разом з тим вона чула якесь виразне гудіння.

До намету, у якому вона спала разом ще з кількома жінками увірвався Супутник. Він наказав їй швидко підніматися.

- На селище відбувся нічний напад. Ніхто нічого не знає. Алея я думаю , що то розбійники.

- Розбійники? У такому досконалому світі?

- Наш світ не досконалий, як і ваш, - Супутник нахмурився.

- Ей, шановні, давайте залишимо дискусії на більш зручний час. Нам треба негайно вшиватися. Або лишитись та допомогти селищанам, - шаман намалювався , наче був тут завжди.

- Що ж, слушна думка. Допомогти ми не можемо, та в нас зовсім інша задача- вберегти прибулицю…

- Ей, я все чую. Так от як ви мене називаєте.

Вони вибігли з намету та побачили, як під зводом печери відбувається справжнісінький повітряний бій. Усі капсули злетівши у повітря, тримали справжню оборону проти нападників. В тих були сучасніші досконалі капсули, стріляли вони меткіше, але господарів було більше, вони захищали своє селище, тому очевидно було, що перемога буде на їхньому боці, проте, бій ще тривав.

Вони знайшли хатину ватага. Той стояв на порозі. Тримаючи біля рота передаючий пристрій, він керував повітряним боєм. Селищани все ще метушились, але все ж трохт заспокоювалий, дивлячись на спокій ватага. Жриця стояла поруч з ним, випроставшись на повний зріст, піднявши вгору руки, долонями доверху, закривши очі, вона намагалась зчитати якусь інформацію про нападників. Врешті їй це вдалося:

- Вони прийшли за дівчиною. Це не прості розбійники. Це хлопці з цивілізації Моторошників.

- Це ще хто такі?

- Славні хлопці. Моторошники- то цивілізація справжніх людожерів. Але як вони прознали про дівчину? Адже про неї знали тільки Командори та ми.

- Командори могли сказати. Якщо ж її оголосили в загальний розшук , то ваші справи кепські. За вами полюватимуть не тільки Моторошники. А всі славні авантюрники дзеркальної планети.

- Але ж це нонсенс. Навіщо Командорам така заварушка? Я думав, що вони по тихому нас шукатимуть.

- Могли призначити винагороду, - ватаг кивнув головою.

- А звідки Командори дізнались , що ми в Лабіринті?

- Це просто- ми відмовились від капсули, - сказав шаман.

- Так вони нас скоріше би вичислили.

- А вони нас і так вичислили, це була справа часу.

- Що ж, - сказав Супутник, - нам час вшиватися звідси. Дівчина досадливо поморщилась- знову у цій весільній сукні , у туфлях на підборах брести кудись світ за очі їй зовсім не хотілось. Хотілось залишитись серед цих сердечних людей. Але ватаг негативно похитав головою, нібито прочитавши її думки:

- Ні, мала. Тобі тут залишатися взагалі не можна. Це не останній напад, якщо залишишся. А наступного разу їх буде більше. Тобі потрібно додому на свою планету.

- Доки вона не виконає тут задуману програму, вона не повернеться.

- Але що то за програма, ніхто не скаже, - жриця повернулась до повітряного бою, що вже сходив нанівець. Вони поки що перемогли.

- Бачу, що можеш лишитись з нами,- сказала вона. –що ж, лишається тебе відпустити разом з твоїми друзями. Вона швидко поглянула на шамана. Він кивнув головою, прикривши очі.

- Нам треба до VIRNY, може вона щось скаже.

- Вона мудра, - відповіла жриця. –Що ж, треба так треба.

Через кілька хвилин вони знову вирушили Лабіринтом.

Золотий потік

Вони вже довгенько йшли, а шаман усе ще щось бубонів собі під ніс.

- Що ти все розказуєш, розкажи нам, може, щось цікаве? – не витримала дівчина. Вельон та сукня починали муляти

- Нам треба втрапити в золотий потік.

- Золотий потік? Що це таке? – дівчина навіть забула про незручний одяг та взуття.

- Ну, у вас хіба такого немає? Втрапити в золотий потік означає – втрапити на смугу абсолютного везіння.

- Абсолютного везіння? А як можна втрапити в цей потік?

- Шаманські витівки, - насупився Супутник, - немає ніякого золотого потоку.

- Ще й як є, - шаман розреготався,- Але не для всіх. А лиша для тих, хто простує шляхом серця.

- Знову цей шлях, - дівчина була в ярості. – А немає чогось ще простішого? Без серця, без потоків?..

- Без серця? Ти цього справді хочеш? Краще вже пошукати золотий потік. А без серця немає нічого: ні людини, ні шляхів, ні книг, ні уроків.

- Яких уроків?

- Життєвих…

- Загадками говориш, шаман. Не дури дівчині голову.

- Я дивлюсь, їй вже й без мене хтось задурив, що вона в весільній сукні опинилась хто-зна де – на Противоземлі.

- Що ви верзете обидва? Ніхто мені голову не дурив!- дівчина образилась і замовкла.

- Значить шукатимемо золотий потік. Якщо нас оголосили в розшук, то без золотого потоку ніяк не обійдешся. Треба нам його розшукати, бо буде непереливки.

- А ти знаєш, де його шукати? – Супутник тепер сміявся.

- Знаю, у власних серцях. Якщо йдемо шляхом серця, то золотий потік прямо в наших серцях, шановні, в наших серцях.

- Як у вас у шаманів все складно, і разом з тим – просто. Варто пошукати в собі, і все в тебе є. нас же правда в розшук оголосили. Ні Командори, ні Моторошники нічого не тямлять в шляхах і серцях. Їм то все одно.

- Зато нам не все одно. Шукай золотий потік, і буде все добре. Жоден командор чи моторошник нас не знайде. Крізь них пройдемо, а вони й не бачитимуть.

Дівчина мовчала, а шаман з Супутником ще довго перемовлялись між собою незрозумілою мовою. А вона знову занурилась у власні думки:

«Як я тут опинилась? Чи можна опинитись в місці, про яке навіть ніколи не підозрював? Чи можна чути голоси з відомостями, про які ніколи не знала й не чула. Чи є в ній самій золотий потік? Чи йду я шляхом серця?»

Коли ж зрозуміла, що в ній самій зараз лише запитання, але жодної відповіді, то трохи похнюпилась. Опинитись на дзеркальній планеті виявилось не так складно, як повернутись додому. Для цього треба відшукати шлях серця, втрапити в золотий потік, обійти армії та зграї якихось Командорів та Моторошників, а ще зрозуміти, навіщо вона тут взагалі?

Командори

Вони йшли вже довго, коли на виході до однієї з терас почули якісь сердиті голоси. Вони були дуже голосні, адже відлунювали від стін. Посеред просторої тераси , трохи прихована за сталактитами та сталагмітами, стояла капсула, вона була білосніжного кольору, чистенька та надсучасна.

- Командори, - прошепотів шаман. Вони усі втрьох сховались за виступом скелі. Були впевнені, що Командори їх не побачать. Вони ж їх бачили прекрасно.

Командорів було троє. Одягнені у сріблясті комбінезони, вони ходили терасою навколо власної капсули та голосно сердито перемовлялися:

- Куди могло подітися це навіжене дівчисько, адже вона нічого не знає про нашу планету. Вона не могла розчинитися у повітрі!

- Очевидно, що їй хтось допоміг втекти, хтось. хто знав про неї?

- Хтось з наших, бо ніхто більше не знав. Вона матеріалізувалась прямо посеред нашого офісу. Всі зрозуміли, що то прибулиця.

- З Землі. Дивно, що вона взагалі потрапила на Противоземлю. Яким чином?

- То була якась магія, бо технології такої точно ще не видумали, ми би дізнались про неї.

- Вона так і матеріалізувалась у весільній сукні?

- Саме так, - кивнув один з Командорів. – Це нас збило нас з пантелику, бо ніхто не чекав від крихітки такої втечі. І куди вона поділась, ніхто не знає.

- Проте, ми можемо за нею слідкувати, бо встигли підключити її до глобальної мережі спілкування. Вона не знає мови, але система може її розпізнавати через її унікальний емоційний фон.

- Панове, раз ми тут, якщо капсула нас сюди доставила, то дівчисько десь поруч, або була тут нещодавно. Машина не могла помилитись.

- Тоді замовкніть обидва, бо ми не почуємо її, а вона нас, мабуть, почула і вже втекла знову.

Обидва Командори замовчали, але було вже пізно. Наша трійця була вже далеко. Вирішивши обійти цю терасу, вони обрали іншу дорогу, в обхід.

- Що ж, - прошепотів шаман.- Тепер ми дещо знаємо. Мала, значить ти матеріалізувалась прямо серед офісу людей в чорному. Їм тебе й ловити не прийшлось. А як Супутник дізнався про тебе?

- Вгадай, розумнику, - Супутник усміхнувся.

- Та ти сам з Командорів, аміго, - шаман розреготався. – Навіщо тоді малу викрав?

- Забув тобі повідомити, - Супутник усміхнувся знову.

- Я щось геть заплуталась. Ти Командор?

- Так, я теж Командор, тому вони й не знають, куди ти поділась. Але скоро здогадаються.

Чоловік в чорному

- Ти Командор, чому ти допоміг мені? – дівчина геть втратила логічну послідовність того, що відбувалось.

- Я тобі говорив, що ми за те, щоб люди були вільні і проти того, щоб над ними проводили експерименти.

- З тобою ясно,- кивнув шаман Супутникові.

- Мала, ти на дзеркальній планеті. У нас все навпаки. як тільки в самій системі виникає певна ідея, виникає протидія цій ідеї. Тому що сама система скоріше оберігає себе від усіляких ідей.

- Як це?

- Ти розумієш, що твоя поява може підірвати довіру до Командорів та нашої системи управління. Тому ми спочатку вирішили тебе сховати від нашого населення. Потім деякі вирішили провести ряд експериментів для того, щоб зрозуміти твою природи, як ти тут з*явилась тощо. Може їм вдалося би відновити механізм твоєї появи на дзеркальній планеті та самим відправитись туди, на Землю. Але зі мною зв*ячались повстанці та запросили тебе до себе. Мені доручили тебе провести. Але ми не розраховували на появу шамана.

- Тобто я вам карти сплутав,- шаман знову розреготався.

- Так і є, аміго, сплутав. – Командор кивнув і усміхнувся. – Я думав, що ми відразу повернемось. Але ти вирішив сходити до VIRNY. Цього я не чекав від вас. Мені приходиться продовжувати…

- Шлях серця, Командоре, це і є твій шлях серця. Ти вирішив допомогти дівчині. Ти вчинив правильно. Як джентльмен.

- Та хто ж знав про Моторошників? Це справжня халепа. Що робитимемо, аміго?

- Ми підемо далі, аміго. – Шаман легко перескакував в виступу на виступ, наче так і вродився в печері і звик до таких карколомних маршрутів у своєму житті. Дівчина ледь волочилась у своїй сукні зі шлейфом, що наче вбите, висіло на ній вже без жодних ознак життя

Супутник бачив, як вона втомлена, але нічого не міг зробити, крім того, що дати їй перепочити кілька хвилин.

Моторошники

Вони вродились перед ними, наче вийшли з самих сутінок. Це були рослі кремезні чоловіки та жінки з металевими рогатими масками, що закривали пів обличчя. На очах мали окуляри на зразок тих, що носили на Землі зварювальники, щоб не втрапило в очі каливо. Крім того, мали шкіряні штани та куртки, взуття важке та зручне. Мали при собі зброю, що ледь зблискувала у сутінках печери.

- Ви підете з нами, - почули вони надтріснутий, наче голос важко виходив з його рота, а легені взагалі геть ледь випустили повітря для того, щоб той зміг вимовити хоч слово. Моторошними між собою спілкувались телепатично. Але з іншими переходили на мову Противоземлі. Тепер же говорили на земній мові, щоб дівчина теж зрозуміла.

- У нас там капсула, тому ви полетите з нами.

- А взагалі, ви нам не потрібні. Командора ми не тронемо. А шаман хай забирається геть, якщо хоче. Він нам теж не потрібен. Ми заберемо тільки цю весільну ляльку. Наш ватаг хоче познайомитись з такою красунею.

- Чекай, друже, - озвався шаман.- Ми, може, не проти познайомитись з ватагом таких славних хлопців. Але ми підемо з вами. І Командор, і я.

Погляд шамана був твердим та упевненим. Кремезний чолов*яга тільки знизав плечима. Ні шаман, ні Командор не були загрозою для них тепер, адже самих Моторошників було чоловік з двадцять, і вони були озброєні.

- Досить говорити, ходімо, - кремезний кивнув головою, наказуючи рухатися за ним в глибину одного з переходів. Усі заглибились в глибоку темряву одного з переходів. Моторошними включили діоди, вмонтовані в рогаті шоломи з масками, перехід трохи освітлений цим скупим світлом, усе ж таки виглядав гостинніше, ніж без світла.

Проте, вже через кілька хвилин вони вийшли на простору терасу, освітлену зверху звичайним сонячним світлом, бо тут не було печерного скелястого зводу. По очах нашим супутникам болюче вдарило світло п*ятиста зірок. Хтось простягнув їм окуляри, які вони усі поспішно натягнули на обличчя. Після цього можна було трохи роздивитись.

Тераса була розташована прямо під поверхнею, а на відполірованій скелі стояло чотири новісінькі капсули чорного кольору.

- Ого, яка краса, навіть в Командорів такого добра немає. Хлопці, а ви знаєтесь на техніці, - усміхнувся шаман.

Кремезний задоволено усміхнувся. Моторошники розійшлися по своїх капсулах, а наших супутників розлучили, бо помістивши в різні капсули, хотіли уникнути їхньої втечі. А через мить капсули нечутно піднялись у сліпуче біле небо дзеркальної планети.

Герцог Моторошників

Лише ледь вловиме гудіння говорило про те, що капсули рухалися. Дівчину посадовили на окреме крісло, навпроти знаходилась та сама сенсорна панель, яка так здивувала її минулого разу.

- Куди ми летимо?

- До нашого герцога, мала, - один з Моторошників розреготався. Його металева маска брязнула при цьому, а рогами він крутонув так люто, що дівчина відчула себе на межі розпачу.

- Твої друзі дійсно тебе люблять, раз не відступили, а вирішили разом з тобою відправитись до нашого лігва.

- А де ваше лігво? – вона врешті зрозуміла, що їсти її ніхто не збирається. Вона була їм потрібна живою.

- Тобі сподобається, мала, - ватаг Моторошників всівся за кермо, тобто перед такою самою панеллю та просто втупився в своє віддзеркалення. Дівчина відчула, як капсула ледь помітно змінила напрямок руху, розвернувшись на кілька градусів.

- То ви вичислили мене через те, що мене підключили до вашої емоційної системи?

- Авжеж, мала,- Моторошник кивнув,- якби не це , ми б тебе, звичайно, що не знайшли. Але завдяки Командорам, ми знайшли тебе перші.

- І хоча вони попросили допомогти спіймати тебе, ми їм тебе не віддамо. Поки що, - регочучи сказав другий.

- Нашому герцогу дуже вже кортить познайомитись з тобою. А ще – втерти носа самим Командорам. Тим більше, що один з них тебе , мала, таки супроводжував. Що на це скажеш?

- Я нічого не розумію з того, що відбувається на вашій планеті.

- Ах, ну так, ти в нас прибулиця з самої дзеркальної планети.

- То скучила, мабуть, за рідною домівкою?

А коли через кілька хвилин двері капсули відчинились, впускаючи всередину сліпучо біле світло, вона побачила перед собою герцога Моторошників.

Освідчення

Це був літній кремезний чоловік. Сивоголовий з квадратною щелепою , з потужними окулярами на очах, з масивною металевою рогатою маскою, яка була трохи більша, ніж в інших, у шкіряному одязі, та величезних шкіряних чоботах, він виглядав дуже серйозно. Побачивши ж його, дівчина була здивована: «Чим я могла його зацікавити?»

- Чим? Я тобі поясню. Мене цікавлять джерела енергії. Я хочу , щоб ти розповіла мені про те, які види енергії використовують на Землі.

- А я думала, що ви все знаєте…- дівчина була трохи розчарована. Вона мало що могла розповісти про джерела енергії.

- Подумай, мала, подумай…А поки що ми відправляємося в нашу піраміду Амріт.

- Піраміду Амріт? Щось новеньке, - вона врешті була налаштована іронічно.

Їй здалося дивним, що такі рогаті чудовиська взагалі знаються на таких тонких поняттях, як амріта, але, крім того, вних ще є своя піраміда.

Через декілька хвилин вони вже стояли посеред величезної просторої зали. Й перше, що кинулось їй в очі, що зала була прикрашена неймовірною кількістю черепів та кісток. Вона впізнала людські та тваринячи черепи, кістки, з яких, здавалось, були складені самі стіни.

- Уяви собі, мала, ми всіх їх з*їли.- розреготався герцог.- таке про нас розказують.

- Де мої друзі?

- Скоро ти їх побачиш. А поки що познайомся з моєю Мохині. Це моя дружина.

- Насправді, це він мене так називає. Всі решта звуть мене просто герцогині

До них вийшла прекрасна чорноволоса смуглява жінка. Металева маска так само закривала її пів обличчя. Але волосся вільно розвивалося за спиною, а на очах не було маски, тому її прекрасні зеленаві очі випромінювали світло та доброту.

Дівична стояла ні в сих , ні в тих, бо очікувала, що дружина «справжнього людожера» теж виявиться людожеркою, або принаймні буде схожою на жабу. Але жінка була прекрасна і геть не схожа на криваву вбивцю. Герцог, мабуть, прочитавши думки, розреготався зносу.

- То ви справді безсмертні, почула вона в себе за спиною голос шамана.

- Справді, - кивнув герцог.- А ти сумніваєшся?

- І в тебе справді є еліксир безсмертя? Амріта? Та сама легендарна амріта?

- Хочеш дізнатися про це?

