"Про волю"

Він сам не розумів, як це робить. Біп просто закривав очі й уявляв, що ніби то реально. І раптом він опинявся там, де його не повинно бути. В його світі він залишився єдиним, хто може стрибати крізь світи. Біп був єдиним, хто може знайти таких як він, і попросити допомоги. Його світ тріснув, як дзеркало і розділився на багато шматків. Цей мандрівник світами шукав того, хто має достатньо сил , щоб його склеїти.

Він отямився одразу після прибуття в інший світ. Одразу після нового"Ох" він опинився знову десь, де ще не був до цього.

" Де це я ? " — запитав Йоханссон, і його голос відбився ехом безліч разів.

Розплющивши очі він не побачив нічого. Тільки "підлогу" на якій стояв і біле небо, ніби саме світло. Ні стін його кімнати, ні сонця, ні вітру.

"Якось пусто"— подумав Біп.

Він підвівся з колін і як тільки він ступив на "підлогу" своїм важким взуттям, він помітив як сильно вона блищить.

"Ніби металева".

Він подився під ноги. З того боку на нього дивився такий самий Біп, але то був не Біп, і не його зображення. Той інший дивився в далечінь.

Він такого ще не бачив.
" Металева земля?
Таке бува?"

Він озирнувся навколо.

"Біла тиша. Ні птахів, ні людей. Нікого. Нічого. Це бездоганний світ, чи мертвий?"

Він ступив крок. Металевий дзвін розкинувся і побіг далеко. Це виглядало дивно і водночас страшно.
Постать у відображенні теж ступила крок і зупинилася. Але ступила вона повільно, ніби плин часу у відображенні металу був іншим.

"Хай так, але я не буду звертати на тебе увагу"

Хлопець не знав куди іти, тому він пішов прямо, саме туди, куди вів його погляд. Він крокував, нерозважливо, але не швидко.

"Що це?"

Бім зупинився й уважно дивився вверх. Щось падало. Повільно падало. Це людина? Це реальність чи це здається?
Біп подивився на зображення в металі. Його образ повільно, ніби з глюками теж нахилився до землі й дивився в небо реальності Йоханссона. Все-таки це не відображення. У відображенні також є світ. Але як туди потрапити? Йоханссон знову подивився у своє небо, і помітив, що падаюча точка почала збільшуватися.
Знову його погляд звернувся до дзеркала, і його відображення лежало додолу закриваючи голову руками й передчуваючи небезпеку від падаючої крапки.

" Тоді і я сховаюсь"

Йоханссон сів на коліна, нахилив голову до металевої поверхні та прикрив її руками. Тепер він точно впевнився, земля — метал. Такий холодний і блискучий. Місцями пошарпаний і протертий. Але завжди холодний.
Йоханссон очікував голосного шуму від удару об метал, але нічого не трапилося. Ні через хвилину, ні через п'ять.

"Ти як? Що відбувається?"

У відображенні Біп побачив свою постать, яка досі сиділа долілиць.
Досі було тихо. А, ні. Вуха Біпа вловили легкий шерех, ніби від паперу. Це не був удар важкого предмета об метал.
Хлопець піднявся на ноги та обернувся. Постать все повторювала за ним. На металевій блискучій підлозі лежала пір'їна. Білосніжно-біла. Звичайна пір'їна, але розміром з половину Йоханссона. Біп доторкнувся до неї й вона заколихалася, ніби човник на воді. У дзеркалі інший Біп теж доторкнувся до своєї пір'їни. Вона була чорна, і не зрушила з місця, ніби важила кілька тонн. Постать підняла пір'їну і поклала її на плече. Після цього, вона повільно, із важкістю покрокувала вперед. Йоханссон взяв свою пір'їну (підняв з легкістю) і почав волочити її за собою, ідучи за своїм відображенням. Пройшло кілька хвилин. А за хвилинами — сотня кроків. Боковим зором Йоханссон побачив когось (або щось.) Справа від нього теж хтось крокував.
Від радощів Біп з всієї сили побіг до цієї постаті.

"Це мій спаситель"

Але коли він наблизився, то з жахом закляк.
Металевою підлогою крокувала блискуча, чорна, як смола людина. Лиса. Без одягу. Вона була як лялька. Але без очей. Без рота. Ніби манекен. Вона важко крокувала, бо несла на спині величезну монету, на якій було викарбовано цифру "1". Що це могло означати? Йоханссон подивився на відображення постаті на підлозі. Там крокував білий манекен, що з легкістю ніс в руках ромашки. Букет із ромашок. Постать почала повільно іти геть. Дивно, що вона досі не звернула на Йоханссона увагу.

"Агов"

Манекен ніби не чув його.

"Ти мене чуєш"

У відповідь лунали тільки важкі кроки та дзвін металевої підлоги.

"Куди ти йдеш?"

На цей раз постать зупинилася і пролунав важкий втомлений голос:

"Суддя наш спаситель! Свобода — гріх!"

Манекен покрокував далі. Йоханссон перезирнувся зі своїм зображенням і покрокував вслід за цією "людиною".

"Можливо цей суддя допоможе?"

По дорозі в невизначеність Йоханссону зустрічалося багато таких самих манекенів, що несли важкий вантаж. Монети, величезного розміру ножі, різні цінності, прикраси. Але всі крокували в одному напрямку. Їхні відображення легко крокували, ніби з пустими руками. А в деяких манекенів навіть не було відображення.
З кожною хвилиною їх ставало все більше і більше. І всі вони йшли, ніби маючи за орієнтир одну точку. Зрештою, попереду показалась величезна черга. Вона повільно рухалася вперед. Йоханссону це здалося дуже дивним. Зрештою, після кількох годин ходіння Йоханссон помітив щось попереду. Щось неймовірно велике. величезний стовб із металу, що зникав десь високо в небі. З двох боків від нього стояли великі паркани. Теж металеві. Він кудись мав вести.

"Що це? Це вихід?"

Зрештою черга зменшилася настільки, що Біп повністю зрозумів наскільки велика ця металева колона. Він нахилився вбік і побачив, що в цій колоні квадратом вирізано прохід кудись.

"Куди? До свободи?"

Зрештою перед Біпом залишалося все менше і менше людей. Раптом, манекен, який стояв перед ним, перетворився в пил. Ніби згорів. Беземоційно і без крику

"А де страх? Де бажання жити?"

Все більше і більше постатей зникало в проході, залитим світлом. В цей час інший Біп, у відображенні, ставав все менш і менш чітким, більш розмитим. Тепер і Біп стояв перед проходом. Попереду був довгий коридор залитий світлом. Він вів в іншу кімнату. Біп дивися туди, де металева підлога мінялася на залитий сяйвом коридор.

"Межа"

Образ у відображенні присів подивися на Біпа. Він кивнув на прохід, усміхнувся і зник. Хлопець зачекав кілька хвилин. Закрив очі й обережно ступив в коридор.

Йоханссон Біп опинився в повній темноті. Знову тиша.

"Кінець? Пора вертатись додому?"

"Ні, не кінець!" ,— почувся глибокий низький голос.

Йоханссон заплющив очі та знову розплющив. Тепер він сидів на чорному стільчику. За чорним столом. Чорним, блискучим як смола столом.

"Хто ти?"

"Я суддя"

Голос линув не з безодні, а ніби із самого Біпа.

"Для чого я тут?
"
"Щоб обирати"

Біп не знав в чому полягав вибір.

"Я обираю свободу"

"Ти впевнений, що гріх — це твій вибір?"
Біп не думаючи відповів:

"Так"

"Ну тоді на це твоя воля"

Слова повільно розтанули. Біп заплющив очі. Він опинився на невеликій платформі, з якої спускалися в пітьму звивисті сходи.

"Мені це не подобається, але я повинен знайти допомогу. Свободу.
Я ж не частина дзеркала? Я ж не зникну, як моє металеве відображення?"

Біп почав повільно крокувати сходами вниз. Безодня все більше і більше поглинала його. Перо тільки легко шаруділо позаду. Тепер в нього не будо підказки у відображенні. Тепер він не має обмежень у вигляді відображень.

"Так це свобода? Ця безодня, холодна тьма і є свобода? Це гріх? А що сталось із манекенами? А що з відображеннями? Я один? Ні, я з собою! Я хочу додому. Я повинен знайти допомогу. Навіщо ця пір'їна?"

Раптом Біп вперся в перешкоду. Руками він намагався намацати хоч щось, але нічого. Тепер він згадав. Треба ж просто заплющити очі. І він заплющив. І розплющив.

Розплющивши очі він зрозумів, що досі в цьому світі. Лиш він був не таким.

"Де металева підлога?"

Її вже не було. В просторі було лиш безліч мимобіжних ліній, по яких крокували ті самі манекени. Всі лінії були різні. Ламані. Зигзаги. Тоненькі, як нитки, і товсті як дороги.

"А з чого вони зроблені? Неважливо. Головне — пройти це випробування."

