За зеленистим хребтом Карпат вже підіймалося сонце. Євдокія встала раніше, бо вирішила зробити собі вихідний після важких робочих днів. Та на душі було неспокійно. Ще з вчорашнього вечора, коли до її ґанку прийшов молодик, серце якого боліло за дівчиною з сусіднього села, і попросив зробити на нього відворот, босорка зрозуміла, що щось гряде.

Вийшовши до хлопця на ґанок, вона звернула увагу на дивні рухи зі сторони лісу, здавалося хтось петляв від дерева до дерева. Так швидко, що звичайній людині здалося б, ніби то вітерець гуляв із тінями розлогих гілок. Але чіпкий погляд босорки встиг побачити обриси чиєїсь постаті. Вона була темніша за пітьму, і вища за сільську домівку. Євдокія насупилася, але більшої уваги не приділила — розуміла, що час для їхньої зустрічі ще не прийшов.

І тепер, коли настав ранок, коли сонячні промені почали освітлювати темні куточки лісу, тільки тоді запанував спокій. Євдокія замішувала нове зілля, кидаючи в киплячу воду засушені трави, що були розвішані по всій хатинці. Пелюстки ехінацеї крутилися навколо ісландського моху, який ще декілька днів тому спокійно розростався по лісу. Наступним Євдокія кинула сушене листя малини, повільно розмішуючи всю трав’яну суміш.

Лісову тишу розвіяв звук трембіт. Прийшла п’ята година ранку, час був готуватися до ранкового збирання трав, та босорка раптом зупинилась. У лісі почулися гнітючі каркання стурбованих воронів. Постать наближається. Біжить до хати, зовсім як чорний шуліка гониться за своєю здобиччю.

Секунда, й ліс знову охопила тиша. Оманлива тиша. Та вона поряд. Стала ще ближче ніж була. У двері постукали. Стукали так тихесенько, хоча руки ті були в стані завдати сильнішого удару. За дверима було чутно голосне дихання. Наступний стук пролунав гучніше.

Відьма спокійно підійшла до дверей, бо вже знала, кого може там побачити. Відчинивши двері, вона ледве встигла зробити крок вбік, щоб ухилитися від наляканої жінки. Кучеряве волосся, кольору лісового горіху було усипане листям з гілками. Очі жінки ледь розплющувалися, здавалося, що вона от-от впаде посеред хати в довготривалий сон. Хоча можливо це сталося ще дорогою сюди, враховуючи вигляд її волосся.

— Бабуню, допоможіть, благаю! — промовила жінка, намагаючись втриматися на втомлених ногах, вона схопилася за зморщені руки Євдокії. — Допоможіть! Ось, — дівчина занурила руку в кишеню, дістаючи жменю грошей, — тримайте, все, що в мене є, тільки допоможіть, будь ласка!

— Прибери гроші, дитя, — промовила стара, ведучи за собою жінку. — Знала, що ти прийдеш, ще від учора знала. Сідай-но на те крісло, поки темрява не явилася на порозі.

Євдокія повела знесилену жінку до крісла в кутку кімнати, навколо якого звисало зело, створюючи завісу. В хатинці так віяло зеленню, що спокій приходив сам по собі, прибираючи всі тривоги і переживання.

— Дитя темряви, — промовила босорка, — так тебе звуть істоти лісові. Народжена ти була з душею проклятою, та гріх родичів своїх носиш.

Жінка не слухала стару, очі її потроху заплющувалися, а крісло повільно гойдалося зі сторони в сторону. «Виходь», — подумала стара, обернувшись до решти кімнати. Щось там ховалося, зайшло разом із жінкою, та миттю пірнуло в темний куток, спостерігаючи за всіма подіями.

Свічки, які до того горіли спокійно, раптом яскраво замерехтіли, температура в кімнаті помітно опустилася. І щойно Євдокія протягнула руку до темного кутка, звідти вилетів лісовий дух. Ганяючи по хаті, він створював хаос. Трави ледве трималися на мотузках, гойдаючись при кожному пориві вітру. Свічки вже не створювали затишну і спокійну атмосферу, а духмяні запахи зела вчепилися за духа, не даючи йому сховатися.

