Здавалося, що от-от і я вже буду в наступному будинку. Потрібно лише здійснити стрибок через величезну щілину між будинками, при цьому не випустивши мішок із коштовностями.

Доля стала на мою сторону і допомогла майже безслідно зникнути з очей іншого угрупування, що намагалося спіймати мене. Та не сьогодні, бо ці коштовності тепер точно мої. Я не планую повертати їх багатіям, які вже й забули як виживають звичайнісінькі люди.

Що ж, ця щілина не виглядає надто великою… Певно, треба спочатку перекинути на ту сторону мішок, але ж він може не долетіти і гепнутися з метрів так десяти комусь на голову… Не годиться. Треба щось інше… Можливо, прив’язати його до спини? Зробити щось на кшталт портфеля, і тоді вже стрибати…

Оглянувшись, я спробував знайти щось, що стане мені в нагоді, проте нічого не зацікавило. Вдалині, по дахах інших домівок пересувалися «Чорні каптури», які, певно, побачили як я завмер перед стрибком в нікуди… Погано. Дуже погано. Якби ж то я міг описати наскільки це погано…

Поправивши капюшон, я міцно зав’язав мішок і вирішив прийняти бійку. Ці коштовності могли врятувати не одну родину, а з десяток бідолашних, які вимушені щодня доїдати залишки рису. Як-не-як, мене в цих краях звуть Робіном Гудом… Бразильським Робіном Гудом, бо я врятував вже не одну тутешню родину від повного краху. І врятую ще багатьох, от тільки б позбавитися від цих запеклих «рятівників» золота. Я більше ніж впевнений, що за цю місію вони самі отримають непоганий гонорар. І виділять його з цього мішка. Або ж самі візьмуть його, а замовнику скинуть ніби це все Робін Гуд. Навіть не сумніваюся, що такий розвиток подій дійсно може статися.

Каптурів близько п’яти, і всі озброєні. Я ж лише один, і зі зброї мав невеличкий сріблястий кинджал, що дістався мені при одному з благодійних пограбувань, та лук. Думаю, в мене є шанси, доволі гарні шанси… Сподіваюся, ха-ха.

Витягнувши стрілу з-за спини, я натягнув її і очікував на потрібну мить, щоб поцілити в ногу одного з Каптурів. Мені не було відомо, хто ховається під чорними костюмами, проте завжди було цікаво дізнатися.

Каптури знаходилися за два дахи від мене, і щойно вони захотіли перестрибнути на наступний, як я вистрілив. Стріла зі свистом розрізала повітря і влучила в ногу одного з Каптурів. І щойно той полетів вниз, не втримавшись на одній нозі на краю, то я зарядив ще одну стрілу. До мене зможуть дійти лише троє, інші ж полетять роздивлятися чудернацьку бруківку.

Прозвучав гучний гул, який ішов десь із низини. Таким чином вони передають один одному сигнал, що п’ятий вижив. Жалість яка, та поки він все одно відпочиватиме внизу, бо його нога потребує скорішого лікування. Каптури стали агресивнішими, що можна було помітити в їхній більш маневреній поведінці і швидкості, з якою вони намагалися дістатися мене, свого запеклого ворога.

І… постріл! З гучним криком один із Каптурів повалився спиною назад із мого даху, на який тільки-но зміг застрибнути. Що ж, тепер час прийняти бійку…

«Тікай…» — прозвучало десь у голові, що спантеличило мене. Я закляк, не розуміючи звідки лунає голос. А він продовжував наполягати, не замовкаючи, спокушаючи рушати далі. Проте, я можу не дострибнути…

«Стрибай. Ти перестрибнеш. Стрибай. Стрибай!» — руки почали труситися, забираючи в мене змогу поцілити по ворогу ще бодай раз. Вони наближалися, залишилося близько трьох метрів, як вони дістануться мене. І тоді я швидко підхопив з краю мішок і, затримавши подих… Стрибнув.

«Відкрийте свій розум і спостерігайте безмежне… Деякі речі даються легко, але деякі є найскладнішими… Навчіться розслаблятися та перестаньте бути настільки серйозними…» — пісня сама заграла в моїй голові, поки я продовжував летіти над щілинною. Я був у потоці вітру, що миттю огорнув мене, зробивши цей пекельний день трохи прохолоднішим. Щойно я здолав відстань, і нарешті відчув твердий дах під ногами, то видихнув… Я зміг!

Обов’язково відсвяткую цю мить, коли залишуся наодинці зі своїми думками, а поки час бігти далі, бо Каптури занадто вмілі у стрибках через дах, правда не тоді, коли в їхні ноги влітає стріла. Глянувши на мішок, на обличчі одразу засяяла усмішка, бо жодна монетка не випала з нього.