Перед Біпом теж була лінія. Тонка як нитка, натягнута як струна. Ніби павутинка. Ніби слід від чорної ручки. Йоханссон підняв голову і побачив, що такі лінії тягнулися до неба і там зникали.
Раптом Біп помітив що над ним зламалася лінія і манекен, що ніс діамант почав важко падати в білу безодню. Раз у раз ламалися лінії. І тонкі. Будь-які. Але частіше широкі.

"Невже вони такі крихкі? Чи те що несуть манекени настільки важке? Неважливо. Треба квапитися"

Біп ступив на свою лінію і підняв свою пір'їну перед собою ніби жердину. Повільно Йоханссон почав крокувати. Тонка чорна лінія різала його ноги.

"А де моє взуття?"

Раптом лінія почала петляти та звиватися.
Але Біпу було легко, і він зрозумів, що лінія була не настільки тонка. Вона була широка дуже широка. Біп побіг вперед. До закінчення лінії. Він встав на свою платформу і покрокував вперед. Йоханссон знову побачив величезну колону. Він підійшов до неї впритул і обійшов. Збоку неї підлога закінчувалася, і починалася безмежна біла безодня.

"Добре, що я не впав"

Біп голосно здихнув. І раптом він вже сидить на чомусь. На вузенькій платформі. Над нею — арка, а від арки в небо іде безмежний ланцюг.

"Для чого? Що я тут роблю?"

В повітрі висіло безліч таких жердин. Вони були схожі на гойдалки для пташок.
На деяких сиділи манекени. Але більшість були пусті.

"Для чого? І це зветься свобода? А як же морок? А як же ціль? Як може бути свобода без нічого? Мені треба повернутися. Я тут занадто довго"

Він заплющив очі. Уявив свій світ. Але. Він досі сидить на гойдалці.

"Чому я тут маю бути? Це ж не свобода!", — закричав Біп


Раптом все зникло. Біп перед собою побачив металеві прути. Знизу металеву підлогу. Він досі сидів на гойдалці.

"Для птахів? Я в клітці? То свобода — гріх, а це мож покарання?

Тут він відчув, що щось не так. Він не був більше собою. Він був чорним, ніби смола манекеном. Він взяв себе за обличчя, його руки зі скрипом зіслизнути вниз.

"Клітка… Це ж зовсім не свобода. Я манекен. Я смола. Я чорний. Я прах. Я ніхто. Хто? Птах? В клітці? Це є свобода? Так не може бути. А що було із відображенням? Куди воно зникло? То ж був не я! То був хтось інший. Я зовсім не такий."

Раптом світ перевернувся. Йоханссон Біп полинув в металеву підлогу, до свого відображення, яке теж сиділо на жердині. Зображення зникло. Біп знову став собою. В руках перо.
"Так я був зображенням? Примарою? Чому саме так? Чому я був лише копією себе? Я реальний? Я живий?
Тепер я живий. Я пройшов суд. Тепер я це я. Я пройшов страшні сходи. Я не боюсь темряви. Я пройшов випробовування. І я — і є моя свобода."
На цих словах Біп підскочив на ноги й побачив сотні таких самих величезних кліток. Вони були пусті. Піл ногами у нього залізна підлога, а над головою — сплетіння із прутів. Але чому клітки такі великі?

"Тут сам. Я один. Я вільний. Але це не свобода"

Біп знову закрив очі й намагався уявити свій дім. Нічого не виходило.

"Це усе клітки. Невже я залишусь тут навіки? Чому саме тут застряли мої думки?"

Біп обійняв свою перину і почав гірко плакати. Сльози стікали прямо на перо. Довгими солоними рівчаками гіркоти поразки.

"Що це?"

Біп щось побачив на пері.
Це був ярлик із клаптиком паперу.
На ньому було написано щось. Біп витер руками свої заплакані осі й прочитав:

" В. О. Л. Я. "

Це йому мариться??

"Я вмер? Це мара? Я сплю? Невже перо — моя воля? Невже я ніс її все життя з собою? Невже вона була зі мною завжди? Вона мені допомогла не впасти? Невже це вихід?"

Раптом із бездонної білої пустоти виринули руки. Величезні руки свободи.
Вони тримали ключ. Від клітки. Вони її відімкнули й зникли.

"Я можу йти додому?"

Тепер на жердині вже ніхто не сидів. Безодня розливалася своїм білим світом. І ВОЛЯ пером падала вниз, до металевої підлоги, щоб безшумно впасти, і щоб знову когось звільнити.

А Йоханссон Біп линув додому. Він знав, що тільки він здатен змінити свободу свого світу.