Жінка, здається, не відчуває того, що коїться поряд. Очі були міцно заплющені, бо нарешті вона здобула бажаний спокій. Вогнище під котлом згасло, і вода перестала кипіти. Трави сповільнилися, і більше не витанцьовували по колу натомість, повільно плавали на воді.

І поки дух продовжував влаштовувати безлад, намагаючись залякати стару, то вона вже почала читати закляття. Євдокія побачила за своє довжелезне життя не одну істоту, що всіма силами намагалася їй нашкодити, та от тільки вони ніколи належно не оцінювали її здібностей.

Руки старої почали трястися, а в долонях з’являлося ледь помітне світіння. Вітерець ставав сильнішим, обдуваючи босорку з ніг до голови. Її перлинне волосся роздувалося на всі сторони, а чорна мантія міцно облягала худеньке тільце. Дійшовши до останнього слова в заклятті, стара викрикнула на весь будинок: «ЗГИНЬ!», від чого попелястий силует швидко вилетів у вікно, намагаючись втекти якнайдалі.

Від крику босорки прокинулась і дивна гостя. Вона зиркнула на стару: її волосся нагадувало пташине гніздо. Далі погляд жінки пройшовся по всім розкиданим рослинам, що так і не втрималися на мотузках і попадали на підлогу.

— Родославою звати тебе, чи не так? — мовила стара, не звертаючи увагу на здивований погляд жінки. — Прокляття на роді твому, старе старезне. І що ж то за прокляття, дитя темряви?

Відьма наблизилася до жінки, роздивляючись карі очі. Сидів у них наче біс, такий весь чорний і пихатий. Насміхався він зі старань босорки, та тільки сьогоднішній його сміх буде останнім.

— Мати розповідала мені, що родичі навіть до п’ятдесяти не доживають, гинуть немов старі дуби, повалені бурею. Сама не дожила до сорока, — на очах жінки з’явилися сльози. — Євдокіє Іванівно, благаю, допоможіть. Декілька тижнів тому разом зі своєю родиною тільки-но святкували моє сорокаліття. Не хочу я дітей своїх залишати.

Стара глянула на ті сльози та важко зітхнула. Нема куди дітися, треба допомогти, та от тільки стоїть за цим дійством не якийсь там лісовий дух, а дещо більше. Те, що змогло отримати над ним контроль. Саме воно посилає своїх пішаків нищити цю родину.

— Скільки дітям твоїм, Родославо? — пита стара, поступово збираючи розкидані запаси. Жінка піднялася з крісла та взялася допомагати.

— Євгену от у цьому році вже сімнадцять буде, він у мене старшенький, — промовила жінка, витираючи вільною рукою сльози. — А Зоряні лише чотири, ще маленька, та бачили б ви як вона полюбляє квіточки збирати. Встану зранку, а вона вже біля ліса кульбабки рве. Переживаю я за них.

Останні слова жінка вимовила крізь сльози, що безупинну продовжували стікати по щоках. Стара глянула на неї, та щось у серці її відгукнулося. Гарна та жінка була, поганого нічого не коїла, для дітей старалася. Заслуговує вона на цю допомогу.

— Чи помічала ти раніше за собою дивну поведінку, дитя? Можливо хтось із родичів тобі теж щось розповідав. Розкажи мені все, що тобі відомо, — мовила стара, причіпляючи на мотузку останнє сплетіння трав.

Жінка задумалася, продовжуючи шмигати носом. Стара підійшла до котла, щоб знову запалити під ним вогонь. Закривши очі, вона простягнула руки до погорілих брусків дерева та зашепотіла. Вогнище миттю спалахнуло, огорнувши котел.

Родослава відійшла подалі, злякавшись, що полум’я перейде на розвішані сухоцвіти, та воно їх оминало.

— Як? — промовила дівчина, глянувши на відьму.

