Ще у дитинстві дідусь мені розповідав казку про Зόрю, та він наполягав на тому, що це була справжня історія, а не вигадка. Його слухачем була не одна я, а й всі інші діти, що приїжджали на канікули до нашого табору.

Так, наш табір. Це чудове місце, яке створив мій дідусь, після розлучення з бабусею, вона в свою чергу купила крамницю квітів. Тож ім’я цього дива «Морквина» і малюнок справжньої моркви на вхідній дошці додає певного шарму.

Назва табору, та й сам табір це повністю ідея дідуся, зрозуміло, що і його історії не залишали нас байдужими.

Їх було безліч, не повірите, але дідусь ще ніколи не повторювався, кожного вечора о 9 годині ми збиралися біля вогнища і просто слухали. Не можу сказати, що всі вони були повністю дитячими, та ніхто не скаржився. Так минуло 34 дні, 34 історії. Але ту казку, про яку йдеться, я чула з малечку, і не один раз, а тут, вона ще не звучала. Чимось вона відрізнялась від інших, та й сам дідусь змінювався, здається, він хотів, щоб я її як найкраще запам’ятала, або я щось ніяк не могла зрозуміти і через це він весь час її повторював, та я не була проти, вона мені подобалася. В кінці він завжди говорив: « Аню, ти це завжди ти».

_________________________________________________________

« Ще за часів коли люди жили поруч з героями міфів та легенд вже розповідали про цю дівчину.

Декілька тисяч років назад народилася дівчинка, звичайна чорнява з червоними щічками дівчинка. Були в її житті і люблячі батьки, і друзі, і навіть велика мрія, з часом прийшло, і кохання. Вони нагадували двох птахів, що кружляли високо в небі, весь світ і вони одні.

Було біля поселення озеро, де вони проводили весь час, та одного разу закохані не повернулися. Довго шукати не довелося, на березі сиділа вона. Така сумна, загублена і повна болю, та в очах людей був хлопець, що не повернувся та сповнена жалем його кохана. Після цього вона не промовила ні слова, тож люди вчинили на свій розсуд. Вважаючи, що дівчиною оволодів дух озера та затягнув хлопця під дно, їй винесли вирок.

То був ранок, такого туману зроду не було. До церемонії готувалися всю ніч, тож як тільки почало світати вони пішли. Під палаючі вогні та ритуальну пісню жінок, повели Зόрю. Через страх вони зав’язали їй руки та закрили очі. Вважалося що дух може забрати тільки інший дух, тож вони зіштовхнули дівчину зі скелі, цим самим віддавши її повітрю. Висота та туман зробили своє, вона пірнула в нього і принесла полегшення людям. Тіло, одяг, будь-що, щоб нагадувало про дівчину знайдено не було. Через те, що ритуал передбачав повну віддачу дівчини духові, зникнення її тіла не викликало занепокоєння.

Пройшли роки, але життя, як поселення так і інших людей зазнало певних змін. Люди втрачали розум, говорять їх гріхи душили. Хто міг хоч щось сказати, описували дівчину, те що вона сяяла, та не відомо це була правда чи прояв їх зламаної свідомості. Кому пощастило, ті повністю себе забували або їх знаходили мертвими, в іншому випадку вона ставала частиною їх, і була щоденним катом. Щоправда, то люди себе карали, адже їх життя тепер складалося лише зі спогадів власних вчинків, точніше того темного, що всі намагаються забути.

З часом з’явилися більш повні розповіді про таємничу дівчину, яка зводить людей з розуму, зв’язує їх зі своїми гріхами.

Вона живе вдень, і вночі. Босі ноги ступають всім світом. Волосся довге, кольору ворона, а очі білі. Сумна, вона приходить зі звуками болю. Все життя за нею літає яструб. Її присутність несе холод, а земля покривається інеєм.

Говорять: « Як пташки затихають, а вітер плачем лунає,

                       Крик яструба з темряви небо здригає,

                       Блакитний поділ, за нею спадає.

                       Разом з прохолодою Зόря ступає.

                       Волосся, мов ніч, окутує тіло,

                       В той час затихають думи людей,

                       На зовні виходить, що так довго сиділо.

                       Очами, як сніг, душу вбачає,

                       Жодних проступків не пробачає.

                       Приходить сама, її не зовуть

                       Рухи повільні, мов крила несуть.

                       Як, хто зустріне серед життя,

                       Назад йому нема вороття. »

Не можна сказати, що це був справедливий, чи благородний дух, він не розрізняв дрібних помилок і значних жахливих вчинків, всі були рівні перед ним. Та чи можна судити Зόрю, дивлячись на історію її життя.

Я хочу нагадати тобі, Аню, ти це завжди ти.»

_________________________________________________________Закінчуючи дідусь завжди посміхався. Чому я згадала цю легенду?

Вчора ми святкували мій день народження, було багато шуму, щасливих очей, подарунків, можна сказати, про такий день народження мріють всі. Ввечері я вирішила прогулятися, залишитися наодинці, щоб добре запам’ятати цей день. Я була біля нашого озера…і здається бачила її. Вона була з птахом, її вигляд та рухи зачаровували. А найголовніше, я здається почула її.

- Аню, я тебе довго чекала.

Я прокручувала в голові цю легенду всю ніч і ніяк не можу згадати, скільки ж їй було років.