Вперше круги на полях біля мого міста почали з’являтися декілька місяців тому. Я бачив їх у газетах та по телевізорові. Невдовзі двоє розумників дали інтерв’ю “Сьогозетті”:

“— Отже, ви завіряєте, що ці круги на угідді пана Бассана, справа ваших рук... точніше — ніг?

— Авжеж, ми з Павльєм давно над цим роздумували, хотіли показати світові, людям, мистецтву, щось нове.

— Так, ми вважаємо таку творчість справді захопливою. Принаймні вона є такою для нас. Це напрочуд цікаво: підготовлювати візерунок, розраховувати геометрію, майструвати інструменти, а потім вирушати на місце, сидіти в засідці, наче на полюванні, чекати доки остаточно стемніє і знелюдніє...

— Ви правильно вточнили щодо ніг, позаяк кола виробляються саме ногами: пшениця, колоски, втоптуються за допомогою, власне, звичайних дощок з вірьовками, ми одягаємо їх на шию, я тримаюсь за вірьовки, одною ногою тисну на дошку, іншою ступаю.

— Скільки часу треба для сотворення такого... витвору?

— Залежить від складности геометрії, масштабу. Звісно ж, ми розраховуємо орнамент таким, щоб встигнути закінчити його за ніч. Заздалегідь уходить від двох до чотирьох годин.

— Я вам більше скажу: розробити орнамент буває складніше, довше, аніж його “витоптати”.

— Ви не боїтесь, що пан Бассан подасть до суду після публікації цього інтерв’ю?

— Хай подає, ми готові на жертви заради мистецтва! Але надіюсь, що почуття прекрасного, розуміння авангардности нашої творчости, одне слово — прогресивне мислення, візьме гору над роздратуванням пана Бассана через якісь дрібні матеріяльні, фінансові збитки.

— До речі, як ви називаєте цей процес? Художники малюють картини, письменники пишуть романи, музиканти створюють концерти...

— А ми кружляємо кола, ми ― кружляри, і само мистецтво звемо “коловертю”. Можливо, це не зовсім влучні визначення, але ж це тільки початок, наші ідеї розвиваються і згодом, коли рух вийде за межі Енгальду, нові, більш принадні назви народяться в колективному бутті.

— Розкажіть, про яке “технічне приладдя” йде мова? Що за інструменти допомагають вам кружляти кола?

— О, дуже прості, я би навіть сказав — примітивні інструменти! Передусім це та дошка, про яку я вже розповідав, а ще кілок з мотузкою; від довжини мотузки залежить діаметр кола, от власне і все!

— Я додам: кілки з мотузкою дозволяють робити не тільки кола, але й криві та прямі лінії.

— Так, мотузки порізані та понумеровані заздалегідь, ми розташовуємо їх у відомому порядкові, протягаємо і двигаємося вздовж.

— Чи бувало, що вас ловили на гарячому?

Обидва сміються.

— Насправді ні. Думаю, якщо це станеться, якщо нас застануть зненацька, ми поведемося гідно.

— Так, ми гідно втечемо. Я так точно, бо бігаю швидше за гепарда!

— Ага, це якщо не заплутаєшся в павутинні, себто мотуззі. Було, я перечіпався за дошку і падав. Хоча, в разі сполоху у нас буде деяка перевага: розтягнуті вірьовки стануть перешкодою передусім для нагніваних фермерів, бо ми знатимемо де перестрибнути.

— Ви казали, що хочете показати поспільству новий спосіб самовираження, це глобальна задача, але які саме ідеї виражаються вашою особистою коловертю?

— Ідеї краси. Так, краса порядку, симетрії, геометрії (науки). Ми любимо симетрію і щиро віримо: всім людям властива ця симпатія, кожен чоловік прагне симетрії, свідомо чи підсвідомо.

— Для мене ці ідеї інтимні, тобто, я не хочу щось “доносити людям”, мені подобається сам процес, а результат, навіть якщо я його не бачу на знимках десь в газетах, журналах, або по ТБ, проявляється перед моїм внутрішнім взором і цього достатньо. Навіть коли б всі мовчали про кола на полях, не публікували фото, ми, принаймні я, продовжував би цим займатись.

— Гласність для мене теж не має значення.

— Дехто стверджує, що круги на полях то діло інопланетян, космічних прибульців, що ці кола з’являються після появи НЛО. Таке привласнення творчих здобутків для вас образливо?

— Аж ніяк! Навпаки, ми вбачаємо в цьому не аби яку похвалу. Ну уявіть, коли вашу роботу за її складність, незвичність, оригінальність названо... нелюдською, космічною, НЛОшною! Це мені лестить.

— Хай і надалі так думають, а ми будемо робити нашу справу.

— Не тільки геометрична складність деяких кругів, але й аномальне магнітне поле в тих місцях дає підстави припускати саме нелюдську природу візерунків.

— Маячня. Ви особисто заміряли магнітне поле? Не треба приймати на віру все, що чуєте від самоназваних дослідників, вчених, експертів. Папір все стерпить, як то кажуть. Написати, сказати можна що завгодно. Ба більше, чим ширша авдиторія, в яку націлене послання, тим зухваліше доповідач може брехати, адже мало хто стане перевіряти ті твердження, понадіявшися на іншого (а надіятися є на кого, бо слухачів маса), це проста психологія людини, що спирається, як мені здається, на банальну лінивість, або непотрібність докладного вивчення предмета.

— Натомість в повідомленні вузькому колу спеціялістів має зважуватися кожне слово, бо там всі зацікавлені в правдивости тезисів і напевно знайдеться хоча б один, хто перевірить дані, щоб підтвердити чи спростувати їх для решти, а вони, ці інші, будуть чекати на таку перевірку, а як не дочекаються, то візьмуться за діло власноруч. Обивателеві куди простіше замилити очі.

― Технічний розвиток забезпечив загал засобами: достовірно фіксувати події. Дехто фільмує світляні кульки над полями, дехто фотографує їх, радари реєструють невідомі об'єкти. Ви бачили подібні свідоцтва?

― Ох, ви звете це “свідоцтвами”?! ― найзвичайнісінька фальшивка! Комусь захотілося марної слави, от і все!

― Для таких матеріялів потрібна експертиза, інакше, вірити всім цим знімкам ― собі шнурки зв'язувати”

― Посеред польових малюнків стрічаються як прості, так і надзвичайно складні, з безліччю деталів, гігантські. Чи в силах двоє чоловіків відтворити таку геометрію за ніч?

― Типова людська риса: сумніватися в правдивости того, що перевершує ваші власні можливости. Не всі, погодьтеся, повірять, що один чоловік здатен тягнути потяг або літак зубами, навіть побачивши таке видовисько на власні очі, скаже: йому допомагали, працював двигун, це монтаж. Якщо ти не вмієш чогось, не поспішай недооцінювати майстерности інших.

― Я такої ж думки. Людина не збудувала і сараю, а стверджує, буцім ніхто не умів строїти пірамідів. Часом такий профанський скептицизм сягає абсурду, коли, приміром, сумніваються в здатности давніх людей полірувати каміння, або рівно його колоти. Успіх цих справ полягає не тільки в технологіях, а й у техніці ― навичках.

― Чому ви не зафільмуєте свою роботу? Покажіть процес “коловерти” і критиків значно поменшає. Такий контент був би корисним і новачкам-кружлярам, для підвищення, так би мовити, кваліфікації.

― Ні, неможливо. По-перше, ми тримаємося такої лінії, що творчість є актом таємничим, і митці не мають виказувати своїх секретів...

― А “по-друге” дозволь озвучити мені: ми побоюємося популяризувати “коловерть”, бо це іскуство потенційно небезпечне, окрім проблем, з якими ти можеш зіштовхнутися безпосередньо на полі, є ще кримінальна відповідальність за псування майна.”

