­— Ви перейшли на останній — сьомий курс. І повинні розуміти: ­— чоловік схрестив руки, ­— якщо бажаєте повернути свою Батьківщину, то ваше життя переходить під власність Тіней.

На останньому слові він зробив особливий акцент, завдяки чому воно ніби заполонило всю невелику авдиторію. Відлуння тривало близько хвилини, поки учні застигли, напружено очікуючи продовження промови.

— Якщо ви маєте інакші погляди на це, то раджу покинути заклад. Назавжди, — чоловік завмер, спостерігаючи за натовпом учнів, серед якого розходилося бурмотіння.

Щойно всі замовкли, з натовпу вийшло п’ять найсміливіших. Серед них було три жінки, і чуття мені підказувало, що вони є авторками цієї ідеї. Більш впевнено трималася білявка, яка мала на плечі шеврон вогню. Інші дві були з шевронами вітру та тримали в руках по спису. Позаду них стояли два чоловіки, на вигляд років шістдесяти — доволі юні як для стихії землі.

— Що ж, це жахливий удар в спину, Анталіє, — заговорив володар, заховавши руки за спину, і ступив уперед.

— Та невже, Руфольде. Жахливий удар в спину — це коли твої бісові пішаки зневажають учнів і намагаються зробити з них кляту зброю, — здавалося, що от-от і жінка пожбурить вогняну кулю у володаря чи спробує взяти його під свій контроль. Її ворожість остаточно проявилася, коли струмінь темряви став густіше.

— Не жартуй з нею, Руфольде, — прошепотів я колезі. — Вона доволі сильний опонент, просто дай їй піти.

— Гансе, як довго я навчаю тут інших?

— Років… — я зробив паузу, намагаючись згадати, коли вперше побачив Руфольда в цьому місці не як учня, а як суворого повстанця, — тридцять?

— Сімдесят три, Гансе, сімдесят три роки я навчаю нових бійців для повстання, і ніколи мене ще не виставляли таким мерзотником, — чоловік почав повільно водити долонями в повітрі, створюючи вогняну кулю.

Я відсахнувся, коли білявка ступила вперед і вибухнула хмарою мряки. Володар та повстанці зникли за завісою, яка продовжувала поглинати метри авдиторії. Я заліз на катедру, намагаючись розгледіти за хмарою інших учнів, що сиділи на своїх місцях. Ватажок махнув мені, очікуючи подальших наказів. Я швидко окреслив всіх учнів і тицьнув у сторону виходу.

Хвилина, і жодного учня вже не було в цьому місці, залишилися лише володар, я та повстанці. Сьогодні важливий день для учнів закладу, бо зміна правління призведе до епохи відродження серцевини. Руфольд вже виснажив себе, для своїх ста п’ятдесяти трьох років, його магія слабшала як і бурштинова серцевина закладу. Я сподівався, що він поступиться місцем свіжій крові, та цей недоумок поліз у бійку. Моя задача — зберегти в нашому королівстві якомога більше невинних життів, тож я не залишуся осторонь, поки старого будуть колошматити декілька молодих.

Моє серце сповільнилося, щойно я влетів у хмару. Страшно не було, я почувався напружено, бо помирати саме зараз не бажав. За кілька кроків від мене пронісся свист, і тільки-но я вирішив обернутися, то побачив палицю списа. Пришвидшений вітром, він влетів у стіну. Іззаду почулося гарчання.

— Анталіє, я не бажаю тобі смерті, — почав я, розвертаючись якомога спокійніше, щоб не отримати наступного списа собі в груди. — Ти одна з найвправніших у бою, переходь у мою чоту.

— Можливо пізніше. А поки, вибач, у мене є більш важлива справа, Гансе.

Дівчина зникла, наче і не стояла щойно переді мною. Я почув крик зліва від себе. Когось зачепило вогнем, і огидний запах підсмаженої шкіри вдарив мені в ніс. Здавалося, що з кожною хвилиною сенсу залишатися в цьому місці ставало дедалі менше.

