Сівія Степанівна — велика благодійниця. Вона допомагає бідним. Сівія утримує частину зарплатни, розподіляє її по дням та числу місцевих бідняків на місяць та подає милостиню дорогою на роботу. Працює вона в конторі з паперами, а живе на передостанньому поверсі багатоквартирного будинку в центрі міста.

Вчора Сівія не проштампувала частину документів, тому сьогодні встала спозаранку, накинула халат, заварила каву, полишила її стигнути й пішла перевдягатися. Привівши себе до ладу, зняла з гачка ключі, вкинула їх до кишені штанів, надягла куртку, підхопила сумочку, розгублено до неї зазирнула, нічого не бачачи, Сівія вийшла за двері, замкнула квартиру і поспішила на роботу. Сівія рідко виходила на вулицю в таку рань. Повз пронісся бігун, обдав її змішаним духом поту й одекольону; десь позаду чутно шурхіт деркача двірника, шкребе вільгий, щербатий асфальт. Повітря ще не просякнуто вихлопними газами, напоєне вологою розталого туману, вдихається особливо приємно, бадьорить не гірше за каву. Сівія крокувала так широко, як вміла, за десять хвилин їй треба бути на зупинці, ще через п’ять підкотить перший автобус. Пригадавши полишену каву, Сівія зупинилася, навіщось поправила ремінець сумочки, рушила далі, та вже повільніше, ніби перебираючи у пам’яті що ще вона могла забути.

Біля зупинки під лавки заглядав жебрак, його звуть Іванкою.

— Доброго ранку, Ванко.— Так, “Ванкою”, звала його Сівія.

Не очікуючи стріти Сівію в цю годину, Ванко мимохіть розвів руками, посміхнувся.

— Мадам, що се ви такою ранню розгулюєте? Невже завал на роботі? Гай-ай-ай.

— Так, завал. Відкрили новий відділок, з новими бланками, за новими правилами їх заповнювати довелося, ніякої уніфікації! Скільки ми говорили, скільки жалувалися, скаржилися, хіба не можна узагальнити порядок, схеми бо дозволяють. Але ні, ніхто не хоче нічого міняти, навіщо, кажуть, щось міняти, поки це працює? Ну ясно: “доки це прибутково”.

— Та-а-ак, доки грім не лясне, мужик...— Іван зовсім не розумів про що мова, але мав підтримати розмову.

— Ось-ось, не похреститься начальник відділку, і заступник голови центрального управління не поворушиться! А нам графи складай, у мене кожен день по тисячі бланків лише з трьох первинних відділків, а тепер нові накинули, та й по новим порядкам! Голова обертом, їй-право,— не дивлячись Сівія запустила руку під клапан сумочки, намацуючи гаманець, гляділа вона в одну сторону, на дорогу, під'їжджав її автобус.

— Збожеволіти можна від вашої роботи і вашої краси, пані Сівія!

— Ой, та ну тебе! Ось, тримай,— зігріта компліментом, Сівія сунула Іванові відкладену частину грошей, купюри були згорнуті в трубочку, махнула рукою на його подяки та сіла до автобуса.

Цей автобус був таким ж звичним, як ліфт у власному будинкові. Сівія досконально (і несамохіть) вивчила усі особливості кожного сидіння, вона знала, що третє місце в першому рядові продавлено, п’яте тверде, на шостому сильно полопалася оббивка, з тріщин виглядає поролон, на дальніх кутових місцях дме, позаяк там вікна щільно не зачиняються, розсохлися гумові прокладки. Найбільше їй подобалося за водійським кріслом, саме туди Сівія й присіла, попутно бажаючи доброго ранку водію Сергієві, щойно всівшися, зрозуміла, що за кермом не Сергій. Той у відповідь кивнув. Стало незручно, але виправлятися одразу їй було тяжко, й з кожною секундою зволікання все нестерпніше, поки, нарешті, не минуло достатньо часу, щоб визнати поразку та смиритися з промахом. “Але ж де Сергій?” — Сівія подумала, а водій, напевно, вмів читати думки, бо одразу ж сказав до всіх, але й наче особисто Сівії: “Сергій звільнився, тепер він в Антарктиці пінгвінами займається, перевертає їх, коли ті падають горілиць, бо дужо задирають голову на гвинтокрил”. Ніхто не второпав про що це водій.

На зупинці “Муніципалітет”, або “Номер п’ять”, Сівія зійшла. Зупинка ця має жалюгідний вигляд, ще більш жалюгідний, аніж безпритульний, що копошиться у погнутій урні.

— Здоров будь Міко,— так Сівія звернулася до Микити, другого бідняка.

Вчувши знайомий і бажаний голос, Микита жваво обернувся, заторкнув п’яткою урну, та покосилася і на диво стала рівнішою.

— А шо це ви, Сівія Степані? Ще й не благословилося, а ви вже на ногах! Бач начальство без вас, як без рук.

— Та ну його, це начальство, понавигадують нормативи, а ти крутися як та білка на манежі, розважай їх здачею плянів і весели дебетом! А що на віддачу? Коняці у цирку й тій, он, поплескають іншим разом, а мені за десять років служби, віриш, Міко, жоден голова відділку, не кажучи вже про корпусних, по плечу не поплескав, улесливого слова не сказав...— Сівія все говорила, жалілась, гнівилася (та так, вигорівши), попутно шарила в сумочці, відшукуючи в портмоне трубочку купюр для Міко, а він то співчутливо кивав, то вертів головою, то підтакував, ще встигав докинути: “От же ж!..”, “Ти ба!..”, “Отакої!”.

— ...Уніфікація кажу їм, навіщо стільки графів?! А вони мені — експертна комісія працює над цим, нові зразки будуть точніші, відповідно, лаконічніші! — тут Сівія подала Міко подаяння, він подякував, сунув купюри в єдино цілу кишеню.— І слово ще таке “лаконічніше”, де він його видрав? З якого словника? Либонь в кіно побачив! Ото так і живемо, Міко. Ну, бувай.