Поклавши компас до кишені, я взяв газету під пахву та вийшов на прогулянку. Сонце поволі скочувалося, сьогодні спекотний день, безхмарний, безвітряний, безлюдний. Всі ховаються по хатах, а хто наважується вийти: ідуть від кафе до ресторану, зупиняючись випити чаю з льодом, полуничний морс з морозивом в ятці вуличного торгівця, охолоджену трояндову воду з автомата самообслуговування. Вони сидять під навісами на терасах, задумливо тримають стакани із соломинкою, яку хитає протяг з-за угла, або порух руки, а я простую повз, витираючи шовковою блакитною хустинкою із срібною оторочкою піт з чола. Часом позираю на згорнуту в трубочку газету, на вигині — аерознімок ферми Бассана, на полі чітко вимальовуються концентричні кола, зібрані в симетричну композицію з шести фігур. Інтерв’ю Павлья і Марена здавалося переконливим для розуму, але повірити я не міг.

Проходячи алеєю під платанами, тисами, каштанами і дубами, навіть попри жару було приємно вловлювати розпечені сонячні промені, що пробивалися крізь листя, маяли гарячими биндами по обличчю, руках, ногах, лоскотали шию. Я мружився, але посміхався, а іноді, позирнувши на сонце, чхав. Газета мокріє в спітнілій руці, компас постукує по стегну, ліворуч, удалині, ледве чутно дзиґарі на міській вежі видзвонюють третю пополудні. Це моя улюблена вулиця, вона широка, пряма, запашна, бо тут багато рослинности: посередині клюмби з айстрами, млосними трояндами, парфумними фльоксами, високими лілеями і непомітними хостами; в інших квітниках росте рожевий лабазник, непоказна, але духмяна вечірня матіоля, такий же пахучий, як і красивий мірабіліс; першим рядом висаджені геліотропи і медова лобулярія, жимолость ховається в цьому буянні цвіту, але її добре чутно після заходу сонця, коли вона проливає насичений аромат, тоді як клематис оточує себе легкими мигдалевими пахощами вдень; проходячи поруч — відмічаєш доладність композиції, в якій кольори та аромати не змішуються, а доповнюють один одного; тротуарну зону прикрашають кущі бузку з вкрапленням жасмину і самшитом в живоплоті, різноманітні скумпії, під якими весело-жовтим цвітом квітнуть рокитники, а поміж ними, як на шахівниці, розсаджені дерева і високі багряники із характерним ванільно-карамельним запахом. Це світла, сонячна вулиця, тому влітку майже всі вікна в суміжних будинках на день щільно закриті вигорілими на сонці віконницями з мореної вільхи, в кожній рамі по дванадцять планок на шарнірах, коротенький олов’яний важілець з кулькою на верхівці підіймає їх, або опускає. Мимоволі я поглядаю на вікна, іноді бачу, як ті планки в віконницях рухаються.

Пройшовши до кінця вулиці, я не зустрів жодної людини. Пару собак валялися в тіні під рододендронами на піску, одна ледве підняла голову, певно, машинально, щоб, не розплющуючи очей, подивитися — хто там йде, впевнившись, що ті кроки не наближуються до неї, вронила голову на пісок і миттєво заснула. Я теж люблю спати на піску, але біля моря, коли шум хвиль колисає, тепло від піску обтулює ніби ковдра, яскраве сонце стулює очі, наче сонливість. Тут, на розі, перед високим занедбаним будинком я повернув ліворуч і проминувши декілька затхлих провулків дістався об'їзної дороги, яка вела на околиці міста. Зазвичай ця дорога обтяжена автівками, але сьогодні напрочуд порожньо, тихо, і дихається без вихлопних газів легко. Я перейшов на інший бік та йшов уздовж перекошеного паркану, за яким буяли бур’яни, чагарник прикривав руїни складів, що примикали до альхемічного заводу, від якого лишився сам лише фундамент. Страшнувато йти біля дороги, машини проносяться на шаленій швидкости, здається, не ця, так ота, може збити тебе. Дуже високо кружляють якісь птахи... здається круки. Їх підхопила дрімотна течія палкого повітря і вони, не докладаючи зусиль, без жодного помаху крил, просто парять по кругу, немов довкола виру. Я постукую скрученою газетою по руці, суха земля під ногами підіймається пилом, попереду довга безтінна ділянка, доводиться мружитися і пітніти. Проїхало три автомобілі, довкілля наповнилося тишею, природою, чую своє дихання, поглиблене, мірне, повільне, віддих холодить спітнілі губи, підборіддя. Треба було взяти пляшку м'ятного чаю. Хоча, за півгодини дістанусь колонки з артезіанською водою.

