Влітку дача виглядала зовсім по-інакшому – вона мала незвичайно гарний вид, незважаючи на свої скромні розміри. Восени, коли батьки Антона вирішили придбати цей заміський будинок, дім нічим не відрізнявся від усіх сільських двоповерхових споруд, які хлопець звик бачити в селі у бабусі. Але, вийшовши на вузьку дорогу та окинувши поглядом дачу здалеку, Антон зрозумів, як сильно він її недооцінював. Так, вона виглядала в рази біднішою, ніж попередня, але влітку будинок набув яскравих кольорів та вже не здавався таким сірим і непомітним.

«Мабуть, вся справа у розквітлому саду», — подумав Антон, склавши руки на грудях.

На годиннику було трохи більше восьми. Сонце ще не встигло сісти за горизонт, а ліс, який знаходився у кілометрі від їхньої нової дачі, так і манив хлопця до себе. Тому Антон вирішив прогулятися до нього – за півгодини буде вже вдома. Та й у батьків відпрошуватися не треба, як у дитинстві. Юнак досі пам'ятав, коли п'ять років тому, у своєму одинадцятирічному віці, він з батьками прибув до їх першого заміського дому. Неподалік нього розміщувався лісок – за своїми розмірами невеликий, проте досить густий. Хлопчина в перший же день пішов туди гуляти, та, як і варто було очікувати, заблукав. Звичайно, потім на нього налаяли, та й сам Антон злякався не на жарт – усе ж таки ліс, хоч і невеликий.

Зараз же його ніхто не сваритиме, але це не означає, що він піде вглиб лісу. По-перше, скоро стемніє, а по-друге... Антон сам собі не міг зізнатися, що після того випадку в нього з'явився страх перед лісовими хащами. Але, на подив, ліси не перестали захоплювати його дух, особливо коли він виглядав із вікна авто і бачив вдалині цю неймовірну красу, яка, бувало, простягалась багато кілометрів. Це завжди заворожувало хлопця та навіть надихало на складання віршів.

Нічого не станеться, якщо він прогуляється до лісу й назад. Це не займе багато часу, максимум півгодини, якщо зважати на ширину одного його шагу. Все ж таки ця місцевість – рідний край юнака на все літо. Антон сам вирішив поїхати разом з батьками, хоча ті, повністю довіряючи завжди слухняному і відповідальному хлопцеві (якщо не брати до уваги той випадок п'ятирічної давності), були не проти, якщо він лишиться дома в місті. Але Антон поїхав з ними тому, що любив природу, а природа любила його. Обожнюючи відкриту місцевість, міський хлопчина мріяв хоч раз побачити захід або схід сонця, як воно повільно сідає за горизонт, освітлюючи усе менше й менше території, і як небо при цьому набуває різноманітних кольорів.

Антон попередив батьків про свою недовгу прогулянку та пішов стежкою в сторону лісу. По дорозі йому не траплялися місцеві, хоча хлопець знав, що зазвичай люди в селі люблять увечері виходити на двір і зустрічатися із сусідами. Вулиця була тихою та безшумною, і це трохи його бентежило. Білявий юнак швидко перебирав ногами, іноді неначе ненароком заглядаючи у двори селян.

Перша хата, друга, третя... Нікого. Усюди пусто. Хоча по ґанках було зрозуміло, що домівки кимось заселені. Антон, приїздивши сюди, надіявся потоваришувати з підлітками свого віку, але ніхто аж до самого краю довгої вулиці не трапився йому на очі. Дійшовши до розвилки, хлопець підвів голову та подивився на ліс, подумавши, як краще йому туди дібратися. Найкоротший шлях йшов по протоптаній стежці вздовж людських помешкань. Не роздумуючи довго, Антон ступив на неї та став повільно підніматися наверх до лісу. Гора до лісових масивів не була крутою, це навіть не гора, а звичайний протяжний пагорб, тому хлопцю не створювало труднощів підійматися наверх. По праву сторону розміщувалися будинки місцевих жителів, і Антон дивувався, як вони тут живуть – все ж таки схил, а не рівна місцевість. Він міг бачити лише задні двори домів, та і ті пустіють – ні душі. Тільки вітер колихав одежу та постільну білизну, яка висіла сушитися на ділянках. В одному з домів навіть гупотіли незаперті вхідні двері – протяг їх то відкривав, то закривав.

Антон відвернувся та весь наступний час дивився лише собі під ноги. Йому стало моторошно, але не настільки, щоб повертатися додому. Хтозна, може люди тут не дуже привітні і не люблять спілкуватися із сусідами, а зараз всі поховались по домівкам, ось тому і пусті двори. Антон й собі був небалакучим, проте нові знайомства любив. А в цьому селищі він навіть не знав, чи є тут підлітки. За весь кілометр, який хлопець подолав, підіймаючись до лісу, він не зустрів жодної людини, лише поруч з ним пробігла по стежці чиясь собака в ошийнику. Все це було дуже дивно.

Нарешті Антон дійшов до лісу. До того часу сонце зайшло за масивну хмару і не хотіло показуватися. Кілька кроків відділяли хлопця від входу в ліс – стежка вела прямісінько туди. Антон поклав руки в кишені і проник у лісний масив. Відразу повіяло приємними ароматами дерев, а звідусіль чувся спів пташок. Хлопець відчув себе ніби героєм оповідань про природу – наскільки довго він не бував у лісах.

Краса навколо заворожила Антона настільки, що він не відразу побачив людину в трьох метрах від себе.

— Ой, — хлопець трохи перелякався її, бо був певен, що секунду назад коло того дерева нікого не було. А тепер там стояла гарна кароока дівчина з незвичайно довгим чорним волоссям в рожевій літній сукні.

— Вибач, не хотіла налякати, — дівчина плеснула в долоні і розсміялася заразним приємним сміхом, — я думала, ти помітив мене, коли заходив.

— Все нормально, — посміхнувся Антон і підійшов до неї трохи ближче. Дівчина пахла квітковим та трав’яним запахом, від якого хлопця трохи задурманило.

— Я Ганна, — вона простягла руку для знайомства.

— Антон.

Раніше він ніколи не переживав таке почуття та такий емоційний сплеск, як при рукостисканні з цією дівчиною.

— Теж любиш на заході сонця ходити до лісу? — спитала вона, зробивши крок.

— Так, — кивнув Антон, — обожнюю ліси.

— Я також! — Ганна знову засміялася. — У них я відчуваю себе, як вдома. Ти не місцевий? Я тебе раніше тут не бачила.

— Приїхав з батьками на дачу. Я унизу живу, в центрі села, — Антон показав рукою в сторону селища.

— Зрозуміло, — відповіла вона тонким та ніжним голосом, — то ти ніколи тут не був? — вона озирнулася навколо, маючи на увазі ліс.

— Ні, ніколи.

— Чого ж ти відразу не сказав, — вона знову розтанула в посмішці, — пішли, — дівчина взяла його за руку, і вмить по шкірі Антона немов пройшовся струм. Він розумів, що зараз піде з місцевою дівчиною вглиб лісу і від цього йому стало трохи не по собі – дитяча фобія давала про себе знати.

— Куди це ми? — привітливо посміхнувся Антон, намагаючись не показувати свого бентеження.

— Покажу тобі одне чудове місце біля ставка, — пояснила Ганна, — це недалеко, — вона подивилася на нього своїми карими очима. — Та ти не бійся, не заблукаємо. Я тут майже виросла, знаю у цьому лісі кожен сантиметр.

— Я не боюсь, — сміливо сказав хлопець, роблячи декілька широких та впевнених кроків, щоб вразити Ганну своєю хоробрістю.

— От і добре, — дівчина знову посміхнулася і, не відпускаючи руки Антона, повела його в глиб лісу.

Кожну хвилину ліс ніби становився темніше. Віяло холодом і хлопцю почало здаватися, що у Ганни падає температура тіла – її рука ставала все холоднішою і холоднішою. Антон розумів, щоб відвести від себе моторошні думки, треба говорити. Про що завгодно.

— То ти в селі живеш чи також приїхала сюди на канікули? — спитав Антон, обережно оглядаючись навколо, аби вона не помітила.

— Я сільська дівчина, — відповіла Ганна, стиснувши руку хлопця ще міцніше.

— Це дивно, але поки я сюди йшов, я не побачив жодної людини нашого віку.

— Нашого? — Ганна засміялася, але цього разу її сміх відрізнявся від попереднього – тепер він був з якимись нотками знущання.

— Так. Хочеш сказати, тобі не близько шістнадцяти?

Антон знав, що у дівчат не дуже гарно питати вік, але це був інший випадок – вони заходили у лісову хащу і, хлопець, думаючи про свою фобію, не зовсім контролював свої слова.

— Ні, я старше за тебе. Значно старше.

Тепер Антону не здалося – він точно став відчувати від дівчини щось лихе. Він хотів вирвати руку, але вона почала упиватися в його долоню своїми нігтями.

— Ти чого? Ми майже прийшли. Чого ти так хвилюєшся? — тоненьким голоском промовила Ганна.

Антону все це подобалось менше і менше. Ліс набував дедалі темних кольорів: трава під ногами втратила свої барви, стежка була в пилу та в грязюці, крони високих дерев здавалися густіше та масивніше, а гілки стали сухими та темно-коричневими, майже чорними.

— Ось і все. Ставок за тими деревами! — заявила дівчина, збільшуючи кроки.

