Я чую, як наша дружба рветься. Розривається на шматки, ніби стара тканина. Тріщить і змушує мружитися від болю. Вона рветься легко, як мокрий папір, хоча будувалась, ніби сходи до небес — ретельно й довго.
Що сталося? Можливо, щось змусило нас прийняти таке рішення; можливо, наші шляхи просто розходяться; можливо, ми просто подорослішали. Якщо це так, я хочу залишитися дитиною. Тринадцятирічної школяркою з двійкою і п'ятіркою в щоденнику, але зі щасливою посмішкою на обличчі. На вулиці вперше за довгі місяці темні хмари — щось змінилося.
Я не пам’ятаю твій голос, твої повідомлення, твої дурнуваті скорочення. А колись ми спілкувалися безперестанку. Довго, до самої ночі. Я любила пити чай, коли ми листувалися, і дивитися на зірки. Зараз моя чашка давно розбита, а хмари закрили небо, хоч на вулиці вже майже літо.
Я знаю про твої сеанси у психотерапевта. Я знаю, що ти страждаєш. Я знаю, що тобі боляче. Тобі потрібна людина, яка тебе врятує, поговорить і заспокоїть. Але чомусь ти не помічаєш мене, що постійно дивиться на тебе; людини, який завжди намагалась бути поруч. Або не хочеш помічати...
Знаєш, мої проблеми вже не здаються мені такими величезними, хоча вони і ламають моє життя. Я дивлюся тільки на тебе, відчайдушно намагаюся нічого не пропустити. Боюсь, якщо відвернуся — ти зникнеш, а я нічим не зможу допомогти. Поміть мене. Поки не стало надто пізно. Поки я сама не зламалася під тягарем твоєї печалі.
Її пальці сильно стискають олівець і повільно виводять грубі літери на м'ятому папері. У душі оселилася погане передчуття, але в серці жевріє надія. Несподівано дзвонить телефон. Вона відкладає олівець, стирає сльози, відповідає і чує рідний голос:
— Допоможи мені.
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку