Ми ховаємося під столами та ліжками, за шторами та між старими коробками. Сміємося один над одним, коли когось знаходять, а я так само стою за стіною і чекаю, коли знайдуть і мене. Мене обдуває холодним повітрям, коли повз пробігають друзі, не помічаючи. Розпахнуті очі стають ще ширшими, а рот трохи відкривається через нерозуміння, коли вони біжать назад, але не звертають на мене уваги, хоч дивилися просто в очі. Я все ще стою за стіною, коли вони продовжують шукати. Але кого? Виходжу до них, хочу звернути на себе увагу. А коли вони мене помічають, хтось вимкнув світло. Ми діти. Ми боїмося. Загубили себе у безладі. А коли кольори повернулись, побачила, що у кімнаті залишилась сама. За вікном бігають діти, грають у хованки. Відчуваю, як по спині щось тече. Ледве підхожу до дзеркала, витираючи руками сльози, і бачу в ньому, як по спині тече кров. А між лопатками ніж. Відчуваю, як кров розтікається під моїми ногами. Осідаю на підлогу, шоковано дивлячись на такий страшний темно-червоний колір. Торкаюсь його пальцями і, відчуваючи його тепло, розумію, що відбувається. Плачу, б’юсь в істериці через страх і паніку, витираю сльози руками, розмазуючи кров по обличчю. На вулиці чую сміх, а в кімнаті мої схлипи відбиваються від стін і повертаються до мене. 

Знову відкриваю очі. Спекотно. Все ще дивлячись на нічне місто, знімаю кофту, а в цей момент вітер зриває з дерев листя, які нещодавно з’явилися на гілках. Весна. Хмари. Котрий день йде дощ. Кофта падає на підлогу, і я залишаюсь у старій обідраній майці. Вітер з дощем у гніві кидають на мене каплі води через відчинене вікно. Беру чашку кави. Намагаюсь зробити ковток, але відчуваю гіркий холодний смак і знов втопаю у спогадах. 

Шум дощу кутає мене з ніг до коренів волосся. Кінчиками пальців відчуваю холод чужих долонь. Відкриваю очі і бачу яскраву посмішку. Знову плачу, але сльози ховаються між каплями дощу, що безперервно падають на обличчя. Ми біжимо посередині дороги. Він тримає за руку, щось кричить, але я не чую через шум зливи. Проте знаю. Пам’ятаю. «Не відставай». Ми біжимо, не помічаючи моїх батьків, автомобілів та автобусів, що проїжджають повз, і, коли серце наповнюється теплом від холодних дотиків, розумію, що зупинилась, а він так само біжить далі, не обертаючись. Знову біль у спині. Опускаю погляд і помічаю кров під ногами. Ще один ніж у спині. 

Здригаюсь, коли чую грім. У паніці відкриваю очі, випускаючи чашку з рук. Вона розбивається, а в спині знов і знов відчуваю нові спалахи болю. Беззвучно кричу, сльози стоять в очах, а вогні міста перетворилися в очах на яскраві плями. Закриваю очі від знесилення і, здається, втрачаю свідомість, але, падаючи, розумію, що досі тут. Торкаюсь пальцями підлоги і відчуваю на ній щось тепле. 

У спині знову випирають ножі. 

Боляче.