Антон хотів швидко подивитися на місцевість і піти геть. Йому не подобалось усе, що відбувається – і ліс, і дівчина почали здаватися йому дивними. Хлопець не міг визнати, що сама ідея піти до лісу була поганою від самого початку. Він приїхав у це село на все літо і мав право дослідити кожен його сантиметр.

У Ганни був хороший настрій – вона весело вела його за руку поміж дерев. Коли хлопець на неї дивився, він розумів, що такої вроди ще не зустрічав. За її красу дівчині можна було пробачити все, навіть те, як міцно вона упилася нігтями в його руку, наче боялася, що він втече від неї.

Лісок закінчився і вони вийшли на відкриту місцевість – попереду був ставок, перепливши який, можна було дістатися іншого лісу (чи того самого, розділеного ставком). Сонце вже майже зайшло за обрій, вода відбивала його останні промені та здавалася якоюсь мутною, наче брудною. Навколо було тихо і, загалом, місцевість була приємна. Але це місце ніяк не можна назвати «чудовим», як виразилась Ганна.

— Ну як? Я часто прихожу сюди, коли хочу залишитись наодинці з думками, — зітхнула Ганна, — прикро, що йти треба далеко.

Антон кивнув і помітив, що вона так і не відпустила його руки. Це трохи бентежило хлопця та і тривога, що з Ганною теж щось не так, його не полишала.

— Чого ти такий похмурий?

— Мені треба додому, — твердо заявив Антон.

— Додому? Облиш! Ми щойно прийшли. Ти навіть не знаєш, який звідси вид на захід сонця! — промовила Ганна, дивлячись кудись вдалечінь.

Антон хоч і не був сільським хлопцем і дуже рідко зустрічав заходи сонця та світанок, але був впевнений, що в цій місцевості захід сонця видно погано. А це значить, що Ганна його нахабно обманює.

Небо набувало різних кольорів: рожевого, жовтого, помаранчевого. Нахилені гілки повільно коливалися від легкого вітру. У цілому, тут дійсно було спокійно та тихо, але хлопець все одно хотів звідси втекти і більше сюди не повертатися. Треба було лише вивільнити руку.

— Не хочеш скупатися? — раптово запитала Ганна в Антона.

— Не дуже, якщо чесно.

Антон подумав – а може в цьому селі всі дивні? Це б виправдало поведінку людей – і тих, хто ввечері не виходить погуляти надвір, і дії Ганни, яка ніяк не відпустить його руку. Таке припущення йому сподобалось, воно трохи його заспокоїло.

— Впевнений?

Ганна подивилася йому в очі. Вона продовжувала міцно тримати хлопця за руку і уважно дивитися прямо в його зіниці. Антон хотів повторити відповідь знову, але раптово розгубився. Йому хотілось відвести від дівчини погляд, наприклад, кудись униз, але він зрозумів, що не може.

«Вона така гарна… — подумав Антон, — найгарніша дівчина, яку я коли-небудь бачив. Якщо відмовлю їй, вона образиться. І тоді, можливо, я вже ніколи її не побачу…»

— В принципі непогана ідея, — мовив Антон, продовжуючи дивитися в очі Ганні, — вода, сподіваюсь, не дуже холодна?

— Ти будеш приємно здивований, коли дізнаєшся, які тут теплі води, — весело сказала Ганна. Вона відвела погляд і перестала гіпнотично дивитися на парубка. — Ходімо.

Дівчина відпустила руку Антона і вони разом підійшли до ставка. Сонце вже було на горизонті – зайде з хвилини на хвилину. Антону вже було байдуже – він піймав себе на думці, що хоче скупатися разом з Ганною. Вона посміхнулася йому і зробила кілька кроків у воду, попередньо знявши босоніжки. Антон пішов слідом за нею, геть забувши про взуття. Вони заходили усе далі й далі. Вода здалась Антону дійсно дуже теплою, ніби її хтось навмисно підігрів. Він навіть подумав, що вода не може бути настільки теплою на початку червня, та не став на цьому зосереджувати увагу. Юнак бачив перед собою воду та надзвичайно гарну дівчину, якій хотів сподобатися.

— Правда ж, красиве місце? — прошепотіла дівчина, коли вони обидва зайшли в воду по пояс.

— Безсумнівно, — відповів Антон, милуючись нею, — і не тільки місце, — трохи сором’язливо додав.

Ганна широко посміхнулася та ближче підійшла до хлопця впритул. Вона обвила його шию своїми тендітними руками і, припавши губами до його щоки, солодко поцілувала. Хлопець, звичайно ж, не відштовхнув її, а навпаки, відповів взаємністю на раптовий поцілунок. Обійми тривали недовго, дівчина занурилась у воду по шию і розтягнулась у посмішці, дивлячись на Антона. Він також споглядав на неї близько хвилини, а потім в його свідомості ніби відбувся миттєвий спалах – і ось вже Антон витріщає очі по сторонам, в надії зрозуміти хоч щось. До нього дійшло, що він зайшов у воду в одежі і щойно цілувався з Ганною, але весь цей час був…начебто під гіпнозом.