Невдовзі я побачив чоловіка років п'ятдесятьох, він вперся в паркан обома руками і здавалося, силувався щось побачити чи роздивитися за ним. Його старання було таким повним, що він не почув мене, а коли я опинився зовсім поруч: стрепенувся наляканий, провів рукою по чолові, закрив рота, опустив руку до кишені і витяг, звів руки навпроти сонячного сплетіння, розвів їх, та заговорив із ніяковою посмішкою: “Шанований, ви не весте, се ж вулиця Жужелиць, десь тут, поруч з кільцевою фабрикою і хемічним комбінатом були хати Тітосів та Вольїсів? Не пригадую цього паркану, шановний, відколи він тут є?”

— Певно, ви хочете сказати “кінетичний комбінат”, він справді був тут неподалік, як і кільцева фабрика, але, пане, їх вже як років зо тридцять немає; перший розібрали після технологену, а другий перевезли до Ньйорсолка. Хати... наскільки знаю, всіх без винятку мешканців Жужелиці переселили на Мола-мольску вулицю, а їх будинки розібрали для складів, ось там, бачите? — трохи правіше, від того стовпа і аж до туди — де та руїна, все це поле займав складовий клястер.

— Отакої! Значить мені на Мола-мольску... а як туди доступитися? Я не пам’ятаю такої вулиці.

— А звідки ви? Мола-мольска далеченько, краще вам взяти таксі.

— Та я з релейної комбінаторії. А як таксі взяти?

Я почесав потилицю, крутнув головою, наче пошукуючи таксі або таксофон, водночас прекрасно розуміючи, що ані першого ані другого поблизу немає.

— Знаєте, йдіть цією дорогою аж до рогу, там завернете у провулок, і ним вийдете до широкої вулиці, впізнаєте її за алеєю, тоді прямуйте по лівому боці, поглядаючи на крамнички, поміж цукернею Голута і бутиком “Фарвель” побачите нішу з таксофоном.

— Вельми дякую, шанований, так і чинитиму. До милого свидання!

— Нехай щастить!

Він торкнувся лоба, наче був у капелюсі, щоб припідняти його, збагнувши недоречність жесту, знітився та пошвидшив ходу, я лише посміхнувся йому вслід та ледь кивнув, в черговий раз дивуючись манерам і поведінці вихідців з комбінаторіїв. За півгодини я добрався до колонки, цьому приладу вже років сто: метровий чавунний циліндер прикрашають канелюри, верхів’я пряме і на ньому, формуючи багатокутник, сходяться лінії канелюрів, основа широка східчаста, носик видовжений, майже прямий, з гострокінцевою накривкою, радше декоративною, важіль S-подібний, із завитушкою на кінці, руків’я оздоблене вузькими канавками для кращого зціплення. Земля довкола колонки вогка, безпосередньо під носиком багато вимоїн. Натиснувши на важіль, нічого не відбулося, десь всередині приладу щось загуло, заскрипіло, я лише відчув тиск, тож, вода має бути. Ще пару раз опустивши важіль, у під’ємній трубі почувся рух: полилася яскраво-рожева рідина із різнобарвними, дрібними блискітками, тримаючи одною рукою важіль, я нахилився до струму та підставив спочатку обличчя, потім іншою рукою набирав воду та пив. Хлебтав, бо змучився спрагою, і вода була неочікувано смачна, віддавала ваніллю, солодка, ягідна — полунично-малинова з відтінком добряче вистиглих абрикосів. Я йшов далі, місто залишається позаду, скоро буду поряд фермерських угідь. Блискітки на обличчі випаровуються, розливаючи міцну ментолову прохолоду. Навіщось обернувшися, побачив чоловіка біля колонки, він був в чорному крислатому капелюсі, в таких самих вельветових штанях, як той шукач хат, і смугастій сірій футболці.

