Початок і, водночас, кінець
" Нарешті я можу зібратися з думками і розповісти свою трагічну історію.
Все почалося всередині 1911 року. Тоді я ще зовсім молода, але з дітьми на руках, подала на розлучення. Варто сказати, що вийшла заміж я силоміць, а не по коханню. Мій чоловік був багатою, але доволі запальною людиною. Що після трьох стаканів дорогого вина, могла вийти із себе через дрібницю. А так як він випивав часто, без синяків чи подряпин на двір я майже не виходила. Через два роки спільного життя моє терпіння закінчилося і я подавши на розлучення, зібрала дітей і відправилася до моєї мами.
В той час я була втомлена і розбита. Найближчим рейсом, який плив в потрібному напрямку, був " Титанік". " Судно яке тоне"- так про нього казали всі. І охочих подорожувати на цьому диво-судні було чимало. Тому мені було вкрай важко знайти квитки. Як виявилось їх розкупили вже за лічені дні після початку продажу. Але мені пощастило. Одній сім'ї не получилось поїхати через гірку ситуацію, а так як я мала добрі зв'язки у вищих колах квитки перейшли до мене.
Хоча я і була багатою і навіть отримала половину статків чоловіка після розлучення ( 20,000 доларів, маєток в Лондоні і хутір в Ірландії) і ще мала щомісяця отримувати від нього по 500 доларів ( на той час це були величезні гроші) я все таки отримала місця у третьому класі. Подумала, що в майбутньому ці гроші я краще потрачу на дітей. І краще б я витратила ,ті гроші на перший клас...
Так от, 12 квітня я і мої діти прибули в порт. Так як нас ніхто не проводжав ми швидко зайняли місця в каюті. " Кімната" була звичайною. Декілька ліжок, дві тумби і полиця.
Розпаковючи речі, до нас долітали далекі вигуки. " Повертайся скоріше", " буду тебе чекати" чи " Я люблю тебе. Пиши мені якомога частіше". Але ж звідки було ж їм знати, що замість коханої чи коханого, матері чи батька, сестри чи брата, чи просто знайомого чи друга, на своєму порозі вони зустрінуть чоловіка, який скаже про трагедію. А будуть і ті, хто дякуватиме Богові за те, що дорога людина вернулась живою з цієї подорожі.
Зі мною і моїми дітьми, в каюті була стара жінка, по імені Джулія. Вона пливла до своєї доньки, яка народила їй онука. Пані не могла дочекатися зустрічі з малям і говорила про нього без упину. Але це не набридало. Вона любила дітей, тому бавила моїх.
Перші дні були звичайними і буденними ( якщо так можна сказати про морську подорож). Я познайомилася з багатьма людьми, побачила прекрасні морські краєвиди і просто мріяла про майбутнє.
15 квітня вночі я вирішила розважитися, пішовши на танці у перший клас. Звичайно, це було заборонено, Але половина судна знала хто мій чоловік. І тому до мене ставилися з пошаною, бо про моє розлучення мало хто знав. Одягнувши своє найкраще плаття і поклавши дітей спати, я відправилася на " світські посиденьки".
Перший клас виглядав неймовірно. Дорогі картини, вишукані меблі і вихованні гості. Їжа була неймовірно смачною, музика тихою і спокійною, а гості так і кружляли по величезній залі. Мені здалося, що я потрапила в казку. Але за законами жанру, щастя не тривало довго.
Сильний поштовх. Звук розбитих келихів. І перелякані обличчя. На диво, саме це найчастіше приходить до мене у кошмари. Я з половиною гостів вийшла на палубу. Я це добре запам'ятала. Холодне повітря. Перелякані члени екіпажу , які ховають свої емоції за маскою радості. І люди ,які роблять вигляд що вірять у брехню яку їм вішають на вуха.
Нас змусили повернутися назад. Через десять хвилин всі ніби забули про це. Говорили про завтра, майбутнє чи про свої плани. Мені ж було погано. Мороз йшов поза шкірою. Але чомусь я не повернулась до дітей і лишилась стояти з блідим обличчям, і споглядала за матросами які бігали по палубі.
