Дорогий світе,
Як ніжно сонячне проміння виграє на моїй шкірі, як рідно гладить зелена трава. Як шкода, що твою красу я помічаю в кінці мого такого короткого, але такого тернистого шляху. Я дивлюся в глиб неба і бачу її очі. Усмішку, що така рідна, руки, що так ніжно гладили мене і чую голос, що звучав краще ніж симфонічний оркестр. Як би я хотів пригонути її до себе, поцілувати і ніколи більше не відпускати.
На кінці життя ти розумієш такі глибокі речі і плачеш уже не відтого, що не правильно вчинив, а через те, що ти прожив всі ці моменти. І сльози стікають від того, що ти покидаєш цей неоднозначно красивий світ.
А кров тихо цибенить з рани, зрошує квіти, просочується в глиб землі.
Дивно але я не відчуваю болі, я не відчуваю, кулі, що міцно засіла в моїх грудях.
І раптом перед очима стоїть мама. Матінко, ти пробач, що пішов швидше за тебе. Я не хотів, ні чесно. Ти мала бавити внуків, а не важкою темною фігурою стояти над моєю могилою. Я мав витерати твої солоні сльози і говорити як я вдячний за те, що ти привела мене в цей світ.
А тепер ти сама на схилі літ, без нікого... Це все таки моя провина. Пробач за все. Таке буває, світ жорстокий. Але повір він красивий. Ти всім перекажи ці слова.
Я згодую як злився на всіх, але в першу чергу на себе. Як хотів чим пошвидше піти з цієї планети, і мені смішно від своєї необізнаності.
Під кінець хочеться перо в руки, писати поеми і романи, філіжанку кави і цигарку. Так мало і водночас так багато.
Я не злюся на своїх убивць. У кожного своя правда. Не хай у них все буде добре, вони забудуть війну, закинуть зброю і бавитемуть маленьких копій себе. А з моїх ребер виросте дуб. Вени стануть дорогами і ріками. Я витатиму серед хмар, випадатиму дощем.
Шкода, що не зможу тільки більше кохати ту одну єдину. Кохана, ти назавжди залишишся в мені.
Ну все пора іти. Прощавай, світе, забери тільки кулю з мого серця.
На кінці життя ти розумієш такі глибокі речі і плачеш уже не відтого, що не правильно вчинив, а через те, що ти прожив всі ці моменти. І сльози стікають від того, що ти покидаєш цей неоднозначно красивий світ.
А кров тихо цибенить з рани, зрошує квіти, просочується в глиб землі.
Дивно але я не відчуваю болі, я не відчуваю, кулі, що міцно засіла в моїх грудях.
І раптом перед очима стоїть мама. Матінко, ти пробач, що пішов швидше за тебе. Я не хотів, ні чесно. Ти мала бавити внуків, а не важкою темною фігурою стояти над моєю могилою. Я мав витерати твої солоні сльози і говорити як я вдячний за те, що ти привела мене в цей світ.
А тепер ти сама на схилі літ, без нікого... Це все таки моя провина. Пробач за все. Таке буває, світ жорстокий. Але повір він красивий. Ти всім перекажи ці слова.
Я згодую як злився на всіх, але в першу чергу на себе. Як хотів чим пошвидше піти з цієї планети, і мені смішно від своєї необізнаності.
Під кінець хочеться перо в руки, писати поеми і романи, філіжанку кави і цигарку. Так мало і водночас так багато.
Я не злюся на своїх убивць. У кожного своя правда. Не хай у них все буде добре, вони забудуть війну, закинуть зброю і бавитемуть маленьких копій себе. А з моїх ребер виросте дуб. Вени стануть дорогами і ріками. Я витатиму серед хмар, випадатиму дощем.
Шкода, що не зможу тільки більше кохати ту одну єдину. Кохана, ти назавжди залишишся в мені.
Ну все пора іти. Прощавай, світе, забери тільки кулю з мого серця.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(2)
Дорогий світе,
Дуже добре! Зворушлива і серйозна картина того, як людина переоцінює все перед обличчям смерті. Хочеться замислитись - а чи не марно те все що ми робимо зараз?
Відповісти
2018-09-01 23:25:38
2