Людство нарешті знайшло позаземну цивілізацію... точніше, знайшла одна людина, астроном, не пошкодувавши своїх пальців, кінцівок, які переламали громили в чорних шерстяних костюмах. Потім були погрози його сім'ї та самому Трюйону Стьєло (так звали астронома-першовідкривача), їм обіцяли сплав по Стіксу. Але Трюйон жертовно видав, наче Фідіппід, усі дані з телескопа “КЮ-ТУ 12”: десятки різноспектрових знимків, радіочастотні записи, аналітику ШІ з модульним прискорювачем, модульні клястери фіксувального блоку телескопа та багато іншої інформації, що неспростовно доводить існування тих самих іншопланетян, про яких так багато говорила мас-культура. Влада завжди наголошувала, що публічна об'ява прибульців спричинить суспільний хаос: люди виходитимуть на вулиці з транспарантами, вибиватимуть шибки крамниць і грабуватимуть бутики, перевертатимуть і палитимуть автівки, і в решті скинуть правителя та оголосять анархію. Невідомо, чи хтось справді вірив в такий сценарій?! Адже достовірних опитувань не проводилося. Ну, їй-право, що з того, коли блискуча “тарілочка” зависне над Білим домом, кнесетом чи Верховною радою? Що з того, коли схожі на людей гуманоїди повідомлять людству про свою дружність? Що з того, коли прибульці, в обмін на прихильність, поділяться технологіями, знаннями? Що з того?.. Але, як не дивно, сталося, як гадалося владі: її, себто Тріумвірат світової консолідації звергли, зробили це рішуче, одномоментно, жорстко. Була проголошена Світова консолідація анархістів, одним з перших (і останніх) героїв якої став Трюйон Стьєло, героєм він став посмертно, адже Тріумвірат, хоч і спадаючи до пекла, все ж вхопився за Трюйона, справдив моторошні свої обіцянки ― погубити його.
За півроку біля нашої планети пролітатиме комета Стьєло. Світова консолідація анархістів вирішила доправити прибульцям гінця ― просто на цій кометі. Революція добряче поруйнувала технології, позаяк вони служили мілітаризмові Тріумвірата. І ось тепер, з тої технологічної руїни народжувався космічний човен з квадроплазмовими прискорювачами і квазігравітаційними двигунами на паливі з антиматерії. Спеціялістів не вистачало, тому багато деталів збирали навмання: кидали кості ― скріплювали плати, під'єднували мікросхеми, калібрували рідинні балянсири. Усім кортіло докласти руку до історичного будівництва, і домогосподарці і авіаконструкторові, тоді як анархія нікому не відмовляла, всі люди рівні, всі однаково мають право на успіх і невдачу, на конструювання кометолета і приготування омлету.
У збратаному суспільстві завжди знайдуться ентузіясти на будь-яке діло, так і зараз: до кермування кометолетом та властиво доправлення повідомлення прибульцям визвався волоцюга, невдалий самогубець. Він саме стояв на перекособоченому стільці в брудному номері хостелу, підлаштовуючи зашморг на шиї, коли по радіо оголосили про набір до команди добровольців ― летіти на Трізе Вез (так назвали іншопланетянську планету), понести вість про людство до іншого світу. Волоцюга скрушно видохнув і хитнув під собою хлипкий стілець ― відштовхнув його та повис на мить, сподіваючись швидко сконати. Без сорому казка, але дріт не витримав, лопнув, волоцюга впав, лежачи у поросі, плакав від несили терпіти гравітацію цієї планети і тягар буття.
* * *
Човен (дехто називав цю побудову “байдаркою” чи “душогубкою”) запускали під оплески і крики, з побажаннями та молитвами, із схлипами та прокльонами, пострілами та вибухами хлопавок, в цьому шумі губилися недоладні пісні хору “Кришталеві голоси” й награвання оркестру “Випромінювачі гармонії”, де всі музики були напідпитку; гримів рок-концерт і йому вторували громовиці. Погода псувалася з самого ранку. Не встигнувши вийти і з тропосфери, ракета-носій з кораблем здригнулася від потужних ударів мовні: одна встромилася в корпус ракети, інша получила в корабель, третя, звившись змією, випростувалася наче у смертельному стрибкові і вчепилася в сопла. Апаратура на човні згоріла, волоцюгу-пілота-гінця опалило.
― Що робити? Матінці вашій ковінька! ― горлав він в неробочій передавач. І куди поділася його непохитність перед лицем смерти...
Він кричав, голосив, реготав та ридав, а грозові хмари лишалися позаду, натовп на космодромі поволі розходився; неподалік, на поле ― з неба посипалися жаби, дохлі жаби із річечки, що за сотню кілометрів звідси, там відбув смерч.
― Що ж робити...― вже у відчаї говорив бродяга, а корабель трясло так, наче він викінчений злодюжник, що опинився на електричному стільці. Він гримів і скреготав, датчики показували якусь нісенітницю, ще робочі динаміки дико пищалі і крізь цей пекельний шум проривався чийсь голос: “Бийте себе у груди та кричіть ― “Прорвемося!” ― так бродяга й робив. І прорвався.
За пару днів, коли в обвугленому ілюмінаторі з'явилася комета Стьєло, волоцюга раптом прояснів, незгоди і скорботи затінилися, відступили. Видовище космічного мандрівника, цієї кам'яної брили, змішаної з кригою, металічною рудою, токсичними випарами, скляним порохом ― вселяло істинно галактичний спокій, міражну безтурботність.
Жалюгідні крупиці палива, які збирали усім світом, вичерпалися, корабель пішов у дрейф, гудіння його нутрощів затихло, більшість приладів вимкнулося, кермову кабіну обтулило червоне світло, серце волоцюги тремтіло від нетерпіння та збентеження перед висадкою на комету.
* * *
Сяк-так приземлившися, човен став модулем життєзабезпечення та кометним рушієм. Костюм волоцюги, просочений гідрофобною речовиною, мав спеціяльну нагрудну кишеню із запечатаною капсулою, що містила повідомлення земного поспільства. У мить задуми волоцюга мимоволі торкався цієї кишені, водив по ній пальцями, постукував. Насправді, він не знав змісту послання, яке має доставити. Іноді бродягу обіймали сумніви: а якщо то оголошення війни? Якщо то глузливі обвинувачення? Якщо то банальна лайка? А й чи ба гірше: модернова поесія?! Та перевірити це було неможливо, адже капсуля запаяна, відкрити її можна лише кобальтовим різаком. Безсумнівно, такий має бути в іншопланетян, а інакше чим вони відкривають консерви з тунцем?
Спочатку галайда намагався жити у звичному ритмі, але вже через рік грані часу стерлися, він втратив відчуття часу, відчуття плину ріки часу, так, якби температура його тіла зрівнялася з водою ріки, в якій він пливе, лежачи на спині, склавши руки на грудях, вперши підошву стопи на підйом іншої стопи. Єдине, що нагадувало йому про час, про рух по річці життя, це втома.
В світлі ліхтаря на дахові модуля волоцюга прогулювався по кометі, роздумуючи про сенс життя чоловіка, комахи та птаха. Себе він найменував “мандрівником”, “блукалою” і саме в такому званні вирішив представитися іншопланетянам: "Я мандрівник, блукала з планети Земля, несу вам повідомлення від мільярдів таких самих мандрівників, які летять на кометі трохи більшої від тої, що доставила мене сюди”. Чим жвавіше волоцюга-блукала уявляв собі грядущу сцену зустрічі, тим більше хвилювання охоплювало його єство. Врешті, на пікові занепокоєння він марнів і зневірювався коли-небудь побачити Трізе Вез. Тоді галайда повертався до “дому”, з'їдав шоколядку, випивав фруктовий сироп, запивав нехитру поживу дистильованою водою (синтезованою з його сечі), та влягався відпочивати у зв’язаний тридцятьма бабусіями гамак.
Так проходили дні на шляхові до невідомої іншопланетної цивілізації, до прибульців із зеленою або сірою, чи може фіалкового кольору шкірою, яких ніхто, ніколи не бачив, але через яких зруйнувалася панівна, усталена система самоврядування людий, доладности якої цілком би вистачило на закладини нової Вавилонської башти; загинули десятки тисячів чоловік, сотні тисячів постраждали, мільйони гнітилися через усвідомлення провини за участь в заколотах, акціях непокори, за спалені авта і трамваї, за розбите скло крамниць, вкрадені капелюхи з вітрин та труси з манекенів; мільярди не могли сумирно спати, бо їм снилися жахи майбуття, до якого вони послали одного невдаху-самогубця, щоб сповістити інші самосвідомі істоти про поневіряння землянців, їх страхи, мрії та надії.
II
Модуль був не тільки домом волоцюзі, а й кермовою рубкою, з якої він керував траєкторією та швидкістю комети: модуль використовував ресурси комети для живлення специфічних кометних двигунів. Вони ніби штовхали цю неоковирну брилу зсередини, пришвидшуючи її, щоб посланець міг дістатися Трізе Вез приблизно за сорок років. Час, хоч і не відчутний тут, раяв старі рани галайди, як та вода, що крапля за краплею — точить камінь. Мандрівник-блукала все частіше поринав у задум, оповитий невтішним серпанком розуміння власного безсилля, марности свого життя і примарности Всесвіту взагалі. “Камінь” то проклинав, то благословляв тих, хто посадовив його на цю комету, гідно оцінюючи їхнє намагання допомогти йому: завершити суїцид. “Я не зумів повіситися,— думав він,— загинути на злеті корабля, мене зняли з даху парляменту, коли я намагався скинутися і загасили вогонь, в якому я збирався згоріти, вчинивши акт самоспалення перед тим самим парляментом півроку по тому. І ось, доля благоволить мені, зглянулася на мене, вчула мої мольби: я помер”. Волоцюга стояв на кометі, дивився перед собою на те, як звивається і розгортається безмежна космічність, різнобарвні променисті крапки огортали його, проносилися повз зі свистом, мелодійним свистом; туманности повільно і статечно розпливалися, шиплячи, навкруги; галактики-каруселі крутилися в супроводі ярмаркової музики; модуль позаду блукали тріщав та гудів, постукував, а сам він, мандрівник-камінь — припустив повіки, наче світло будучности сліпило його, ледь помітно всміхався, наче втримуючи радість справдження надій.
#####
Грошова підтримка авторові: