І

Тихий літній вечір повільно підкрадався до мене, поволі кутаючи в прохолоду. Цвіркуни стомилися суперничати між собою в траві. Час від часу тільки сплески риби переривали їхню какофо-нію. Після спекотного дня природа прокидалася замість того щоб засинати, так багато потрібно всти-гнути під покровом ночі. Трава ніжно лоскотала пальці запрошуючи ще раз до неї доторкнутися

- Як класно вирватися з міста! Ніхто тебе не штовхає, не вибачається, не оцінює. Просто сидиш та відпочиваєш. Частіше треба так виїжджати – я, велосипед, спінінг, – поволі спливла думка в розслабленому мозку.

Зірочки тремтливо заглядали вже з темного неба, поволі розгораючись, набираючи впевнено-сті.

- Все з астрономії забув. А в студентські роки міг годинами розповідати про будь-яку з них. Робота забирає своє – те що потрібно їй запам’ятовуй, а інше на верхню запилену поличку. Жаль, часу не вистачає навіть на улюблені речі. Треба якось почитати щось новеньке в неті. Амери-канці К´юріосіті на Марс посадили - обов´язково почитаю.

Ледве помітний вітерець відірвав від думок, нагадуючи про більш нагальні справи.

- Треба палатку поставити .

Машинально витягуючи її з рюкзака обвів поглядом небосхил. Заграва на заході майже зник-ла і з річки потягло довгоочікуваною прохолодою.

Будильник на чотири ранку треба поставити. Рибка буде клювати сто процентів. Десь, з-під лісу крикнула сова.

- Нічого собі, тут навіть сови є, надіюсь ведмедик до мене в гості не прийде серед ночі, промайнула думка, хоча десь в глибині думок з´явилася тривога – первісні інстинкти не пропадають.

- Велосипед замкнений, спінінг в палатці – можна спати, завтра з сонечком встаю. Най-ближчі села далеко. Класне це містечко, рибаків майже немає, ніхто не дістає балачками. Вже заси-наючи вилися думки навколо.

Ніч вступила у повне володіння землею. Накрила покривалом, зітканим з зірок та цвіркунів, заколисала в духмяній траві, приголубила шепотом річкової води. Палатка з велосипедом трохи по-рушувала загальну картину, та вели вони себе так тихо та непомітно… А густа темінь навколо вкі-нець накрила все довкола – тиша та благодать.

ІІ

Будильник щось надто довго не давав про себе знати. Вже через сон перші думки дали зро-зуміти, що пройшло багато часу, проте ще й не світало.

- Ще годинка не зашкодить – з задоволенням потягуючись подумав я, - і не холодно зо-всім, тільки трохи твердо. Треба купувати спальник… - вертілося в голові.

Година вже точно пройшла, а ранок все не наступав.

- Скільки годин? – нишпорячи по кишенях, шукав я мобільний.

- Чому це він вимкнувся? Їхав на рибу зарядив на сто процентів.

5.47. І чому це не світає? Годинник злетів на телефоні, чи що? Покриття немає… Дивно, вчора все працювало, ще на під´їзді сюди директор мене набирав - хвилин п´ять говорили.

Рука намацала якийсь прохолодний метал… Він був усюди, а палатка зникла. Повна темінь…

- Зірок немає, і неба – сам того не бажаючи сказав я вголос

Незрозуміла тривога скувала все тіло.

- Ще не прокинувся!

Проте все вказувало на протилежне. Сон пропав миттю, відчував я себе нормально – я про-кинувся. Вже механічно надибав знову мобільний та увімкнув ліхтарик. Світло одразу ж засліпило, не даючи змоги зорієнтуватися.

Навкруги сірі металеві стіни і ні звуку… Мозок відмовлявся це сприймати.

- Так, спокійно, вчора я поїхав на рибалку, розклав палатку і ліг спати – які стіни? Нічо-го не пив, нічого не курив – які стіни, де я?

Зникло все – палатка, велосипед, спінінг – що було на мені те залишилося – мене пограбува-ли? Хто? В цій глушині я був сам. Але факт реальності припер мене до цієї сірої стіни намертво. Всі намагання тверезо зібрати себе до купи марні. Серце шалено стугоніло в скронях. Здається мені нічого не загрожувало, та пояснити це самому собі надто важко. Я різко підвівся на ноги, та напев-не, не контролюючи власні емоції аж підстрибнув. Тіло все дрижало, паніка оволоділа мною повніс-тю.

- Так, переляк, заспокойся, - знову вголос гримнув сам на себе, злякавшись навіть вла-сного голосу.

Він звучав дещо глухо, неприродно. Знову включений ліхтарик додав ще більше питань. Сті-на не закінчувалася…

- Я в кімнаті?!! Та ну, яка кімната, я біля річки, приїхав на рибу.

Стіна обступила мене навкруги, ні одного кута. Повільно переходячи в стелю, а потім знову у стіну з протилежного боку і далі в підлогу, яку навіть ноги не хотіли сприймати. Легені вискакували з грудей, жадно хапаючи повітря. Повітря… Воно не вологе, не прохолодне, не вранішнє. Воно офіс-не, в кожному офісі таке повітря – сухе і мертве.

- Мені хтось щось вколов і перевіз кудись? Та що ти гониш, фантаст! Все набагато прос-тіше.

Думки наполохало світло, що з´явилося ніби нізвідки, заповнюючи кожну шпаринку кімнати. Та шпаринок якраз не було. Я стояв посеред овальної кімнати вже з брунатно-сірими стінами. Дже-рело світла відсутнє, та це не перешкоджало йому тут знаходитись. Вже достатньо шокований мозок в´яло зреагував на це. Я остаточно загнав себе в кут… Залишилося стояти та кліпати очима - як бовдур. Ні дверей, ні вікон. Сфера – де тільки я і все.

Тільки тепер я відчув біль у правій руці – в якій я стискав мобільний, що вже рипів від натиску пальців побілівших від тиску. Несподівана втома буквально звалила знову мене на підло-гу. Думки зникли, вивітрилися, нестерпно сильно захотілося додому, настільки сильно, що мурашки побігли по тілу. Що далі?

- Немає мобільного покриття – значить я під землею в якомусь бункері – знову накину-лися на мене перелякані обривки думок, - мене викрали? Для чого? Я не президент корпорації, немає рахунку в банку з шістьма нулями, який сенс мене викрадати, що з мене візьмеш?

За мить я відчув ніби щось торкнулося мене. Різко зірвавшись на ноги, знову підскочив, не-мов ошпарений – нічого навкруги. Я сам. Тиша – аж у вухах дзвенить. Проте, я точно відчув дотик.

- Я божевільний?! Та ну, стресова ситуація, от і ввижається всяка дурість.

Дотик знову проявив себе, вже сильніше та впертіше, охоплюючи голову, витискаю з неї ду-мки, колючим дротом стискаючи скроні. Підсвідомо я кинувся вбік та розвернувся. Навколо ні душі – тиск не припиняється. Глухий хрип вирвався з грудей, кімната поплила перед очима, зникаючи в тумані. Здавалося, череп не витримає тиску і лусне, мов горіхова шкаралупа. Все тіло паралізоване болем розслабилося і потекло по стіні. Гострі шпичаки мордували мозок розриваючи його на шмаття. Нарешті я не витримав і провалився у прірву…

ІІІ

Свідомість потрохи поверталася. Спочатку різнокольорові кола перекривали все навкруги. Далі я відчув прохолоду металу на якому лежав, повітря, таке ж сухе та мертве.

- Я живий?!

Інстинктивно стиснув праву руку – вона не боліла, слухалась, все як потрібно. Спроба сісти спочатку не вийшла, та за другим разом у мене вийшло. Мозок, налитий свинцем аж гудів. Це не був біль в класичному розумінні – пустота, ось що відчувалось. Він, окремо від тіла, кудись падав – постійно і нестримно. Якось приглушити шалений рух думок не вийшло. Вони жили окремо від мене. Повний хаос в голові заважав керувати власним тілом. Незрозуміла легкість з якою я встав на ноги знову здивувала. Ноги слухалися погано, проте стояти було не тяжко. Таке враження начебто мене підвісили, а до підлоги я навіть не торкаюся. Хоча черевики точно стояли на ній, і це почуття дезорі-єнтувало. Кілька кроків далися досить легко, хоча й не по прямій. Краще присісти.

Ніяких пошкоджень на тілі. Окрім голови. Біль наростав та спадав, немов там багаття розкла-ли, в очах до сих пір літали кольорові круги. Думки з’являлися та зникали самі по собі. Я не встигав за ними, ні зрозуміти ні класифікувати. Негативні, позитивні, нейтральні – не мої.

Знову ледве відчутний дотик – і знову прірва… На цей раз свідомість вислизнула настільки швидко, що я не відчув навіть як бухнувся на землю, чи то пак підлогу…

Скільки пройшло часу – невідомо. Світло так само світило нізвідки. Ледве зіп´явшись на руки я окинув оком кімнату - все як і було. Безсило опустив голову на руки. Біль ще сильніше сти-снув скроні. Туман в очах застилав усе навколо, сили остаточно залишили розтерзане тіло. Поволі воно обм´якло поринаючи у чи то сон чи то забуття. Час втратив сенс, лише одне відчуття змусило прокинутися – нестерпно болів живіт.

- Значить пройшло багато часу, - виникла єдина думка, - голод дав про себе знати. Як не дивно саме це відчуття привело думки хоча б до якогось порядку.

Але сил не було навіть щоб підвестися – я просто лежав не в змозі навіть кліпнути повіками. Сил на ледве вистачало щоб дихати… Та думки продовжували жити власним життям. Скрипнувши зубами я зажмурився і спробував відігнати їх. Вони не зникли, але немов приглушилися, та це не допомогло їх зрозуміти – звідки беруться, куди втікають?

Знову дотик…

- От чорт! Та скільки можна!, - звук розірваного одягу поширився по кімнаті. Тіло аж ду-гою вигнулося протестуючи проти наруги над собою.

Вмить все припинилося і я знову бухнувся без сил на підлогу. Через хвилину відчуття страху буквально навалилося на мене бурхливою хвилею… Але це не мій страх!!! Я чітко це відчув, як від-чуваєш потилицею чийсь погляд на собі. Я був присутній при цьому, та не брав у ньому участі. Хтось інший боявся біля мене.

- Точно зійшов з розуму, - знову вголос вихопилося з уст.

Далі прийшов біль, знову не мій. Хтось близько біля мене страждав від страху та болю – я то-чно це зрозумів, не знаю як але зрозумів. Відчув його, немов торкнувся рукою. Навколо нічого не змінилося, але я знав що щось має статися. Чітке відчуття агресії прийшло за мить. Весь організм згрупувався щоб протистояти їй. Агресія зникла – знову страх, непереборний страх.

Та що ж це таке. Ситуація почала злити. Навколо мене щось відбувалося, щось погане. Яки-мось чином я беру в цьому участь, та не знаю яким. Раптом я почав розуміти ці дивні думки, що проносилися у мене в голові. Як тільки вони набували агресивного характеру приходив той дотик і мене зав´язувало на вузлик, та останній раз якимось чином я цього уникнув. І чим краще я прис-лухався до них тим чіткіше собі представляв їх хід. Це були думки іншої істоти - не людини. Я не міг сам собі цього пояснити проте на сто відсотків був у ньому впевнений. Та істота хоче мені зла, зро-бити мені шкоду, в кінці кінців вона боїться мене, чому – невідомо.

Думки істоти, а я був впевнений що ці думки саме її, цілеспрямовано шукали вихід з даної ситуації. Я погано ще розумів але нічого хорошого мені не світило. Гнів переповнив мій мозок і чим більше його ставало, тим більше боялася істота. Ми відчували одне одного – це вже точно.

- Вихід, який вихід, - стугоніло в голові

Я прекрасно розумів, якщо зараз не діяти та істота щось зі мною зробить. Я гарячково кинув-ся до стіни шукаючи виходу. Гладкий метал не давав навіть зачепитися пальцем – дверей ніби не існувало.

Знову чітка активність від істоти, знову агресія. Напружившись я грубо відкинув його думки і знову відчув його страх.

- Я тебе можу контролювати! – вихопився в мене радісний крик, і знову надіслав чіткий наказ немов псу якого вчать різним командам.

Як не дивно, той одразу ж «причаївся». Користуючись паузою я спробував віддати ще один наказ.

- Випусти мене! – чітко, проте без слів послав я у пустоту.

За мить він здається зрозумів мене, так як паніка охопила його ще більше. Тепер я точно знав – він мене боїться, маленька але перемога.

- Випусти мене!

- Це неможливо! – як грім з ясного неба я відчув у себе в мозку. Ми спілкувалися з цією істотою, яким чином не знаю, але спілкувалися.

- Негайно випусти мене! Інакше, начувайся.

Тим часом я почав відчувати ще якісь, ніби фонові думки, начебто та істота говорила пошеп-ки. Я зрозумів, що він хоче щось від мене приховати. Чимдуж я знову «насівся» на нього. Він не чекав такої реакції. Його думки враз зупинилися і шепіт чітко «прочитався» в його мозку. Майже нічого не розуміючи я примусив істоту виконати те про що він подумав. Новий сплеск страху, проте істота підкорилася. Кілька секунд абсолютно незрозумілих мені маніпуляцій і збоку від мене з´явився отвір в стіні.

- Перемога! Я зміг! – кинувся я в отвір

Довгий коридор з´явився переді мною. Не втрачаючи контролю над істотою я чимдуж кинув-ся по коридору. Наступний наказ, і за мить я вже знав де він знаходився. Минаючи кілька дверей я ввалився в приміщення.

Сильний запах вдарив у ніс, не те щоб неприємний, але досить сильний. В кутку валялося щось брудно-сіре. Придивившись, зрозумів що це і є та істота. Два кроки, і з силою рвонувши до себе, я підняв його у повітря. На диво легкий він безсило звісив руки та голову , чи вірніше ті орга-ни які, напевне, виконували їх функції.

- Здається втратив свідомість.

Прийшлося покласти його назад на підлогу. Оглянувши кімнату я зрозумів що це якийсь центр управління - хоча чим тут управляють невідомо.

- Потрібно зв´язати його.

Навколо абсолютно ніяких предметів – гладенький все той же метал, кілька пультів, моніторів і все. Рука намацала на поясі власний ремінь. Ну хоча б щось.

Нахилившись над істотою завів його маленькі кінцівки за спину та міцно затягнув ременем. Нестерпна втома навалилась на мене. В кімнаті не було ні одного крісла, так що прийшлося присісти на підлогу і перевести дух.

Нарешті я досконально роздивився свого кривдника. Як на перший погляд , нічого загрозли-вого.

Висотою, приблизно півтора метри, зморшкувата гола шкіра та досить схожі на людські кінців-ки. Голова неприродно велика та також лиса. Сам за собою помітив, що мене ситуація зовсім не здивувала.

- Я сиджу в якомусь бункері з невідомою істотою і це мене не дивує! – почув я власний голос, - і зовсім цьому не дивуюсь. Зі мною точно щось не так!

Як не дивно але крім моїх власних думок у мозку нічого не було. Головний біль дещо посла-бився. Можна перевести дух.

Не знаю скільки пройшло часу, здається я навіть задрімав. З дрімоти мене вивела обережна думка мого сусіда.

- Відійшов? – спересердя кинув я в його бік

Ледве чутний стогін пролунав у кімнаті. Тільки тепер я побачив що мій знайомий поранений – під правою «рукою» невелика рана з якої витікала рожево-жовта рідина, напевне його кров.

Він відкрив очі та подивився в мій бік. Жовті без зіниць очі дивилися на мене. Ніяких емоцій - просто погляд. Мовчанка тривала недовго.

- Мені потрібна допомога, - прозвучало не тільки у мене в мозку але й у повітрі - висо-кий писклявий голос порушив тишу навколо

- Півгодини назад ти хотів мене знищити! Чому я повинен тобі допомагати? – відрубав я

- Ти загинеш без мене

- Я майже загинув з тобою, а без тебе щось придумаю.

- Ти навіть не представляєш собі де ти знаходишся, - вже з нотками зверхності додала істота

Тільки тепер я зрозумів що спілкуючись на різних мовах ми розуміємо одне одного.

- Чому ми розуміємо одне одного? – вже вголос запитав я

- У вас це, здається, називається словом «телепатія»

- Ти телепат? Ні, ти взагалі хто такий?

- Я скажу, тільки допоможи мені.

- Слухай, слизняк, тут я вирішую що робити!

- Я не знаю що таке слизняк? – в його думках з´явилися нотки непорозуміння, - якщо ти не допоможеш мені , я не допоможу тобі.

Переговори вести вміє. ..

- Добре що мені зробити? - вже м´якше відповів я, - але попереджаю, без викрутасів, інакше на той світ підеш трохи швидше

- Посади мене в крісло, - ледве чутно додала істота, помітно було, що сили залишають його дуже швидко

Прохання мене збило з пантелику, кімната повністю порожня. Переганяючи мої думки він до-дав:

- Підійди до консолі.

Я обережно наблизився туди куди показувала істота, одночасно намагаючись відчути його думки та зрозуміти наміри. Ця остання властивість яку я набув кілька годин тому вже кілька разів мені здорово допомогла, хоча я абсолютно не представляв як вона працює. Зліва від мене у мерех-тливому світлі з´явився стілець. Стільки всього нового за останній час притупило моє здивування. Я сам із себе дивувався як спокійно реагую на речі які ні на яку голову не налазять.

Я обережно підняв свого знайомого і посадив у крісло, проте руки не розв´язав. Він виявив-ся на диво легкий – кілограмів тридцять, тридцять п´ять.

- Пам´ятай, я за тобою слідкую. Одна думка проти мене і ти пошкодуєш, - ще раз попе-редив я.

Нічого не сказавши він плечем торкнувся консолі, затримався на секунду і навколо його тіла з´явилося ледве помітне світіння. Тільки тепер я зрозумів, що втрапив у халепу. Це напевне якийсь захист. Проте не встиг я і мигнути оком як зі стіни вилетіло кілька струменів невідомої рідини. Потра-пивши на мій одяг рідина миттю перетворилася на кокон паралізуючи всі рухи. Від здивування та безвиході я аж заревів котячись по підлозі. Як би я не борсався субстанція все міцніше огортала моє тіло. Можна сказати що справа програна і мій ворог має святкувати перемогу, проте гримаса болю перекривила його обличчя і я почув ледве чутний голос:

- Будь-ласка, не роби цього!

Я продовжував мов навіжений борсатися на підлозі, а істоту в кріслі коробило ще більше. Вибиваючись з сил я продовжував безуспішно боротися, проте за мить субстанція сама мене відпус-тила. Ледве дихаючи я звівся на ноги з одним бажанням – відкрутити голову тому покидьку. Підня-вши погляд на нього я зрозумів – той знову втратив свідомість. Не втрачаючи часу я почав швиде-нько обслідувати його та крісло з метою вимкнути те світіння навколо тіла. Швидше всього це був захисний костюм і невідомо ще які сюрпризи він приховує.

- Не роби цього, - прошепотів він знову

- Щоб ти знову викинув якусь витребеньку! – крізь зуби, прямо в його гидке обличчя просичав я.

- Я обіцяю, нічого не робити.

Жовті очі дивилися на мене покірно та злякано – прийшлося відступитися.

- Ти можеш своєю люттю рознести мені мозок, - відповів він на моє німе запитання

- Прийшов час все пояснити, - вже спокійніше додав я, - де я і що означає цей спек-такль.