Сумирне безвітря, чисте небо, у високій траві стрибають коники, коли я проходжу поруч; взагалі, тут безліч комах та іноді вони видають цікаві звуки, гучні або ледве чутні, здебільшого високі, протяжні або уривчасті, одні схожі на сигнали, інші на роботу якогось дивного механізму, треті нагадують повторення комашиних слів. Я підбив камінець, він полетів в кущі, з гілок, цвірінькаючи, зірвалося декілька горобців, я не хотів їх турбувати, справді, камінь попався випадково.

Місто залишалося за плечима, вітерець бавився порохом на ґрунтовій дорозі, тіні видовжилися, десь зліва чутно машину, над головою кружляють галасливі стрижі, проносяться раз по разу веселою зграєю, розтріскуючи передвечірню тишу, вилискуючи соковитими рожевими фарбами призахідного сонця на пір’ї. Ще трохи і я опинюся поруч ферми пана Бассана. А ось, начебто, і його вантажівка їде в куряві, я посунув праворуч до узбіччя, мимохіть зиркнув на лобове скло: за кермом правив чолов’яга в капелюсі з широкими полями. Машина, деренькочучи, гойдаючи кузовом, повним мішків, промчала повз, лишивши по собі в’їдливий запах мастила, керосину та обпаленої гуми, вміст мішків ніяк себе не видав по запаху. Не встиг я пройти і десяти кроків, як звук двигуна стих, від цікавости, не спиняючи ходи, краєм ока зиркнув через плече і спинився. Вантажівки не було, пил не віявся над землею, ніщо не виказувало нещодавній рух машини, навіть запахи зникли. Із замішанням я підійшов на те місце, де мала б стояти автівка, по спині побігли мурашки, серце заклекотало, хотілося бистріше забратися звідси геть. Я відбіг та покрокував далі, сподівався ― мара розвіється і знай позирав за спину. Чи може бути, щоб спека так вплинула на мене? Теплове потьмарення? Світлове отруєння? Думаю, так, тому що коли сонце вже закочувалося за обрій, на сході раптом почало здійматися інше сонце: червоне, велике, з двома супутніми, значно меншими зірками: зеленуватою та помаранчевою. Випромінювали вони не тільки світло, а й звуки: насилу чутне шипіння, потріскування, свистіння, яке, перемежовуючись, утворювало мелодійний шум. Розгублений я стояв посеред дороги, дивився на цей химерний світанок, затим щосили заплющив очі, сунув газету в кишеню, закрив обличчя руками, потрусив головою, завмер на хвилину, тоді знов подивився на схід, але нічого не змінилося, хіба що... я зрозумів, що стою тепер посеред пшеничного поля, на витоптаній, ні, радше — старанно вкладеній пшениці, колоски закручувалися один за другий, покладені вони у колі діаметром кроків сто. Згадавши про компас, дістав його з кишені, він не вказував на північ, у нього взагалі не було стрілок і розмежованого поля, багатошарове скло відзеркалювало тьмяне небо, яке, одначе, заливалося дедалі повніше лячними вогняними, багровими барвами, та частину моєї голови з волоссям, що тріпалося вітром. Справді, повіяв вітер, жаркий, сухий, просякнутий ароматами польових квіток і трав. Я підвів погляд, нахилив компас, і під тим же кутом нахилилося небо. Мене занудило, я спітнів, присів навпочіпки, зрушив компас в зворотній бік: небо повернулося в унісон. Тоді я обережно поклав компас на землю, на колоски, і поволі посунувся назад, зачепився та впав горілиць, розкинув руки і вони дивовижно легко увійшли в пшеницю, наче в розпушене борошно, підвести їх я вже не вмів, ноги теж сплелися із колосками. Я поглянув вбік, там лежав капелюх із пером, воно синювато димилося, поглянув в інший