Я відчуваю крижаний вітер у своїх легенях. Губи покусані і холодні. Мої очі закриті. Я стискаю своїми долонями тканину свого светра. Мені страшно. 

На вулиці осінь. Дерева вже давно поміняли свій колір. Тепер здається, нібито вони завжди були такими... самотніми. 

Ти дивишся на мене, я знаю це. Ти спостерігаєш за кожним моїм кроком, за кожним поглядом, за кожним подихом. Ти знаєш про мене все: моє минуле, моє сьогодення і моє майбутнє. Ти знаєш всі мої гріхи і біди, всі бажання і мрії, які ніколи не стануть реальністю. Ти знаєш про всі мої почуття: від любові до ненависті; про всі мої емоції: від радості до печалі. 

Ти найближчий мені, найрідніший, той, з ким я можу поділитися всім, той, який завжди мені допоможе, але знаєш, я боюся тебе .... Страх пронизує мене до самих кінчиків пальців. Розповсюджується по тілу, подібно до електричного заряду. Проходить через серце, руйнуючи клітини, захоплює грудну клітку, приносячи шалений біль. 

Я не знаю, що буду робити, коли побачу тебе. 

На вулиці осінь. Небо приховали сірі свинцеві хмари, що тихо шепочуть мені на вухо одні і ті ж слова: «Пади ниць». Я не знаю, як ще можу стояти. Я не знаю, скільки це триватиме. 

На вулиці осінь. Небо приховано хмарами. Напевно, через них ти не бачиш мене. Я більше не відчуваю твій погляд на моїй холодній шкірі. Ти не слідкуєш за мною, не знаєш, що я відчуваю. Ти ж не знаєш, як мені зараз боляче? 

На вулиці осінь. Небо заповнили тихі голоси. Знаєш, я не можу без тебе. Ти потрібен мені. Цей шепіт постійно переслідує мене, забираючись навіть у мої сни, що були приховані навіть для тебе. Знаєш, я сумую за твоїм блакитним поглядом. 

На вулиці осінь. Небо все сильніше бажає мого падіння. Я відчуваю цей тягар. Коліна згинаються. Напевно, ти не знаєш, де я. Чи не бачиш, як я стою на даху найвищої будівлі. Знаєш, але ж я тепер розумію, як виглядала в твоїх очах: всього лише крихітна пляма на сірому тлі. Цікаво, чи виділялася я для тебе? 

На вулиці осінь. Небо тягне вниз. Знаєш, а я більше не боюся. Я відчуваю, як вітер б'є в обличчя, бачу, як земля стає все ближче. Тільки так я зможу зустрітися з тобою. Мені не боляче. Знаєш, а мені більше не страшно. 

Я щаслива. 

Але відкриваючи очі, мене сліпить білий світ. Але не той, який був би мені рідним або приємним. Я знову чую тихий шепіт в голові. Він знову кличе мене. Я тут. На землі. Розуміючи це, хочеться кричати до розриву голосових зв'язок. Я не можу без тебе. Так навіщо ти відправив мене назад? 

На вулиці зима. Я кожен день чую ці голоси, що прориваються до мене навіть через сніговій. Мені здається, що я навіть бачила чиїсь обличчя. Білі. Майже такі ж, як і сніг. 

На вулиці весна. Мені все одно на яскраві фарби. Я не бачу нічого, крім сірого неба. Свинцеві хмари знову тягнуть мене вниз. Почуття дежавю. 

На вулиці літо. Небо забарвилося в колір твоїх очей. Але я не відчуваю колишнього погляду. Мене більше не гріє сонце. А голоси стають все наполегливіше. А ти більше не бачиш мене. 

На вулиці осінь. Небо знову сховано хмарами. А я знову хочу потрапити до тебе. Серце заходиться шаленим звіром, коли я відчуваю на собі чийсь пильний погляд. Знаєш, мені більше не страшно. Все повторюється знову і знову. Я знову відчуваю потоки крижаного вітру, чую голоси, що майже істерично кричать мені впасти ниць. Я виконаю їхні бажання. 

Але знаєш, я знову тут. Я так тебе і не побачила. Дивлюся на мокрий після дощу асфальт і чую тихий шепіт. Я не відчуваю твого погляду. А осінь знову заховала небо. 

І знаєш, тепер мені вже все одно.