- Ми на орбіті твоєї планети

- Що, що? Ти взагалі з глузду з´їхав? Яка орбіта?

- Орбіта – це термін який означає…

- Я без тебе знаю що він означає, якого милого ми тут робимо? – ледве стримуючи себе перервав я його

- Будь-ласка, контролюй свої емоції, ними ти робиш мені дуже боляче

- А ти не робив мені дуже боляче коли я сидів у тій консервній банці?!

- Це був експеримент, - без тіні сарказму парирував той

- Та я там ледве богу душу не віддав

- Будь-ласка, контролюй свої емоції, - скривившись попросив він

- Добре, що це за експеримент. Ти мені всі мізки випалив своїм експериментом

- Ми не вивчали побічні ефекти сколуніса на гуманоїдах

- Так ти тут ще й не один?!

- Є й інші, але не тут.

- Так ти що прибулець, інопланетянин?!

- Я зерк. Ми вивчаємо вас. Але в силу вашої надмірної агресивності, не можемо піти на прямий контакт і вимушені добувати матеріал для досліджень таким шляхом

- Викрадаючи людей?!!

- Для тебе це дивно звучить? – зовсім спокійно додав він

- Ну нічого собі, яке ти маєш право просто так нагло викрадати людей, а потім ставити на них досліди – це кримінал!!!

- Кримінал – це відповідальність перед іншими чи що?

- Так, звісно!

- А чому ви самі таким займаєтесь?

- Чим ми займаємось – викраданням людей?! – ледве стримуючи себе прокричав я

- Ні. Інших біологічних істот, нижчих за вас в розвитку. Ви так само відловлюєте їх щоб проводити експерименти.

- Ну так.. Так це ж… Це ж не люди, це заради науки.

- А для мене людина - це така ж тварина як і всі, нижча за мене в розвитку на якій я ставлю експерименти.

Цього витерпіти я вже не зміг. Швидкий удар в голову вибив мого співбесідника з крісла. Ко-роткий зойк і він затих біля стіни. Легені жадно втягували повітря, руки ледь помітно тремтіли.

Такої наглості я ще не чув.

- Ти бачиш, я нижча за нього тварина! Та ти себе в дзеркало бачив?! Пацюк ти гіперт-рофований! Досліди він на мені буде ставити! Доберуся я до вас – усіх передушу!

Втома знову далася взнаки і я безсило опустився в крісло, спочатку вузьке, та за мить воно набуло відповідного розміру. Це трохи відвернуло увагу і я почав роздивлятися навколо. Гола напі-всферична сіра стіна огортала задню частину приміщення. Переді мною знаходився пульт – напевне пульт управління кораблем.

- Як він його увімкнув?

Ніякі маніпуляції протягом хвилини не принесли результату.

- Гей, вища істото, зерк, чи як тебе там що затих?

- Чуєш мене?

Відповіді не по слідувало, та й його думок я не відчував. Я встав і направився до стіни де ва-лялося невеличке сіре тільце. До речі, на ньому був якийсь одяг, швидше широкі стрічки також сірі, ледве помітні на фоні тіла. Я взяв за плече і відразу відчув, що щось не так. Коли вперше я його торкнувся він був теплішим. Тремтячими руками повернувши тіло, я все зрозумів…

- Я його вбив!!! – стугоніло в голові, пекло розпеченим залізом…

Думки неслися з шаленою швидкістю – мозок ошелешено шукав виправдання, якого не було.

- Я вбив його!!! – вже вголос сказав я, налякавшись власного голосу.

- Яке ти мав право лишати його життя, ти хто такий? Але ж він також хотів мене вбити. Та не зміг би він, я за нього в два рази більший та сильніший. А та павутина зі стіни! - одна думка переривала іншу і так далі.

Я сидів перед трупом мого кривдника і просто дивився вперед. Вперше в житті я лишив життя іншу істоту. Гидке, смердюче відчуття провини прокотилося по всьому тілу. Це неприпустимо, заби-рати те чого не давав! Проте слова йому вже не допоможуть, ніщо не допоможе…

Я знову окинув оком каюту – нічого не змінилося. Пульт ледве-ледве світився і тиша, аж у вухах дзвенить. Не знаю скільки б я ще так просидів якби не писклявий голос, що гучно заволав ніби нізвідки, пульт одразу ожив тисячею різнокольорових вогників а посеред каюти з» явилася ми-готлива фігурка.

Разом з мурашками на спині я зірвався на рівні ноги, тремтячи всім тілом. Писклявий голос знову заволав, та через секунду замовк дивлячись на бездиханне тіло. Хвилиною мовчання я ско-ристався сповна. Напружуючи мозок я намагався впіймати думки другого зерка, та марно. Він зна-ходився десь далеко, хоча з явилися чиїсь інші «думки» - не людини, не зерка, а таке враження, що корабля!

- Корабель також живий?!! – вголос вигукнув я, чим примусив істоту посеред каюти звернути на мене увагу.

Він зиркнув на мене своїми жовтими очима в той час як чиясь думка торкнулася мого мозку – це був корабель. Словами це тяжко передати, але він просив у мене код доступу, так як нікого бі-льше не міг засікти своїм полем. Я тільки зміг відкрити рот від здивування. Наказ корабля знову пролунав у мене в мозку. Що ж йому відповісти? Тим часом фігурка-голограма востаннє щось крик-нула і пропала. Тиша знову огорнула каюту. Холодний піт неквапом збігав по спині та скронях, сер-це виривалося з грудей, думок корабля я майже не відчував, але точно знав що має статися щось погане. І це погане сталося буквально за хвилину. Корабель знову різко увірвався в мою голову, безцеремонно витискаючи звідти мої власні думки.

- У вас залишилося дві спроби активації бортових систем корабля. Система самоліквіда-ції запущена – залишилося 42 секунди!

- Нічого собі, – невже за 42 секунди мані каюк?

Я кинувся до пульту, тепер він розблокувався і миготів усіма кольорами райдуги. Що ж роби-ти, я в цьому нічого не тямлю, що робити?

- Так спокійно, якщо й помирати, то не як останній боягуз! Що можна зробити? Вивести з ладу систему самоліквідації, але де вона? Ні це не піде. А як взагалі активувати корабель? - я на-пружився і послав цю думку у простір – відповідь не забарилося.

- Система активації – це секретний код з 68 цифр з координатами планетарної системи до якої приписаний даний корабель!

- 68 цифр?!! – мені точно каюк

Та через мить я згадав як ми говорили з тим покійним зерком, він весь час намагався не ду-мати про якісь цифри. Я їх прочитав у нього в мозку і тепер чітко бачив їх тепер перед собою. Вмить я послав цю думку в простір, молячи Бога щоб це був код активації.

Секунда, і пульт востаннє змигнувши знову погас.

- Активація бортових систем запущена – пролунало у мене в мозку.

Я просто впав на підлогу не вірячи цим словам. Тепер я постійно відчував думки корабля, яким чином не знаю, але відчував. Всі маніпуляції корабля стали мені відомі, правда я розумів з того всього може процентів п’ять. Але основну інформацію я зрозумів. Серце корабля – це мозок, що продукує такі ж думки як і кожна жива істота, підключений до усіх систем корабля і займається пов-ним контролем за ними, а також виконує накази капітана.

- Яка назва корабля – запитав я трохи відійшовши від хвилювання

- Œœ²dž≠ǁɋɎɎ-3655-4598-9821ʂʣ - пролунало у відповідь

- Нічого собі, а складнішого нічого не можна придумати?

- Це шифр планетарної системи…

- Стій, стій стій! – не потрібно пояснювати, - а капітан може перепрограмувати корабель?

- Так.

- Супер, був у мене персональний комп’ютер, а тепер персональний корабель!

- Та голограма, що з» явилася посеред каюти що це?

- Це голографічний зв’язок з головним кораблем.

- Зрозуміло! А де зараз він знаходиться

- Супутник планети ʘʊʌʍʤ - 354

- Не густо. На якій відстані знаходиться головний корабель в земних одиницях?

- 8,48 астрономічних одиниць

- Це в межах Сонячної системи! – вигукнув я, але знову знітився, отже вони зовсім по-руч і невідомо як швидко зможуть сюди прилетіти

- 48 годин, - перервав хід моїх думок корабель

- Що 48 годин?

- Час польоту від головного корабля.

- А як називається цей супутник на планеті Земля?

- Титан

- Ясно! Давай надалі всю інформацію ти будеш видавати на земних одиницях вимірю-вання!

- Добре! – сухо відповів корабель

Весь час цього діалогу мене не покидала думка – невже це насправді? Невже і справді я спіл-куюся з мозком космічного корабля. А якщо я зараз прокинуся і все зникне? Але ситуація вимагала негайних дій, а не сумнівів. Для початку потрібно було кудись заховатися. Перше, що мені спливло на думку – це Венера.

- Обшивка корабля може витримати атмосферу Венери? – знову звернувся я до корабля

- Так.

- Тоді курс на Венеру.

- Вносити коригування курсу може тільки капітан корабля. Надай код ідентифікації свого доступу – пролунало в голові

Оце так!

- Протокол досліджень не містить пункту приземлення на Венері, - заперечив той

- Тоді введи цей пункт у протокол - відрубав я.

- А нас можуть якось відслідкувати?

- Кожних 15 хвилин на базу відправляються точні координати місцезнаходження корабля

- Негайно відключай всі системи зв’язку, все що може нас видати

- Надай код ідентифікації – знову пролунало в голові

- Та який код!!! Мене викрали і ледве не розмазали мозок по стіні!!! А тобі ще код пода-вай!!! – вже кричав я не стримуючи емоцій

- Що сталося з капітаном? Я не можу зв’язатися з ним.

- Він помер.

- Протокол консервації корабля запущений, формую негайний звіт про екстрену ситуа-цію для головної бази – слова навігатора вмить вивели мене зі ступору.

- Чекай чекай, який звіт?!! Ти що з глузду з їхав? – вже верещав я. Яка головна база? Вони мене вмить в розхід пустять!