Через деякий час нам сказали сідати в шлюбки. Я хотіла відмовитися, але вони не дали мені вибору. Вони всі говорили що це навчальна тривога... А я повірила... Як і всі інші.
Шлюбки відплили на далекі відстань і тут я все побачила... " Титанік" йде під воду. Шлюпок ставало все більше. Я благала вернутися по моїх дітей, але якби мене навіть послухали в глибині серця я розуміла що мої діти вже мертві. В човнах були тільки люди першого класу. Як мені потім розповіли, третій клас по звірськи закрили на ключ і змусили сидіти в каютах, смиренно чекаючи своєї смерті.
Ми як глядачі в театрі бачили як люди тонули, вмирали, застрілювалися і благали про допомогу, але ми нічого не могли зробити.
І ось кінець. Судно пішло під воду. Ми підпливали до замерзлих тіл, які піднялася з дна. Всі були мертві. А мені в цій тиші вчувалися голоса моїх дітей. Вони кричали, благали їм допомогти, а потім різко затихали. Через деякий час нас врятували
Я довго не могла пережити цю трагедію. Я жадала щоб тіла моїх дітей підняли з морського дна, але це було неможливо. Прийшла війна і не було діла до давно вмерших людей, а після війни вже й не було що діставати. Вода роз'їла тіла людей і померші лишилися тільки образами. Про цю біду швидко всі забули, а ті, хто втратив когось в цій катастрофі, до останнього подиху будуть відчувати біль втрати.
Мені донині сниться " Титанік". Його високі стелі, дорогі меблі і прекрасні зали. Я чую сміх своїх дітей, їх голоса, але не бачу обличь... А потім все починає руйнуватися. Меблі розвалюються, вікна розбиваються, а люди які просто перемовлялись, починають гнити і в кінці від них нічого не лишається, а мої діти так і стоять і з докором дивляться на мене. Я кличу їх, плачу, біжу, але завжди просинаюсь. По моїй спині тече піт, а я кричу і не можу зупинитись, бо знаю що я могла вчинити зовсім по іншому і вберегти своїх дітей від смерті."
Елеонора
1989 рік
Все почалося всередині 1911 року. Тоді я ще зовсім молода, але з дітьми на руках, подала на розлучення. Варто сказати, що вийшла заміж я силоміць, а не по коханню. Мій чоловік був багатою, але доволі запальною людиною. Що після трьох стаканів дорогого вина, могла вийти із себе через дрібницю. А так як він випивав часто, без синяків чи подряпин на двір я майже не виходила. Через два роки спільного життя моє терпіння закінчилося і я подавши на розлучення, зібрала дітей і відправилася до моєї мами.
В той час я була втомлена і розбита. Найближчим рейсом, який плив в потрібному напрямку, був " Титанік". " Судно яке тоне"- так про нього казали всі. І охочих подорожувати на цьому диво-судні було чимало. Тому мені було вкрай важко знайти квитки. Як виявилось їх розкупили вже за лічені дні після початку продажу. Але мені пощастило. Одній сім'ї не получилось поїхати через гірку ситуацію, а так як я мала добрі зв'язки у вищих колах квитки перейшли до мене.
Хоча я і була багатою і навіть отримала половину статків чоловіка після розлучення ( 20,000 доларів, маєток в Лондоні і хутір в Ірландії) і ще мала щомісяця отримувати від нього по 500 доларів ( на той час це були величезні гроші) я все таки отримала місця у третьому класі. Подумала, що в майбутньому ці гроші я краще потрачу на дітей. І краще б я витратила ,ті гроші на перший клас...
Так от, 12 квітня я і мої діти прибули в порт. Так як нас ніхто не проводжав ми швидко зайняли місця в каюті. " Кімната" була звичайною. Декілька ліжок, дві тумби і полиця.
Розпаковючи речі, до нас долітали далекі вигуки. " Повертайся скоріше", " буду тебе чекати" чи " Я люблю тебе. Пиши мені якомога частіше". Але ж звідки було ж їм знати, що замість коханої чи коханого, матері чи батька, сестри чи брата, чи просто знайомого чи друга, на своєму порозі вони зустрінуть чоловіка, який скаже про трагедію. А будуть і ті, хто дякуватиме Богові за те, що дорога людина вернулась живою з цієї подорожі.
Зі мною і моїми дітьми, в каюті була стара жінка, по імені Джулія. Вона пливла до своєї доньки, яка народила їй онука. Пані не могла дочекатися зустрічі з малям і говорила про нього без упину. Але це не набридало. Вона любила дітей, тому бавила моїх.
Перші дні були звичайними і буденними ( якщо так можна сказати про морську подорож). Я познайомилася з багатьма людьми, побачила прекрасні морські краєвиди і просто мріяла про майбутнє.
15 квітня вночі я вирішила розважитися, пішовши на танці у перший клас. Звичайно, це було заборонено, Але половина судна знала хто мій чоловік. І тому до мене ставилися з пошаною, бо про моє розлучення мало хто знав. Одягнувши своє найкраще плаття і поклавши дітей спати, я відправилася на " світські посиденьки".
Перший клас виглядав неймовірно. Дорогі картини, вишукані меблі і вихованні гості. Їжа була неймовірно смачною, музика тихою і спокійною, а гості так і кружляли по величезній залі. Мені здалося, що я потрапила в казку. Але за законами жанру, щастя не тривало довго.
Сильний поштовх. Звук розбитих келихів. І перелякані обличчя. На диво, саме це найчастіше приходить до мене у кошмари. Я з половиною гостів вийшла на палубу. Я це добре запам'ятала. Холодне повітря. Перелякані члени екіпажу , які ховають свої емоції за маскою радості. І люди ,які роблять вигляд що вірять у брехню яку їм вішають на вуха.
Нас змусили повернутися назад. Через десять хвилин всі ніби забули про це. Говорили про завтра, майбутнє чи про свої плани. Мені ж було погано. Мороз йшов поза шкірою. Але чомусь я не повернулась до дітей і лишилась стояти з блідим обличчям, і споглядала за матросами які бігали по палубі.
Через деякий час нам сказали сідати в шлюбки. Я хотіла відмовитися, але вони не дали мені вибору. Вони всі говорили що це навчальна тривога... А я повірила... Як і всі інші.
Шлюбки відплили на далекі відстань і тут я все побачила... " Титанік" йде під воду. Шлюпок ставало все більше. Я благала вернутися по моїх дітей, але якби мене навіть послухали в глибині серця я розуміла що мої діти вже мертві. В човнах були тільки люди першого класу. Як мені потім розповіли, третій клас по звірськи закрили на ключ і змусили сидіти в каютах, смиренно чекаючи своєї смерті.
Ми як глядачі в театрі бачили як люди тонули, вмирали, застрілювалися і благали про допомогу, але ми нічого не могли зробити.
І ось кінець. Судно пішло під воду. Ми підпливали до замерзлих тіл, які піднялася з дна. Всі були мертві. А мені в цій тиші вчувалися голоса моїх дітей. Вони кричали, благали їм допомогти, а потім різко затихали. Через деякий час нас врятували
Я довго не могла пережити цю трагедію. Я жадала щоб тіла моїх дітей підняли з морського дна, але це було неможливо. Прийшла війна і не було діла до давно вмерших людей, а після війни вже й не було що діставати. Вода роз'їла тіла людей і померші лишилися тільки образами. Про цю біду швидко всі забули, а ті, хто втратив когось в цій катастрофі, до останнього подиху будуть відчувати біль втрати.
Мені донині сниться " Титанік". Його високі стелі, дорогі меблі і прекрасні зали. Я чую сміх своїх дітей, їх голоса, але не бачу обличь... А потім все починає руйнуватися. Меблі розвалюються, вікна розбиваються, а люди які просто перемовлялись, починають гнити і в кінці від них нічого не лишається, а мої діти так і стоять і з докором дивляться на мене. Я кличу їх, плачу, біжу, але завжди просинаюсь. По моїй спині тече піт, а я кричу і не можу зупинитись, бо знаю що я могла вчинити зовсім по іншому і вберегти своїх дітей від смерті."
Елеонора
1989 рік
Коментарі