Хмара мряки вже майже заполонила всю авдиторію, та я вивчив її як рідну кімнату, тож знайти вихід було не важко. Підлога задрижала — то учні з третього стихійного формування «Земля» вирішили нагадати про своє існування. Якщо вони спробують розколоти це місце, то Смерть покарає їх миттєво — наразі вони просто намагаються залякати.

Чим більше вони провокуватимуть Руфольда на серйозні дії, тим швидше правління в цьому місці похитнеться. Я відчинив двері та неспішно вийшов у коридор, скрипнувши дверима на знак свого відходу. Поки повстанці роблять свою справу, треба поводитися максимально обережно поряд із бурштиновою серцевиною, якщо не хочеш бути розмазаним по стінах потужним вибухом.

Коли до неї прив’яжеться новий володар, про це дізнається все підземелля. І я хотів би знаходитися якомога далі звідси, щоб не потрапити під вплив серцевини. В головній залі вже стояли учні сьомого курсу, поки сходами спускалися шостий та четвертий. Наймолодші зараз знаходяться на планових тренуваннях, тож їм нічого не загрожує.

— Де п’ятий курс? — запитав я у ватажка сьомого, здається, його звати Кризолді.

— Гадки не маю, пане. Я обшукав кожний кабінет на всіх чотирьох поверхах і на жодному не знайшов їх, — Кризолді повернув голову в сторону шостого курсу, через що його пітьма заструменіла рівним стовпом.

От же збоченець: заглядається на іншого чолов’ягу, що виглядає старше за нього. На обох його плечах причеплені шеврони, а третій знаходиться на лівих грудях. Що за маячня?

— Хто він? — запитав я ватажка, вказавши на чоловіка з шевронами. Неможливо мати таку кількість стихій на передостанньому курсі, лише сьомий може відкрити для себе більше за одну, і то, багатьом учням досягнути цього не вдається.

— Шестикурсник? Здається, він тут вже як два тижні. Пані Марго розповідала, що він продемонстрував неперевершеність у бою з найсильнішим учнем із кожного курсу та не здолав лише семикурсника, уявляєте?! — чоловік був у захваті, проте я відчував щось недобре.

На лівому оці шестикурсника була пов’язка, яка не давала темряві сочитися з ока. Ніхто з його курсу не звертав на нього уваги, що дивно, бо новачків у цьому місці дуже полюбляють, тим паче, коли їхній рівень бойової майстерності такий високий. Проте інші курси завмирали, щойно помічали перед собою червоне вбрання шостого курсу, до якого причеплені три шеврони.

Я ступив назустріч чоловіку, хоч він і йшов не поспішаючи в натовпі своїх однокурсників. У закладі було тривожно, зі стелі деінде падали невеличкі камінці, бо в авдиторії досі велася бійка. Часу залишалося не так багато, щоб встигнути спетляти з цього Тінями забутого місця.

— Гей, підійди-но сюди, — промовив я чоловікові, котрий навіть гадки не мав, що я знаходжуся поряд. Велика перевага сил чотирьох стихій у тому, що ти можеш розвивати будь-яку навичку, проте вона обов’язково повинна згодитися тобі на полі бою. Моя найрозвинутіша — це непомітне пересування.

Чоловік роззирався довкола, не розуміючи звідки до нього звертаються. Хтось вдарився об його напружену спину, пошепки кинувши декілька лайливих слівців. Пов’язка мала темний відтінок зі складним візерунком, що на кілька тонів світліше, а посередині був якийсь випуклий символ. Його було важко розібрати, бо сірувате волосся закривало більшу частину пов’язки, наче намагалося сховати страшну таємницю.

— Чи знаєте ви мене, шестикурснику? — розпочав я, щоб той нарешті зрозумів хто до нього звернувся. Він швидко повернув голову й на декілька секунд втупився прямісінько в моє обличчя. Його темрява ніяк не змінилася: ні тривоги, ні спокою, ні нервування. Вона просто повільно виходила з ока в усі можливі сторони.

— Ви високопоставлений Елеметар — пан Ганс, — в його голосі струменіла впевненість. Він, певно, постарався дістати якомога більше інформації про весь заклад, якщо знає мене. Я тут буваю не так часто, бо це місце викликає в мене бажання проблюватися, та армія потребує нових бійців.