- Невідома істота, від тебе надходить дуже сильний потік ментальної енергії який переш-коджає роботі системам корабля. Я маю дезактивувати тебе до прильоту допоміжного транспорту.

- Ах ти ж іржава бляшанка!!! Вже один спробував дезактивувати! – я вже не контролю-вав свій гнів. Занадто багато подій сталося зі мною протягом пів години щоб спокійно це все сприй-мати. Я кинувся до пульту щоб рознести його на друзки, проте прямо переді мною він зник… Як і зникли думки корабля з моєї голови…

Гнітюча тиша навколо. Ні звуку… Навіть світло потьмяніло в каюті… Екрани погасли і я опини-вся знову як і спочатку в кімнаті з сірими стінами.

- Агов, бортовий комп’ютер, чи як тебе там? – тремтячим голосом запитав я злякавшись власного голосу. Він пролунав якось глухо і невпевнено.

Відповіді не було… Нічого не було – я це відчув просто підсвідомо. Безвихідь та самотність на-кинулися на мене зі всіх сторін шматуючи свідомість на клапті неконтрольованих думок.

- Що робити? Що робити?!! – стугоніло в голові.

Нічого путнього в голову не приходило. Та й що може прийти коли навколо твориться стільки подій, які ні в які ворота не лізуть. Надмірна емоційність та виснаження давалися взнаки – мить і я відчув як підлога вислизнула в мене з під ніг…

- Чорт, я не встиг нічого зробити! – тільки промайнула думка…

IV

Свідомість поволі поверталася… Ледве ледве відкривши очі я знову побачив сірі непривабливі стіни. Сил вистачило тільки на кліпання повіками.

- Так я живий і це вже добре – спробував підбадьорити себе позитивною думкою.

- Гей, бортовий комп’ютер – тиша у відповідь.

Я взагалі ніколи не відчував такої тиші. Це була навіть не тиша – вакуум, повний вакуум… Ну звісно ж вакуум, ти ж в космосі – навколо пустота, космічна пустота. Все свідоме життя я мріяв про космос, космічні подорожі, інші планети. Ось і збулася твоя мрія!!! Насолоджуйся!!!

Ох не такої насолоди я чекав від цієї мрії, зовсім не такої. Опинитися на інопланетному кораб-лі під загрозою смерті, а потім ще й залишитися наодинці з тим самим довгоочікуваним космосом, якому абсолютно все одно на мене…

Безвихідь, безвихідь….

Невже отак закінчується життя? Сірі стіни, тиша і самотність… Свідомість знову поволі почала втікати від мене. Немов соломинка для потопаючого остання думка чіплялася за обривки свідомості, не хотіла відпускати її ні в якому разі. Ні це не кінець, не може це все закінчитися так… Невідома сила стиснула груди видавлюючи останні крихти повітря з легень. Найгірше те, що я не міг поворухнути навіть пальцем. Спочатку страх, а потім апатія огорнули ледве живе тіло в свої слизькі обійми… Та думки вперто крутилися в голові шукаючи хоча б натяк на вихід.

Хоча, що це? Ледве помітна думка торкнулася мого мозку – не моя думка…

- Бортовий комп’ютер – полегшено видихнув я.

Радість вмить змила апатію та страх – я не один, я не один.

- Ти мене чуєш? – відповіді не послідкувало, проте я чітко відчував його.

Таке враження що він також був без свідомості. Комп’ютер зі свідомістю?! Що ти верзеш? Та не комп’ютер це, а швидше всього штучний інтелект чи щось подібне – хіба тих інопланетян розбе-реш?

Поволі картина почала прояснюватись. Я намацав ніби базу даних корабля де знаходи-лася повна інформація про корабель, його стан, можливості, завдання і таке інше. Як же її система-тизувати щоб виділити основне? В цих терабайтах інформації я буду розбиратися роки якщо не де-сятиліття. Не встиг я про це подумати як невідома сила ніби втиснула цю всю інформацію мені в мо-зок. Нестерпний біль скував голову розриваючи її на шматки. Сірі стіни знову почали пропадати з поля зору розчиняючись в просторі, а на зміну їм увірвалася безмежна чорнота космосу з колючими зірками та нестерпним холодом…

- Ну це вже точно кінець – востаннє пробурмотів я собі під ніс.

Та кінець ніяк не приходив, натомість в пошматованому мозку почали з’являтися купа даних про навколишнє середовище…

- Це дані з датчиків корабля! Якимось чином я підключився до бази даних корабля і те-пер в онлайн режимі зчитую всю потрібну інформацію! Оце так – я можу ним керувати!!! Так спокій-но, без ейфорії.

Потік інформації нахлинув на мене звідусіль, але, на диво мій мозок з легкістю оброб-ляв його та автоматично систематизував поволі вимальовуючи чітку картину реальності. Він ніби існував окремо від мене… Ситуація поки що була стабільна – ніщо не віщувало біди, проте інстинкт самозбереження не переставав попереджати про небезпеку. Нестандартні ситуації завжди виводять його з рівноваги, а сьогоднішня пригода тим паче.

- Це все добре, але треба діяти – вже вголос сам собі сказав я. Негайно треба сховати-ся щоб зібратися з думками. Та голограма все бачила і зрозуміла – однозначно в мій бік вже летить «допомога». Але де сховатися? Яким чином? Відповідь прийшла ніби сама собою. Подалі від Землі, чим далі я буду тим більший об’єм простору прийдеться прочісувати моїм «знайомим». Перше що спало на думку - Венера. ЇЇ потужний шар хмар сховає набагато більший об’єкт ніж мій науково дос-лідний корабель. Я помітив що знаю про нього майже все, а найголовніше принципи управління та керування польотом. Той зерк зробив щось неймовірне з моїм мозком і тепер він працював у сотні разів швидше та ефективніше. Це неабияк насторожувало, хоча і страшенно підігрівало інтерес до всього нового навколо мене.

Я з легкістю проаналізував стан двигунів, чи то пак силового поля, що приводило в рух ко-рабель. На диво принцип був неймовірно простий – чи, можливо, так мені тільки здавалося… Та по-при все це корабель плавно рушив геть від планети, моєї рідної планети – такої гарної та привабли-вої…

Мить і я вже проаналізував маршрут на Венеру – він складав всього дві години! Дві години і я на Венері! Поволі збудження проходило і я мимоволі замилувався голубою сферою Землі, що поволі віддалялася на головному екрані. Тільки тепер я відчув холод який почав дошкуляти моєму тілу. Виявилося що за всім цим спектаклем я зовсім забув що продовжую лежати на холодній підлозі ка-юти не в змозі поворухнутися. Зібравши себе в кулак я ледве підвівся, запаморочення не проходило – тіло було настільки виснажене що не слухалося мене. Чого не можна було сказати про мозок – миттєво зреагувавши він підняв з бази даний весь об’єм медичної інформації і за секунду над моїм тілом вже чаклували маніпулятори. Обслідування тривало буквально хвилину – маніпулятори зникли і силове поле огорнуло мене навколо ніби немовля. Тепло та спокій поволі поверталося до мене ку-таючи в сон…

- Треба слідкувати за польотом – спливла остання думка в голові….

V

Теплий безтурботний сон колисав моє тіло, але не міг справитися з шаленим мозком. Через дві години він змусив мене прокинутися, тим більше перед кораблем вже красувався брудно-жовтий диск Венери. Хвилювання охопило мене перед таким грандіозним видовищем… Мозок безперервно аналізував дані польоту постійно коригуючи курс відносно орбіти планети. Як не дивно, але кора-бель дуже м’яко увійшов в верхні шари венеріанської атмосфери не відчуваючи жодного спротиву. Потужна хмарність вмить довела видимість до нуля. Миттєво датчики переключилися на інфрачерво-не зображення плюс рентгенівське випромінювання дуже серйозно допомагало в орієнтуванні. Пово-лі почала проявлятися поверхня – оплавлені базальтові буруни налягали одне на одного тягнучись вище та вище. Кілька порепаних кратерів вулканів також виділялися на туманному горизонті – туди я і направив корабель. Кращого прихистку годі й шукати – кратер вулкану прекрасно сховає в собі невелике зернятко мого корабля. Кілька хвилин і ледь помітний поштовх попередив про вдале при-землення, чи то пак привенерення. Сили знову швидко покидали мене і я нашвидкуруч вимкнув усі системи корабля крім внутрішнього забезпечення. Поле надійно прикрило корабель від стороннього ока, а постійна задимленість кратера прекрасно допомагала моєму маскуванню. Нарешті я спокійно видихнув і знову пірнув у глибокий сон. Невідомо скільки він тривав, проте прокинувшись я відчув себе просто на сьомому небі від щастя. Сили повністю відновились, думки нарешті стали на свої міс-ця і найголовніше прийшов довгожданий спокій.

Мої набуті можливості не переставали дивувати. Виявляється, я міг будь коли зв’язуватися з кораблем, а точніше постійно його контролювати. Ця можливість просто неперевершена – купа інфо-рмації була доступна одразу. Ввімкнувши головний екран я спробував роздивитися навколо. Похму-рий венеріанський день увірвався в каюту заповнюючи кожен куточок жовто-зеленим світлом. Оплавлені кручі кратера грізно нависли над кораблем, отруйні гази клубилися навколо зі свистом вириваючись з надр планети. Гнітюча та одночасно грандіозна картина. Ті фото Венери що я бачив на Землі аж ніяк не могли конкурувати з оточуючою реальністю. Надпотужний тиск робив з нижніми шарами атмосфери шалені речі – це вже був не газ, а майже рідина і навколишні валуни розмивали-ся в цій димці. Я спробував згадати побільше інформації про планету, але мозок мене випередив… З цим щось треба було робити – я майже не контролював його. А хто тоді цей «Я»? В мене роздвоєння особи? Тільки в психа перетворитися не вистачає… Дійсно, як це сталося? Мозок працював окремо від моїх відчуттів та побажань, але все в межах інстинкту самозбереження. Мінімальна небезпека відразу ним виявлялась та попереджалась – такий собі тілоохоронець. Тоді хто я без нього та для нього? Просто вмістилище для забезпечення його функціонування? Нічого собі – рабовласницький лад повернувся знову на грішну землю? Чи, можливо, він нікуди і не зникав? Але якщо зараз я ана-лізую цю ситуацію значить є і інший орган контролю… Душа?.. Совість?.. Здоровий глузд?.. Як це не називай – воно є і функціонує! А ще кажуть щоб відчути душу треба в церкву іти. Яке там? Просто треба злітати на Венеру, а по дорозі заскочити до інопланетян щоб вони винесли тобі мозок і, вуаля – ти відчув що в тебе таки є душа!!! Все просто, але чомусь зовсім не смішно. І дійсно я чітко відчув як в мені паралельно течуть думки двох напрямків – чисто матеріальний та моральний чи то пак ду-ховний. Час від часу вони стикалися в протиріччях «дивлячись» на ту саму ситуацію з різних боків, хоча матеріальний напрямок перемагав в силу свого потужного почуття самозбереження. Все в ньо-му крутилося навколо цього відчуття – вісімдесят відсотків енергії направлено на забезпечення ком-фортних умов для фізичного тіла. От і тепер він майже грубо відігнав всі інші думки нагадавши що організм вже невідомо скільки часу не поповнював сили, тобто не харчувався. І, дійсно, шлунок аж у вузол скрутився - востаннє я їв на Землі, на березі спокійної прохолодної річки… Як це було дав-но… І далеко… Груди стиснула невимовна нудьга – який би не був фантастичний та захоплюючий пейзаж навколо з рідною Землею йому не зрівнятися ні на йоту! Але реальність є реальність – трима-ти себе в тонусі першочергове завдання. Поповняти власні сили зараз це основне завдання, але чим поповняти? Холодні сірі стіни корабля навряд чи були їстівними. А чим харчувалися мої поневолюва-чі? Мить і вся інформація в мене як на блюдечку, та інформація також не їстівна. Незважаючи на те, що зерки теж належали да вуглецевих форм життя їх раціон зовсім не підходив гуманоїдам. Набір ферментів необхідних для травлення кардинально відрізнявся – все із-за різних умов виникнення та проживання. Як не дивно вони пішли від життєвих форм які ближче всього нагадували земних тра-воїдних – зебр, антилоп, оленів. Та в силу природніх болотних умов рідної планети вони не були парнокопитними, а швидше відносилися до плазунів та водоплавних рептилій за цією ознакою. Мене ледве не вбили вегетаріанці! Чого тільки в цьому житті не стається… Усмішка з’явилася на обличчі від подібних роздумів, та голод не чекав… Швиденько занурившись у ментальні надра корабля я гарячково шукав будь-яку інформацію про харчування інших видів істот. Раз вони займаються ви-краденням гуманоїдів, значить мали б подумати про їхнє забезпечення. Хоча з рівнем їх гуманних «досліджень» мало хто, напевне, доживав до законного обіду… Незважаючи на мій скептицизм вирі-шення проблеми знайшлося доволі швидко. Зерки просто штучним шляхом створювали живильну субстанцію з необхідними жирами, білками та вуглеводами для гуманоїдів і цим обмежувалися. Так сталося і зі мною – хвилина і зі стіни виплив стіл з тарілкою. Чи вірніше не стіл, а квадрат силового поля на якому знаходилася тарілка та ложка.

- Хоча б у посуді ми не розійшлися, - вже вголос задоволено додав я.

Стільця не було і його також прийшлося згенерувати з силового поля. Присівши на нього я

взявся до страви – ні смаку ні запаху… Ну нічого робити – зате поживно, те що тепер найне-обхідніше. Не довго думаючи я запроторив вміст тарілки до шлунку і з задоволенням відчув ситість, хай там як, але ця каша поживна та енергетична.

Вже з припіднятим настроєм я знову вглядався в головний монітор. Навколо нічого не зміни-лося – брудно-жовтий газ поволі стелився по землі від страшенним тиском навколишньої атмосфери, яка на 90 відсотків складалася з вуглекислого газу та парів сірчаної кислоти. Мене трохи покороби-ло від думки що може зробити така атмосфера зі мною, але за хвильку заспокоївся. Мій «внутрішній світ», а точніше травний тракт не сильно відрізнявся від навколишнього середовища. Хіба що замість сірчаної кислоти на Венері в мені була соляна кислота, яка тепер розправлялася з моїм обідом разом з ферментами розкладаючи його на енергетичні цеглинки так необхідні моєму організму. Ну і темпе-ратура тіла трохи нижча за навколишню в разів десять дванадцять. Так що все в цьому світі віднос-не.

Мозок знову відігнав мої філософські думки вимагаючи уваги. І все правильно робив. Вияв-ляється, бортові системи корабля та обшивка не могли вічно стримувати шалений фізичний та хіміч-ний натиск атмосфери Венери. Потрібно виробляти подальший план.

Перше що спало на думку це чимдуж повернутися на Землю. Там спокійно, все відомо і без-печно. Звідки ти взяв що там безпечно? 1000 відсотків зерки вже давно перекрили всі доступи до Землі… Проблемка, виходить шлях на рідну планету мені заказаний. Що ж тоді робити? Мій корабель всього лиш науково-дослідне судно розраховане на переміщення на невеликі відстані між планета-ми. Як для землянина воно просто фантастичне, але як на теперішню ситуацію нічого особливого. Добре, якщо гіпотетично на Землю мені ніяк то, можливо розвідати ситуацію на Титані? Бортовий комп’ютер корабля чітко відповів що, материнський корабель зерків знаходиться саме там. Та знову ж таки в зв’язку з моєю позаштатною ситуацією він може і змінити дислокацію – поближче до Землі наприклад. До речі про бортовий комп’ютер, чи вірніше штучний інтелект. Я так і не зміг зрозуміти що він є насправді – не було часу, але коли я його ментально атакував той просто вимкнувся час від часу ніби прокидаючись на хвильку і знову пропадав. Як не крути зараз було не до нього – він мені не заважав і це вже було добре, а те що я можу його ментально приструнити давало неперебо-рну впевненість у власних силах.

- Значить Титан – сам собі вголос дав наказ встаючи з досить комфортного силового сті-льця.

Миттєво він разом зі столиком зник в стіні, а навпроти головного монітору з’явився

повноцінний пульт управління кораблем вже відомий мені кожною своєю кнопочкою. Знову ж таки завдяки моєму невтомному, віднедавна, мозку. Спосіб управління я засвоїв без проблем тим більше що всі налаштування без проблем змінювалися для кращого комфорту керуванням цим фан-тастичним засобом. Та порившись трохи в базах даних я зрозумів що це один з найпростіших з літа-льних апаратів зерків. Про військові кораблі і мови не йшло – там все на порядок вище та серйозні-ше. На те вони і військові кораблі… Що цікаво іншої інформації про їхню цивілізацію я не знайшов – напевне, тут зберігалися дані тільки для наукової діяльності і крапка. Ну й на тому дякую!

Попередня перевірка корабля пройшла успішно. На хвильку я зупинився, ще раз проаналізу-вав ситуацію і ледве видихнувши послав ментальний сигнал кораблю. Він слухняно піднявся на кі-лька сантиметрів від поверхні і різко рвонув вперед ледве не влетівши в стіну кратера вулкана.

- Та що ж ти робиш?! – вихопилося в мене.

За мить я зрозумів що сам винен в цьому не виставивши критерії польоту і корабель

виставив їх сам…

- Уважніше з цією технікою треба – вже сам собі скомандував я і що подібного не стало-ся ще

раз кілька хвилин політав заходячи на віражі під різними кутами та швидкостями. Він слухав-ся ідеально – залишалось тільки відточити майстерність на практиці.

Глянувши вверх на брунатно-жовте небо Венери я сам собі скомандував:

- Ну, Боже, допомагай!

Корабель знову рушив вперед, але вже повільно набираючи швидкість потрохи

Піднімаючись в висоту. Густа хмарність вмить окутала корабель. Тепер вже я без проблем пе-реключився з візуального огляду і все стало на свої місця. Ще мить і чорнота космосу увірвалася в мою свідомість. Я аж здригнувся від несподіванки – вируючі хмари зникли, а на зміну прийшла кри-шталева пустота космосу. Великі зірки вже не були такими колючими як перший раз, а скоріше на-впаки, вже ласкаво підморгували. Корабель отримав наказ на прокладання курсу на Титан. Він ви-явився позаду нас – так що по пологій дузі ми вирушили в його напрямку. Якраз це і допомогло в наступну секунду. Головний монітор несподівано засвітився і на мене витріщилися жовті очі зерка. З динаміків полетіла купа свистячих звуків. Після першого знайомства з зерками мій мозок вже опану-вав цю мову і тепер я чітко зрозумів що від мене вимагають. Та сіра істота слиною стікала від нена-висті до мене вимагаючи негайно зупинитися і здатися їм. Інакше мене чекали не найприємніші миті мого життя. З цим я точно не міг погодитися і рвонув корабель геть від планети. Благо що він вже майже закінчив розворот і ми понеслися стрімголов геть. Планета швидко зменшувалася на бокових моніторах, але переслідувачів я ще не бачив. Тай не дивно – локатори корабля не були призначені для військових потреб і радіус дії в них був мінімальний. Та я і так розумів що в мене на «хвості» вже висять зерки з зовсім не дружніми намірами. Поки була пауза я спробував зібратися з думками, та враз корабель здригнувся і почав втрачати швидкість. Я ясно відчув накази що надходили не від мене:

- Прокинувся зараза! – зашипів я розуміючи ситуацію.