Дівчина побачила Супутника та шамана. Вони вільно стояли серед Моторошників, усміхаючись та по всьому було видно, що останні насправді ніякі не людожери, а дійсно веселі славні хлопці.

- Ми спеціально вистежили вас, щоб привести до нашої піраміди. Ти нам цікава. А ще …

- А ще вихочете дізнатись про джерела енергії. Це ваша справжня мета?

Герцог від душі розреготався:

- Вона мені подобається. Та я тебе полюбив, мала. Ти така кумедна в цьому весільному вбранні. Де ж твій наречений?

- Я…я її наречений!

Останнє було настільки неочікувано, що всі просто оніміли від подиву.

Моторошний принц

Перед ними стояв син герцога та герцогині Моторошників.

- Тобто як це розуміти,- перша втрутилась герцогиня.- Ти бачив цю дівчину раніше?

- Звичайно, не бачив ніколи в своєму житті. Але тепер побачивши, зрозумів, що чекав саме на неї стільки років. Хіба це неможливо? Я бачив тебе в своїх снах. Саме в такому образі: у весільній сукні , на підборах, втомлену та заплакану. Хіба ти не розумієш?

- Ні, хлопче, я тебе теж бачу вперше, але ти мені не снився. Ніколи!

- Я впевнений, що ти згадаєш пізніше.

Принц, як і усі Моторошники, був одягений в залізну маску, але, як його мати, був без окулярів. Дівчина побачила зеленавий глибокий погляд. А потім , уважніше придивившись до цього погляду, вона вбачила, як принц підморгнув їй одним оком, коли, крім неї, ніхто не дивився на нього. Вона збагнула, що варто прислухатись до його слів.

- Так, він мій наречений, я згадала, що теж бачила його в снах. Ще там на Землі.

- Отакої! Мала, ти не могла хіба раніше сказати?- шаман був здивований, а Командор усміхався.

- Я думаю, що вона має рацію,- помітила герцогиня. – Мій син часто розказував ці сни.

- Що ж, - тоді ви мої гості, - заволав герцог на всю горлянку. Всі заволали за ним. – Готуйте наїдки та напої. Будемо святкувати та гостей частувати. А, Командор? Не чекав такого?

- Не чекав, герцог. Думав вже ніхто ніколи нас не знайде.

- Я теж думав про це,- розреготався шаман.

- Ви тепер наші гості. А ніхто ще не звинуватив Моторошного герцога в нечемності!

Пізніше , коли всі гості та самі Моторошники святкували, принц сам підійшов до дівчини. Вона тихенько сиділа собі в куточку, боячись звертати зайвий раз на себе увагу. Незважаючи на те, що виявилися геть не людожерами, Моторошники досі здавались їй моторошними зі своїми залізними масками та рогами.

Піраміда Амріт

- Не обманюйся, не такі вони вже славні хлопці, - промовив до неї принц Моторошників, коли врешті віднайшов куток, куди вона забилась, дрижачи від страху. Моторошними святкували: пили міцні напої та співали дивних суворих пісень, а подекуди починали сварку, а той бійку. – І добре, що здогадалась підтвердити мої слова.

- Невже вони би вбили нас?

- Тебе, мабуть, ні…Просто віддали би Командорам за винагороду.

- А винагорода висока?

- Достатня, повір.

- Ти знаєш земну мову. А я твоєї й не знаю.

- То зовсім не страшно. У нас всі знають земні мови, принаймні найрозповсюдженіші.

- Ваша піраміда наводить жах,- помітила врешті дівчина.

- І це не даремно, повір.

- А ви справді людожери?

Після цих слів моторошний принц усміхнувся.

- Ти коли-небудь знімаєш цю металеву маску?

Він знову усміхнувся, це було видно крізь плетіння маски, що було досить мистецьки викувано. Крім маски, принц мав цупкий шкіряний одяг та гострий меч на боці.

- Шаман правду спитав щодо безсмертя?

- Ми не безсмертні, крихітко. Але ми про неї завжди пам*ятаємо. А черепи й кістки- просто для того, щоб жахати ворогів.

- І багато у вас ворогів?

- Достатньо , мала. Ми живемо не в раю.

- У нас теж достатньо зла: воєн і сварок, але ніхто спеціально собі ворогів не шукає.

- Ми теж не шукаємо. Просто хочемо бути вільними. Командори ж прагнуть підгребти всіх під себе. Хочуть керувати всім світом, всією планетою. І повстанці, і ми- прагнемо уникнути цього. Тільки у повстанців репутація краще, ніж в нас.

- Так , навіть вони вважають вас людожерами, - почувся голом шамана.

- О, шамане, то скажи, куди ви так впевнено простували та ще й вели за собою прибулицю?

- Нам треба до VIRNY, - відповідь була настільки ствердна, наче вони знаходилися не в полоні в Моторошників, а в гостях, і в будь-який момент могли покинути приємне товариство.

- До яснобаченниці? Навіщо?

- Бачиш цю малу?

- Авжеж, аміго, саме я врятував її.

- Ніхто не знає, навіщо вона тут опинилась, а головне, вона сама теж не знає. У весільній сукні на підборах матеріалізувалась прямо посеред офісу Командорів. Вони її відразу захопили. Хотіли проводити експерименти, щоб самим на Землю втрапити.

- От поганці,- промовив принц.

Домовленість

- А чому відразу не сказали? Ми поважаємо VIRNU. Якщо герцог та герцогиня дізнаються про це, вони погодяться відпустити вас. Але я піду з вами.

- Це ще навіщо? – обурився шаман. – Де це видно, щоб Командор та шаман подружились з моторошником, навіть якщо він справжній принц чи герцог.

- Ей, аміго, обережно. Вам зберегли життя та всі регалії в нашій громаді тільки через те, що я оголосив права на цю дівчину. Вас всі поважають, нагодували, привезли в нашу піраміду. А могло би все бути зовсім по іншому. І якщо ви хочете надалі втрапити до яснобаченниці, вам прийдеться прийняти мою умову: я піду з вами.

- Невже ти справді вирішив, що ти наречений цієї малої?

- Не твоя то справа, що я вирішив. Але я піду з вами. І крапка.