— З часом і не такому можна навчитися, дитя. То що? — Євдокія нагадала про поставлене раніше питання. Жінка на декілька хвилин задумалася.

— Здається, мати мені перед смертю казала, що в річці завжди бачила істоту водяну, з кудлатою бородою. Воно так і намагалося затягнути її на дно, — почала жінка. — Вона кожного ранку ходила до озерця прати наші речі та одного разу так і не повернулася. На березі лишився тільки кошик.

— Водяник, — пробурчала стара. — Ще хтось був?

— Зоряна розповідала, як у лісовій хащі завжди за нею хтось в’ється. Гарний чолов’яга, з чорнявим волоссям і чарівливою посмішкою. В’ється щодня, хоч то ранок, хоч вечір, і бачить вона його завжди під час збирання кульбабок.

— Дитина твоя зараз хоч у безпеці? — пита босорка, намагаючись дістати щось із полиці над головою.

— Звичайно, бабо, залишила разом із чоловіком своїм, наказавши ні на мить від неї не відходити.

— Чудово, — сказала стара, нарешті діставши невеличку пляшку з багряною рідиною, — бо дитя твоє хоче Перелесник викрасти.

Жінка хитнулася до стіни, намагаючись не впасти від почутого. За міфами, Перелесник приходив до гарних дівчат і безжально нищив їх. Та навіщо йому кривдити ще зовсім малу дитину?

— Що то коїться, Євдокіє… — промовила Родослава, пробуючи повернути собі колишній спокій. Та стара не відповідала.

Рід був приречений на вічні страждання, але через що? Кому предки перейшли дорогу, що тепер вони насилають всіх кого тільки можна, щоб залякати і знищити цю родину?

— Де ти підчепила ту істоту, що гналася за тобою із самого світанку? — запитала стара, повільно крокуючи до дверей.

— Неподалік від зміїної стежки, яка веде до вашої хати.

— То ти йшла до мене не через неї? — задумливо вимовила Євдокія.

— Так, йшла, бо хотіла вашої допомоги з родовим прокляттям, та не думала що зустріну цю потвору саме тут. Думала, вони водяться край нашої хати, щоб завжди бути поряд і залякувати.

Теорія жінки розсмішила стару. Ці істоти мерзотні, вони псують життя не одній родині, а сотням людей, і стежити біля хати заради залякувань першого, хто з неї вийде, це взагалі не про них.

Ці істоти скоріше самі в хату залізуть, ніж будуть чекати на когось. Вони запам’ятовують всі слабкі місця людей, за якими стежать, і неважливо де ті будуть перебувати, вони все одно дістануться до них за потреби. Як те бідне дівча може спокійно збирати квіти , коли поряд з нею Перелесник шастає, Євдокія не розуміла.

Сердець у потвор нема, та щось ними все ж таки керує. Або хтось. Десь сидить, спостерігає, як його підлеглі лякають людей, приносять їм страждання, а потім вбивають. Зачіпки в голові босорки почали поєднуватися в одне ціле. Все стало на свої місця.

— Здогадуюсь я, дитя, хто за цим всім стоїть, — стара відчинила двері й вийшла на ґанок, роззирнулася. — Та от тільки чим ви завинили йому, не розумію.

Стара махнула рукою, наказуючи жінці йти слідом. Спускаючись до галявини крутою доріжкою, Євдокія намагалася розгледіти ліс навколо. Ранкові пташки вже почали співати чарівні мелодії. Життя в лісі прокинулося, а деяке навіть не засинало.

Жінка йшла нога в ногу за відьмою, не бажаючи відступати від неї ні на крок. Коли стара почала шепотіти, то по тілу Родослави пробігли дрижаки, ніби воно все ще пам’ятало весь хаос, що коївся під час коротенького сну.

На небі прогриміла блискавка, хоча день був ясним. З-за дерев хтось визирнув. Молодий красень переміщувався від одного дерева до іншого надзвичайно швидко, залишаючи по собі лише хвіст темряви. За вухом в нього була свіжо зірвана кульбабка. Жінка завмерла.

— Кликали мене, Євдокіє? Ось він і я, — заговорив тихеньким голосом чоловік. Його довге чорняве волосся заворожувало, а чарівна посмішка так і вабила вчепитися в губи. Гострі вуха, від яких перехоплювало подих, стирчали з під волосся.

Секунда, і він вже був поряд із Родославою, розглядав її з ніг до голови.

— Хм, — видав він, — чи не бачились ми раніше?

— Тебе звала я, а не вона. Тож будь добрий, перестань зваблювати її в мене на очах! — прогарчала стара, явно не бажаючи гратися з демоном.

— Добре-добре, — посміявся той у відповідь, і миттєво опинився перед босоркою. — То що ж вам треба від мене?

Жінка спостерігала, побоюючись зробити хоча б невеликий крок до старої. Вона переживала, що Перелесник одразу повернеться до неї, опиниться занадто близько, й та забуде як дихати.

— Хто тобою керує, Перелеснику?

— То вам все візьми й розкажи, — він зареготав, швидко змінюючи позицію. — Євдокіє, що ж ви так зі мною, ще вб’єте випадково.

Очі старої запалали, вона спіймала Перелесника й вчепилася руками прямісінько в його шию. Він намагався дати відсіч, але не міг. Невідома сила огорнула його тіло, через що воно закам’яніло.

— Сміятися ти будеш зі своїми демонюками, а зі мною таке не пройде, Перелеснику. Тож, будь ласкавий, нагадай старій з якого це дива ти почав комусь слугувати? Чи вільне безсмертне життя вже настільки набридло, що почав виконувати чиюсь брудну роботу?

Він закипав. Брови його насупилися, а погляд ставав дедалі зліше. Він хотів щось сказати, та відьма міцно тримала його за шию, не даючи щелепі поворухнутися.

— То Цар примусив тебе, чи не так? Зробив із тебе раба, а ти й відсічі йому дати не зміг. А кажуть, Перелесник такий могутній, — баба посміялася. — Та якби ж!

Вона кинула чоловіка на землю, від чого той зашипів. За секунду він вже стояв навпроти босорки, дивлячись їй прямо в очі. Шия його набула бурякового кольору.

— А що ви мені порадите, Євдокіє? ГА? — підвищив тон Перелесник, наближаючись до старої, поки руки його були зайняті розтиранням шиї. — Віддати своє життя йому? Тоді ви погано знаєте мене, відьмо, раз гадаєте, що мені сотні інших будуть важливіше за самого себе!

— Та хто тебе взагалі просив служити йому! Ти, демонюка небесна, можеш хоч зорею стати, тож чим тебе так привабив Цар?

— Що ж ви боїтесь вимовити його ім’я, Євдокіє? — швидко перевів тему Перелесник. — Невже боїтесь, що вам він буде не по силах?

Стара заплющила очі, зробивши глибокий вдих.

— О-О-О-О-Х-У-У-У! — закричала вона настільки гучно, що пташки позлітались у зграї та рушили куди подалі.

Перелесник хитнувся назад, він явно не очікував, що стара ризикне визвати Царя лісного і підземного світу — Оха. Земля затряслася, вітер почав розкачувати дерева, виробляючи гучні свисти. Жінка підбігла до старої, проте її відштовхнули.

Рука Євдокії швидко занурилася у кишеню мантії, звідки дістала пляшечку з багряною рідиною, яку жінка прихопила раніше, та химерний скляний амулет у вигляді троянди.

— Забирай це і біжи до хати, швидко! — мовила стара, поки земля розхитувалася все більше. Карпати наче ожили, дерева хитало зі сторони в сторону, вітер вив, а небо затягувалося темними хмарами. Всі тварини швидко поховалися, сподіваючись не узріти того, хто скоро вийде з-під землі.

Щойно стара простягнула амулет, Перелесник кинувся до Родослави і спробував його вихопити. Жінка тремтіла, нашіптуючи собі під носа єдину молитву, яку знала з самого дитинства. Іноді вона переривалася, буркотячи прокляття в бік духа, який з усіх сил намагався не дати їй піти звідси.

Стара швидко підступила до Родослави, накинула на її шию амулет. Різке сяйво засліпило Перелесника, який хотів зірвати амулет, поки той не почав діяти. Коли троянда перестала світитися, то набула золотистого кольору. Морок прокляття одразу почав поглинати магічне сяйво.

— Слідкуй за амулетом. Ти проклята, дитя темряви, тож він буде діяти до моменту, поки прокляття не поглине його повністю. А доти тобі ніхто не зробить боляче. Біжи, — промовила стара до заціпенівшої Родослави. — БІЖИ!

Дівчина смикнулася і швидко побігла доріжкою вгору. Ох наближався, земля от-от повинна розверзтися, створюючи величезну ущелину до самого Пекла.

— Чого ви її захищаєте! — мовив Перелесник незадоволеним тоном. — Вона приречена померти, не намагайтеся обіграти долю, босорко!

— Слухай, — почала стара, повільно крокуючи по тремтячій землі до чоловіка, — ти теж мене погано знаєш, Перелеснику.

Стара клацнула пальцями, і на шиї Перелесника проявилося намисто, створене з переплетених травами камінців. Щойно демон доторкнувся до намиста, то зіщулився від болю.

— Якщо допоможеш мені зняти прокляття — відпущу тебе. А до тих пір, Перелеснику, будеш моїм скарбом на зло Царю.

І щойно стара договорила, Цар явився з-під землі. Вирвався з неї так, наче був ув’язнений насильно весь цей час і тільки зараз отримав бажану свободу. Він був височезним, зростом десь з половину старої смереки, що росла позаду нього. Чорні рога закручувалися до неба. Рубінові очі, здавалося, можуть спопелити будь-кого.

— Хто давав тобі право викликати мене, людино! — заговорив Ох, і відлуння його слів розійшлося по всьому лісу.

Перелесник робив жалюгідні спроби втечі, та намисто не давало йому відійти далеко від Євдокії. Цар глянув на чоловіка, помітив трав’янисте намисто на його шиї. Швидко перевів погляд на стару.

— Босорко, — зрозумівши промовив той, наче знає її все своє життя. — Це ти та, хто щодня допомагає людям, котрі потім вбивають ці землі, — голос його був злий і ставав дедалі грубішим. — Це ти їх рятуєш, а тепер ще й наважилась кликати мене? — загарчав Ох.

— Чим тобі завинила Родослава, рід якої продовжуєш знищувати?

Цар подивився на стару, намагаючись розгледіти в ній хоча б якісь натяки на жарт. Він крутнувся навколо себе і змінив подобу. Тепер перед ними стояв старий чоловік з невеличкою зеленистою бородою, яка, здавалося, була створена з трав. Волоссям його був мох, на якому росло декілька маленьких грибочків.

— Родослава? — запитав він, підійшовши ближче. — Ти гадаєш, я маю пам’ятати кожного, хто хоч раз наважився зіпсувати мої землі?

— Перелеснику, приведи її сюди.

Коли стара промовила це, то Перелесник миттю шмагонув угору, щоб якомога скоріше дістатися бабиної хати. Його контролювала потойбічна сила, змушувала діяти проти своєї ж волі.

— Чим же тобі, Оху, завинили ті люди? Старі Мухомори населяють одні з найдобріших людей у наших горах. Коли ж це вони тобі щось псували, Царе?

Ох мовчав, проте за його напруженими руками простежувалося збентеження.

— Я вже колись відмовилась від чорної магії, обравши захист невинних і слабких людей. Тож час і тобі порозумітися із собою, прийняти, що якби не ці люди, ми б з тобою, як і всі ті демонюки, яких ти примушуєш виконувати твої забаганки, не мали б сенсу буття у цьому світі.

