Енжел взяв Ров'єру за руку
- Ров'єра? - дівчтна все ще просто дивилася на нього. На очах з'явилися сльози. Ров'єра обняла Енжела продовжуючи плакати. Вперше в житті вона переживала такий шквал емоцій. Енжел ,здається, стурбовано дивився на неї та все ж він мило посміхався радіючи цій зустрічі. Ров'єра відійшла від хлопця на два кроки і почала витирати сльози, що самі собою котилися по щоках. Енжел стурбовано подивився на неї
- Ро…- та не встиг він договорити як Ров'єра перебила його
- тобто я не одна у світі?! У нас є ще брати?!
- так…сестро…? - Ров'єра також усміхнулася і роззирнулася навкруги. На цьому боці озера ліс закінчувався. Навколо була рівна земля устелена яскраво зеленою травою та прекрасними червоними квітками. Навколо куди сягало око було видно тільки цю траву та квіти на зовсім рівній місцевості. Ні тобі горбочка, ні ямки. Десь попереду все закінчувалося обривом. По іншу його сторону стояв величезний та густий ліс. Ров'єра й далі помічала, що ці дерева зовсім їй невідомі. Жодного дуба чи берізки, тополі чи липи. Дівчина придивилася уважніше, а й справді, кожне дерево було кращим за інше, та не відомим їй. Десь далеко в тому лісі по той бік прірви було височенне дерево, що простягало свої віти до хмар. Його стовбур був вигнутим та перекрученим, а  віт було зовсім мало.
Енжел усміхнувся і привернув до себе увагу веселим голосом
- там головний острів Піднебесної, включно з цим деревом, що зветься Нав.- Ров'єра задумалася, а по хвилині спитала
- у вас все має назви?
- так, адже все тут живе! Також у нас є богині в вигляді тварин, що оберігають підвладні їм місця. Ось наприклад богиня лісу та природи - тигриця Войвері. Богиня води - золота рибка Флаура.
- ого… цікаво… - Енжел усміхнувся і показав рукою на головний острів, який здавався таким недосяжним.
- нам пора додому. Там знаходиться наш замок Нав - Яв.
- замок… - Ров'єра не могла повірити в ці чудеса. Недавно вона - сирота йшла до старенького занедбаного будинку, а тепер вона - донька доньки Вратара йшла до замку. Енжел все ще не відпускав її руку. Хлопець повільно рушив вперед до прірви. Трава м'яко стелилася під ноги, вітаючи новоприбулу Ров'єру. Дійшовши до прірви дівчина моментально глянула вниз, але здається прірва спускалася все нижче та нижче, де її вже не освітлювало сонячне світло. Енжел подивився на неї здивованим поглядом
- хочеш щось побачити? Повір у прірви є кінець і він тобі не сподобається. - ці слова ще більше зацікавили Ров'єру. Тим часом Енжел уже стояв на краю і вдивлявся в виступи на іншому боці.
- а як нам перейти? - запитала дівчина старанно шукаючи очами міст або хоча б якусь переправу на той бік. Хлопець таємниче посміхнувся
- слухай мене уважно. У нас був один батько, він був ріоном. Ріони це істоти, що мали досить багато різних сил від інших видів. Деколи ріон плутали з перевертнями, вампірами та іншими тільки тому, шо в них були схожі сили. У ріон завжди своя та загадкова сила. Наприклад я схожий на перевертня та на вампіра одночасно. Ти ж моя сестра, ще рідніша ніж інші два брати, тому ти також ріона. - сказавши це Енжел присів до землі і підстрибнув. Наврядчи так зможе стрибнути хоч одна звичайна людина. Він підстрибнув вище дерев і перелетів через прірву на інший бік. Він м'яко приземлився на траву і махнув Ров'єрі
- стрибай! Я впевнений, що в тебе схожа сила! - Ров'єра ж була в цьому не впевнена. Вона також присіла і відштовхнувшись ногами злетіла. Це було справді дивовижно. За кілька секунд польоту над прірвою вона встигла роздивитися кілька рівних клаптів землі під собою. Шквал емоцій заполонив дівчину і вона зовсім не задумалась як буде приземлятися. Щойно її ноги торкнулися землі, вони підкосилися і дівчина полетіла на землю. Енжел встиг її підхопити.
- так завжди з першим стрибком! - поспішив заспокоїти сестру. Ров'єра кивнула на знак згоди
- добре. - вона озирнулася. Навколо буяв пречудовий ліс. Дерева під подихом вітру танцювали свої танці, а квіти й трава знову стелилися до ніг Ров'єри. Енжел впевнено йшов вперед. Кожен його крок був приглушений трав'яним ковром. Ров'єрі нічого не залишалося як піти за Енжелом покидаючи цю красу. Над їхніми головами гілки дерев утворювали таке собі шатро, що захищало їх від сонячного проміння яке зігрівало навколишню землю. Ров'єра була в передчутті чогось нового. Кожен звук та запах ніби підсилилися в деілька разів. Десь недалечко співала пташка, в гущині пахло невідомими квітами. Енжел чомусь пришвидшився і перейшов майже на біг. Ров'єра поспішала за ним не розуміючи чому.
- Енжел, чому ти так поспішаєш? - нарешті наважилася сказати вона.
- тому, що бувають не тільки добрі створіння. Тут є багато зла, не все таке як на перший погляд. - Ров'єра здивовано слухала брата. Зовсім недавно їй було не до казок та фантастики, але цей день порушив всі її погляди на життя, докорінно змінюючи їх. Дівчина поспішала, що б догнати хлопця. Невдовзі Енжел зупинився перед великою аркою. Арка виглядала старою та поросла мохом. Їц обплітав чагарник, немов би забираючи в свої обійми. Добре придивившись Ров'єра побачила, що арка - це два кам'яні дракони, що сплелися хвостами вгорі і стоять лапами на землі. Безумовно це були дракони. Якщо добре придивитися можна було б побачити їхні червоні очі зроблені з кристалів. Енжел поспішив пояснити
- це легендарні творці Піднебесної - Нав та Яв. Вони після довгої війни створили цю землю. Після стали її охоронцями. Нав став величним деревом яке ти бачила, а Яв його корінням. Вони символізують світ тутешній та потойбічний. - Ров'єра не переставала дивуватися цьому світу.
Вони рушили далі. Ось арка залишилася далеко позаду. Попереду ж було прекрасне місто з мініатюрних будиночків. Всі будинки були круглими та з кольоровою черепицею. Десь були трохи більші побудови, на яких таемничими символами було шось написано. Ров'єра звісно нічого не розуміла. Багацько людей в самому різному вбранні проходили біля них вузькими вуличками, викладеними кольоровою бруківкою. Над ними ширяли люди з всякими можливими крилами. Здається тут усе рухалося без затримки. Всі кудись спішили.  Десь пробігав собака, або ж на задніх лапах ішов кіт. Це справді було чудернацьке видовище, але ж ніхто не звертав на це уваги, навіть тоді коли кіт своєю м'ягенькою лапкою відчинив двері одного з будиночків. Вікна у будиночках також були з кольорового скла. Всі люди дуже поспішали сховатися в будинку.Серед цього хаосу важко було не загубитися, але Ров'єра все ж бачила куди йде Енжел і спішила за ним. Дівчина думала над тим чому всі ховадися. Вона згадала слова брата про якусь війну. Їй стало не по собі.
Невдовзі місто залишилося позаду. Тільки його шум ще довго нагадував про себе. Ров'єра і Енжел вийшли на алею, укладену золотистою бруківкою. По боках було багато ліхтариків, та дерев, які поклонялися прибувшим. Брат з сетрою швидко підходили до величезних золотих воріт. Вони були оздоблені драконами та всіма можливими створіннями. Ров'єра подивилася вперед і побачила величезний замок. Він був біліший від снігу, а черепиця на вежак виблискувала золотом. Вітражі зобразувала всі можливі події, що відбувалися тут. Найвища вежа губилася у хмарах, які пропливали досить низько. Ров'єра подивилася на Енжела
- наш дім? - Енжел загадково усміхнувся вкотре дивуючи дівчину. Вони разом пройшли у щойно розчинені перед ними ворота. Навколо була тиша, що таїлася в величезному садку біля замку. Зрідка перекрикувалися птахи і весь час повівав ніжний вітерець, розвіваючи волосся Ров'єри. Енжел не зупинявся. Десь зовсім недалечко пролунав жіночий голос. Цей голос нагадував мелодійну музику. Ров'єра помітила, що біля замку саме росло дерево Нав. Воно справді було схоже на тіло дракона. Із-за дерева вийшла прекрасна жінка. В її обличчі не було недоліків, хоча можливо це те, що ми хотіли бачити. Одягнена була ця загадкова леді в прекрасну шовкову сукню блакитного кольору. Багацько мережева, бантів та коштовного каміння прикрашали цю пишну красу. Жінка елегантно підходила до них. Її волосся було зовсім чорним як ніч. Його ніжно підхоплював вітер. Жінка зупинилася біля них і зробивши елегантний реверанс, мило посміхнулася та сказала
- вітаю, доню! - Ров'єра не могла повірити в це. Окрім трьох братів у неї була мама. Хоча й справді ніхто не говорив, що вона померла. Жінка продовжила
- мена звати Амалія. Ров'єра, вітаю вдома! - голос Амалії пролунав як найніжніше. Ров'єра подивилася в її щирі вогняні очі.