Ганна перестала посміхатися і серйозно подивилася на Антона. Помітивши в його очах явне збентеження, дівчина піднялася з води та вчепилася йому за руку. Не роздумуючи, Антон різко смикнув рукою в сторону – це змусило Ганну трохи послабити хватку. Ще раз – і він повністю вивільнив себе від міцного утримування.

— Що ти робиш?! Мені боляче! — закричала Ганна, кидаючи на Антона образливий погляд.

— Мені треба додому, — сказав Антон і, розвернувшись, пішов до берега. Тепер він остаточно розумів, що з цією дівчиною щось не так. Хлопець поки не міг робити якісь конкретні висновки, усе, що йому хотілось – вийти з лісу і побігти додому. У взутті було дуже незручно пересуватися у воді, але хлопець все ж таки виліз звідти і, коли до берега лишалося кілька кроків, озирнувся назад. Ганни ніде не було. Вона зникла. Антон подивився по сторонам – може, вона вийшла з води раніше нього? Але ніде поблизу дівчини не було видно.

«Та й грець з нею!» — подумав про себе Антон.

Взуття було повністю все мокре, так само, як і штани із сорочкою. Усе липнуло до тіла, це викликало у хлопця дискомфорт. Антон збільшив свої кроки та швидко пішов у ліс – вихід був лише через нього. Принаймні, хлопцю так здалось. Він був тут уперше в своєму житті і нічого не знав про цю місцевість.

Антон пішов знайомою стежкою (або ж це була інша стежка, не та, якою вони прийшли, бо тут усі стежки майже однакові), інколи споглядаючи по сторонам. Ганна могла з’явитися де завгодно – так думав Антон. Якщо вона змогла раптово зникнути, значить могла й раптово виникнути з нізвідки. Він старався йти швидко як міг, але мокрі кеди заважали стрімко пересуватися. Хлопець хотів їх зняти, але не став цього робити – бігти по лісу босоніж ще гірше.

Сонце зайшло. З кожною хвилиною у лісі ставало все темніше. Антон пожалкував, що не взяв з собою ліхтарик або телефон. Не подумав про це. Та і заходити в глиб в лісу він не планував. А навіщо брати з собою мобільний, якщо ти вирішив прогулятися півгодини? Тим паче в селі не всюди є нормальний зв’язок. А біля лісу його, мабуть, взагалі немає.

З кожним кроком його тривога зростала. Юнак ловив себе на думках, що йому вже не судилося повернутися додому – ліс був наче нескінченний. У Антона з’являлись сумніви, що він йде вірною дорогою. Але ж тут була лише одна стежка, її неможливо було сплутати. Та хлопець відчував: тут щось не так. Стежка та сама, а ось лісова місцевість… Було відчуття, що вони з Ганною тут не проходили.

У сутінках було дуже складно пересуватись. Ще й кросівки повністю у воді, ноги мокрі. Ще й страшно – хлопець боявся кожного шурхоту. Він увесь тремтів, але нісся з-поміж дерев, наче навіжений. Мало того, що лячно, так ще й холодно. Йому здавалося, що вихід має бути близько, але його чомусь все ніяк не було видно.

Раптом почувся свист. Такий легкий, загадковий…дівочий. Антон не став обертатися. Замість цього – ще більше прискорив біг. Крони дерев, пишно розкинувшись, ніби намагались завадити хлопцю, затримати його, хотіли зачепитися гілками за його футболку, схопити. Але юнак біг усе швидше й швидше, неначе не помічав цих перешкод. Він навіть уявити не міг, що може настільки розігнатися – могутній інстинкт самозбереження. Раптом Антон спіткнувся, але швидко встав і знову побіг. Трохи боліла щиколотка, та це не завадило продовжити рух.

Попереду виник щільний туман. Юнак трохи сповільнився. Він міг побитися об заклад, що кілька секунд тому туману не було – це ще один доказ, що навколо відбувається дещо лихе. Він подивився під ноги і побачив попереду нерівну доріжку, усю в корінні та каменях. Антон зрозумів – це точно не та стежка, якою вони йшли. Але ж тут інших ніяких немає. Принаймні, хлопець бачив перед собою лише одну.

Хрускіт. Справа.

Антон знову побіг. Тепер було значно важче це робити, проте зупинятися він не бажав. Від страху в нього тряснись ноги та паморочилось в голові. Попереду була непроглядна темінь, а туман осідав усе нижче і нижче. Видимість впала до кількох метрів, розгледіти щось далі – неможливо. Хлопець знову спіткнувся і на цей раз, не втримавшись на ногах, впав. Щиколотка заболіла ще більше.