Сівія махнула рукою і пішла вздовж дороги по брудному хіднику. Під бордюр забилися, як таргани — розмоклі недопалки, в калюжах вилискували целофанові пакети, а з щілин пробивалася прибита пішоходами трава, в якій проглядав різний виміт і папірці. В цьому місті нікому нема діла до чистоти на вулицях, всі смітять, і так було завжди.

Контора Сівії знаходиться в триповерховому будинкові край об'їзної дороги, тут шумно та загазовано, ніхто не любить цей район окрім п’янчуг, які купляться довкола іржавого сигаретного кіоску, де від дверей наливають самогон, “паленку”, та іншу бурду в “одноразові” пластикові рифлені прозорі стаканчики; спивши зілля, їх тут само кидають в картонну коробку з промоклим до землі дном і накривають ганчір'ям до наступного разу. Коли Сівія заходила до будівли, кинула машинальний, безпотрібний, наскрізний, напівсвідомий, неуважний погляд на кіоск через дорогу: двоє п’яниць про щось сперечалися, третій справляв нужду під кіоск, а четвертий, взявшися за голову, сидів на перевернутому ящику для пляшок.

В будівлі ще нікого не було, окрім прибиральниці, що ялозила подраною ганчіркою на швабрі по облізлим плінтусам, та підстаркуватого охоронця з напівпримруженими повіками, він завше сидів за приймальною стійкою на складаному засаленому брезентовому стільці й дивився портативний телевізор. Охоронець усіх впізнавав по звуку ходи, на своїх ніколи не обертався, а на привітання (якими б ті ні були) лише злегка кивав і ледве чутно відповідав: “Доброго”. Сівія зайшла, розкривши двері трохи ширше, аніж зазвичай, не поглянувши в бік охоронця, швидким кроком, проминувши повислу на швабрі прибиральницю, пройшла коротким коридором, завернула за побитий кут, та по широким цементним сходам, відстукуючи каблуками, піднялася на другий поверх. Охоронець з натугою піднявся, держачись пояса обома руками, вийшов з-за стійки, встав навпроти прибиральниці і беззвучно нібито поспитався, піднявши підборіддя: “Хто то був”.

— Та, то Сіва. Ну, Степані,— прибиральниця відповідала впівголосу, чи то боячись когось розбудити, чи то бути почутою Сівією.

Врозумівши (ще трішки підвівши голову), охоронець здивовано стис губи, розвернувся, вловив своє мутне відображення в стеклах двері, подумав, тре вже поголитись, і, знявши руки з поясу, повернувся за стійку, хвилину дивився телевізор стоячи, потім всівся.

Увесь другий поверх оперізує один довгий коридор, його підлога вкрита вже не ясно якого кольору доріжкою, на вході лежало мокре шмаття для ніг, Сівія на ньому зупинилася, обтерла напівкруговими рухами підошви, і, наче й не зупинялася — так само енергійно рушила до свого кабінету. Номер на дверях кабінету давно відпав, хоча нефарбоване місце під ним лишилося, а ось за табличкою з ім’ям збоку на стіні пильнували, протирали від пороху, раз на рік заміняли паперову вкладку.

Кабінет Сівії невеличкий, навпроти дверей “голе” вікно, з боків ніші: ліворуч стоїть важкий лакований письмовий стіл, праворуч дві високі шафи із заскленими дверцятами. В одному кутові картотека, в іншому папоротник. Сівія увійшла, акуратно причинила двері, зняла верхній одяг і разом з сумочкою повісила на вішалку. Пройшовши півшляху до робочого місця, вона раптом встала, повернулася до вішалки, дістала з сумочки пудреницю, відкрила, подивилася у дзеркальце, поправила волосся, і, поклавши пудреницю, підійшла до вікна визирнути на пожвавілу вулицю... сіла за стіл, тут на неї чекали декілька стосів з теками та рахувальна машинка під матер’яним чохлом. Сівія відкривала теки по дві, клала поруч, діставала бланки, заповнювала певні графи, звірялася по номеру бланка з таблицею відповідности, якщо все доладно, підкладала заповнені аркуші під останній бланк в теці. Нові бланки помічалися жовтою стрічкою по краєві, такі треба було заповнювати не тільки за таблицями відповідности, але й нормативними листами, тому що таблиці відповідности застаріли, їх вирішено замінити нормативами.

Через дві години до кабінету Сівії постукали і одразу увійшли, це був директор Владислав Петрович. Говорити тихо він не умів, руки його розліталися, то плескали і потирали одна одну, то приземлювалися на боки. Владислав Петрович завжди посміхався і ніколи нікого не дослуховував, він казав своє, йому щось відповідали, а він, кидаючи: “Ну, ясно”, йшов по наступним своїм ділам, немов співрозмовник припиняв існування.

— Сівія Степані, здрастуйте, мені тут доклали, що ви сьогодні зрання?

— Так, я зрозуміла що до чого із статистикою, увесь вечір вчора голову ламала, і ось...

— Перекажіть будьте ласкаві Марті Григорівні, що опісля обіду необхідно обов’язково здати квартальний звіт!

— Аякже, передам на обіді, я кожного дня бачу її в харчевні. Але зачекайте, чому квартальний...

— Ви казали про уніфікацію, так ось, бланки вирішено стандартизувати за першим нормативом. Все, Сівія Степанівна, Рим сказав, справу закрито! Комісія не стане переглядати норми, ви раді?

— Владиславе Петровичу, ну хоч щось! Ну, хоч щось, Владислав Петрович, бо ж працювать по таблицям і нормативам, та ще з такими різнобійними просто неможливо! Шабльони прості, а ось підшукувати зміст в цій купі нових значень, це, взагалі, людині під силу?!..

Вона продовжувала говорити хвилин десять, але директор вийшов з кабінету ще на “хоч щось”, а коли Сівія скінчила тираду, то, мов нічого й не було повернулася до справ, не піклуючись про те, чи тут ще директор.

Обідали співробітники контори в сусідній будівлі з вивіскою “Їдальня”, колись ця вивіска підсвічувалася, нині ж зіржавіла та осіла, за нею, під опорою улаштували гніздо оси. В бувалі часи харчівня займала увесь перший поверх, тут вміщалося двадцять столиків, п’ять вітрин, біля стіни при вході стояло три стенди зі стінгазетою, порадами з особистої гігієни, бюлетенем “Людина подавилася, як допомогти”, інформацією для споживача, книгою “Скарг та пропозицій”. Дальній угол займала тумба з радіо, збоку від неї блищало п’ять підвісних рукомийників, з пахким трояндовим милом на ребристому борті, а цокання каблуків огрядної офіціянтки в білому мережевому передникові і білому ж накрохмаленому чіпцеві розходилося луною.

Сівія зайшла в харчівню притримуючи сумочку, усі п’ять столиків зайняті, за крайнім сиділа Марта Григорівна, балакала з двома знайомими із сусідніх відділків, водночас недбало пережовуючи бутерброд з ковбасою та сиром. Сівія непоспіхом пройшлася в дальній кут, подалася вбік, вздовж стіни, понівеченою п'ятьма вибоїнами, тоді вперлася у вітрину і спитала сухорляву продавчиню, за сумісництвом вимучену на вид офіціянтку,— що сьогодні в меню.

— Бадилля з грінками і луковою засмажкою на перше, макарони з вершковим соусом і зеленню на друге, мафіни з вишнею на прикуску...— тут вона зупинилася, чи то пригадуючи що далі в меню, чи то вичікуючи реакцію Сівії.

— А пити що?

— Сьогодні п’ємо липовий чай,— затим вона казала завченою скоромовкою: — якщо берете з собою — в два пакети, питне не видаємо, страви теплі, повторно не розігріваємо. Що будете?

Скоромовку цю Сівія добре знала і не слухала: знайшовши в сумочці гаманець, вона відраховувала гроші на обід. Поклавши купюру та пару монет, сказала: “Перше-друге на підніс, закуску з собою, чай без цукру”. Так вона обідала кожного дня і якщо б продавчиня була не такою втомленою, чи то від роботи, чи то від життя, могла би викладати на підніс “перше-друге” не очікуючи, доки Сівія скінчить замовлення, так само, як та потягнулася за грошима, не очікуючи закінчення роз’яснень. Страви на підніс продавчиня метала наче світовий чемпіон, не впускаючи з тарілок ані кришки, ані краплі. Сівія все це вже бачила, цікавіше їй було стежити за столиками: коли ж звільниться місце. Закривши брунатний паперовий пакунок із закускою, продавчиня увігнала стакан із трохи теплим чаєм в спеціяльне заглиблення підносу, сказала: “Ваше замовлення. Візьмете, чи подати?”

Чоловік в піджакові не за розмірами підвівся з-за столу позаду Марти Григорівни. Сівія схопила підніс, вже рушивши, через плече відповіла: “Беру”, і зайнявши чоловікове місце, всілася на туго набите піною сидіння, ще тепле, обшите брудно-жовтою ворсистою бейкою. Поруч мовчки обідали незнайомі обличчя, Сівія лишень раз глянула на них, подумала: “З вулиці”, що значить — не з контори, і стала хлебтати перше, жадібно, майже не жуючи ковтала бадилля, відсувала грінки, щоби розкисли, поглядала на Марту.

Макаронам Сівія приділила більше уваги, їла їх зі смаком, розпробувала вершковий соус, відмітила його свіжість, вилила все без залишку в тарілку. Тут-то до неї дійшов аромат липи з чаю, тонкий, як папіросний папір, рідкий, як волосся щокатого сусіди, відгонить вогкою коморою, де вона зберігалася. Не знаючи від чого, на один бік Сівія покривилася, глянула до чашки, чаїнки ще не осіли, та і не осядуть вже, чай прохолов. У вікні мелькали люди: в пальто, куртках, піджаках, жакетах, з сумками через плече, із пластиковими пакетами, хто в рукавицях, хто з руками в кишенях, вони проходили повз, дивлячись під ноги, рідко хто косився вбік, на дорогу, чи у вікно “Їдальні”.

Сівія вже закінчувала із макаронами, як піднялася Марта та її співрозмовники. Вона зняла зі спинки стільця сумочку, розвернулася і зустрілась поглядом із Сівією.

— Марта Григорівна, смачного...— Марта відповідала чемно, а Сівія продовжувала: — Тут таке діло, до мене ранком заходив Владислав Петрович, слізно прохав вам переказати, значить, що сьогодні, розумієте? Обов’язково сьогодні принести йому квартальний звіт...

— Як то сьогодні?!

— Сама не знаю що за перестановки, ще комісія ця, оновлення, я спиталася в нього, сказав, “фініта ля кумедія”, чи якось-такось. Тож, ніхто нічого не знає.

— Ото ж бо, а справу, значить, роби.

— Я про те ж, графи ці жасні бачили? Нормативні листи — всі нові, стільки ми ці таблиці робили, обліків скільки було, а тепер наново процес виводити, ну куди це годиться? А він каже, комісія, мов, вирішила та постановила. Поправки викинули, оптимізацію не врахували...

— Так хоча б темпи збавили, пристосуватися час дали.

— І того немає! Найпростішого! Марта Григорівна, я вам сказала, переповіла, за звіт знайте.

— Ох вже цей Владислав Петрович! Собі на умі чоловік.