— Саме так, — промовив я, ступивши на крок ближче.

— Що ж, чимось провинився? — він говорив так, ніби був статусом вище за мене, і це неабияк дратувало, хоча водночас моя повага до нього зростала. Ще не було учня, який так впевнено поводився, розмовляючи з Елементаром.

— Не подумайте, учню, я тут тільки з особистого зацікавлення, тож хочу трішки поговорити з вами, — я схрестив руки. — Ви не проти?

— Звичайно, як я можу відмовити такій людині як ви? — це саркастичне питання я пропустив повз себе. ніби нічого не вдуплив. Інколи потрібно поклеїти дурня, щоб дістати бажане.

Я махнув однією рукою до виходу та ступив першим. Шестикурсник поплентався за мною, поки інші учні розступилися, пропускаючи нас. Щойно ми вийшли із закладу, мене огорнула вогкість. За стінами нашого підземелля вирував океан, що сприяв надмірній вологості в королівстві.

Глянувши назад, щоб впевнитися, чи не загубився десь чоловік, я зайшов за ріг. Він досі впевнено йшов за мною: руки заховані в кишені червоних штанів, плечі втомлені. Можливо, йому докучали нудні лекції, які морально виснажували, та мені здавалося, що його не дуже цікавить перебування в компанії зі мною.

Діставшись найтемнішої точки покинутого печерного переходу, я зупинився. Чи то ми в темряві, чи то при м’якому світлі — однаково можемо бачити все навколо. Наші очі — це буквально темрява, тож вона нам сама показує те, що приховує від інших.

— Ким Ви є, учню? — розпочав я, повернувшись до чоловіка обличчям. У нас була невелика різниця в зрості, сантиметрів п’ять максимум, тож мені не потрібно було нахилятися, як до всіх інших.

— Нулеран… — він зробив паузу, ніби роздумуючи, чи можна мені довіряти, — третій. Син Нулерана Другого — Елементара, який трагічно загинув на сході Світлих земель.

Бісова трясця… То от чому він такий обізнаний в стихіях. Маючи батьків Елементарів дитина може розвивати навички з самого дитинства, а не очікувати на запрошення навчатися в закладі. В основному ті, хто зі звичайної родини й не отримав цього запрошення, займаються банальщиною, де не потрібне втручання магії. Та діти Елементарів із самого народження навчені битися за свою домівку.

— Співчуваю, я був знайомий із Вашим батьком, — він знав, що я не брешу, бо ймовірно, бачив документи, що свідчили про сумісні тренування двох наших взводів. На той момент ми входили в один альянс, тож тренування обов’язково проводилися разом. — Та що є метою Вашого перебування в закладі, коли Ви маєте чудові навички, щоб одразу влаштуватися до війська?

— Були б мої навички досконалими — я б здолав семикурсника.

Він мав слушність, бо за міркою закладу і ради Елементарів сьомий курс має найсильніших бійців серед учнів, далі вже справа переходить Елементарам, які можуть навчити бійців більш жорстокій магії.

— Проте Ви маєте доволі високий статус завдяки своєму батькові. До того ж, я сумніваюся, що рада Елементарів заборонить носію трьох стихій тренуватися з професійними бійцями ще до випуску.

— Я не вартую і частинки свого батька. Його скинули, бо знали, яку загрозу він несе для цієї так званої «влади», — він стояв майже непорушно, схрестивши руки й упершись спиною в холодну кам’яну стіну, по якій вже стікали утворені надмірною вологістю краплі. — Тож не потрібно мені нагадувати який я маю статус, бо він затвердився лише на тому, що мій батько загинув, але аж ніяк не на моїх здібностях.

Його тон був спокійний, при цьому він говорив про речі, від яких будь-яка інша людина просто впала б у сказ, і намагалася б рознести все, що є поряд. Він мислить тверезо та чудово може підтримувати розмову навіть на важкі теми.

— Послухайте, щоб вам не нагадували про батька, зробіть щось, що зробить із вас окрему особистість в очах інших. Ми завжди раді прийняти таких вмілих бійців у наші взводи, — я підійшов ближче і поклав руку на його ліве плече, демонструючи повагу, — і в майбутньому роздивитися як кандидата у раду Елементарів. Якщо знадобиться моя допомога, то шукайте мене в таверні або передайте повідомлення через пані Мірабель.

