Вернісаж
- Були б ми щасливі, якби були разом? - здається, він щойно в неї це запитав.
- Не знаю, - одповідає вона, - було б непогано, якби ти вмів забивати цвяхи в стіну.
- Я вмію посміхатися...
- Ні, ні. Цього замало. Ти вибач, просто мені іноді потрібні цвяхи, щоб чипляти на них, так би мовити, картини свого життя.
У відповідь він лише посміхається. Він робить те, що вміє. І згодом теж викликає у неї ледве помітну посмішку. Їй тепло й холодно при цьому, як ранньої осені.
В цей час хтось підходить і торкається її плеч. Вона ніби пробуджується зі сну. Озирається. Підійшов той, хто сьогодні, коли вони повернуться додому, повісить на стіну куплені картини з цього вернісажу.
Вона відводить погляд від портрета з зображенням усміхненого юнака і їй стає навіть трошки соромно, але посмішка не одразу залишає її обличчя.
- Не знаю, - одповідає вона, - було б непогано, якби ти вмів забивати цвяхи в стіну.
- Я вмію посміхатися...
- Ні, ні. Цього замало. Ти вибач, просто мені іноді потрібні цвяхи, щоб чипляти на них, так би мовити, картини свого життя.
У відповідь він лише посміхається. Він робить те, що вміє. І згодом теж викликає у неї ледве помітну посмішку. Їй тепло й холодно при цьому, як ранньої осені.
В цей час хтось підходить і торкається її плеч. Вона ніби пробуджується зі сну. Озирається. Підійшов той, хто сьогодні, коли вони повернуться додому, повісить на стіну куплені картини з цього вернісажу.
Вона відводить погляд від портрета з зображенням усміхненого юнака і їй стає навіть трошки соромно, але посмішка не одразу залишає її обличчя.
Коментарі