— Та й не кажи, пощастило так пощастило нам з директором.

Однодумство проявило в них посмішки. До останнього столика підійшла продавчиня-офіціянтка, прибрала три підноси, пройшлася роздряпаною ганчіркою по кришці, засунула стільці. Марта Григорівна ще раз побажавши смачного Сівії, поверталася до контори, незабаром за нею попростувала й Сівія. Вийшовши на вулицю, вона бачила, як Марта заходить до триповерхової будівли.

* * *

Вихідні Сівія проводила в різних справах. В суботу пила слабосолодку каву без круасанів та печива, затим брала мітлу з прикритого дерюгою вугла і підмітала здаля до вхідної двері: спершу спальню, потім кухню, наполовину коридор, їдальню, і коридор вже до кінця. Далі, в тій самій послідовності мила підлогу. Особливої уваги потребувала ванна кімната, позаяк тут була душова кабінка для безпритульних і ванна для Сівії. Надівши захисні окуляри та товсті гумові рукавички, вона обробляла кахлі, керамічні деталі і металічні поверхні агресивними миючими засобами. Закінчувалося прибирання у ванні протиранням дзеркала в невигадливій рамі і натиранням змішувача з нержавійки. Якщо плянувався візит безпритульного, на полку в душовій Сівія клала одноразове рідке мило в герметичному пакункові, такого ж формату гель, шампунь, дезінфікуючий засіб, а на держак вішала паперове полотенце. Використане ганчір’я кидалося в сміттєвий пакет.

Не менш старанно Сівія прибиралася на кухні, адже там було призначене безхатченкові місце: дерев’яний складаний столик з вільхи, розкладаний трубчастий алюмінієвий стілець зі спинкою і сидінням із смугастого поліестеру; сама Сівія їла в залі або їдальні.

Пил на шафах Сівія спочатку прибивала водою з розприскувача, потім збирала вологою мікрофібровою серветкою. Раз на місяць вона міняла фіранки: лілові ажурні з органзи, на бежевий гладкий тюль, прала, мила вікна. В останню чергу Сівія прибиралася в спальні, там вона протирала стелажі з деякими банками.

І хоча сходову площадку мила прибиральниця з домоуправління, Сівії ніколи не подобалася її “халтура”, як вона виражалася про себе та в скаргах головній по дому, але ніколи в очі самій прибиральниці. Тому, скінчивши наводити чистоту вдома, Сівія вимивала ще й свій сходовий майданчик, а відпрацьовану воду виливали у дві кадки з гібіскусами на прольоті нижче, які вона привезла з дачі.

Неділя Сівії зазвичай починалася з ранкової зарядки під музику з радіо. Не так, щоб вона була палкою прихильницею здорового образу життя, просто зарядка допомагала прокинутися. З ясною головою, підбадьорившись, Сівія направлялася на дачу. Пробувши там до обіду, поверталася додому, відпочивала, лежачи на кушетці, почитуючи газету або журнал. Години з третьої готувала їжу на пізню вечерю, здебільшого м’ясні, рибні наїдки. О шостій вечора збиралася та йшла в богодільню.

Єдина в місті богодільня знаходиться в старому кварталі. Це занепала двоповерхова цегляна будівля з двоскатним дерев’яним дахом, потемнілим фронтоном, колись його прикрашав рельєфний орнамент, нині стертий вітрами та дощами, як і розетки на покришеному карнизі. Великі незашторені вікна першого поверху виходять на вулицю. На другому поверсі вікон більше, але вони менші. До входу ведуть три широкі, низькі кам’яні сходинки, їх краї настільки округлилися за роки човгання грубим взуттям, що довелося прибивати металічні кутки, теж, втім, вже “відполіровані”. Соснові вхідні двері скрипучі, армовані лакованою жерстю, з масивною кованою ручкою.

Рівно о шостій вечора одутлий сторож в пожовтілій білій сорочці і темно-синіх штанях з чорним шкіряним поясом, на якому погойдується гумова дубинка і зв’язка ключів, встає з крісла в углові гардеробу, йде через двостулкові, пофарбовані зеленою фарбою двері до темної прихожої, де відчиняє електрощиток, опускає червоний тумблер: вмикається вуличне освітлення; опускає жовтий тумблер: вмикається світло прихожої і гардеробу; третім опускає помаранчевий тумблер: з’являється світло в їдальні. Закривши електрощиток, охоронець прислуховується... на сходах вже теревенять бродяги, хоча до вечері ще година:

— О! Шо, вже шоста? Отакої, я півгодини діставався.

— Чуй, братику, як то в тебе із цигарками?

— Двадцять років, а-йо, останню випалив — разом із хатою!

— Най кинув?

— Ха-ха-ха, як відказати тобі по-культурі?

— Ладно, а де зара’ пасешся?

— Та Окружною ходжу-броджу, там три склепи харчові і наливайка сіра. У нас бригада: чотири бідолаги, золотошукачі, ха-ха-ха, залізяччям промишляємо. А сам звідкіля?

— З Південного, в переходах здебільшого, та по склотарі. А тута вперше, знаєш, один залетілий типон нащебетав, мов, годують по неділях на халяву.

— Правду нацвірінькав типон твій. Годують, так, раз на тиждень.

— Лампи як розжарилися-то.

Робочі богодільні заходили через службовий вхід позаду: це непримітне крильце з залізними поручнями і залізними дверима, коли їх не притримаєш, гучно гупають. Як раз зараз Сівія увійшла в хвіртку високого кам’яного паркану з провулка і опинилася на погано освітленій території богадільні. Майже бігом Сівія йшла до крильця вузькою цегляною доріжкою, поли її бежевого плащу розліталися, щоки розжеврілися, каблуки гулко відстукували. Злетівши на крильце, вона взялася за ручку дверей і почула позаду скрип хвіртки: хтось йшов слідом. Сівія подумала, то, певно, кухарка, та завше приходить за нею, або голосиста посудомийка з золотими зубами. З роздумів її вибив гуркіт дверей, які вона не притримала. На мить спинившися, Сівія повернула з коридору, і, однією рукою розстібаючи плаща, іншою тягнула двері гардеробної.

Номерків, або чогось подібного тут за речі не потребувалося, люди всі свої, а замість гардеробника — сторож Петро Григорі.

Завбачивши Сівію, Петро Григорі словесно розвів руки, ніби приймаючи милого гостя:

— О, Сівія Степані, радий бачити, ви як завсігди перша. Ользі б нашій, Орхипівні, у вас повчиться, га? — сам же він залишався нерухомим і невидимим за вішалками, почитував журнал без обкладинки.

— Та їй хоч кілка на голові чеши, все одне забариться,— Сівія вішала плаща на місце, яке уже вважала своїм.

Сівія працювала у богодільні третій тиждень і кожного разу ця розмова починалася однаково, і постійно прибиральниця Ольга Орхипівна запізнювалася. Лиш раз вона прийшла на цілу годину раніше, та виявилося, попросту забула перевести час з літнього на зимовий; довелося їй іти додому: в той день вона спізнилася до богодільні дужче звичного. Відтоді Ольга Орхипівна стала уважніша, пунктуальніша, старається запізнюватися в один час.

В гардеробну увійшла опасиста дама в капелюшкові з козирком, короткому пончо, підбитим затасканим штучним смухом, і чорною глянсовою сумкою через плече із “крокодилячої” шкіри, на якій блищала позолочена застібка. Вкрадливий голос дами цідився крізь зуби, наче мука крізь сито:

— Бажаю здоровля, воскресні трудівники,— таке привітання видавало в ній жону військового, чим вона пишалася вголос при кожному слушному (і не дуже) менті. Насправді ж шлюб був для неї втяжливий, особливо коли доводилося терпіти побої і усні приниження від чоловіка на кухні перед його приятелями.

— А ось і Альбіна Костянтинівна, годувальниця наша,— Петро Григорі сипав заготовленими фразами не повівши бровою.

— Ви прям назирці, Альбіно, люба.

— А я вас бачила, Сівія, ви заходили, коли я увійшла.

— Нараз і ваша подружка приспіє.

— Вона дзвонила, сказала сьогодні її чекати на п’ятнадцять хвилин подалі.

— А що таке?

Альбіна Костянтинівна повсякчас дивувалася безтактності деяких людей, кожного разу акуратно беручись вказівним та великим пальцем за козирок капелюшка, навіть коли капелюшка не було. Сівія запиталася без потайних думок, просто з цікавости. Витріщившися на Альбіну, вона чекала на відповідь.

— Та, таке, гості, здається, до неї навідалися здалеку, далекі родичі... телеграмку-то подали, а її на магістральному відділкові згаяли, ото і вийшло, що наче без попередження прибули...

— А-а, ну, так-так, на голову, як той сніг! Ха-ха-ха!

Таке закінчення розмови здалося Сівії ідеальним, тому що відповідало двом вимогам хорошого тону невимушеної приятельської бесіди: жартівливости і дотепности. Направду, посмішка Альбіни у відповідь вийшла двозначною.

— Петро Григорі, а в нас сьогодні особливих гостей не передбачається?

Часом до богодільні навідувалися з управи, суспільники, дільці, щоб взяти участь в житті закладу хто словом, хто ділом.

— Ні, звонків не було,— чомусь Петро Григорі відірвався од журналу, відсторонено подивився перед собою, немовби силуючися збагнути: що він сказав, чи насправді не було звонків, або, що він читає, і знову занурився в читання безіменного журналу.

Сівія сказала: “Ну й гарно, тихше буде!” — Поправила рукави та вийшла у передпокій. За вхідними дверима гули голоси безпритульних, Сівія, не тамуючи крок покосилася на шум і двигнула грузькі дубові стулки дверей їдальні. Одну стулку вона притримала, довівши до стіни, закріпила гачком, інша стукнулася о гумовий бампер на плінтусі, стала закриватися, тоді Сівія устигла і до неї. В їдальні три довгі столи, по дві лавки біля кожного, лишень правий з однією, місце другої займають різнокольорові пластикові стільці і табурети з перфорованим сидінням. Приміщення освітлюється шістьма старими, мідними, восьмиріжковими люстрами, плафони їх давно побилися, а лампочок на кожній, в кращому разі шість. Утім, тьмяне освітлення в такому місці радніше, адже воно не виявляє всієї вбогості оточення, а надто тих, хто столується. Зараз їх знеможені сірі обличчя маяли у вікнах, деякі заглядали, одні розкривали рота, буцімто просячи їжі, або хапаючи повітря, як риба, викинута на кригу, так вони гомоніли, інші безутішно мовчали. Були й такі, що сміялися, не зважаючи на долю та пробіли між зубів. На суміжній з кухнею стіні висіло три рукомийники, в кожному лежав шмат господарського мила.

Сівія проминула залю, направляючись до кухні, на порозі її зупинила похвальба Альбіни Костянтинівни, що йшла позаду, Петрові Григорі: “Молодець, Петро Григорі, розставив усі стільчики, табуреточки”. Сівія могла промовчати, навіть не зупинятися, бо Альбіна казала скоріше до себе, і все ж відреагувала:

— Ага, та ось лавку досі не полагодили.

Альбіна щось сказала, але Сівія вже була на кухні. Зі стелі тут звисають люмінесцентні лампи, оброслі жиром, декотрі миготіли, вимикалися та вмикалися коли хотіли. Стіни викладено білим кахлем з помаранчевим візерунком, дощата підлога сильно потерлася на робочих місцях коло дальньої стіни. Прогіркле повітря звідси не вивітрювалося, а витяжка сильно гуділа та посвистувала. Єдино, що блищало на кухні, так це нержавні столи, посуд, і очі шеф-кухаря — Альбіни Костянтинівни. Вона полюбляла свою справу і їй було байдуже для кого готувати, працювати платно чи безоплатно, головне стояти у плити в білому фартусі та в накрохмаленому ковпакові, перетворювати сирі, неапетитні продукти в гарячі страви, що мають приготований вигляд, ім’я обіду чи вечері, аромат ситости.

— Дурний холодильник знов протікає! — Сівія обурювалась завбачивши калюжу під деренчливим холодильником.

— Нещодавно ж ніби кликали майстра. Ото діла,— Сівія тільки нарядилася в свою кухарську форму та взялася розставляти інструменти на столі: підсунула обробну дошку, відкрила ящик з приправами, зняла з магніту ніж, дістала з ящика лопатку, мірні ложки, а з навісної шафи мірний стакан.

— Ой, ну що за розтяпи! Хтось переклав м’ясо з морозилки на полку, от воно і потекло! — Сівія дістала пару шматків м’яса і кинула їх в алюмінієві миски на столі позаду. Ще тут стояли механічні терези із тріснутою чашею, і підніс, в якому під бортом скупчилася мутна вода.

— Там три кіло має буть, переважуй та неси сюди.

Зваживши шмат м’яса, Сівія клала його на підніс.

— Ага, не надурили, три сто.

Сівія віднесла підніс Альбіні та пішла до ящиків в куткові перебирати овочі і зелень в пакетах. Відібравши хороше в пластиковий тазик, вона знесла його кухарю, потім стала розбирати мішки з макаронами, борошном, крупами. Ось хтось увійшов, але дивитися — хто, потреби не було, в неї глотка як труба із золотим розтрубом, вона протягла: “О-о-о”, так, що кришки на каструлях підстрибнули, і сказала:

— Робота кипить! Вогонь горить! Вода бурлить! Відай зупа-голуба на перше? — Це було фірмове увідне слово Гордани Леонтіївни, посудомийки, подруги Альбіни.

— А ось і Горда пожалувала, ну що, прийняли гостей? — Сівія казала одне, думала ж про інше: чи стільки муки набирати для часникових коржиків або докинути ще совок...

Горда сміялася, та так, що не кожна оперна діва зуміє.

— Прийняла-прийняла, розмістила, ще й кавою почастувати встигла. Не ображайтесь, кажу, відлучитися на пару годин маю, людий годувать, а то ж бо голодні зостануться, на-таке! — вона знову розсміялася і з тією ж міццю.

— Гордя, ти давай тего, заміси тісто поки, а Сівія нехай шинкує салату.

— Тісто це я легко! Тісто це мені на раз плюнути!

— Так, Горда Леонтіївна, ви давайте сьо, плювати по іншим місцям будете.

Горда знов засміялася, по шафах задзвеніли стакани, вдарила по столу, мука піднялася в повітря.

— Смішиця Сівія, розвеселила мене.

— Та ви самі себе навеселили. А чи вперше? Така вже ваша конституція.

— І не кажи, доки сам себе не повеселиш, всім і плювати, так воно є? У приповідці тій мовиться. Ха-ха-ха.

— Наче так.

Але втрутилася Анфіса: “Не так, а про похвальбу там йдеться”, на що Гордана відказала:

— А, ну так, вправно: доки само себе не навеселиш, ніхто й не похвалить! — під ударами, підсиленими сміхом, тісто спитувало колосальний тиск, тріскалося і загорталося, а мука розліталася на всі боки.

— Сівія, мила, принести-но присипок із шафи на засмажку. І Горда, давай скоріш, ріденько роби, а то не встигаємо.

— Скіко ротів сьогодні?

Скидаючи покришений базилік з обробної дошки до миски, вже повної, Сівія відповіла:

— По гаму як зазвичайно, чоловік п’ятдесят.

— Так, дівоньки, двадцять хвилин! — Альбіна сказала і увімкнула пальники на повну.— Давайте тісто. Духовку на сто вісімдесят. Сівія, неси часниковий соус з холодильника, і непоквапом сервіруй.

В чотири руки кухарка з посудомийкою заповнювали духовку часниковими коржиками. В двох одинадцятилітрових каструлях бурлив сочевичний суп з яловичиною і картопляний суп-пюре з горіхами і зеленню. На іншій плиті ще така каструля попихкувала із кускусом, для якого в глибокій пательні томилася овочева засмажка з грибною поливкою.

Сівія таскала супові керамічні бувалі в бувальцях тарілки з різних наборів, ставила кожну на клейончату пошматовану серветку. Посередині столів клалися дерев’яні наскрізні підставки для каструль, мисок, салатниць, глеків, соусників, тут же було місце солонці, перечниці і замизканій вузькій порцеляновій вазочці із паперовими сірими від пилу (в’ївся) квітками. Праворуч з кожною тарілкою Сівія поклала то олов’яну, то алюмінієву ложку, начиння тьмяне, часто погнуте, деяке надламане.

За п’ять хвилин до сьомої увійшов Петро Григорі, гам зі сходів все повніше заливався до богадільні, Сівія наразі оцінювала свою роботу, ставши віддалі, вперши руки в боки, вона думала: чи нічого не забуто, й не помітила, або зробила вигляд, що не помітила сторожа.

Петро Григорі не поспішаючи підійшов до дверей кухні, постукав, прочинивши сказав:

— Дівочки, я запускаю, встигаєте?

Альбіна щось говорила, та за голосом Гордани її чутно не було.

— Встигаємо, любчику, встигаємо! Пускай белбасів!

Кивнувши, охоронець поквапився до вхідних дверей, розчинив і показував куди проходити, де сідати, але передусім було треба вмити руки.