Хрускіт. Уже вдруге. Зовсім біля нього, десь поблизу. Хлопець різко подивився на всі боки і помітив червоні очі між дерев. Десь у ста метрах від нього. Юнак кліпнув очима – вже нічого не було.

Здалося?

Антон затрясся, намагаючись встати на ноги. Це далося йому важко, але, незважаючи на біль, він усе ж таки знайшов у собі сили повністю підвестися з землі. До болю в щиколотці додався головний біль. Юнак пішов далі. Спершу повільними кроками, а потім трохи розігнався. На той час туман огорнув вже весь ліс. Антону хотілось голосно кричати, кликати на поміч, але він знав, що по-перше, йому ніхто не допоможе, а по-друге, зараз шуміти було не можна. Можливо, вона його не знайде, чи може втратить слід. Або вона взагалі відчепиться.

Вона – хто?..

І чому він вирішив, що Ганна має якесь відношення до цього всього? Може, вона тут ні до чого? Та й взагалі з кожною хвилиною Антон усе більше припускав, що йому все привиділося. Свист, хрускіт, червоні очі… Та й Ганна нікуди не зникала. Мабуть, пішла собі, та й все. В тумані також не було нічого підозрілого. Антон просто десь не туди звернув і пішов іншою дорогою, сам того не помітивши.

Хлопець обернувся назад та подумав, що можливо варто повернутися назад та пошукати інший шлях. Це була геть не та дорога, якою вони йшли. Отже, він пропустив якусь розвилку. Мабуть, ще біля самого ставка. Бігти назад Антону зовсім не хотілося. Він і так подолав немалу відстань, а тепер треба йти стільки же. Але крокувати вперед також не варіант.

Антон не міг второпати одного – чому він досі не вийшов з лісу? Стежка була ніби нескінченна. Здалеку ліс не здавався таким величезним, щоб виходу так довго не було. Хлопець біг близько п’яти хвилин. Знаючи свою швидкість, він мав пробігти вже кілька кілометрів. В чому ж справа?

— Не втечеш.

Пролунало холодно, ствердно, занадто впевнено. І так тихо, ніби в саме вухо сказали. Але поруч нікого не було. Хотілось тікати, і чимдалі тим краще, та здоровий глузд Антона розумів – треба повертатися назад. Вихід десь там. Зараз хлопець знаходився в глибинці лісу, принаймні, так він вважав. Аби повернутися до села, треба бігти назад. Знову долати ту саму відстань.

— Антон.

Тепер прозвучало голосніше. Звідки – було важко зрозуміти. Антон побіг назад. Була висока ймовірність того, що голос лунає саме звідти. Але виходу не було. Як в прямому, так і в переносному сенсі.

— Я тобі вже не мила?

Ще голосніше. З нотками образи. З бажанням викликати провину.

«Не може бути, — думав Антон, прискорюючись, — це все не по-справжньому. Це ввижається. Це слухові галюцинації. Хвора уява. Треба вийти з лісу. Треба вийти!»

— Обернись, Антон.

Наказ. Зухвалий наказ. Ні, юнак не хотів виконувати його. Попереду не видно дороги, їдкий туман. Але він не зупиниться, не обернеться. Не стане цього робити.

— Обернись, я кому сказала!

Вона десь позаду. Десь дуже близько. Можливо, безшумно біжить за ним. Але швидкість в неї повільніша, інакше б уже наздогнала. Або ж, як варіант, грається. В кішки-мишки.

— АНТОН!!!

Вона торкнулася його своїми крижаними руками. Хлопець заволав і набігу намагався вирватися, проте Ганна була сильніша, вона тримала його за грудну клітину. Її подих відчувався на потилиці хлопця, і вона не припиняла звати його. З кожною секундою Антон розумів, що йому все важче дихати. Ноги боліли, сили покидали. Юнак призупинився і різко обернувся, приготувавшись захищатися. Проте захищатися було ні від кого – позаду її вже не було, і холодних рук на нім також.

— Забирайся! Залиш мене в спокої! — люто закричав Антон, дивлячись по сторонам. Всюди тихо. Він ніколи не розумів оксиморон «голосна тиша», але тепер нарешті до нього дійшло. Навколо була неістотна для лісу тиша. Листя не шуміли, гілки не гойдалися. Не було чутно ніяких звуків, але безгомінь здавалася занадто дзвінкою, ніби давила на слух.

Антон чув її. Чув її дихання. Або ж це була всього лише параноя.

— Антон.

Позаду.

Різко обернувшись, хлопець побачив Ганну. Таку ж гарну, як і на вході до лісу. Вона посміхалася та дружелюбно простягала до нього руки.

