Мабуть, уже з місяць я ходжу сюди на перон і жду. Хоча я не певен, невже тільки місяць? Де там, який місяць, жду я вже багато років. За цей час я забув дім, роботу, імена, адреси. В душі лиш інколи спливає досада і злість на якихось випадкових та незнайомих мені людей, що прокидаються зі мною ранком у ліжку, кричать і чогось хочуть од мене на роботі, біля барної стойки, у транспорті. А тут, на вокзалі, моя душа знову наповнюється життям із кожним новим прибуттям потягу. О, скільки трепету й радості при цьому в мені, яким чарівним та світлим стає це місце! І я бачу тільки усміхнені обличчя людей, поїздів (он, як один мчиться, спішно гальмуючи себе на швидкому ході та гулко викрикуючи своїм монотонним, але добродушним басом: «Що ж ти оце,братику, тут ходиш по путях? А ну скоріше на перон! От який нетерплячий! Все ж таки небезпечно… Та не хвилюйся ти так. Чого ти біжиш, спотикаючись? Везу я її,везу!» Я злітаю на перон, приймаю позу готової до стрибку людини, при цьому встигаю поправити зім’ятий букет троянд. В цей час під’їжджає мій новий залізний знайомий. Я встигаю мельком розгледіти в його віконцях знайому жіночу фігуру. І ось двері відчиняються. Але що це? Мене випереджає якийсь молодий хлопчина, що стояв у тій самій позі, що й я, хапає цю жінку в свої обійми, цілує її… Я остовпіло дивлюсь на все це. Потім бачу усміхнене її обличчя з-за його плеча. Ах, як схожа… Але все ж таки не вона. Ця – пишна білявка, а в неї волосся каштанове, пряме. Хоча, мені недавно наснилось, що вона його пофарбувала і, пам’ятаю, зразу мені це не сподобалось, але потім я подумав, що так їй теж дуже гарно… До того ж минуло стільки літ… Обманув ти мене, мій залізний друже… Я стою так до самої відправки потягу. Люди в натовпі штовхають мене ліктями, огороджуючи від мене своє щастя. Потім вони розходяться, лишаючи мене посеред усипаного недопалками чекання перону. Я біжу звідси, від цього брудного й шумного вокзалу і завтра приходжу знову. 

Того дня мене розбудили надзвичайно яскраві й теплі для жовтневого неба проміні сонця. Зібравшись на роботу, я раптом згадав, що мене відтіль остаточно вигнали, й рушив прямо на вокзал. Поки я їхав в трамваї, погода встигла зробитись по-справжньому осінньою. І як це могли люди знати, що погода зміниться: взяли з собою парасолі, вдягнулись тепло? Дійшовши до перону, я вже відчував у собі простуду. В спину, крізь зубожілу тканину мого плащу, проривавсь холодний  вітерець, з волосся стікали мерзлі краплини дощу. Думки мої плутались, і я вже потроху починав марити. Мені здавалось: що може бути краще, як стояти отак одному, мерзнути, коли інші десь поряд, під дахом вокзалу, п’ють гарячу каву, лише зрідка поглядаючи крізь залите дощем віконне скло на якогось божевільного, й думаючи при цьому: як би в цій сірій імлі розгледіти свій потяг. 

II 

Взагалі-то, мені здається, що я марив із самого початку, як тільки її зустрів. А зустрічав я її багато разів. Спочатку в дитинстві, на ковзанці. Пам’ятаю, як хтось із хлопчаків надворі вцілив мені в обличчя величезною сніжкою, коли я під час нашої з ними війни, задивився на неї, ще стрункішу у своїх ковзанах. Потім я часто ходив на ковзанку і так само подовгу чекав на неї. А коли їй варто було лишень стати на лід, я щосили розганявсь та ковзав так, щоб ненароком впасти їй прямо під ноги.Через декілька років прийшла Весна. Мені п'ятнадцять, їй чотирнадцять літ. Вечірня прохолода розбурхує кров. Я стою під її вікном, сподіваючись хоча б краєм ока побачити її між гардин, почути поміж інших голосів її грайливий голосок. І ось виходить вона сама. Вона робить надто серйозний вираз обличчя (не знає, щоя чув, як вона сміялась щойно, хитруха), проходить проз мене, ніби не помічаючи. Переконавшись у тому, що я стою понурившись, вражений її витівкою, крадькома підходить та щипає мене за спину…

Ми часто гуляли з нею вечорами. Лише коли голос її бабусі після чергового n-го заклику йди додому становивсь погрозливо-наказним, ми розставались. Серед хлопчаків багато було заздрих мені, вони не могли второпати, що вона в мені знайшла, нижчому тоді її на півголови, худючому та сором’язливому. Якось навіть вчинилася бійка. Я бивсь проти трьох. Певне, в іншому разі в мене не стало б сили й хоробрості подолати їх, та тільки не при ній. Правда, вона не стала дожидатись кінця бійки та за кілька хвилин поверталась з моїм батьком мені на запізнілу й непотрібну допомогу. А якось вона безпідставно приревнувала мене до одної дівчини з нашого двору (чергова її витівка). І тоді, в перший раз, хоч це вийшло боязко та невміло, я зізнавсь, що кохаю її. В той мент не стало сміливості навіть поцілувати її. Наші долоні просто стислись одна в одній. По всьому тілу пройшов, якщо це можна хочякось віддалено порівняти, розряд неймовірної сили, що спалює дотла, та не вбиває, натомість дає силу та  енергію кохання, можливо, навіть і на все життя…Ніяка близькість із іншими дівчатами в дальшоиу не приносила мені того щастя… 

Добігало кінця моє шістнадцяте літо. Рано вранці, стоячи в себе на балконі, я марно набирав її номер. В одповідь лунали короткі гудки. Та це давало мені надію, що вона ще тут, недалеко від мене. Вирішила все остання спроба. Трубку взяла її бабуся. Відповідь була безжалісна: «поїхала». Цю мить мені здалося, що там за балконом є неймовірної сили магніт, що тягне мене вниз. На що сподівавася, адже знав, що поїде. Вчора ввечері, сидячи біля під’їзду на лавці ще знав. Окруж метушились, готувались до її від’їзду: складали в авто речі, продукти. Вона присіла на кілька хвилин біля мене. Нас як завше оточували наші друзі. Вони жваво про щось говорили з нею. Але ми мовчали. Чомусь я боявся навіть поглянути в її бік, лише крадькома зауважував, що вона теж не дивиться. Пригадую, як спитав у неї щось пусте. Непідвладний мені голос звучав ніби зважено, але попри це, мені так хотілось передати й вкласти в ту зваженість весь одчай та ніжність, що були тоді в мені. Зрештою, він просто взивав її очі та вуста в мій бік. В останнє. Здається, вона це втямила та одказала в тому ж тоні. Потім почувся голос її бабусі. Вона жваво підвелась та щезла в темному під’їзді… 

III 

Того дня, стоячи на пероні, я відчув щось схоже на лихоманку: ноги підкошувались, усе тіло охопив жар, кістки мої тріщали, як хмиз од того жару; мені здавалось, що потяги більше не ходять по колії, а десь пролітають наді мною, ховаючись у далекій сірій імлі. Раптом зірвався холодний вітер, і вдаривши мені в спину, доніс їх гул, регіт дівчат, котрих я приймав за неї. Потім, мені здавалось, що все це звалиться мені прямо на голову, й бігав по перону, прикривши голову руками. З часом вітер стих, давши мені трохи оговтатись. Та злива не вщухала. Крізь її сіру стіну я бачив, як ішов потяг, справжній потяг. Він наближався все ближче, але, здавалось, і не думав збавляти ходу. Це був потяг-убивця, бо за мить я побачив на його шляху дівчину. Тоді щосили я побіг в її сторону. Потяг і не думав мені поступатись, а навпаки, здавалось, іще більше додавав швидкості. Але й я йому не поступився: зібравшися з останніми з силами, стрибнув на колію та збив з ніг ту дівчину. Ми впали з нею й покотилися узбіччям, коли ту ж мить повз нас проїхав  потяг. Ми лежали й дивились на жовті віконця, що мелькали одне за одним, проносячись мимо нас. Потяг був довгий,тягнув за собою нескінчену стрічку вагонів. І коли він уже спинився, то переді мною світилось одне з його віконець. Я несвідомо дивився на нього й за браком сил починав засинати. Останнім, що я побачив, було лице, що з’явилось у вікні… лице тої, на яку чекав… 

IV 

…Моя маленька кімната. Я лежу в своєму ліжку. Навколо мене стоять люди дуже схожі на мене і трохи на літню жінку, що сидить поруч. В її добрих, але повних суму очах застигла сльоза. Вона бере мою руку, і я завважую, що моя рука така ж стара, які її. Я розгублено дивлюсь на цю жінку. Але хто ж вона? Темінь… 

…Я знову у своїй однокімнатній квартирі, тільки на кухні. Переді мною на столі недопита пляшка горілки й стакан. Здається, тут був щойно погром. В перекошеному дзеркалі перед собою встигаю побачити людину літ сорока п’яти з достатньо змарнілим неголеним обличчям. Потім входить знову та жінка, тільки дещо молодша. Вона знову плаче, але очі її сповнені любові. Хто ж вона?! І знову темінь… 

…Я їду в трамваї. На мені краватка і новий костюм. У руці - букет троянд. Здається, я щойно одружився. Але чому їду зі сторони вокзалу?... В мене в кишені лежить якийсь поштовий лист. Здається, я їздив туди когось зустріти, потому чекав, при чому довго… Не дочекався… 

V 

Відчуваю теплоту чиєїсь долоні у себе на щоці. Розплющую очі. Це знову та добра жінка. Тільки зовсім молода. Вона перелякано забирає долоню. ЇЇ голубі очі наповнюються радістю… Та це ж та дівчина, що її рятував од потягу! 

- Скільки я проспав? 

- Ви пролежали без свідомості одинадцять днів, – скоромовкою промовляє вона, розгублено посміхаючись. 

-А я гадав, що ціле життя, - жартуючи, одповідаю їй. 

Я беру її долоню і знову прикладаю до обличчя. 

- Я неодмінно тебе покохаю… чуєш… неодмінно… - кажу я їй.