Зустрілися одного разу Санчо та Панса на краю пласкої Землі, Санчо поклав фігурний уклін, а Панса замашного ляпаса. Вони посміхнулись, озирнулися. Роздивляючись красу двовимірного світу Санчо видохнув, обвів небокрай рукою, поглибше вдихнув і хотів було сказати, але Панса його випередив: “Що ц ви, Санчо, розгулюєте так далеченько?!” ― а Санчо йому й відповідає:
― Та вже ж три мільйона років минуло, відтоді, коли ми з вами говорили під стінами Бургоського собору, а ваша нестерпність, Панса, не минулась, ви ж бо такий самий. Їй-право!
― Три мільйони кроків. Дурень ви, батенько, ду-рень! Та й, де, бач, осел ваш?
― Нічого ви не розумієте ані у часі, ані в просторі!
― Невже ви мудрагелем стали, а що, Санчо, і зірки усі перелічили?
― Ну так, поки сюди йшов, усі і порахував.
― І скіки ж їх маємо?
― Та десь зо три мільйони... а шо? Нащо вам то знати?
― Най вас, батечку, випробувать! Я-то, три тищі книг прочитав... Усе на світлі знаю, а як ваше обличчя прибрало такого недовірливого виразу, то спитайте!
― Що ж, Панса, скажіть, де забарився мій осел?..
Губи Панси витяглися, очі округлились, по всьому було видно ― чоловік занурився в найглибші роздуми. Санчо почухав потилицю, золотий пил посипався йому на комір. Дмухнув вітер, дерева позаду розгойдувалися та тріщали, вітер зривав листя, розкидував гілки, Санчо нагнувся, прикрив голову, а Панса не рухався, він сміливо витріщався в обличчя небезпеці, нічого не боявся. Тоді все затихло та стало чутно, як звіддаля хтось тупає. Санчо пішов подивитися чи не його то осел. Нікого не зустрівши, Санчо повернувся та побачив, що його осел стоїть поруч з Пансою, який щось захоплено читає. Санчо поцікавився: чий це осел, а Панса відповів: “Це, значить, мсьє, осел Санчо”.
― Себто мій!
― Шановний, а ви хто?
― Як це хто?! Я той самий Санчо!
― Ег ні, ось, він написав мені листа, що...
― Полиште жарти, Панса, нащо ви розігруєте мене?
― Звідки вам знайоме моє ім'я, мсьє?
― Та дозвольте ж, з чого ви звете мене “мосьє”?
― На вас паризький сюртук остатньої моди, не інакше ви французький піжон.
― Попрошу вас...― тут Санчо чхнув, запахло димом. Не договоривши, вони з жахом споглядали як округу заволікає розігрітий фіолетовий дим. З цієї примарної стіни виривалися найрізноманітніші тварини, відомі й невідомі науці, вирячивши очі вони безтямно мчали до краю Землі та падали в безодню. Сонце припікало Пансі спину, потилиця зовсім розпеклася і почервоніла, як вулкан перед ерупцією; йому стало душно, на лобі виступив піт, до спини прилипла сорочка (чужа). Санчо вголос рахував скільки тварин падало в прірву. Коли впали усі, він зітхнув і нижчим, ніж зазвичай голосом сказав: “Три мільйони”. Пансі стало цікаво, розстібаючи верхній ґудзик камізельки він спитав: “Скік це у відсотках?” ― Санчо відповів: ― Сто відсотків.
Дим стало затягувати кудись удалечінь, він зміївся та шипів, а повітря дзвеніло. Санчо і Панса відкривши рота дивилися на цю картину, а дим широко завивався надовкола, обтулюючи їх. Тоді Санчо спитався Пансу: “Що б це мало означати?” Панса лише розвів руки та поклав голову набік. Дим підіймався, застував небо, сонце перетворилося на неясну тьмяну точку; по землі поповз іній. Зачудовані таємничим дійством чи то природи, чи то уяви, Санчо і Панса геть забули про осла, а він задкував до самого краю Землі, і, нарешті, повернувся та стрибнув у яму. Тоді дим спинився і біліючи осідав попелом.
― Панса, ви мого осла не бачили?
― Тут ось стояв, а зара' нема.
Санчо обернувся, покрутився на місці й нібито собі сказав: “Авжеж, так і було. Сто відсотків”.
#####
Грошова підтримка авторові: