Фенін
Фенін

Фенін вийшов з відьминої хати й попрямував просто лісом в бік села. Згодом побачив колоду, присів. Набив люльку. Запалив. “Стара останнім часом зовсім занепала, — звернувся він сам до себе, — мабуть, цього разу це таки кінець”. Не те, щоб ця думка його сильно засмутила, але вона тягнула за собою хоча й звичний, але, водночас, щоразу новий, клопіт.

Фенін став відчувати зміни ще рік тому. Вже не курився ароматний дим навколо хати, город із цілющими травами занепав і висох на початку літа, і хоча сама жінка ще щось казала про дрова і про мішок цибулі, припасений на зиму, Фенінові було зрозуміло, що то зайве. Осінь лише пролилася першими рясними дощами, і, вочевидь, зиму стара вже не подолає.

Під пахвою Фенін ніс згорнуту і перев’язану різнобарвною стрічкою кирею, що він її майстрував протягом останнього року, відтоді як чаклунка почала згасати. Кирея була зроблена з вовчих шкур і схожа на одяг, що його носив й Фенін, але з відмінністю — цю носитимуть хутром всередину, так щоб ззовні кирея мала червоний колір. Так буде тепліше для молодої дівчини, до того ж її було би краще видно в лісі.

Та, хто мала вдягнути цю кирею, вже підросла, але й гадки не мала ані про цей розкішний подарунок від не баченого ніколи батька, котрим вихвалятиметься перед подружками, ані про майбутню подорож.

Фенін вкотре кинув погляд на дорогу від села. Час би вже — третя ніч повного місяця минула, отже сьогодні слід було чекати гостей. Він від самого ранку порався край лісу — перевіряв та чистив вулики, чистив лісову дорогу від гілля, що його накидав нещодавній буревій. В лісі завжди робота є… Аж ось на дорозі побачив червону цятку. “Все-таки, кирея, вивернута назовні, була гарною вигадкою,” — задоволено погладив бороду він.

- Я ще ніколи до відьми не ходила. Старші дівчата іноді бігають до неї — чи то на жениха ворожити, чи то приворотне зілля взяти. А мене мати не пускали: мовляв, мала ще, і нема що там робити, а мати, дяка Богу, не хворіє. Сьогодні ж раптом назбирала цілий кошик харчів, ще й до сусідів сходила. А по тому й каже: “Сходи, віднеси нашій чаклунці в ліс — давно до неї ніхто не ходив, а самими грибами та травами харчуватися теж не годиться”. А ви, вельмишановний пане, не з наших будете, га? - вогкий ранковий туман ще тримався в низині, і дівчина, чи то з холоду, чи з остраху щільніше загорнулася в кирею.

- Та я оце до міста ходив, а зараз додому повертаюся, — Фенін невизначено махнув рукою кудись праворуч. Сів перепочити, побачив вулики, та хотів був медом трохи поласувати. Але, боюся, нам в різні боки — тобі до відьми шлях отою стежкою, — тепер він тикнув люлькою ліворуч, на непримітну стежку, що відходила від дороги, — а мені в інший бік, та ще й не одну годину чалапати.

- Пригощайтеся, будь ласка! Ви, либонь, втомилися, а стара й не помітить, — дівчина похапцем взялася розгортати великий кошик, щільно накритий хусткою.

- Ні-ні, старенька давно, мабуть, не частувалася сільськими ласощами, а я вже вдома попоїм, — відказав Фенін. “Добре в дівчини серце”, — подумалося йому, — Піду я потроху. Щасти тобі, дівчино!

Він підхопився на ноги та не кваплячись, але й без затримки, пішов в бік селища, що було праворуч за лісом.

Фенін вимив ніж в струмку, відвалив каменя, що стояв неподалік від струмка, загорнув ніж у свіжу хустину та заклав його під камінь. Згодом хустина зітліє, але він щороку, як зійде сніг, і вода відступить від каменя, ретельно змащував і ніж і хустину, і клав згорток назад. Аж поки не прийде час знову йому попрацювати.