Першу каструлю з сочевичним супом заносила Альбіна з Горданою, підіймати каструлю до столу їм було нелегко, найближчі безпритульні силувалися помогти, та лишень заважали, обпікалися. Другу каструлю з картопляним супом-пюре ніс охоронець самостійно; кожного разу надривати спину йому було все важче, ефекту від гімнастики і вправ з гантелями було все менше.

Розмови за столами велися напівпошепки і тільки з сусідами, хихочучи, але не гогочучи, мовби тут великосвітська авдієнція, королівська звана вечеря. Таких манер ніхто не вимагав, вони проявлялися якось самі собою. Хтось прохав передати йому сіль, прилучивши “Будь ласка”, чи навіть “Будьте люб’язні”, інший питав нове обличчя, розгублене, чи то від незнайомого оточення, чи то від своєї природи: чи не бажає воно ще хлібу, до якого йому не дотягнутися, звертаючись на “ви”. Були й такі, хто називав страви “надзвичайними”, нахваляючи кухаря лише частково вголос, а більше про себе, так, ніби він стояв поруч, а розумна скромність стримувала недоречну гарячкуватість в похвальбі.

Залишки першого виливалися в добавку найнемічнішим, зазвичай стачало на пару тарілок, тоді Петро Григорі, коли сам, а коли з Глафірою, виставляв на центральний стіл, наче якусь реліквію: друге, підносив пательню із засмажкою, соусники з томатною підливою, кошики з часниковими коржиками. Горда сипала кашу по ополонику в тарілку, Сівія додавала ложку засмажки. Коли каші лишалося менше половини, всю засмажку виливали в каструлю.

Запивати вечерю виносили солодкий чорний чай, бувало з м’ятою, чебрецем, ромашкою, мелісою, або компот з сухофруктів, в прикуску давали цукерки: карамельні, мармеладні, з легкої руки спонсора — шоколядні. Солодощів та хліба стачало із запасом, який безпритульні ділили поміж собою, розсовуючи по кишеням, за пазуху, у кого кишені діряві.

Покидаючи богодільню, безпритульні старалися подякувати кухарям за смак та ситість недільної вечері, але ті поспішали закінчити на кухні та швидше піти додому, тому всі подяки: щедрі, душевні, з рукостисканнями і плесканням по плечу, діставалися Петрові Григорі, який випроводжав відвідувачів, стоячи в дверях та посміхаючись. Декотрі проходили повз охоронця мовчки, не підводячи голови, другі шаркали, бормочучи під ніс, останніми виходили ті, хто ще раз мив руки, умивався, й нерідко прихоплював із собою шмат мила, а то й два.

Парадні двері замикалися на ключ, Петро Григорі йшов відставляти столи, лавки, стільці, табуретки для миття підлоги, звільняв двері їдальні од гачків, виходив до прихожої, прислухався до шуму за дверима: хтось іще стояв на сходах, палив жахливо смердючі цигарки, їх дим проганявся крізь щілини протягом, уривчасті розмови губилися, безпритульні розходилися нехотя, чи то не бажаючи відірватися від бесіди із тямущими, чулими людьми, чи то від теплоти цивілізованого місця.

Сівія зіштовхнулася із Петром Григорі у дверях гардеробної:

— Ви перша приходите та першою йдете!

— Як завжди, Петро Григорі, як завше!

Побажавши щасливої дороги та всіх благ на поворотах до наступної неділі, охоронець встав у стіни гардеробної. Незабаром з тим ж апломбом провадив кухарку з подругою, й став чекати, перекидаючи у пальцях зв’язку ключів, знов запізнілу прибиральницю Ольгу Орхипівну.

Заявлялася вона охаючи, нарікаючи на суспільний транспорт, безконечних пішоходів на “зебрі”, довгий малиновий сигнал світлофора, темнаві ліхтарі, кепську погоду, старі ліфти, ковзькі бордюри, незручне взуття, непевне здоровля, малу пенсію, ціни на харчі і якість харчів, культуру, політику, норови і манери, на старих й молодих, на минуле, теперішнє і прийдешнє. Була на ній в’язана сіра хустка, стоптані чобітки, клітчаста запаска, стьобаний пуховик з відстовбурченими кишенями. Петро Григорі ж казав: “Не зважайте. Головне що ви добралися, а роботи сьогодні небагато”. Більш за все натоптували бруду під рукомийниками та столами, звідти Ольга Орхипівна і починала миття: навчено водячи дірявою ганчіркою на залізній швабрі, не пропускаючи жадної плями, хіба що по недогляду. Виливши брудну воду під дерева на задньому дворі, вона заносила відро з ганчіркою, швабру, йшла до їдальні ще по мокрій підлозі вимити руки, голосно лаялася на безпритульних: “Нов мило стягнули, нелюди!” — навіть коли мило було на місці, і кликала охоронця, щоб вийти парадним ходом.

Лишившись на самоті, Петро Григорі відчиняв електрощиток, підіймав тумблери у зворотному порядкові: помаранчевий, гасилося світло в їдальні, жовтий, темніло в передпокої та гардеробній, червоний, вимикалися лампи на крильці. Перед тим, як всістися в своє крісло, але вже без журналу, охоронець обійде другий поверх, вхід туди з вулиці хиткою гвинтовою драбиною. Хоч в сніг, хоч в дощ, Петро Григорі виходить на драбину в самій лише сорочці, бо вважає себе загартованим. Колись на другому поверсі плянували зробити душеві та нічліжку, але не склалося.

