Присвячується одному джентльмену з будинку для безхатченків.
Це був ще один з жовтневих днів, коли ти ще не втомився, але розумієш що скоро впадеш на ліжко без сил та бажання жити. Тебе виснажує не тільки навчання, робота, а й ще і спілкування з людьми. Останнє втомлює більш за все. Тому ти дуже швидко, неначе лисиця, втікаєш від натовпу. Швидко та проворно, намагаючись не зустрітись з кимось по дорозі або потрапити у натовп незнайомих осіб,  ти йдеш, майже біжиш додому, до своєї зони затишку та безпеки. Ось саме так я бігала скрізь міський парк , того похмурого жовтневого дня.
Мабуть я так би  бігла собі далі, незважаючи ні на що, якби не озирнулась в останній момент, біля виходу з парку. Тут, під деревом, стояв літній чоловік. Він тихо стояв та дивився на світ, опершись однією рукою, для допомоги, об стовбур дерева, а іншою тримався за серце.
Я підійшла до нього.
- З вами усе добре? Може чимось допомогти? 
- Ні, дівчинко, тут вже не чим не допоможеш, - тихо відповів він. Його погляд був сумній та наповнений розпачем, але він слобо намагався посміхнутись.
- Ви впевнені? Вам зле ?
- В мене душа болить, а все інше, то дрібниці, - він подивився на мене, та почав безсило сповзати по корі дерева на землю.
- Та вам же зле! – я намагалась підтримати чоловіка за лікоть, але він лише дав допомогти йому сісти на землю.
- Можна тебе попросити, - почав чоловік дивлячись на мене своїм жалем. – Якщо  тобі не важко, купи хліба, я вже декілька днів нічого не їв.
- Неважко звичайно! – я відкрила свій рюкзак та дістала усе що в мене було : кефір, 2 булочки та печиво . – Тримайте, дядечку.
- Це багато…
-Ні,ні. Беріть!
Він узяв все це і почав їсти. Чоловік поросив ще трохи з ним посидіти. Почав розповідати мені, що з ним трапилось. Виявилось, він колись був вчителем, але потім його звільнили, він приїхав з Дніпра до нашого міста, але і тут йому не поталанило – влада забрала його квартиру. Він став безхатченком. На цьому його нещастя не закінчувались : три дні тому його пограбували, забравши увесь заробіток і зламали декілька ребер, одне з них було зламане аж під самим серцем. Він звернувся до лікарні, його протримали там лише один день і вигнали.
- Немає документів – ВОН! Нам ви тут не потрібні! – продекламував чоловік лікарів нашої лікарні. – Ось так я знову віявся на вулиці….  Він звернувся до адміністрації притулку, але і тут йогу не допомогли. Єдине що йому залишилось – це сидіти тут, у парку, та тихо і самотньо чекати восьмої години вечора або власної смерті.
А я сиділа сама і слухала його оповідь. Сумна оповідь чужого життя здавалась б кумедною, якби я на власні очі не бачила тремтячі вуста чоловіка, його сльози та вдячну посмішку, коли я сказала, що посиджу з ним ще годину.
Чоловік розповідав далі, але тепер ми вже разом вели розмову: він починав – я підтримувала нову думку. Здавалось що я знайшла старого друга. Мене не хвилювало те , що потрібно додому, а тому чоловікові потрібна була допомога.
- Знаєш, дівчинко , - раптово переврав самого себе чоловік, - Друзі у тебе є тоді коли ти в розкоші – коли ти на самому дні нікому з них ти не потрібен.
Я мовчки кивнула, не маючи змоги щось вимовити. Я просто дивилась на старе обличчя, обвітрене і зморщене, на його брудний одяг, на брудні руки, якими  він обережно складав подаровану йому хустку – і розуміла, що у цій незнайомій людині віднайшла щось схоже на мою душу.
- ну, що, - мовив дядько – тобі час йти. ( він у сим своїм виглядом заперечував мої протести посидіти з ним ще трішки) Сподіваюсь, ми зустрінемось ще, коли я буду в кращому стані.
Він простягнув до мене свою зморщену кістляву руку, зігнуту в кулак. Я зробила так же. І  після зіткнення наших рук, наші світи розійшлись.
Можливо, я не врятувала його життя, можливо він помер, але він посіяв у моїй душі щось світле та тепле – те що ніколи не згасне, завдяки його світлу.