- мама? - невпевнено промовила вона майже беззвучно. Енжел тут таки засміявся. Амалія також усміхнулася білосніжною посмішкою
- Ров'єра, я твоя мама. Не біся цього…- Амалія чомусь замовкла. Вона опустила голову і здається втратила всю поважність та блиск в очах. Вона закрила лице руками і її тіло здригалося - вона плакала.
- прости мені! Як я могла не додивитися?! Навіщо я загубила своїх дітей?! Як мені всіх знайти!? Ров'єра, прости мені! Я віддам своє життя за твоє щастя! Доню прости! - Ров'єра ледь сама не заплакала. Вона опустила голову
- мамо… - прошепотіла вона. Здалося Амалія здригнулася ще сильніше. Вона що було сили обійняла доньку та прошепотіла
- я готова віддати все, щоб тільки ти називала мене мамою… - Енжел дивився на них. У хлопця в очах горіло трішки ревнощів. Ров'єра та Амалія ще певний час ливилися олна на одну згадуючи щось, та запам'ятовуючи цей момент. Врешті Енжел перервав їх. Хлопець показав рукою на прекрасний замок
- можливо тобі пора побачити дім? - Ров'єра подивилася на нього здивованим поглядом. Їй не вірилося, що Енжел просто хотів показати їй замок. "Потрібно і його зрозуміти. Він бажає тільки добра. Звісно! Безумовно він добрий!" - думала Ров'єра.
Раптом тишу розрізав дивний звук, немов, щось розриваючи повітря летіло до них. Амалія раптово завмерла. Ров'єра подивилася на неї
- мамо? - та вона не ввдповідала. В її очах застих жах. Жінка упала на землю. Енжел зблід
- Рейви повернулися?! - Ров'єра не розуміла хто такі Рейви і, що вони тут роблять, але реакція брата налякала і її. Тільки зараз вона помітила, що зі спини Амалії стирчала стріла. Сльози миттєво бризнули з її очей
- мамо?! - Ров'єра упала перед нею на коліна. Амалія протягнула руку і поклала її на плече доньки. Ров'єру мов ударило током. На її плечі з'явилося татуювання дракона. Амалія в останнє глянула на неї. Її очі здавалося були повністю білими, обличчя також зблідло. Здалось Амалія втратила всю свою королівську велич. Ров'єра просто дивилася  в очі матері відчуваючи як її власні очі відбивають в собі відблиск останнього материного погляду. Амалія заворушила губами, але Ров'єра погано почула її. Тоді жінка сказала трохи голосніше
- передаю тобі… своє місце… - зашепотіла вона. Ров'єра не могла відповісти на це. Амалія раптово закрила очі. Все… вона більше не належала цьому світу. Ров'єра відчула, ніби, від її серця, щось відврвалося. Сльози з'явилися на очах.
Тим часом королівська гвардія в красивих позолочених кольчугах приблизилася до них. Один із гвардійців взяв Ров'єру за руку
- нам пора, небезбека ще не минула. - пролунав голос, ніжніший за який Ров'єра ще не чула. Це швидко привело її до тями. Дівчина піднялася з землі і побігла за гвардійцем до замку. Енжела вона вже не бачила. Навколо було шумно та гамірно. Кожен гвардієць роздивлявся небо.