В зимові місяці, Сівія, двох, або й трьох безпритульних приводила додому помитися, переодягнутися, скуштувати кращі, аніж в богодільні страви. Робила вона це завжди по неділях: після благодійної вечері слідувала за безпритульними, вичікуючи, коли один з них відокремиться. В центрі вулиці освітлені яскравими білими ліхтарями, в спальних кварталах ліхтарів менше, вони тьмяніші, гранатові, майже червоні. До одного з таких районів забрів кульгавий, похилений бродяга. Сівія йшла слідом. Людей в цю пору майже немає, провулки затягає густа тінь, безсилий вітер ледве колише кволі деревці, переганяючи вологу і сморід з кутів від однієї стінки до іншої, о неї-то й сперся волоцюга, дістав з рукава хліб пожувати. Мерехтіли різнокольорові вікна, хтось розмовляв на балконі, стукали кватиркою, відчиняючи, чи зачиняючи її. Сівія наблизилася і спитала: “Ви були в богодільні на вечері?”.

— Аякже, щойно звідти... а, стривайте. Ви з персоналу? Точно, впізнаю. Дяки за вечерю, розкішна, на тиждень вперед наївся! Осьо і хлібушок лишивсь, доїм, думаю, дока свіжий.

— Та що ви там наїлися, юшка якась і жалюгідна каша! В мене для вас щедра акція: підемо до мене, приймете душ, дам вам чистий одяг, поїсте справжньої потрави: м’ясний бульйон, печена риба.

Бродяга вилупив очі.

— Що? Серйозно?.. Але чому я?

— Бо вам пощастило, я раз на місяць роблю таку подію. Ви немісцевий? Мене в окрузі усі безпритульні знають. З Ванком, Міком знайомі?

— Ні, пані, ні, не знайомий, а то правда, незвідсевий, здалеку я. Ну на добро! Підемо! — кривим своїм обличчям бродяга силувався виразити радість, а руки його тряслися від хвилювання.

Йшли вони поволі, але й такий темп давався бродязі з трудом. Всю дорогу він мовчав і це було полегшення для Сівії, бо спілкуватися із ним їй чомусь не хотілося. Годину по тому за поворотом об’явився чорний прямокутник з рідкими світлими вікнами: дім Сівії. У дворі порожньо, палісадники перекопані і розпушені, на облущених лавках калюжки, десь ледве чутно грає музика.

— Обережно, тут бордюр високий.

Хоч бродяга й підняв ногу повище, та все одно зачепився за бордюр відсталою підошвою, впав обличчям на асфальт, зідрав шкіру. Сівія бачила і могла впіймати його, але, чи то розгубилася, чи то гидувала торкатися лахміття.

— До лиха! Давайте скоріш, підводьтесь, ступайте, вдома обробимо рани зеленкою.

Волоцюга піднімався, кректав, хилявся... втер рукавом ніс, змахнув сльозу, посипалися камінці з рани.

В ліфті Сівія пожалкувала, що не підіймалася на поверх пішки, від волоцюги страшенно тхнуло. Переступивши поріг квартири, бродяга чудувався:

— Ох, хороми! Панські хороми!

— Ой, які хороми, звичайна квартирка. Ви хором не бачили.

— Та як ж, ось вони!

— Роззувайтеся, йдіть мийтеся у кабінку, зара зеленку на вмивальник поставлю.

Поки бродяга був у ванній, Сівія замкнула вхідні двері, витягла з комори латану сумку з рам’ям, вибрала більш-менш пристойну сорочку, ногавиці, пуловер, під одягом лежали туфлі, сандалі, полуботки, останні вона взяла, склала речі стосом на табуреті біля ванної, взуття поставила під табурет.

Розігрівши м’ясний бульйон із бобами та кмином, Сівія налила порцію в глибоку фаянсову таріль з витіюватою каймою, дістала з холодильника печену рибу в фользі, здобрила її лимонним соусом, прикрасила петрушкою і виставила на дерев’яний складаний столик як закуску, на блюдці ж поклала картопляну ватрушку. Тут пожалував бродяга в обновці. Сівія оцінила його вид, запросила сідати за столик на розкладаний залізний стілець, а сама кип’ятила воду на каву.

— Десерт не встигла, забула купити, каву так поп’ємо.

— Та що ви, який дезерт, і так вправно, гоже що й сказати нема слів; навіть не віриться, шо за день сьогодні такий!

— Чи то ще буде!

І направду, після кави вона провела бродягу до спальні, увімкнула світло і сказала, вказуючи на стелажі з великими банками:

— Тут вам буде зручно.

Сівія вбивала та обезголовлювала безпритульних, спиртувала їх голови в банках. Тіло вбитого вона пхала в мішок з поліетиленовою підкладкою і в ту ж ніч, кинувши на тачку, звозила на дачу: майже три години пішки коротким шляхом. Там, скинувши труп в квітник на підготоване місце, вона закопувала його. Першим автобусом їхала додому, поквапом прибиралася і бігла на роботу. В такий день вона уявляла себе трудівницею, що відробила зміну, сапала на городі, і ось — попереду ще справи.

Сівії не довелося химерити рухи щоб дістати до такого вбогого волоцюги, вона просто підскочила і вдарила ножем у груди. Втім, крові не було. Відсахнувшись, Сівія ошаленіло вирячилася на нього... щось відбувалося, світло тьмяніло, обриси предметів розпливалися, дверна пройма за спиною бродяги зникала, а сам він — як би розправляв плечі, але там була лише тьма, темрява розповзалася стінами, оточувала Сівію. Ніж випав з її рук і ніби провалився до безодні. Сівія не могла поворухнутися, неприродний жах зв’язав її, зараз вона хотіла тільки — прокинутися. Та це не сон. Звідти, де було обличчя бродяги, мерехтячи донеслося металевим голосом: “Підемо, вбивця, покажу тобі твоє зручне місце”, опісля, пітьма впилася в обличчя Сівії і та миттю обм’якла, мертве тіло її впало на підлогу наче мішок з кістьми, а сама вона, у кружляючій темряві, понеслася до глибин пекла.

Ще якийсь час ніж на підлозі вертівся.