- Але ще є Командор. Він може мати певні заперечення. І я його зрозумію. Моторошникам ніхто не довіряє. Ви занадто замкнені. Нікого не любите , крім себе. Вважаєте себе вищими над інших мешканців. Маєте свій флот і доволі потужно укріплену піраміду. А всередині таки моторошно.

- Авжеж, аміго, адже ми і є Моторошники. Ми старались спеціально, щоб тебе вразити,- принц саркастично усміхнувся.

- Якщо ти підеш в цьому, - кивнув шаман на маску, - то і мови не може бути. Про нас відразу ж дізнаються не тільки Командори, але й самі броги з іншого боку дзеркальної планети. То що ти скажеш, аміго, знімеш маску?

- Не зніму. Це моє айдентіті. Спробуй сам зняти. Якщо звичайно, зможеш. – принц поворухнув лівою бровою

- Стійте, хлопці, - озвалась дівчина. – Нам необхідно втрапити до яснобаченниці, тому я готова прийняти будь-які умови. Тим більше, що з якоїсь причини ти мене врятував.

- Не врятував , а заявив свої права на тебе, мала. Тепер офіційно я твій наречений на дзеркальній планеті. Ми вже оголосили. Командори збісились. Але поки що не знають, що робити. А ти що можеш, аміго, - принц втупився в шамана. І, якщо ми вияснили такі важливі речі, то я йду з вами.

Далі в Лабіринт

Що їм потрібно було робити далі, ніхто не знав. Командор сидів за столом, задуманий та насуплений. Система вже розпізнала його, тепер він не міг повернутись просто так. А повстанці на нього покладались, як і раніше. Дівчину потрібно було відправити назад на Землю, її поява на дзеркальній планеті й так сплутала усім карти. А що буде далі, якщо вона залишаться?

- Якщо вона залишиться? – шаман здивувався, і разом з тим, був обурений.- Ні, аміго, її треба відправити назад. Є певний баланс. Кожен повинен займати власне місце. Там, де це потрібно.

- Але чому тоді вона тут? – принц був незворушний.

- Тому, що це якийсь квантовий стрибок. Усі атоми та молекули її тіла просто перемістились. І при цьому вона зберегла своє індивідуальність. Це унікальне явище, аміго. І не кричи на мене. Вона повернеться на Землю.

- Проте, ви маги ще не знаєте, як це зробити?

- Ніхто не знає, малий, ніхто не знає!

- А може, не треба цього робити? І не кричи на мене, хоч ти й шаман, а я на це не подивлюсь.

- Що? Ти? Зробиш? Принце?

- Досить,- Супутник вимовив це не голосно, але шаман та принц припинили сваритись. А дівчина ледь не розплакалась.

- Ми повинні потрапити до яснобаченниці. Але як це тепер зробити. Командора розкодували. А дівчина навпаки закодована на систему. Вони зможуть нас знайти протягом кількох хвилин у будь-якісь точці дзеркальної планети.

- Ха –ха…- промимрив принц собі під ніс. Ось для чого потрібен шолом з маскою та рогами.

- Тобто, ти вже кажи, раз почав.

- Якщо в тебе на голові така антена, то жоден ментальний щупалець не дотягнеться до твоєї свідомості.

- Ах, он воно що…

- Щось таке я й думав,- кивнув Командор. – Ми здогадувались. Тому що жодного Моторошника не могли вислідити. Що ж, тепер все ясно.

- Ясно те, що на дівчину прийдеться одягнути шолом з залізною маско.

- Авжеж..

- Ні за що! Мало вам того, що я ходжу у весільній сукні? Наче це шкіра вбитого мамонта! Я не одягну маску з цією антенною.

- Одягнеш, - кивнув шаман. - Тепер навіть я одягну.

- Потрібен час, щоб його зробити, - помітив герцог, що непомітно підійшов , почувши їх розмову. – раз мій син відкрив вам наш секрет, значить в тому був сенс. А те, що ви збираєтесь далі в Лабіринт- дуже нерозумно. Ми дамо вам найкращі капсули. І через декілька хвилин ви будете в яснобаченниці.

Шолом

Голову відразу стягнуло, ніби залізними обручами. Вона зойкнула, а з очей мимовільно бризнули сльози вусібіч.

- Я задихаюся, - ледь видихнула вона. – Я не зможу так ходити.

- Це дуже гарна маска, плетіння вельми мистецьке. Дуже стильно, - саркастично помітив принц. – У нас у всіх такі гарні маски. Стильні. Але твою я особисто робив. Не кажи, що не подобається.

Герцог усміхнувся.

- Якщо ви вже знаєте нашу таємницю, особливо гм…Командор, прийдеться вас вбити. Всіх.

- Крім малої, ми її все таки залишимо в себе.

Шаман, що теж приміряв стильну маску, підозріливо утупився в герцога, але після того, як той розреготався, заспокоївся, вирішивши , що з нього кепкують.

В шоломі було незручно ні дихати, ні вертіти головою. Дівчина похнюпилась, бо вертіти головою вона любила, та їй тут , крім цього, і робити більше не було чого.

 Невже справді прийдеться так ходити?

 Не просто ходити, мала. Так прийдеться робити все: йти, говорити, їсти, спати. Не знімаючи маски. Ми їх ніколи не знімаємо. Тому Командори нас не можуть вистежити.

 Ось такі ви хитрі, але тепер один з них серед вас. Що тепер будете робити?

 Він уже не зовсім Командор, його теж оголосили в розшук тепер.- відповів принц.

Шолом був наче живий. Він ворушився в неї на голові та обличчя, наче це кублились холоднючі зміюки, але вона зціпила зуби. Шолом був необхідністю. А весільна сукня, наче віджила вилиняла шкіра бовталась на ній, і овна ніяк не могла поки що її позбутися.

- Весільна сукня. Дзеркальна планета. Система емоційного підключення та орієнтування. Тепер –шолом. Що ще? Що мені з цсім цим робити?

- Нічого не робити, мала. Адже я переконався, що ти втрапила в свій золотий потік. Нічого не бійся.

- А я боюся, - буркнула дівчина. – Бо не все так просто. Я додому хочу.

- А принц хоче тебе залишити собі. Будеш його моторошною принцесою.

- Дуже смішно, шаман,- дівчина просто тремтіла від обурення.

- Що мені робити?

- Розслабся та отримуй задоволення,- відповів Командор.

Дзеркальність

Трапляється з тобою тоді, коли зовсім цього не чекаєш. Наприклад, ти можеш втратити контроль у будь-який момент і потрапити на дзеркальну планету.

І якби наша героїня хоч трохи помітила щось, крім своїх незручностей, вона би побачила, що дзеркальна планета кружляє собі спокійно й велично серед зірок. Вона населена прекрасними людьми, сповненими спокою та істини. Вони вміють жити прекрасно: танцювати, захищатися, допомагати одне одному, домовлятися, любити, поклонятися чомусь , що заставляє їх серце завмирати від подиву та радості, вони вміють бути прекрасними друзями, і суворими ворогами, вони вміють шукати і знаходити.

На дзеркальній планеті , звичайно, є свої негаразди: то холодно, то спекотно, але її люди все одно залишаються прекрасними і чуйними, добрими і величними, простими й сердечними. Вони вміють воювати, але вміють прощати й миритися. Вони завжди відшукують істинне, навіть в дуже заплутаному.

Вони наші дзеркальні брати й сестри, бо, дивлячись на них, ми би побачили себе. А побачили би ми кращі версії себе. Бо вони – дзеркальні- , а значить в них все навпаки. Там, де нам зле, вони знаходять зерна надії, там, де нам здається, що все незворотньо втрачено, вони вважають, що є світло в кінці тунелю.

І кружляє прекрасна дзеркальна планета рік за роком так, наче це найпрекрасніше місце у Всесвіті.

Там де ти втратиш, вони знайдуть. Там, де ти скажеш «ні», вони скажуть «так, ми віримо в тебе…друже, ми хочемо тебе пізнати…твої особисті відкриття, твої істини, твої одкровення. Все це непрості речі, але вони необхідні для всіх…»

Дзеркальність трапляється тоді, коли хтось каже: ми будемо щасливі, багаті , в нас буде достаток. Ти відкриваєш книгу і бачиш у ній раптово дзеркальну фразу.

- Мала, про що задумалась? – раптово почула вона голос принца.

- Я задумалась про власну долю, про власний шлях. Може, шаман правду каже про золотий потік, про яснобаченницю?

- Звичайно, варто прислухатись, якщо старші кажуть…

- Але що мені робити тут на дзеркальній планеті? – з відчаєм спитала дівчина. – Я почуваюся зовсім чужою. А навколо стільки всього прекрасного.

- Все пройде, мала,- тихо промовив принц.- Заспокойся. Ти серед тих, хто тебе любить і цінує. Ти серед тих, хто пізнав тебе повністю, простив і відкрив для тебе той самий золотий потік. Тобі завжди допоможуть. До тебе завжди прислухаються. Бо ти на дзеркальній планеті. Тут у нас все так і буває. І не завжди страшний той, хто в масці з рогами. Іноді все обертається не тим, чим здається насправді. Бо тут все навпаки.

Ясновидиця

І врешті, герцог їх випроводив. Після того, як вона опинилась в шоломі та ще нареченою моторошного принца, Командори залишили їх в спокої. Але вони усе ж таки зібралися до ясновидиці. Чорна капсула сяяла хромом та склом. Її глянсова поверхня, здавалось, сама набула якості дзеркала, відбиваючи Моторошну піраміду у всіх її найменших дрібницях,їх, що стоячи під капсулою, нагадували родичів, що довго прощаються. Адже так воно і було. Герцог та герцогиня довго щось говорили Моторошному принцові, потім обіймалися, він, очевидно, отримував останні настанови.

- Сину, до ясновидиці зовсім недалеко. Командори вас не переслідуватимуть. Вони вже не зможуть вас вистежити. Але є ще небезпека- це броги. Тримайся подалі від кораблів з пурпуровими вітрилами. Така романтика не для нас. Ці шаленці переслідують усі капсули, що зустрінуть на своєму шляху, а вистежити їх неможливо, бо це дикі варварські племена. В них інший менталітет. До емоцій та почуттів їм ще еволюціонувати декілька років.

- Броги дійсно небезпечні, то , може, пройдемо Лабіринтом?

- Хіба ти підеш туди? А Лабіринтом до яснобаченниці дуже далеко. Крізь кілька пірамід. А броги і підземеллям вже пересуваються. Тільки в підземеллі буде складніше від них втекти.

- Ти правий, що ж.. Ми вирушатимемо.

Малюнок на глянсовій поверхні змінивсі, коли розсунулась верхня частина піраміди, випускаючи капсулу у сліпучо біле небо дзеркальної планети.

Дівичні здалося, що її огортає дивне почуття звільнення, ніби якась пелена спала з тіла, вона спочатку вдихнула, а потім видихнула. Але шолом не давав вільно дихати, а плетіння трохи боляче врізалися в скроні. Проте, без шолому Командори вистежили би її і лічені хвилини.

Пройшло трохи часу, але їй все зрозуміліше ставало спостерігати за навколишнім світом, таким не схожим на Землю, хоча вони й називали себе Противоземлею, хоча й говорили, що в них все так само, тільки навпаки. там, де на Землі западини, в них гори, а де гори- там в них океани. В них населені піраміди, а міст ніяких немає. Мешкають вони під поверхнею планети через сильне випромінювання від зірок- тисячі сонць, як вони називали. А кожна піраміда була унікальне культурне і соціальне утворення. Познайомившись з сонцепоклонниками та Моторошниками, вона вже знала, що не завжди потрібно боятись тих, хто з рогами. Але чи варто тоді боятись ? Є ще броги. Є ще багато небаченого на цій планеті.

Але вона вже не так хотіла повернутись, як просто дізнатись, що вона взагалі тут робить, для чого її сюди перенесено? І де її золотий потік?

Капсула ледь гуділа, набираючи обертів, і врешті вийшла на саму орбіту. Це вона зрозуміла з того, що її спочатку втиснуло в крісло, а потім, доки принц не включив стабілізатор, викинуло у вільний політ капсулою. Тоді вона боляче гепнулася на підлогу. Принц стурбувався, а шаман похиитав головою. Така халепа трапилась тільки з нею, бо решта міцно трималися в кріслах. Вона ж ще нічого не розуміла в польотах.

На орбіті

А політ був прекрасний.

- Ми знаходимось на одній орбіті з Землею та Противоземлею. Подивись, яке прекрасне видовище.

Моторошний принц упевнено керував капсулою. Він сидів перед панеллю. Для того, аби система, що підключена до емоційно-інтелекьуального фону людини, могла сприймати команди, принцові прийшлося зняти шолом. Обличчя його виявилося напрочуд гарне та виражало веселість та пашіло молодістю. Дівчина мимовільно замилувалась на кілька хвилин, відчуваючи, що могла би дійсно бажати бути його справжньою нареченою, аби тільки все це відбувалося у звичному середовищі, на звичайній Землі. І тоді вона звернула увагу на панорамне вікно, за яким розгорталось фантастичне видовище.

Противоземля, виявившись трохи на віддалі, була дивовижно прекрасна, як і Земля на найкрасивіших космічних фотографіях. Була вона зеленувато- жовтого кольору.

- Це через те, що у нас більше пустель, а океани переважно під поверхнею планети,- помітив шаман.

- Ваша дзеркальна планета дійсно прекрасна,- помітила дівчина.

- Прекрасна й трохи небезпечна, треба дивитись в обидва ока…

- Я знаю. Наша планета теж не райська. Вона блакитного кольору через океани й небеса.

- А в нас небеса сліпучо-білі.

Гірлянда зірок виявилась схожою на низку найчистіших діамантів.

- Як називаються всі ці зірки? – спитала дівчина.

- Наші дослідники й астрономи якраз працюють над цим питанням. Ми тяльки почали досліджувати ці зірки. Знаємо, що наша Противоземля кружляє серед справжнього зіркового скупчення, що ваші вчені ще навіть не бачили, ніхто ще не назвав на ім.*я жодну зірочку.

- Тому наша планета ще називається просто планета тисячі сонць. Або планета Зірка. Просто Зірка, бо жоден вчений ще не дав їй імені. Але ми обов*язково його віднайдемо й назвемо нашу дзеркальну планету найкращим ім*ям.

- Може, Земля -2?

- А, може? А, може, щось інше…Ми подумаємо. Час є.

Моторошний принц просто уважно вдивлявся в своє панель емоційного керування, розслаблений його розум спокійно спостерігав за навколишньою дійсністю, доки машина безпомильно зчитувала його свідомі й підсвідомі наміри, щоб визначити маршрут.

- Для того, аби машина не помилилась, треба чітко знати чого тихочеш. Або просто довіряти машині. Ми летимо до піраміди VIRNY/ тримайтеся, друзі.

Командор усміхнувся. А шаман зручніше вмостився в кріслі. Вони так само, як дівчина, були в моторошних шоломах, аби Командори чи броги не вистежили їх корабель.

Через кілька хвилин польоту дівчина помітила, як капсула змінила напрямок руху, та почала знижуватись. У вікно вона побачила спочатку освітлений небокрай, за який сідали гірлянди зірок одна за одною, в той час, як з іншого боку вони піднімалися у той самий момент. На цій планеті не бувало земної ночі.

Virna

Ясновидицю ми знайшли посередині просторої зали з розкиданними книгами та різноманітними паперами, малюнками та якимись кресленнями.

- Мене пограбували, - сказала вона, побачивши їх.

В червоних спортивних штанях та якомусь просторому балахоні, з гулькою, накрученою на маківці голови, вона геть не була схожа на магиню чи сильну ясновидицю була схожа на звичайну земну жінку, в котрої на плиті вариться курка в окропі. Але, судячи з поштивості шамана та Моторошного принца, це все таки була вона.

- Добре, що нічого важливого не взяли, але безлад влаштували.

- Броги?

- Хто-зна, я й не розгледіла. Мабуть, що так. Одягнені були в усе чорне.

- Броги, значить вони бешкетують вже і піраміді самої яснобаченниці.

- Вони полетіли кілька днів тому. Мабуть, вже далеко. А це в нас хто? Невже ви привели її до мене?

- Я з Землі,- просто кивнула дівчина.

- Ви тільки подивіться, вона з Землі,- передражнила дівчину Вірна. – Та ти знаєш, що це через тебе на усій нашій дзеркальній планеті тепер все шкереберть? Це через тебе і броги розворушились, наче гніздо джмелів.

Здавалося, що Вірна була трохи сердита на дівчину. Вона ходила своєю просторою залою та збирала до купи речі. Книги, якісь старовинні сувої з земними текстами, циліндри з кольоровими кружальцями- все це було звалено тепер в купу.

- Хто мені тепер допоможе навести тут лад?- бідкалась ясновидиця.

Моторошний принц та шаман теж узялися щось збирати та носити, але речей було занадто багато.

- Вони не взяли нічого, бо нічого не знайшли. Їм потрібна була тільки вона. А броги думали, що вона вже тут.

- А ми трохи затримались у нас, - вимовив Моторошний принц.

- Спокійно, мала, ми тебе не залишимо, - промовив Командор.

- А навіщо ви її до мене привели?

- Думали, що ти подивишся та прочитаєш її душу,- кивнув шаман.

- Прочитати душу я можу, я й так все бачу. Але повернути її не зможу. А я думаю, що саме для цього ви її привели до мене.

- Так, для цього, невже немає надії? – сумно спитав Командор.

- Я не бачу такої можливості.

- Отже, я не просто так просив її лишитись і оголосив, що вона моя наречена? – спитав у свою чергу Моторошний принц.

- Тобто, все це дарма? Уся ця мандрівка?

- Ні, - негативно покачала головою Вірна,- недарма. Можу принести тебе в жертву.

Шаман розреготався, а Командор чмихнув. Моторошний принц прискіпливо подивився на Вірну: невже правду каже?

- Ні,- помотав головою,- я її не віддам.

- Тобто, як це в жертву? Покиньте цю думку! Ні за що! Яка з мене жертва?

Жертва

- Гарна,- кивнула Вірна,- хороша жертва.

- Але я не хочу!

- А хто в жертви питає?

Шаман розреготався ще голосніше.

- Яка з неї жертва? Ви тільки подивіться ,- він знизав плечима.

- Принесемо тебе в жертву. Може, тоді все заспокоїться,- кивнула Вірна.

- Тобто як це, в жертву?

- В жертву-це значить я проведу ритуал. Ми принесемо тебе в жертву,а потім з*їмо.

- А який ритуал?

- Хороший ритуал. Я його рідко проводжу. А він корисний,- Вірна прискіпливо дивилась на дівчину. Шаман реготав вже на все горло.

- Чого смієшся? Хіба не віриш? – спитала Вірна.

- Ти зла на неї, бо тебе пограбували,- спитав Командор.

- Я зла на неї, бо через неї все шкереберть. Та ще ця весільна сукня. Вона вже в нас зірка. Яскравіша за тисячу сонць. Теж мені ще.

- А що зміниться, якщо її принести в жертву? – серйозно спитав шаман.

- На жаль, нічого. Нічого вже не зміниться. Але я буду спокійна.

Дівчина скипіла:

- Ще що придумали! Я рішуче проти того, щоб з мене робили жертву. Я взагалі на жертву не схожа.

- Не схожа. Ти казна на що схожа в цій сукні. А тепер ще в шоломі.

- Тихо! Я її собі забираю,- сказав Моторошний принц, і всі дійсно послухались.

Душа

- Що ж, душу я твою вже давно прочитала. Людина ти хороша, занадто добра, тому деякі люди цим користуються. А ти згодна все простити, аби ніхто не порушував твого душевного спокою. Але зараз душа твоя не на місці. Може, її хтось вкрав?

Шаман знову засміявся. А Моторошний принц розгублено роздивлявся на співбесідників.

- А я тобі скажу, не дарма ти втрапила на дзеркальну планету. Це якийсь знак.

- Який же,- спитала дівчина, трохи заспокоївшись, зрозумівши, що в жертву її ніхто не принесе, а просто кепкують.

- А такий, що ти усвідомила дзеркальність- це не просто так. Адже, до нас ще ніхто не потрапляв. А якщо потрапляв прямо з Землі, то ми про це й не знаємо. А ще з власного весілля. Може, це означає, що весілля то було зовсім не те.

- Тобто як, це?

- Так, що то весілля було зовсім не справжнім. А справжній твій дзеркальний шлюб, мабуть, чекає тебе тут, на дзеркальній планеті.

- Ти щось знаєш? Чи зараз це вигадала? – спитав шаман. – Ми зі жрицею вогнепоклонників теж про це подумали.

- Я думаю, що там на Землі тебе замінили іншою дівчиною, бо це було не твоє справжнє кохання. А тут на дзеркальній планеті ти зустрінеш свого справжнього дзеркального чоловіка.

- Та що це означає все? Як це замінили?

- Так, нібито тебе там ніколи й не було. Це вже напевно так, я тобі діло говорю.

Ясновидиця уважно подивилася на дівчину, але так, занадто приголомшена, не знала, що відповісти.

А що означає – дзеркальний чоловік?

- Ти його упізнаєш, мала, от що це означає. – поважно кивнув шаман.

- А якщо він її? – спитав Моторошний принц.

- А ти справді упізнав? Ми думали, що ти просто рятуєш нас.

- Потрібні ви мені…- Моторошний принц усе ще уважно прагнув щось роздивитись в очах дівчини.

- Якщо я знайду тут свого дзеркального чоловіка, я не повернуся додому? – сумно спитала дівчина.

- Ні, не повернешся. Це вже точно – кивнула Вірна.

Після цих слів вона знову сіла біля купи. Але на це раз почала її навпаки розбирати, роздивляючись кожен предмет.

- Так що вибирай: або ми принесемо тебе в жертву, або виходиш заміж за свого дзеркального чоловіка і залишаєшся на дзеркальній планеті.

- Але звідки я знатиму, що це мій дзеркальний чоловік? Може, ти говориш якусь нісенітницю?

Вибір

Піраміда Вірної була простора, вся набита книжними полицями та сенсорними панелями. Величезне панорамне вікно пропускало достатньо сліпучо білого світла тисячі сонць. Вона стояла біля вікна.

- Повір, я к я побачив тебе, я зрозумів, що ти потрапила на нашу планету не просто так. Я не видумав того, що ти мені снилась. Так було від початку задумано, щоб ми були разом.

Вона відчула його руку, що накрила її. Він узяв її долоню в свою і вона відчула, як б*ється його серце.

- Хіба ти впевнений? Що ми будемо разом?

- Я впевнений, бо іншого вибору немає. Ти повернешся в мою піраміду.

- Я хотіла повернутись додому.

- Адже тебе там замінили іншою дівчиною, раз Вірна так сказала.

- Я не проти цього, але хіба він не згадуватиме про мене?

- Навіщо тепер тобі думати про це? Думай про момент тут і зараз. Ми будемо щасливі.

- Чому же ти мій дзеркальний чоловік?

- Тому, що твоя підсвідомість привела тебе до мене. Невже ти не зрозуміла, що не просто так потрапила саме на нашу дзеркальну планету.

- Так, і в мене таке враження, що втрапила я сюди багато років тому назад, що я вже народжувалась тут. Я вже жила тут. Деякі піраміди я бачила в своїх снах. Вони були схожі на зик урати, вони манили мене до себе. В середині деяких я бродила, щось шукаючи.

- Може, твоя підсвідомість підказує тобі, що ти врешті знайшла свій дім- те, що завжди шукала.

- Я не знаю…

- А я знаю, що полюбив тебе, як тільки побачив. Невже це нічого не важить.

- Це важить аж надто багато, так, що я боялась би повірити в це, якби не стояла тут перед тобою.

- Значить ти залишаєшся?

- Я залишаюся, бо, схоже, ніхто не може відправити мене назад.

- Ніхто не знає, як відправити тебе на Землю, тому твій дім тепер тут.

- Це прекрасний дім. Я хотіла би пізнати його. Залюбки залишусь тут.

- Зі мною…

Січень 2021

-