Крові було небагато. Стара зовсім вже висохла і, диво лише, якими травами та грибами утримувала в собі той єдиний спалах життя, що колись давно, більше століття тому, виник з чергового його візиту до цієї хатинки. Так, вона здогадувалася про свій кінець, хоча ніхто й не мав знати достеменно, що саме на неї чекатиме. “Це ти?” — звично спитала відьма, як Фенін заходив до хати. Хто то є “ти”, вони обидва знали добре, і Фенінові достатньо було гмикнути, щоб стара почула, що то він. Цього разу він промовчав.

Але, вже час було поспішати — дівчина вже мала бути неподалік бабиної хати.

Хат, власне, було декілька, і Фенін використовував їх по черзі в різні часи. Мешканці окільних сіл їх вважали їх мисливськими будиночками, і лише дивувалися, хто ними опікується. Кожен думав, що там сусіди пораються. Подеколи бачили біля будиночків кремезного чолов’ягу із сивими вусами та охайною сивою ж бородою, в одязі з вовчих шкур, але той жодного разу не заговорив із відвідувачами, не відгукувався на їхні вітання, та й взагалі намагався забратися, як тільки вони з’являлися десь неподалік. “Може глухонімий якийсь, а може просто самітник”, — подейкували мисливці, але оскільки одне одному вони не заважали, то й перейматися не варто було.

Жінки патякали, що то сам лісовик їм трапляється, але чоловіки лише сміялися з такої балаканини: “Де ж це бачено, щоб лісовик будівлі лагодив? Він самі капості робити вміє. То хтось з-за гори, чи з села, що вище річкою”.

....

Фенін глянув на зарюмсане обличчя дівчини. “Треба було її приспати, чи що, — майнула думка. — Молода ж зовсім, мабуть, ще ніхто з подружок заміж не виходив, та й не розповідав нічого”.

Сіро-блакитні очі дивилися на нього з осторогою, але без страху. Дівчина вже почала заспокоюватися.

- Тепер ти відпустиш мене додому? — спитала дівчина.

- Не лише відпущу, але нагодую зараз і відведу. Бо в лісі, знаєш, різні звірі водяться, — у вуса посміхнувся він. — Та й зустріч наша не остання, так чи інакше. В нас ми з тобою стрічкою пов’язані.

Дівчина недовірливо глянула на нього, але промовчала. “Звісно, пов’язані”, — подумалося Фенінові. “Відпочивай поки, — продовжив він, — а я піду щось попоїсти зроблю, та й … “. Хотів був сказати, що й про стару потурбуватися треба, але то, мабуть, буде зайве для маленької дівчинки. Махнув рукою. Хай йому. Потім дізнається.

Як дізнається і про решту всього, що вестиме її протягом всього життя аж до останньої їхньої зустрічі в цій же хаті. Щось мати перекаже, щось — старші жінки. Хоча ті й не беруть безпосередньої участі в дівчиній долі, але пліткують, і знання про Феніна ходять селами, розходяться довгими вечорами під час прядіння, а то, бува, хтось і дітям казку розповість.

Не вірять діти таким казкам, та й правильно роблять. Нема чого їм голови дурницями забивати. Хіба так буває, щоб сірий вовк в хаті стару жінку з’їв? Всі знають, що вовки лише зграєю полюють, і те, більше на необачного мисливця, що зайде до лісу і поцупить у вовків дичину, на яку ті вже зуб гострили.

— Ти, це, заходь, якщо що, — Фенін підморгнув дівчині. Зайде, куди вона подінеться, — допитливість візьме гору над острахом, та й природа пожене. А більше він ходитиме до села, аж до пори. — Мамці скажеш, що зустріла в лісі сірого вовка. Можеш більше нічого не говорити, вона сама знає, що до чого.

На вечір він вже чекав в хаті на матір, як чекав свого часу і на стару, і на її матір, і бабусю, і всіх прабабусь до того. Громада не може без відьми, які б церкви вони не ставили і які б мури не будували. Це вдень сонце грає у вітражах церкви, а священник розповідає новомодні байки про сина божого. А вночі кожен в селі знає, що не священник допоможе, як корова занедужає, а то і як хто з даху впаде чи на сінокосі через косу перечепиться. Все життя села на чаруванні споконвіку трималося і триматиметься. А він, Фенін, тут щоб допомагати й захищати. І ніби прощення за те, що він життя забирає, йому ж дано право його і починати. 

© Євген Маєвський,
книга «Фенін».
Коментарі