— Не мали б? — загарчав Ох. — Та подивися навколо! Можливо, такі як ти, босорко, без людей тут і не мали б сенсу, але мені є чим зайнятися в цьому світі й без них!

Зі сторони хатинки було видно Перелесника, за яким плелася Родослава. Амулет вже майже згубив свою яскравість, а сама жінка виглядала втомленою.

— І цього ти прагнеш? Щоб люди всихали на очах у формі бездушної оболонки кинутої помирати. Цього, Оху?

Старий не змінився, стояв все так само напружений, лиш око почало сіпатися. Нахабна відьма так просто і легко диктувала що йому робити, а такого він не потерпить.

— Ти хочеш, щоб це дівча вижило, а сама залякала моїх духів, та ще й одного з демонів посміла взяти під свою владу. Ти не варта і краплі моєї уваги, а тим паче допомоги!

Перелесник підвів жінку ближче до старої та став поряд. Стара підійшла до дівчини й зірвала з неї амулет. «Заплутай його», — подумала Євдокія, і Перелесник одразу застрибав перед Царем, намагаючись привернути його увагу.

— Це так не працює, босорко, — почав Ох, та варто було йому на секунду перевести погляд на Перелесника, як стара зникла. Тепер перед ним стояла Родослава, в очах якої був смуток.

Перелесник почав голосно кричати, видавати безглузді звуки, намагався довести Оха до піка, роздратувати настільки сильно, щоб той зміг знову обернутися. І коли це сталося, золотиста троянда почорніла. Ох знову закрутився, прагнучи об’єднатися з мороком, та стара нанесла останній удар.

Троянда увійшла у Царя, який був на півшляху до перевтілення. Очі його виказували біль, адже квітка тріскалася прямо в його грудях. Він прогарчав, змусивши ліс здригнутися. І коли троянда розкололася, а прокляття, що вбило частинку душі, вирвалося назовні в пошуках нової, то знайшло воно прихисток в душі Оха.

Ох та Родослава одночасно повалились на землю. Її тіло завмерло, а його просто розвіялося, ніби ніколи й не існувало. Стара підбігла до жінки й сунула руку в її кишеню. І коли Євдокія знайшла пусту пляшку, то видихнула з полегшенням.

Жінка випила зілля зцілення, яке не дасть їй померти остаточно. Троянда забрала лише частку душі, проте решта все ще у жінки. Прокляття нанесло смертельний удар, та тільки не їй. І тепер коли його засновник був вбитий тим же прокляттям, весь рід міг бути вільним.

Перелесник допоміг старій віднести жінку до хати, де та зайнялася її лікуванням за допомогою трав’янистих напоїв. Сам Перелесник здобув свободу, завдяки тому, що встигнув змусити Родославу випити багряне зілля в той момент, коли стара зникла, і Ох почав її шукати.

— Щасти, босорко, — промовив Перелесник, стоячи на ґанку, і зник.

Через декілька годин жінка прокинулася. Вона ніби наново розцвіла. Очі вже не виглядали такими втомленими, і дражливих чортів, що ховалися десь у куточку душі, більше там не було. Тіло її тепер не тряслося, а сама жінка мала спокійний вигляд.

— Прокинулась, — промовила босорка, наливаючи в дерев’яну чашу напій з котла. — Випий, це допоможе тобі прийти в норму.

Жінка послухалась і зробила ковток гарячої рідини.

— Дякую Вам, — почала та, — я перед Вами в боргу.

— Дитя, борг має лише твоя сім’я перед тобою, а мені ти нічого не винна. Йди собі спокійно, і хай ваша родина носить це.

Стара простягнула чотири амулети, кожний мав свій особливий камінь. Жінка взяла їх, обійняла стару і наостанок прошепотіла: «Дякую».

— А тепер йди, мені ще працювати треба, — мовила стара, випроводжаючи жінку зі своєї хатинки. — Нехай щастить.

Зачинивши двері, босорка знову повернулася до котлу, щоб перелити зілля у пляшечки. Попереду ще багато роботи.