Фенін вийшов з відьминої хати й попрямував просто лісом в бік села. Згодом побачив колоду, присів. Набив люльку. Запалив. “Стара останнім часом зовсім занепала, — звернувся він сам до себе, — мабуть, цього разу це таки кінець”. Не те, щоб ця думка його сильно засмутила, але вона тягнула за собою хоча й звичний, але, водночас, щоразу новий, клопіт.

Фенін став відчувати зміни ще рік тому. Вже не курився ароматний дим навколо хати, город із цілющими травами занепав і висох на початку літа, і хоча сама жінка ще щось казала про дрова і про мішок цибулі, припасений на зиму, Фенінові було зрозуміло, що то зайве. Осінь лише пролилася першими рясними дощами, і, вочевидь, зиму стара вже не подолає.

Під пахвою Фенін ніс згорнуту і перев’язану різнобарвною стрічкою кирею, що він її майстрував протягом останнього року, відтоді як чаклунка почала згасати. Кирея була зроблена з вовчих шкур і схожа на одяг, що його носив й Фенін, але з відмінністю — цю носитимуть хутром всередину, так щоб ззовні кирея мала червоний колір. Так буде тепліше для молодої дівчини, до того ж її було би краще видно в лісі.

Та, хто мала вдягнути цю кирею, вже підросла, але й гадки не мала ані про цей розкішний подарунок від не баченого ніколи батька, котрим вихвалятиметься перед подружками, ані про майбутню подорож.

…

Фенін вкотре кинув погляд на дорогу від села. Час би вже — третя ніч повного місяця минула, отже сьогодні слід було чекати гостей. Він від самого ранку порався край лісу — перевіряв та чистив вулики, чистив лісову дорогу від гілля, що його накидав нещодавній буревій. В лісі завжди робота є… Аж ось на дорозі побачив червону цятку. “Все-таки, кирея, вивернута назовні, була гарною вигадкою,” — задоволено погладив бороду він.

- Я ще ніколи до відьми не ходила. Старші дівчата іноді бігають до неї — чи то на жениха ворожити, чи то приворотне зілля взяти. А мене мати не пускали: мовляв, мала ще, і нема що там робити, а мати, дяка Богу, не хворіє. Сьогодні ж раптом назбирала цілий кошик харчів, ще й до сусідів сходила. А по тому й каже: “Сходи, віднеси нашій чаклунці в ліс — давно до неї ніхто не ходив, а самими грибами та травами харчуватися теж не годиться”. А ви, вельмишановний пане, не з наших будете, га? - вогкий ранковий туман ще тримався в низині, і дівчина, чи то з холоду, чи з остраху щільніше загорнулася в кирею.

- Та я оце до міста ходив, а зараз додому повертаюся, — Фенін невизначено махнув рукою кудись праворуч. Сів перепочити, побачив вулики, та хотів був медом трохи поласувати. Але, боюся, нам в різні боки — тобі до відьми шлях отою стежкою, — тепер він тикнув люлькою ліворуч, на непримітну стежку, що відходила від дороги, — а мені в інший бік, та ще й не одну годину чалапати.

- Пригощайтеся, будь ласка! Ви, либонь, втомилися, а стара й не помітить, — дівчина похапцем взялася розгортати великий кошик, щільно накритий хусткою.

- Ні-ні, старенька давно, мабуть, не частувалася сільськими ласощами, а я вже вдома попоїм, — відказав Фенін. “Добре в дівчини серце”, — подумалося йому, — Піду я потроху. Щасти тобі, дівчино!

Він підхопився на ноги та не кваплячись, але й без затримки, пішов в бік селища, що було праворуч за лісом.

…

Фенін вимив ніж в струмку, відвалив каменя, що стояв неподалік від струмка, загорнув ніж у свіжу хустину та заклав його під камінь. Згодом хустина зітліє, але він щороку, як зійде сніг, і вода відступить від каменя, ретельно змащував і ніж і хустину, і клав згорток назад. Аж поки не прийде час знову йому попрацювати.

Крові було небагато. Стара зовсім вже висохла і, диво лише, якими травами та грибами утримувала в собі той єдиний спалах життя, що колись давно, більше століття тому, виник з чергового його візиту до цієї хатинки. Так, вона здогадувалася про свій кінець, хоча ніхто й не мав знати достеменно, що саме на неї чекатиме. “Це ти?” — звично спитала відьма, як Фенін заходив до хати. Хто то є “ти”, вони обидва знали добре, і Фенінові достатньо було гмикнути, щоб стара почула, що то він. Цього разу він промовчав.

Але, вже час було поспішати — дівчина вже мала бути неподалік бабиної хати.

Хат, власне, було декілька, і Фенін використовував їх по черзі в різні часи. Мешканці окільних сіл їх вважали їх мисливськими будиночками, і лише дивувалися, хто ними опікується. Кожен думав, що там сусіди пораються. Подеколи бачили біля будиночків кремезного чолов’ягу із сивими вусами та охайною сивою ж бородою, в одязі з вовчих шкур, але той жодного разу не заговорив із відвідувачами, не відгукувався на їхні вітання, та й взагалі намагався забратися, як тільки вони з’являлися десь неподалік. “Може глухонімий якийсь, а може просто самітник”, — подейкували мисливці, але оскільки одне одному вони не заважали, то й перейматися не варто було.

Жінки патякали, що то сам лісовик їм трапляється, але чоловіки лише сміялися з такої балаканини: “Де ж це бачено, щоб лісовик будівлі лагодив? Він самі капості робити вміє. То хтось з-за гори, чи з села, що вище річкою”.

....

Фенін глянув на зарюмсане обличчя дівчини. “Треба було її приспати, чи що, — майнула думка. — Молода ж зовсім, мабуть, ще ніхто з подружок заміж не виходив, та й не розповідав нічого”.

Сіро-блакитні очі дивилися на нього з осторогою, але без страху. Дівчина вже почала заспокоюватися.

- Тепер ти відпустиш мене додому? — спитала дівчина.

- Не лише відпущу, але нагодую зараз і відведу. Бо в лісі, знаєш, різні звірі водяться, — у вуса посміхнувся він. — Та й зустріч наша не остання, так чи інакше. В нас ми з тобою стрічкою пов’язані.

Дівчина недовірливо глянула на нього, але промовчала. “Звісно, пов’язані”, — подумалося Фенінові. “Відпочивай поки, — продовжив він, — а я піду щось попоїсти зроблю, та й … “. Хотів був сказати, що й про стару потурбуватися треба, але то, мабуть, буде зайве для маленької дівчинки. Махнув рукою. Хай йому. Потім дізнається.

Як дізнається і про решту всього, що вестиме її протягом всього життя аж до останньої їхньої зустрічі в цій же хаті. Щось мати перекаже, щось — старші жінки. Хоча ті й не беруть безпосередньої участі в дівчиній долі, але пліткують, і знання про Феніна ходять селами, розходяться довгими вечорами під час прядіння, а то, бува, хтось і дітям казку розповість.

Не вірять діти таким казкам, та й правильно роблять. Нема чого їм голови дурницями забивати. Хіба так буває, щоб сірий вовк в хаті стару жінку з’їв? Всі знають, що вовки лише зграєю полюють, і те, більше на необачного мисливця, що зайде до лісу і поцупить у вовків дичину, на яку ті вже зуб гострили.

— Ти, це, заходь, якщо що, — Фенін підморгнув дівчині. Зайде, куди вона подінеться, — допитливість візьме гору над острахом, та й природа пожене. А більше він ходитиме до села, аж до пори. — Мамці скажеш, що зустріла в лісі сірого вовка. Можеш більше нічого не говорити, вона сама знає, що до чого.

На вечір він вже чекав в хаті на матір, як чекав свого часу і на стару, і на її матір, і бабусю, і всіх прабабусь до того. Громада не може без відьми, які б церкви вони не ставили і які б мури не будували. Це вдень сонце грає у вітражах церкви, а священник розповідає новомодні байки про сина божого. А вночі кожен в селі знає, що не священник допоможе, як корова занедужає, а то і як хто з даху впаде чи на сінокосі через косу перечепиться. Все життя села на чаруванні споконвіку трималося і триматиметься. А він, Фенін, тут щоб допомагати й захищати. І ніби прощення за те, що він життя забирає, йому ж дано право його і починати.