Я відступив і зникнув у темряві. Якщо Нулеран вирішить піти до мого взводу, то він стане найсильнішим з нового покоління бійців, які вирощені для битви за надземне королівство.

День для нас наставав тоді, коли годинникова стрілка сягала п'ятої вечора. У цей час більшість населення прокидалася та йшла начищати до блиску зуби перед робочим днем. Проте коли стрілка доходила до шостої ранку, тіньовики вже залазили під ковдру, намагаючись заснути після важкого дня. І так було з часів надземного правління, доки мерзотні потвори не винайшли схему як перебувати під місяцем вночі та не почали викрадати наших дітей.

— Гансе, чого тут стовбичиш? — мені прилетів ляпас по спині від мого друга Лобірента, що зміг якось знайти мене в цьому місці.

— Невже не дочекався? — жартома сказав я, обійнявши цього велетня. Його широкі плечі ускладнювали прості обійми, а це я вже мовчу про ситуації, коли він в одязі. Відчувши знайомий аромат пахучих трав, я нюхнув його — егельміус. — Лобіренте, я тобі казав не пити без мене!

— Та що може статися, друже? От диви, — він почав ходити переді мною, стрибати, присідати, наче якийсь поїхавший, — чудово почуваюся, навіть кістки не ломить!

— Чортів ідіот… Не забувай, що за сила в тобі вирує. За правилами тобі взагалі споживати егельміус заборонено, тож ти дудлиш його, поки це під моїм контролем, але аж ніяк не на самоті! — я спробував замахнутися, знаючи, що він відіб’є мій удар, тому швидко перемістився за його спину та влупив по гузниці.

— Трясця! — ляпнув він.

— Отож-бо. Не будеш слухняним — лупцюватиму щодня.

— Ти ж розуміє…

— Заткни пельку, — випередив його, чудово розуміючи, що від моїх ударів він починає сяяти. — То що ти хотів обговорити?

Він глянув на мене. Обличчя друга одразу загубило ту сяйливу усмішку, пітьма швидко полізла з очей, здіймаючись у боки.

— Я думаю, нам краще обговорити це в моїх покоях.

Він приховував щось занадто серйозне: щось, що підштовхнуло його напитися навіть не дочекавшись мене, щось, що змусило, такого як він, нервувати. Мені хотілося вірити, що Лобірент просто перебільшує, розкрутивши якусь дрібницю у себе в голові до всесвітніх масштабів, але він не з таких людей. Скільки його знаю, він ніколи не перебільшував дійсну суть проблеми, та я ще ніколи не бачив, щоб він був таким стривоженим.

Ми швидко дісталися правого сектору підземелля, де знаходилась більшість домівок. Лобірент відімкнув двері й пропустив мене вперед. Дверний отвір був замалий для таких велетнів, як ми, тож доводилося заходити боком, трішки нагнувшись, і лише Мірабель могла ввійти без додаткових зусиль.

— Будеш? — запитав Лобірент, тримаючи в руках пусту склянку та пляшку з блідим зелено-жовтим напоєм. Я відмахнувся, не бажаючи зараз приймати в себе цю вбивчу суміш.

Чоловік налив собі склянку й сунув носа ледве не в сам напій, щоб відчути аромат різних трав. Це єдине, що нагадувало нам про надземний світ. Дякувати Святим, що подарували природі такі швидкорослі трави, завдяки яким ми маємо хоча б один напій, крім звичайної води.

Алхіміки довго підбирали трави, щоб зробити дещо нове, що зможе підсилювати наші стихії, і коли їм це вдалося, майже кожний став у чергу жадаючих спробувати цей винахід. Трави швидко росли й не потребували допомоги сонця, тож наші фермери могли вирощувати їх у підземеллі і не морочити голови бійцям.

— Армія переведена в режим бойової готовності. З’явилася інформація про загибель Руфольда, та Анталія не планує зупинятися лише на закладі. Вона прямує до Маркутана.

— Прокляття.