У дитинстві я ненавиділа одного свого однокласника. Мене посадили з ним за одну парту, і ми, на мій превеликий жаль, проводили разом кілька годин в день. Коли вчителька виходила з класу, а в кабінеті починався розгардіяш, мій ненависний сусід по парті починав так бешкетувати, що заспокоїти його не могла навіть староста (а вона могла заспокоїти будь-якого). Я в класі була бойовою дівчинкою, яка може не тільки огризнутися, але і будь-якого дати відсіч.
Староста шепнула мені на вушко, щоб я спробувала його заспокоїти. Мені підвернувся такий чудовий шанс приструнити мого ворога! Я і накричала на нього. А коли однокласник почав мене ображати, він легким рухом моєї руки виявився під партою. Я вже думала, що він заспокоїться після випробуваного їм шоку, але немає. Він раптом почав мене кусати! Не знаю, хто був шокований більше: він або я. Одного разу цей противний хлопчисько зіштовхнув мене з гірки прямо в сніг. Я впала і яким чином пошарпала коліно (моє коліно завжди знайде, про що вдаритися).
Я завжди терпіла біль, але саме в той раз розплакалася від образи (вдома, перед людьми я плакати не хотіла).
Я навіть не знаю, чому так образилася на нього. А образа все росла і росла, і мені здавалося, що коліно болить нестерпно. Ось я і зателефонувала його мамі, поскаржилася, і вона дуже сильно його вилаяла. Мені після цього було дуже весело. Після того випадку ми зовсім перестали розмовляти, навіть підручники не ділилися.
Ми закінчили початкову школу, і перейшли в середню, де зовсім не спілкувалися. Коли в місті відкрилася нова елітна школа, ми обидва подали туди документи і успішно склали вступні іспити. Доля знову занесла нас в один навчальний заклад, але в різні класи.