— Йди геть! — суворо сказав їй юнак.

— Навіщо ти так зі мною? — Ганна опустила руки і надула губи, показуючи своє незадоволення і розчарування. — Що я тобі зробила?..

— Не чіпай мене! Дай пройти!

Ганна нахилила голову вниз і склала руки на грудях. Вона продовжувала стояти посеред лісової стежки. Ні кроку вбік, ні кроку назад. Антон почекав кілька секунд і наважився пройти повз неї. Ганна стояла на відстані витягнутої руки. Хлопець розумів – одна секунда і вона вже позаду. Він ковтнув слину і зробив крок. Вона була зовсім поруч.

Тільки Антон приготувався бігти, як вона схопила його руку і міцно її стиснула.

— Відпусти!!! — заволав голосно хлопець.

— Замовкни! — зашипіла вона і зі всієї сили кинула його на землю. Її раніше карі очі стали повністю чорними, гарне дівоче личико перетворилося на страхітливу витягнуту зелену морду. Антон, подивившись на те, що хвилину тому було дівчиною, став блідим.

— Не дратуй мене, хлопче, — знову зашипіла вона, підходячи до нього.

Хлопець стрімко піднявся з землі і намагався її відштовхнути. Але Ганна була дійсно дуже сильною – зовсім не поворухнулася. Не втрачаючи часу, Антон помчався від неї геть. Але все було марно: вже за кілька секунд він відчув, як хтось обійняв його за талію. Ще мить – і ось він вже лежить на землі. Вона його повалила. Антон перекотився. Ганна злобно подивилася на нього і відвернулася від нього. В цей момент хлопцю відкрився вид на її спину, замість якої була діра. Крізь цю діру було видно внутрішні органи.

Антон не витримав – спрацював блювотний рефлекс. Почувся легкий смішок. Хлопець розумів, що треба взяти себе в руки і бігти, але не міг. Знесилений як морально, так і фізично, він лежав на стежці, чуючи кроки Ганни.

— Що ти хочеш? Чого тобі треба?.. — вимовив Антон, продовжуючи дивитися у землю, а не на неї.

— Я хотіла з тобою подружитися, — лукаво відповіла вона, — та ти неслухняний хлопець. Чогось втік від мене. Залишив мене саму. Ледве знайшла тебе, — Ганна нахилилася до Антона, і він відчув холод, яким вона була просякнута, — заплута́ла я тебе, так? Не вийдеш з лісу. Не вийдеш поки я цього не захочу. А я не захочу, можеш бути впевнений.

Її жахливі слова лунали для Антона як похоронний дзвін. Вона не жартувала.

— Хто ти?

— А ти не здогадався? — Ганна взяла хлопця за підборіддя і повернула його голову, щоб він на неї поглянув. Антон завмер. Моторошна істота: зелене обличчя, повністю чорні очі, сині губи, величезні пазурі замість нігтів, крихкі малі зуби… Це однозначно вже не була та Ганна, яку він зустрів півгодини тому. Це було вже щось інше.

— Я лісова царівна. Мавка. Чув?

Антон тремтів і вона відчувала його страх. Він розумів, що у пасці, що це кінець. Антон хотів сказати «ти чудовисько», але не став цього робити. Можливо, в нього ще був мізерний шанс на спасіння, тому він не хотів злити істоту.

Хлопець не вірив у їх існування. Але одна з них схопила його. І це не сон, не вигадка. Це відбувається насправді. Відбувається з ним.

— Благаю, відпусти мене, — зашепотів хлопець, — я зроблю все, що хочеш, але благаю…відпусти…

— Дурний, — Мавка знущально зареготала бридким сміхом, — я і так тебе можу змусити робити все, що захочу.

«Гіпноз, — промайнуло у хлопця в голові, — вона заставила мене піти з нею в ліс, а потім вимусила купатися з нею. Я пам’ятаю, що до останнього не хотів цього, ще й вода була така холодна… Але мені здалося, ніби вона тепла. Це все гіпноз».

— Я вже тобі не мила, так? Тобі подобався мій попередній вигляд, а зараз я тобі гидка, — процідила вона, — ти не перший такий.

Антон розумів, що треба тікати. Але з її сильних рук не можливо було вирватися. Та й вона у будь-якому разі наздожене. Вона ж не людина.

Вона мавка.

— Підіймайся, — наказала істота, — і без жартів, зрозумів? Інакше пожалкуєш.

Антон повільно встав. Він не знав, що вона хоче і що від неї очікувати. Хлопець намагався згадати, хто взагалі такі мавки. Що вони роблять? Вбивають парубків? Але навіщо? З якою метою? Дівчина, яка нещодавно була Ганною, хитро й пильно на нього дивилася. Потрібно було робити все, що вона каже. Можливо, ще був шанс на спасіння. Точніше на втечу, бо Антон знав – вона його не відпустить. Він це вже зрозумів.

— Візьми мене за руку, — наказала Мавка і простягла зеленувату руку с довгими тонкими пальцями і величезними кігтями.

Двічі повторювати не довелося – Антон неохоче торкнувся її руки. Вона була холодна, наче лід, і трохи липка.

Цей вечір був найжахливішим для Антона. Шансів вибратися в нього майже не було, і він це чудово розумів. Хіба що перехитрити монстра, але це не так вже й просто. Його може врятувати або диво, або якась жива людина в цьому лісі. Але здоровий глузд казав: тут нікого немає, крім нього і цієї істоти.

Антон старався не дивитися на її спину, та це було важко. Він відвернув голову від Мавки, але вона це помітила і почала обурюватися.

— Не мила я тобі більше… Ти такий же, як інші. Ти не особливий.

«Зате ти, бачу, дуже особлива», — хотілося відповісти Антону, але він знову промовчав.

— Антон, — мовила Мавка, — навіщо ти пішов зі мною у ліс? Тільки не кажи, що хотів на заході сонця зібрати грибів з квітами.

Антон мовчав. Він хотів щось відповісти, але що саме – не знав.

— Не мовчи, коли я питаю тебе, — суворо зашипіла Мавка.

— Не знаю, — видавив із себе хлопець.

— Любиш ліси? А ще більше любиш ходити туди з гарними дівчатами, вгадала?

Ні, Антон не мав наміру заходити вглиб лісу. Він навіть не думав про це. Так сталося. Гіпноз. Вона його загіпнотизувала.

Або ж ні. Сам пішов. Бажав сподобатися незнайомій дівчині.

— Не хотів відмовляти, — зізнався юнак, — не хотів засмучувати.

— Не хотів засмучувати… — повторила Мавка, — але однаково засмутив.

Вони йшли незрозуміло куди. Туман трохи розвіявся, але місцевість не стала менш похмурою. Було таке відчуття, ніби все, що зараз відбувалося – сон. Принаймні все навколо було схоже на сон. Ліс не виглядав справжнім. Стежка, дерева, коріння, листя, кущі – усе несправжнє. І Мавка несправжня. І він сам несправжній.

— Куди ми йдемо? — спитали вуста Антона. Не він, а саме вуста.

— Яка тобі різниця? — злобно посміхнулася Мавка. — Тобі вже звідси не вийти, — промовивши це, вона ціпко стиснула його руку – в’їлася своїми пазурями йому в долоні – ще сильніше, ніж вона це робила до цього.

— АЙ!!! — голосно скрикнув хлопець, намагаючись вже вкотре вирвати руку, — БОЛЯЧЕ!!!

Далі все відбулося дуже швидко: вона відпустила його руку, як він й хотів, і вчепилася прямісінько за горло. Її довжелезні гострі кігті трохи прокололи його шию. Антон пискнув і в агонії подивився на істоту: її до цього зелене обличчя стало болотного кольору, чорні очі – червоними. Мавка була ніби на грані божевілля – вся тіпалася від злості. Антону було боляче, але він боявся навіть моргнути.

— Ніколи не підвищуй на мене голос, щеня! — процідила Мавка, затискаючи ще сильніше хлопцю горло. — Зрозумів?!

Антон швидко кивнув. Він увесь тремтів від страху і ледве не пискнув. Дихав дуже повільно. Зрозуміло чому. Мавка різко відпустила його, залишивши на шиї п’ять червоних крапок. Кров не йшла, але біль був такий нестерпний, що хотілось голосно закричати. Та Антон взяв себе в руки.

Мавка хотіла знову взяти його за руку, але щось відволікло її. Вона обернулася і це була для хлопця гарна можливість втекти, але він боявся поворухнутися. Боявся, що вона його наздожене, знову вчепиться в горло і вже не відпустить.

Кілька секунд – і юнак вже сам прислуховується до звуків у лісі. Хтось наближається. Щось наближається. Дещо лихе. Мавка тут не одна така.

Раптово поряд з ними з’явилася якась істота – вийшла із-за дерев. Вона була схожа на старого діда, але лише на перший погляд. Це була не людина. Замість ніг у старця були копита, сам чоловік був височенний – приблизно два метри зростом. Він мав довге сиве волосся по пояс і бороду такої самої довжини та кольору. Вдягнутий був у білу сорочку і вовняні штани.

Чим ближче він підходив, тим більше Антону було лячно. Хлопець ще толком від Мавки не відійшов, а тут вже хтось новий намалювався.

Мавка хотіла всліпу вхопити Антона за руку, але він відскочив назад. Хлопець зрозумів, що вона розгубилася. Може це був її батько, або дід. Антон анічогісінько не розумів, лише застиг в очікуванні. Забирати ноги з цього місця навіть не подумав – досі боявся. Тепер вже їх обох.

Дідуган кинув злий погляд в їх сторону. Антон відразу подумав, що на нього, але потім зрозумів, що старець дивився на Мавку. Вона роздратовано розвернулася, але не встигла навіть зробити крок, як була схоплена цією істотою.

— Чугайстер! — крикнула Мавка, вириваючись.

Антон не розумів, хто це, але до нього дійшло, що цей дядько тут має пристойний авторитет.

— Попалася, — спокійно сказав дід, посміхнувшись, — знав, що натраплю на тебе. Хоч ти й втекла минулого разу, та я знав, що нікуди ти далеко не дінешся. Ти бродиш лише в цьому лісі.

— Відпусти! — Мавка заричала й навіть стала тягнутися, аби вкусити старця. Він це помітив і моментально заломив обидві її руки за спину.

— Заспіваємо пісню? Які пісні знаєш? — весело запитав чоловік.

Антон стояв, наче статуя, і спостерігав за дійством. Він не знав, до кого звертається дід, тож вирішив промовчати. Та й всі пісні в нього вилетіли з голови. Мавка продовжувала вириватися, але дідуган ураз її знешкодив та перекинув її тіло через своє плече.

— Ох вже ці Мавки, — знову посміхнувся дядько і на цей вже раз він звертався до Антона – підняв на хлопця свої чорні очі з-під пишних сивих брів. — Вже друга за цей місяць. А червень тільки-но почався…

Антон тремтів. Треба було вже давно тікати, але він пам’ятав, що казала Мавка – вона його «заплутала», збила шлях. Вихід не знайти.

— Це добре, що ти закричав, — продовжив лісовий дід, — ще б хвилина-дві – та залоскотала б вона тебе до смерті, — він розвернувся з наміром йти назад в непрохідні хащі, — якщо почуєш вихор – не лякайся, — підморгнув хлопцеві, — краще в гості заходь.

Він зробив кілька кроків з непритомною Мавкою на плечі, але в останню хвилину повернувся назад і знову поглянув на Антона, який досі стояв в заціпенінні.

— Не бійся лісу. Він не зробить тобі нічого лихого. Мавки – так. Але не ліс, — сказав чоловік дуже серйозно.

І зник між деревами.

Антон дихав рівно, спокійно. Намагався відійти від шоку, але він стискав його до болю. Спершу хлопець поворушив пальцями рук, невдовзі й головою. Це був дивний стан, новий для нього. Справжнє остовпіння, коли ти хочеш зробити якийсь рух, але не можеш. В нього таке бувало тільки після сну, рано вранці, але не вдень. Незрозуміле, страшне відчуття.

Незабаром Антон зрушив з місця та все ж таки побіг назад. Туди, де за його думкою, мав би бути вихід із лісу. Якщо Мавки вже нема, то, може, знайдеться дорога? Туман зник, тому зорієнтуватися було вже легше. Стежка вже не мала корінь та каменів – по ній пересуватися було вже не важко. Величезні крони дерев також кудись зникли – Антон добре пам’ятав, як вони заважали йому бігти. В лісі повністю стемніло, місцевість швидко наповнилася різними звуками. Проте вони не лякали хлопця – це були звичайні лісові звуки, які не викликали в нього тривогу та страх.

Через п’ять хвилин Антон побачив край лісу. В нього були думки, що він може вийти не туди, звідки прийшов, а знов натрапити на ставок, чи ще на щось. Боліло зліва в боці. Нила голова, підкошувалися ноги. Нестерпно хотілося пити. Але Антон не зважав на все це, а просто біг. Біг на вихід.

Коли ліс вже був позаду, хлопець зрозумів це не відразу. У стані афекту він вибіг звідти і почав спускатися вниз по схилу, до селища. Лише на середині дороги зрозумів, що все позаду. Позаду ліс, мавка, дивний лісовий дід… Мавка назвала його Чугайстром, проте хлопець не знав, хто це такий. Це було неважливо – головне, що він… добрий, мабуть? Він врятував Антона. Допоміг йому.

Хлопець зупинився і вирішив наостанок обернутися. Ліс як ліс. Звичайний. Не дуже густий. Принаймні, так здається на перший погляд. Насправді ліс має своїх «жителів» і це далеко не просто тварини. Ні, безглуздя якесь. Може йому все привиділося? Може, він впав та вдарився головою, а потім бігав по лісу, як навіжений? І ніякої Мавки з Чугайстром не бачив? А справжня Ганна залишилася десь там, у лісі, біля ставка. Можливо, її й не існує взагалі.

Доторкнувшись до шиї і відчувши на ній сліди від кігтів, хлопець здригнувся (вже вкотре за цей вечір) та ринув додому.

Ліс поринав у темряву.