Каптури гучно закректали, коли приготувалися здійснити новий стрибок, а я швидко ринув далі. Потрібно залишити лише одного, й тоді бійка успішно пройде в мою користь. Пробігши до наступного краю, я глянув униз. У мене є чудова можливість спуститися на один поверх нижче і вже тоді розсікати коридорами домівок, щоб заплутати Каптурів. Що ж, гарна ідея.

Я різко стрибнув униз, і впевнений, що в цей момент на обличчях Каптурів була здивована гримаса. Впавши на невеличкий балкончик, який захитався від мого падіння, я вибив ліктем скло, щоб пролізти всередину. Хай пробачать мене власники цієї домівки.

Я дістав декілька золотих монет, кинув їх під двері хазяїв, щоб у майбутньому вони мали шанс відремонтувати скоєне мною. І тоді швидко побіг уперед. Наді мною почулися кроки, Каптури вже наближалися, й треба перестрибувати далі. Вийшов з іншої сторони будинку і стрибнув у наступне вікно, прикриваючи рукою обличчя.

Звук мого падіння розійшовся луною по квартирці, в яку я влетів. Кинувши ще декілька золотистих монет, я вирішив оглянутися. Каптурів досі не було в полі зору, та я певен, що вони вже на підході. Треба дійти швидко, і знову діставши з-за спини свій лук і стрілу, я відступив трішки далі в квартиру, притиснувшись до стіни, в очікуванні на появу когось із Каптурів.

Секунда… дві… три, і є! Стріла влучила в коліно першого-ліпшого Каптура і повалила його вниз у щілину. Ми все більше і більше наближаємося до чесного поєдинку сам на сам, і мене це тішить. Бо поки вони не навчаться ухилятися від стріл, ці погоні для них залишатимуться жалюгідними й безсенсовими.

Бразилія завжди дивувала мене тим, як близько в деяких районах розташовані одне до одного домівки, що буквально вранці можеш вийти випити чаю разом із сусідом напроти. Але були і мінуси, такі от як зараз: що в будь-яку мить у вашу домівку міг вдертися незнайомець, з даху чи просто сусіднього вікна.

Я рушив далі, не було часу стояти й роздумувати, бо Каптури націлені вже не просто спіймати мене, щоб забрати коштовності, а певно що й здолати остаточно — я ж зміг здолати трьох їхніх. Прикро їх розчаровувати, і, певно, десятий раз нагадувати, що вони слабкіші за мене. Чому б просто не перейти на мою сторону? Нащо продовжувати слугувати якомусь дядечку, що платить трохи більше за мене? Можна слугувати людям, які віддячуватимуть ласкою, любов’ю і добротою… Не всі, само собою, та більшість так точно. Ну й нехай, це їхній вибір.

Рушивши далі, я пройшов вузький коридор, сподіваючись побачити щось, що зможете відірвати від мене ще одного Каптура. Стріляти було не можна, бо тепер вони знають про мою хитрість і будуть більш уважні, тож треба діяти інакше… Оглянувши полиці, я помітив маленьку пляшку з маслом. Хм… Я покопався у кишені, дістав із неї невеличкі загострені деревинки та прийнявся встромляти їх у підлогу, гострою стороною до верху. Трішки пролив на них масла і рушив далі. Вони точно помітять деревинки, та от тільки-но вони захочуть їх перейти, то ноги підковзнуться на маслі, і чиясь дупа все одно відчує біль…

Що ж, залишається сподіватися, що мій план спрацює, та це я дізнаюся лише через якусь мить, а поки продовжу нарощувати між нами величеньку відстань. Вибивши замок дверей, я вийшов на невеличкий відкритий сходовий майданчик. Треба спуститися нижче, бо якщо мене все ж кинуть у прочинене вікно, то матиму більше шансів залишитися з цілим хребтом і кістками.

Ноги почали подавати перші сигнали втоми, працюючи менш стійко. Потрібна засідка, інакше рано чи пізно я просто впаду перед ворогом. Ото ж буде причина йому потім глузувати з мене все життя… Та навіть цю можливість я в нього відберу. Якщо й падати, то перед сумною малечею, щоб підняти їм настрій.

Коли спустився на декілька поверхів донизу, зверху почулася розмова. Голоси були гучні, один ніби викрикував крізь біль. Невже спрацювало? То що їх може не здолати, якщо вони такі «могутні»? Мені здається, якщо Каптуру кинути камінець під ноги, він обов’язково спіткнеться і розіб’є собі носа. Дивні, і хто їх вчить за людьми ганятися… Ба більше, хто взагалі вирішив, що це — гарні найманці? Настільки гарні, що аж були відрядженні полювати на Робіна Гуда. Мені вони й у пупа не дихають.

Що ж, нехай, зараз треба глянути, як там коштовності. Мішок ще був наполовину пустий, тож здається, я можу завітати до одного давнього «друга», що так нахабно останні місяці загрібав коштовності з шахт собі у кишені. Його домівка знаходилася за декілька кварталів звідси, і поки Каптури загубили мене, це чудова нагода навідатися до нього.

Обережно покинувши квартиру через чорний вихід, я спустився сходами на перший поверх і покинув будівлю. На вулиці було достатньо людно. Зараз вечоріє, тож більшість вже повертається додому, це дасть мені можливість загубитися в натовпі. Хоча деякі фанатики розпізнають мене навіть і серед сотні людей, дай-но їм тільки побачити, що йде якась постать із мішком у руках.

Я продовжував свій рух тихо і спокійно, не зважаючи на волосся, що стирчало з-під капюшону. Вулиця йшла вгору, та мені потрібно було звернути праворуч на наступному перехресті. Людей там ставало менше, бо в основному бідняки оминали домівки багатіїв, хвилюючись, що ті збираються завдати їм болю. Якби ж то це були пусті переживання…

Просунувшись між двома чималенькими чоловіками, я нарешті дістався цього маєтку. Виглядав він розкішно, особливо в порівнянні з дерев’яними будиночками поруч. Цей же мав облицювання з мармуру та якоїсь доволі рідкої екзотичної деревини, певно привезена з іншої країни, бо тутешній ринок деревини я знав на пам’ять.

Треба потрапити всередину, і можливо це зробити лише через вікна. Звичайно ж, ніхто не буде лізти у вікно чужого будинку посеред заваленої людьми вулиці, тож треба обійти будинок і глянути, що є позаду. Швидко здолавши відстань, я зайшов за ріг, оглядаючи бокову стіну будинку. Тут також були вікна, та ідея все ще залишалася не такою надійною, треба йти далі.

Щойно я зайшов за дім, то побачив декілька вікон. Заглянувши в кожне, обрав середнє, бо воно вело в коридор. Так буде зручніше навідатися в кожну з кімнат по черзі і потім втекти через це ж вікно.

Скло тут було міцніше, як-не-як, та кошти на свій будинок цей чолов’яга не жалів, тож вибити його ліктем я не зможу, лише зламаю собі кістку. Підхопивши великий камінь із землі, я завдав перший удар. Звук видався гучним, тож на мить я застиг, прислуховуючись чи ніхто не йде по мене. Але стояла тиша. Тоді я наніс ще один удар, і скло нарешті тріснуло. Вдарив ліктем — і воно миттєво посипалося, відкриваючи мені прохід до нових скарбів.

— Ох ти ж, матінко… Скільки краси! — випадково промовив я думки вголос. Стільки коштовностей ще очі мої не відали. Скільки ж родин зможуть зажити нормальним життям, маючи такі статки… Під сотню точно!

Зазирнувши в одну з кімнат, я оглянувся, шукаючи щось, що можна винести в мішку. Було багато величезних розкішних предметів, що, певно, на ринку коштували б великі гроші, та винести їх непомітно я б ніяк не зміг. Та й сумніваюся, що взагалі зміг би підняти такі здоровенькі статуетки. Тож… я просто розтрощу їх. Як-то кажуть у народі: «Ні собі, ні людям».

Жбурнувши камінь у статуетку, вона дзвінко розсипалася на маленькі частинки, залишивши від парочки, що танцювала самбу, лише купку уламків. Я підбіг, щоб забрати камінь, та оглянув шухлядки. Певно, ця кімната була дитячою, бо знайти щось тут було неможливо, тож я швидко вийшов з неї та зазирнув у сусідню.

— Пане Гуд! — раптово прозвучав жіночий голос. Я ступив назад, та тікати було вже пізно. Озирнувшись, я побачив Каптурку, що звисала верх ногами, яка все ж таки наздогнала мене… — Не правильно це, красти чуже. Невже вас не вчили в дитинстві?

Вона вміло впала на підлогу, повільно підвівшись і обтрусивши долоні у відкритих рукавицях. Її довге чорне волосся вилазило з-під каптура, і блискучі лісові зелені очі оглядали моє пошрамоване роками обличчя. На поясі в неї було декілька невеликих кинджалів, що натякало на її вправність у бійці.

— Здивований вас побачити тут, пані, — промовив я, зробивши крок, щоб здолати відстань між нами. Родимка на правій частині її носу когось нагадувала мені, та кого… — Як я можу звертатися до вас?

Вона засміялася, хоча й усмішка була прихована під маскою. Та сміх швидко згаснув, коли вона раптово вчепилася у свої кинджали, підступивши до мене.

— Віддайте мішок, — загарчала вона мені на вухо. Лезо кинджалів упиралися мені в шию, що тільки-но підіймало мій дух. Невже гідний суперник? Такий ж підступний і хитрий… Пограємося.

Різко вдаривши ногою, я зробив присід, повалив дівчину собі на плече і швидко скинув її з нього назад, почувши як її хребет хруснув від удару об підлогу. Я кинувся на другий поверх, сподіваючись встигнути дістатися кімнати володаря маєтку. Дівчина видала рев, від якого я захихотів.

— Невже вас справді так легко здолати, пані? — крикнув я, швидко підіймаючись сходами.

— Звертайтеся до мене на пані Ноттінгема, Робіне, — промовила дівчина, щойно виринула з-за кута, прямо перед моїм обличчям.

— Невже маю шанс здолати дочку шерифа Ноттінгема? — запитав я, діставши кинджал. Дівчина скинула каптур, показавши обличчя повністю. Вона явно пішла у свого батька, не менш вродлива… То Каптури це не просто наймане угрупування, це угрупування, яким володіє дочка мого запеклого ворога. Ти ба…

— О, плюньте, пане Гуд, спочатку спробуйте здолати, ах-ха-ха! — сказала дівчина і кинулася на мене. Вона була більш озброєна, та що мені ті два кинджали, якщо вони не в руках справжнього майстра. Її батько був точно таким же пихатим чудовиськом, що був спроможний лише будувати свою корумповану імперію, поки я не здолав його одним ударом у серце. Та я навіть не знав, що по цьому світу ходять його нащадки.

— Знаєте, — захекано почав я, відбиваючи кожний її удар, — а ви дечим вправніше за вашого батька. Та все одно до мого рівня вам далеко, пані Ноттінгема.

Дівчина видала нове гарчання в спробі скинути мене з ніг, що, маю визнати, в неї майже вийшло. Але я встиг вчепитися в поручні. Дівчина хитнулася, заледве втримавшись від падіння на сходах, і крутнулася до мене. Піднявшись вище, я завдав удару своїм чоботом по її коліну, і та спіткнулася.

— Мені здається, ви програєте, — глузливо кинув я, швидко кинувшись у кімнату поряд, щоб забрати звідси хоча б щось, а не просто залишити за собою весь цей погром.

І я зайшов у правильну кімнату. Це був кабінет Єпископа Херефорда, який був завалений різними золотими священними коштовностями. Ох, і як же нахабно він грабував церкви, навіть того не приховуючи.

Я швидко закинув коштовності собі в мішок і спробував розбити кинджалом скло. Перший удар був марний, як і декілька наступних. Тоді я швидко кинув погляд на кімнату позаду, і побачив величенький годинник. Сходи знову заскрипіли, що віщувало про прихід сил до пані Ноттінгеми. Тікати треба було якомога швидше.

Підбігши до годинника, я заледве жбурнув його у вікно. Те розбилося, а годинник гупнувся десь на вулиці, злякавши людей. Я вчепився у свій мішок, і вже був готовий стрибнути, як поряд у стіну врізався кинджал.

— Наступний буде у вашу голову, Гуде, — мовила дівчина. Я закотив очі, хоч вона того й не побачила, та піднявши руки розвернувся до неї.

— Добре, добре… — почав я, все так само знаходячись у рамі вікна. — Здаюся, забирай, — кажу я, протягуючи дівчині мішок з коштовностями.

Блискуча і пихата усмішка різко проявляється на її обличчі, коли до голови приходить розуміння, що вона здолала Робіна Гуда і змогла відновити статус родини Ноттінгем. Але як прикро, що вона забула найголовніше.

— Та не сьогодні, — промовляю я, і вивалююся спиною у вікно. Швидко перегрупувавшись, я падаю на ноги, і біжу якомога далі від цієї домівки, зареготавши на всю вулицю. Позаду лунають крики та погрози, але мені вже все одно, бо я здіймаюся на дах нової будівлі. Люди озираються на розкішний будинок, а потім знову на мене, та всі разом викрикують, від чого кров холоне:

— Хай живе Робін Гуд! Бразильський Робін Гуд!

І тоді світ починає чахнути… Згасає прямо на очах. Темрява охоплює все місто, пожираючи і людей, і будівлі. Ні, ні, ні. Тільки не зараз, благаю!

Та ці благання марні. Звук будильнику стає дедалі гучніше, а світ зникає дедалі швидше. Жахлива реальність руйнує всі яскраві фарби мого сну, і коли з рук зникає навіть важкий мішок, я остаточно прокидаюся.

Нехай живе бразильський Робін Гуд… Живе в моїх спогадах.