бік, там лежав чоловік, він дивився на мене не блимаючи, рот його напіввідкритий, з нього, тріпочучи, часом вискакує зміїний язик. Я поглянув наверх, небо жовтіло, світлішало, як світлішає метал у горні. Я не мигав і побачив, що небо розшарувалося, стало однаковим зі склом в моєму компасі, воно безконечно відзеркалювало себе. Я подумав: “Чому воно не відбиває мене? Я що, не існую?” — “Ти егоїст”,— була мені подумки відповідь. Я був певен, це чоловік із зміїним язиком телепатично спілкується зі мною, але не насмілювався подивитися в його бік знову. Почулося рептильне сичання, потім торохкотіння, як від хвоста гримучої змії, до цих звуків додалося гупання, мабуть, так стукало моє серце, це гупання стало барабанним, шипіння — маракасовим, а торохкотіння вчувалося як погрозливі слова: “вб’юту, підходьни, поглинуют, отруюжзу, з’їмхом, замучуач, понівечууч, ближчесче, назавждиажди, смертьветь, йдуаду, келд, хаф, чі, я”. Мої руки і ноги... в них вгризалися хробаки, я чув це мерзенне шарудіння, відчував це огидне ворушіння, але був безпорадним, мене пожирали заживо, хотілося кричати, але язик — його не було, він перетворився на хмару мошок, вилетів та розлетівся. Стало вогко, коло заповнилося кров’ю, вона текла, просочуючи одяг, вдарялася в мене безперестанною хвилею, заливалася у вуха, захльостувала шию, потрапляла на обличчя, до рота, в очі. Чи це була не кров, а людина-змія, що оповила мене та готувалася зжерти? Ні, адже вона кружляла довкола, мов вугор. З моїх кісток почали пророщуватися колоски пшениці, вони прохромлювали шкіру, виструнчувалися, їх бурі зерна наливалися гнійним слизом, кістки вкоренилися у землю, вітіювато спліталися, дарували мені неперевершений біль: ґрунтовний, всеохоплювальний, неослабний, який вивертає середину назовні — я розкрився бутоном, скидався на рафлезію. Якби це був просто сон! Чи можливо, щоб це був сон? Це сон? Хіба можна відчувати такий біль уві сні? Хіба можна не прокинутися, коли сотня стерв’ятників напосідає на тебе і видзьобує нутрощі? Чи можна не прокидатися, залишившися сам на сам із пеклом? Я не міг думати, все що я робив — відчував, всотував, перетравлював біль, вже потім, коли ці тортури скінчилися, а скінчилися вони одразу, щойно в небі з’явилася чорна діра, я зумів, встиг подумати про все це. Простір розтягався, видовжувався, як простягаються на заході сонця тіні, або кінцівки на дибі, світ перетворився на бляклу тінь, мученика, що втягався до непомітної крапки. Реальність лущилася, час репався, оточення розколювалося, і я разом з ними. Звуки мінилися, хтось кричав, я? — багатошарове небо насилу, з тріскотом увігнулося, здається, зараз зламається, його яскравий жовтуватий колір бліднув, протікав, висмоктувався через проріхи, мене потягло догори разом із планетою, діямантами, що сяяли в порохові, плетивом павутиння, до якого прилипли метелики, і міріядами обвуглених людий, з їхньої шкіри, покраяною змінним тиском точився отруйний рослинний сік, на який зліталися мухи; я мав з планетою одне тіло, моє серце — її ядро, воно боїться, стукотить, рветься назовні, але спасіння немає, чорна крапка далеко в небі невблаганна, все буде поглинуто. Все. Мені стало цікаво: що стане потім? Я ще міг чимось цікавитися. Своєю долею. “Ти егоїст”,— знов почулося в голові. В мене була голова?.. Так... маленька, менша за Місяць, менша, навіть, за Плутон. Здається, небо віддзеркалило мене, я щось побачив там, лише на мить.