Бортовий комп’ютер сам чи за допомогою моїх переслідувачів увімкнувся і перебрав

управління на себе. Це точно не входило в мої плани. Ще на планеті я наткнувся на інформа-цію щодо синхронізації штучного інтелекту з системами корабля і тепер негайно втрутився в його роботу. Все доволі просто – я змоделював надзвичайну аварійну ситуацію на кораблі і коли борто-вий комп’ютер відволікся на її локалізацію, кинувся в атаку. А саме, надіслав йому такої сили мен-тальний удар, що той вмить знову відключився. Корабель знову ринувся вперед, тим часом я взявся повністю заблокувати штучний інтелект щоб попередити форс мажорні ситуації. І тут мені відкрилася додаткова інформація, яка знаходилася безпосередньо в блоках пам’яті мого суперника. Виявляєть-ся мій корабель був набагато потужнішим, а штучний інтелект примусово применшував його можли-вості в зв’язку з тим що вченим така потужність та маневреність ні до чого. Миттєво блоки були зняті і пульт замиготів різнокольоровими вогниками та сигналами. Потужність систем різко зросла і розхід енергії звісно також. Але мене це не хвилювало – корабель втричі швидше метнувся вперед і три червоні вогники кораблів моїх переслідувачів зникли з моніторів.

- Ось так набагато краще! – з задоволенням потягнувся я.

Хоча святкувати перемогу було ой як рано. Я розумів що в відкритому космосі я як на

долоні і якщо відірвався від цих переслідувачів – прийдуть інші, набагато серйозніші. Потріб-но негайно змінювати плани. Раз вони відслідкували мене на Венері то на Титані зустрінуть зі всіма «почестями»… Куди далі? Між мною і Титаном нічого не було. Земля і Марс знаходилися зліва і спра-ва від мене. Ніякого сховку. А якщо розвертатися вліво чи вправо зерки миттю мене перехоплять на півдорозі.

- От чорт! Хоча, як я міг забути! Астероїдний пояс між орбітами Марса та Юпітера! Не дуже

серйозний, але прихисток. Прочесати сотні астероїдів швидко не вийде! І вже у святковому настрої знову кинувся вперед у чорноту космосу під захист безформних каменюк поясу. Та до них ще треба було долетіти. Навіть з втричі більшою швидкістю мого корабля шлях займав 2,5 години. Година вже промайнула – залишилось ще хвилин 80-90. Космос позаду був спокійний, та це тільки насторожувало. Мої переслідувачі точно не відмовилися розпилити мене по космосу на атоми. І вони не заставили себе довго чекати. Вже справа а не ззаду з’явилися ненависні три точки. Динаміки попереджувально писнули, на моніторах з’явилися дані про моїх доброзичливців. Це вже були кора-блі охорони – озброєні точно не рогатками. Єдиний плюс – запас ходу як і в мого корабля. Їхня фу-нкція полягала в патрулювання навколишнього простору біля материнського корабля, а не глибокі рейди вглиб космосу. Хоча й невеликий плюс, але плюс. Час тягнувся дуже повільно, проте мої пе-реслідувачі також наганяли мене не швидше. Я промоніторив усю доступну інформацію по кораблю на випадок якихось схованих можливостей, але марно…

Навігаційна карта вже показувала що мій корабель увійшов в межі астероїдного поясу, але як не прикро ніяких астероїдів навколо не було. Не так я собі представляв цей пояс – це не скупчення величезного каміння на кожному кроці, а всього на всього поодинокі брили на великих відстанях одне від одного. Ну що ж, я намагався – залишається надіятись що мої переслідувачі не одразу знищать мене а спробують захопити в полон. Можливо, тоді ще з’явиться спосіб вийти сухим з води – про мої нові можливості вони не знають…

Корабель так само ішов на крейсерській швидкості – переслідувачі поволі перебудовувалися в півмісяць, намагаючись обійти мене з флангів.

- Будете брати на абордаж значить. Звісно, навіщо нищити свою власність заради яко-гось

гуманоїда.

Центральний корабель потрохи пішов вперед наближаючись з правого флангу. Та за мить сліпучо-зелений промінь, ніби нізвідки, перетворив його в хмарку газу. Мій пульт тривожно за-пищав мигаючи різнокольоровими попереджувальними вогниками. Та вже було пізно – мигнувши ще раз він погас зовсім. Системи корабля одна за одною вимикались не зважаючи на мої команди. Як-ась невідома сила втрутилась в мою безнадійну ситуацію…

- Материнський корабель! – спливла думка, - вони спеціально заманили мене під нього, але

навіщо тоді знищили корабель охорони?

Тим часом два інших корабля негайно кинулись врозтіч. Ситуація взагалі зайшла в глу-хий кут. Мій корабель продовжував дрейфувати без жодного керування, ледве чутний поштовх ви-вів мене з заціпеніння – швидкість почала збільшуватись… Якась сила захопила мене і тягла кудись в невідомість. Ще кілька хвилин і в просторі з’явилось ледве помітне світіння.

- Що це може бути? - бурмотів я собі під ніс

Ще за мить думка осінила мене – це був шлюз космічного корабля! Але чому я його не

бачив на радарах? Раз не бачив значить не бачили і зерки… Але пришили їх а не мене…

З такими невеселими думками я поволі перемістився в шлюз. Навколо ні душі. Чужих думок також немає… Чекати далі чи виходити? Нічого робити – дав команду відкрити вихідний шлюз.

Мене зустріла гнітюча тиша та запустіння. Мутний метал та ледве помітні ліхтарі на стелі.

- Агов! Є тут хто? – тиша.

Кілька коридорів тонули в темряві крім одного. Значить мені туди. Кроки голосно віддавались

ехом між порожніми стінами, позаду один за одним гасли ліхтарі. Мене ніби вели кудись в не-відомому напрямку. Ще радіючи від несподіваного звільнення від зерків я веселіше направився впе-ред. Таке враження що мій шлях тривав годину – коридори зміняли одне одного ширші, вужчі, вищі, нижчі… Аж поки я ну увійшов у простору каюту. Так як і по всьому кораблю тут було пусто – ні ду-ші. Враз ніби промінець в пітьмі з’явилася думка.

- Лінкор Рід вітає тебе гуманоїд! Згідно твоєї ментальної матриці ти перебував у небезпе-ці.

Лінкор Рід попередив замах на життя гуманоїда 7 рівня розвитку. На жаль енергетичні запаси корабля повністю вичерпалися. Зараз я архівую всі бази даних та надам доступ до

них тобі згідно рівня допуску. Після закінчення архівації штучний інтелект Лінкора Рід закін-чить існування в зв’язку з повним розрядом енергосот. Успіхів тобі гуманоїд!

Думка зникла як і прийшла.

- Зачекай зачекай! – вже кричав я. Як закінчить існування? Ти про що?

За мить в мій мозок чітко вкарбувався код доступу до баз корабля. Ще кілька секунд і все

стало на свої місця. Штучний інтелект корабля витративши на моє спасіння всю енергію мав відключитися назавжди, так як запаси енергії дійшли до нуля.

- Ще одна смерть із-за мене?! Е ні, такого не буде! Чимдуж приєднався до бази даних корабля

і ввімкнув свій мозок на повну потужність. Терабайти інформації кам’яною брилою накрили мене повністю. Не намагаючись сортувати її я хаотично шукав потрібну мені директорію.

- Довго, дуже довго, - підганяв я себе.

Нарешті мої нейрони вхопилися за потрібний пласт. Вже паралельно я продумував подальші

кроки.

- Нічого не забудь! Інакше все піде прахом і ти разом з кораблем, - стугоніло в голові.

Нарешті наді мною ніби з повітря з’явилися медичні маніпулятори і силове поле огорнуло

тіло. Я полегшено зітхнув і кинув останню думку в бік помираючого штучного інтелекту на-вздогін, намагаючись дотягнутися… І дотягнувся!

VI

Свідомість поволі поверталася. Знову втікала, але поверталася. Якісь ледве чутні уколи в різ-ні частини тіла заставили кліпнути повіками і перш ніж я відкрив їх ледве чутна думка просочилася крізь пітьму безпам’ятства:

- Як ви себе відчуваєте?

- Нормально,- навіть не задумуючись відповів я, - а хто ви?

- Медичний консультант лінкора Рід

- Лінкор Рід! – вихопилось в мене, - а штучний інтелект? Що з ним?

- Все в нормі. Він функціонує в обмеженому режимі. Ваше донорство врятувало його іс-нування та існування інших допоміжних ментальних матриць корабля.

- Донорство?

- Звісно! Ви в останній момент змогли підключитися до енергоресурсів корабля і своєю

власною енергією зарядили батареї корабля для життєзабезпечення його систем.

- Згадав, згадав.

- Маю сказати ви дуже ризикували. Така процедура швидше всього мала висмоктати всі енергозапаси вашого організму. Надто велика різниця в енергозабезпеченні мнемоматриць корабля і продуктивністю вашого тіла. Ви були за крок від клінічної смерті, але не переступили цей поріг, сен-сори медичного блоку фіксували дуже дивні результати альфа ритму вашого мозку. Це продовжува-лося дві години, а потім криза перейшла у фазу сну.

Тільки тоді ми змогли вам допомогти фармакологічно – підтримати життєві функції організму штучно.

- Можна мені поспілкуватися з ШІ?

- Я слухаю вас, - з’явилась думка в голові.

- Ти живий!

- Так. Я вперше за 6237 років зустрічаю таку самопожертву. Ви не повинні так ризику-вати.

Життя гуманоїда 7 рівня не коштує навіть флотилії лінкорів, не те що одного.

- Забагато смертей як на мене одного за день.

- Я не розумію вас.

- Та це я про своє. А чому ти називаєш мене гуманоїдом 7 рівня розвитку?

- Згідно вашої мнемоматриці, - ледь не здивовано відповів той. Згідно градації Ради гу-маноїдів Фаетону ви займаєте саме 7 рівень – найвищий. Хоча мед блок дуже переймається станом вашого здоров’я.

- Так так, - перебив його другий схвильований голос в моїх мізках.

- Зі здоров’ям в мене все нормально, не переймайтесь. Вашому існуванню вже нічого не загрожує?

В повітрі повисла пауза.

- Так чи ні?

- Ви тільки відстрочили наше припинення існування. Заряд батарей основної рубки 0,012 відсотків. Цього вистачить…

- Зачекай зачекай! А батареї корабля на якому прилетів я?

- Гарна думка, але я не можу задіяти робототехніку із-за надто малого заряду батарей.

- Так я сам можу їх демонтувати! – встаючи з ліжка вже вголос вигукнув я.

Мої нові знайомі наперебій кинулися мене переконувати в протилежному:

- Ви не повинні цим займатися! Це не ваш профіль робіт!

- Та який профіль! Це не обговорюється!

Вже стоячи на ногах я відчув як підлога втікає з під ніг, але вчасно притиснувся до стіни.

- Ви ще дуже слабкі для фізичних навантажень! - вигукнув мій кіберлікар.

- Нічого страшного. В тебе є стимулятори?

- Так, але в вашому випадку…

- В моєму випадку вони мені необхідні! Це наказ! – відчуваючи їхню повагу жорстко від-повів я.

- Я виконаю ваш наказ, але маю попередити про наслідки…

- Трохи пізніше ми з тобою поговоримо про наслідки, – вже лагідніше обірвав я

Маніпулятор беззвучно з’явився зі стіни і ледве чутний укол я відчув у себе на передпліччі. Невпевненим кроком прослідував до дверей і вийшов у коридор.

- Зорієнтуй мене, будь ласка, - попросив я.

Тієї ж миті план корабля чітко відпечатався в моєму мозку. Я ніби народився тут – з такою впевненістю закрокував по коридору. Стимулятор вже почав діяти і кроки стали чіткі та впевнені.

В силу повного відключення корабля пішки прийшлось іти хвилин п’ятнадцять. Вже підходячи до вихідних шлюзів штучний інтелект звернувся до мене:

- Від шлюзів до силової установки відстань невелика, можна скористатися візком

роботів-вантажників які знаходяться в шлюзових відсіках.

- Слушна думка.

Я вже демонтував батареї з корабля зерків як мій кіберлікар знову занепокоєно звернувся

до мене.

- Як ваше самопочуття?

- Добре.

- Вам вкололи дуже сильний стимулятор, можуть бути побічні ефекти

- Все в нормі. Побічних ефектів за останні 48 годин я пережив немало. Думаю і ці мене не звалять.

- Ви дуже вольова людина з зовсім іншим психотипом ніж у жителів Фаетона.

- Тому що я не житель вашого Фаетона. І взагалі, де знаходиться цей ваш Фаетон?

- Він навколо нас, - здивувався лікар

- Не зрозумів?

- Навколо нас уламки Фаетона.

- Ти хочеш сказати, що астероїдний пояс це все що залишилося від вашої планети?

- Саме так. В результаті невідомого нам катаклізму планета розвалилася на куски.

- А екіпаж? Де дівся ваш екіпаж.

- Вони всі на рятувальних шлюпках кинулися на допомогу.

- І що?

- Ніхто не повернувся.

- А інші кораблі? Залишилися інші?

- Ні. Всі хто наближався до району катастрофи просто зникали. Ми залишилися тільки із-за того що виконували наказ капітана.

- Круто! А коли це сталося?

- 6115 років тому

- Скільки?!! Ці всі тисячі років ви бовталися на орбіті?

- Ми виконували наказ, - чітко відрізав той.

Я зрозумів, що далі розмову краще не продовжувати. Дана інформація просто пошма-тувала мій мозок. Шість тисяч років тому тут була цивілізація такого рівня! На Землі ще тільки заро-джувалось людство. Чи може не зароджувалося? Після всього того що зі мною сталося я чомусь пе-рестав вірити офіційним версіям виникнення нашого світу.

Демонтовані батареї вже були завантажені на візок і я, створюючи неймовірний гуркіт,

направився до силового блоку корабля. Транспортування пройшло успішно, а от монтаж зер-ківських батарей прийшлось робити через допоміжні перехідники. Як не як шість тисяч років пройш-ло і батареї «трошки» змінились. Поки я займався цією марудною справою мені на думку спала гар-на ідея. А якщо з корабля зерків зробити генератор. Досконально з ним ознайомившись я вже при-думав схему генератора, а допомогти мені мав мій давній знайомий бортовий комп’ютер корабля зерків. З цими думками я закінчив монтаж залишивши собі одну батарею для мого плану.

- Рід! – звернувся я до корабля, - батареї готові, підключай свої системи.

- Запускаю діагностику, - почув у відповідь.

- Довго чекати?

- Я майже закінчив. Все в нормі. Заряд батарей 0,8 відсотків.

- Не густо, - розчаровано зітхнув я

- Я, звісно, не мав права цього робити, але ви не екранували свій мозок і частина вашої інформації стала відома і мені, - винувато промовив Рід.

- І що?

- Мені відомо що ви не з Фаетону, а з іншої планети під назвою Земля. Конфлікт з іншою формою життя, досліди над вами… Згідно регламенту я мав би вас затримати щоб вияснити всі под-робиці. Так як, в силу мого становища, затримати я вас не можу в мене до прохання повернутися в мед блок для глибокого сканування вашого мозку та організму та вияснення всіх недомовок.

- Не зрозумів?

- Це військовий лінкор класу А. Перебування сторонніх істот на борту кваліфікується як агресія та спроба захвату фаетонського військового судна.

- Добре, але захопили якраз ви мене,- не відступав я

- Так! Ми керувалися уставом корабля де чітко прописано про надання негайної допомо-ги гуманоїду чи гуманоїдам яким загрожує небезпека.

- Патова ситуація. Ви мене врятували, але зараз я можу захопити ваш корабель, - спро-бував згладити я гострі кути нашої розмови.

- Саме так, - згодився Рід

- Добре, я згоден пройти ваше сканування, але які гарантії, що ви не ізолюєте мене і не знищите?

- Ви гуманоїд 7 рівня. Це найвищий рівень розвитку. Ми ні в якому разі не маємо права вас затримувати. Гуманоїди такого рівня здатні власноруч приймати

зважені правильні рішення.

Дипломатичний тон корабля повністю переконав мене в своїх словах.

- Що ж, добре, що я маю робити щоб між нами зникли всі непорозуміння?

- Прослідувати в мед блок та виконати необхідні інструкції.

- Без проблем. Надіюсь це не довготривала процедура?

- Глибоке сканування займає від 15 до 30 хвилин, - голос Ріда вже звучав знову впев-нено і спокійно.

Шлях до мед блоку я пройшов мовчки заглибившись в свої думки. Як все дивно та ефемерно виходить. Кілька днів тому я був звичайною людиною на планеті Земля, одним з 7 мільярдів. Сьогод-ні я за мільйони кілометрів звідти на військовому кораблі інопланетян цивілізація котрих зникла 6 тисяч років тому, спілкуюся з штучним розумом і маю йому довірити власне життя. Інстинкт самозбе-реження прямо верещав про небезпеку для мене, ну і для нього звісно. Але щось в глибині душі говорило про протилежне – ніякої небезпеки немає. Точно роздвоєння свідомості. Ті довбані зерки пошматували мене на славу. З такими невеселими думками я і увійшов до мед блоку. Тут нічого не змінилося. Думки кіберлікаря повернули мене до реальності.

- Можете лягти на кушетку

- Добре, - відповів я, а про себе подумав, - та не можуть вони зробити нічого поганого.

- Не хвилюйтесь. Ніякої шкоди дана процедура вам не принесе, - заспокоїв мій співбесі-дник.

Я ліг і спробував розслабитися. Наді мною з’явилося силове поле, м’яко огорнуло моє тіло і реальність зовсім непомітно вислизнула з моїх рук, чи то пак мозку…

Здалося, що пройшла доля секунди і я знову був при свідомості, проте тіло говорило про інше – м’язи затекли і потребували активності. Що я і зробив вставши з ліжка і поволі пройшовся по кім-наті. Тиша як завжди була моїм єдиним співрозмовником, але все одно я був у якомусь припіднятому стані ніби сталося щось приємне. Звідки взялося це відчуття невідомо…

- Як ви себе відчуваєте, - голос кіберлікаря відірвав мене від власних думок.

- Нормально. Цікаво дізнатись результати сканування, - одразу перейшов я до справи.

- Сканування пройшло успішно, але трохи довше ніж зазвичай. Я дозволив собі додат-кове сканування вашого організму виявивши суттєві відмінності в його функціонуванні.

- Що ви маєте на увазі?

- Ваш організм суттєво відрізняється від організму гуманоїдів Фаетону. Ці відмінності по-лягають в різних фізичних умовах на планетах Фаетон та Земля. Паралельно у нас з’явилася мож-ливість просканувати навколишній простір Сонячної системи щоб перевірити дані які надійшли від вас.

- І затратити купу енергії, - втрутився в розмову штучний інтелект корабля.

Я мимоволі усміхнувся. Відчутно було протистояння між ним та кіберлікарем корабля.

- Це необхідність, яка допомогла поставити всі крапки над і, - виправдовувався той.

- Отже? – спробував я розвести супротивників по різні кути рингу.

- Ситуація наступна, - перебрав на себе ініціативу Рід, - ви дійсно являєтесь гуманоїдом 7 рівня розвитку, але як це не дивно стали ви ним завдяки експериментам

які проводили над вами ті ворожі істоти яких ми ліквідували. А точніше, вони розірвали безліч сина-псичних зв’язків у вашому мозку і тепер у вас немає природнього стримування роботи мозку.

- Це плюс чи мінус? – не витримав я

- Як плюс так і мінус. Завдяки цьому ви перескочили гігантський пласт самовдосконалення який має пройти не одне покоління гуманоїдів щоб досягти подібних висот, з

іншого боку це величезний виклик для вас особисто. Тримати в рамках такий мозок надзвичайно складно і тільки від вас залежить в якому напрямку він буде працювати.

- Тобто зі звичайного гуманоїда вони зробили з мене гуманоїда 7 рівня за вашою класифікаці-єю? Як це може бути?

- Розумієте, при народженні гуманоїд вже володіє всіма досягненнями еволюції, проте відкри-ваються вони поступово в залежності від способу життя та вдосконалення

останнього. У вашому випадку все пройшло миттєво. Вони просто зруйнували всі природні бар’єри у вашому мозку і тепер все це стало вам доступно, але це настільки гігантський об’єм інформації, що на його осмислення потрібно невідомо скільки часу. Простіше кажучи ви не представляєте рівень ваших можливостей і має пройти немало часу щоб опанувати їх. Результат мільйонів років еволюції гуманоїдів в одному мозку…

Тиша на мить запанувала в моїй голові. Така інформація настільки ошелешила мене, що я не знав радіти від того чи плакати. Кіберлікар спробував розрядити обстановку:

- Щоб ви не надто переймалися шкоди вашому мозку вони не нанесли – фізичної. Але як буде надалі ми не можемо спрогнозувати, хоча негативних тенденцій я не

помічаю. Зовсім інша ситуація з вашими іншими внутрішніми органами, - спробував перевести він розмову в інше русло, - вони просто в плачевному стані…

- Що ви маєте на увазі? – занепокоївся я

- Вам 37 років?

- Так

- Згідно діагностики ваші внутрішні органи в дуже поганому стані відносно вашого фізичного ві-ку. Я так розумію основна вина лежить в неправильному харчуванні

організму. Діагностика виявила більше сотні отруйних речовин які не повинні знаходитися у ваших органах. Плюс рівень зашлакованості систем організму зашкалює. Ви просто планомірно знищуєте себе харчуванням.

Я лише оторопіло кліпав повіками… Лікар продовжив:

- В силу такої ситуації я взяв на себе відповідальність почати негайну наноочистку вашо-го організму, що протягом місяця приведе до відновлення нормального функціонування сис-тем організму до 80 відсотків. Подальший прогрес буде залежати від первинних результатів очистки. Загалом протягом року ваш організм має увійти в нормальне русло функціонування.

- Нічого собі! А чому так довго?

- Поки не пройде заміна тканин внутрішніх органів на клітинному рівні, - спокійно апелював лі-кар, - плюс ви, напевне, знаходилися довгий час під впливом силових полів

негативного спрямування. Слідів цього впливу також дуже багато. Складається враження, що на вашій планеті планомірно іде винищення гуманоїдів і знищення їх генофонду або його перепрограму-вання. Які ще цивілізації негуманоїдного типу проживають на вашій планеті?

- Тільки гуманоїди, - лікар взагалі загнав мене в ступор.

- Значить ви не володієте повною інформацією щодо їх проживання на вашій планеті, - чітко відрізав він.

- Ну чому? Бджоли, мурахи – вони також створюють свої «цивілізації», але це дуже низький рі-вень розвитку.

- Поясніть. Це гуманоїди?

- Ні, комахи.

- Інсектицидна форма життя? – уточнив той.

- Так

- Дуже стійка та небезпечна форма життя, але ви кажете, що вони на дуже низькому рівні.

- Так, на сьогодні вони самі ледве утримуються від негативного впливу на них антропогенних факторів.

- Негуманна ваша цивілізація ні до себе ні до інших, - нотки докори прозвучали в словах кібе-рлікаря.

Чути подібні слова від неживої істоти було вкрай неприємно. Спочатку я спробував заперечи-ти та потім просто нахилив голову згоджуючись з незаперечними фактами.

- Але повернемось до нашої ситуації. Вона стабілізована і, якщо ви будете слідувати моїм пора-дам, вам нічого не загрожує. Ваш тонус у пригніченому стані, та зважаючи

на ваші вольові якості – це цілком вирішувана проблема.

- Тобто ви цілий місяць не випускатимете мене з мед блоку? – ледь не заскавулів я.

- Навіщо? Вам введені нановіруси які природним шляхом виведуть всі отруйні речовини з вашо-го організму, також вони мають стимулюючий ефект для відновлення

організму і відбудови вражених ділянок – яких досить багато. То ж протягом місяця ви, максимум, будете більше втомлюватися так як левова частка енергії витрачатиметься на саме ці цілі.

- Прямо камінь з душі впав, - видихнув я, - значить я не є небезпечним для корабля?

- Так, згідно діагностики ви є гуманоїдною генетичною гілкою близькою до жителів Фаетону. Також згідно вашої психоматриці, незважаючи на весь негатив нашого лікаря,

ви є цивілізованою істотою, яка може знаходитись на борту лінкора Рід. Ласкаво просимо! – підсу-мував штучний інтелект корабля.

- Є тільки кілька побажань, - продовжив він, - я не знаю як допомогти, але пошукайте в своє-му мозку як екранувати свої думки. Ми їх постійно можемо прочитати, а коли

ви починаєте хвилюватись, то це призводить до збоїв мнемо поля корабля.

- Так ось як я зміг вколошкати інтелект зерківського корабля, - вихопилось в мене.

- Це дуже потужна енергія, а в вашому випадку ще й майже неконтрольована.

- Я виправлюсь, - пообіцяв я, - а тепер до справи. В мене є невелика ідея як з нашого поло-неного зробити генератор.

І встаючи зі стільця направився до входу.

- Ситуація з енергією таким чином не вирішить ситуацію, - спробував заперечити Рід.

- Але продовжить життя двом моїм товаришам, - обірвав я його на півслові.

Слово товариш дуже несподівано зачепило моїх спасителів. Це відчувалось у ледь помітному сплеску здивування та позитиву. Ментально передавалися не тільки думки

співрозмовника, а й його емоційний стан. А що б це все приховувати необхідно неабияк старатися.

За десять хвилин я вже зайнявся перебудовою зерківського корабля в генератор.

- Рід, дай мені доступ до енергосистеми корабля.

- Не дам

Я аж остовпів…

- Я теж хочу попрацювати, - прийшла за мить позитивна думка корабля.

- Виявляється, почуття гумору теж закладено в вашу програму?

- Звісно! Та й ніхто нам його не закладав. Я не штучний інтелект в твоєму розумінні. Не машина з мікросхемами. Я такий самий гуманоїд як і ти тільки багато років назад

в силу свого низького соціального становища вибрав інший шлях існування – відмовився від власно-го фізичного тіла, а мій мозок був інтегрований в бази даних та управління кораблем.

- Нічого собі! Серйозний крок в житті!

- Це рішення прийшло само собою. Я хотів бути корисним суспільству, оберігати та захищати його.

- Це твоє покликання?

- Якщо за 6 тисяч років не передумав – значить покликання, - не без гумору відповів Рід.

Я також посміхнувся відчуваючи неймовірну повагу до свого співрозмовника.

- А наш кіберлікар також гуманоїд?

- Звісно, на військових кораблях рідко монтувалися штучні системи управління в силу того що вони менш гнучкі в прийнятті рішень

- До речі, а як його ім’я? А то ми так і не познайомилися.

- Ведана, - прийшла відповідь вже від лікаря.

- І не його а її, - додав Рід.

- Здивований?

- Та не те слово, - тільки й видавив я з себе.

Якось на душі одразу стало тепло та несамотньо. Я не один в цьому безмежжі космосу, виявля-ється, крім мене є інші самотні душі, а можливо і не самотні? Що значить відстань чи час в цьому сві-ті? Кожен вирішує сам для себе – для когось хвилина як вічність, а для когось вічність як хвилина… Як можна проіснувати шість тисяч років в повній самотності?.. Для мене це ні в які ворота не лізло, а от для Ріда і Ведани – норма…

Тим часом Рід вже закінчив налаштування між кораблями і головний екран зерківського корабля знову засвітився веселими кольорами.

- Як рахуєш, що робити з штучним інтелектом зерків? Чи він також не штучний інтелект? –

запитав я.

- Ні штучний, його мнемо матриця чітко про це говорить. Найкраще максимально обмежити

функціонал і хай займається тільки генеруванням енергії.

- Тоді займися цим сам – в тебе це краще вийде ніж в мене. Я швидше згоджусь для того щоб знову його в нокаут послати.

- О так! Я вже бачу як ти над ним попрацював. Треба буде в майбутньому його трохи підлата-ти.

- За те що він ледве не віддав мене на поталу тим красунчикам – взагалі на метал піде, - іро-нічно відповів я

- Поменше негативу! – втрутилася в розмову Ведана

- Ну звісно, тепер я з ним цілуватися-обійматися маю, - продовжував шуткувати я.

- На вашій планеті всі такі гуманоїди чи це тільки нам так поталанило?

- В майбутньому, думаю, зможете переконатися власноруч і зробити висновки.

- Жду не діждуся, - продовжила Ведана, - зважаючи на те в якому стані ти потрапив до нас, роботи там для мене на кілька тисяч років вперед.

Ми всі втрьох вперше дружно засміялися з доречної думки. Атмосфера в кораблі стрімко теп-лішала, ставала якоюсь домашньою чи що… Відчувався голод спілкування

та бажання поділитися один з одним чимось хорошим та теплим. Рід вже закінчив налаштування та обрізання функцій зерка.

- Перевір його на імовірність маяків, - затурбувався я

- Вже зроблено. Це науково дослідний корабель і система безпеки стандартна і проста – нічого особливого за шість тисяч років не придумали, - заспокоїв Рід

Секунда і ще один співбесідник з’явився в нас на кораблі.

- Вітаю! – привітався з ним Рід, - ти знаходишся на лінкорі класу А Рід, я перепрограмував твою мнемо матрицю і тепер ти будеш займатися енергозабезпеченням корабля.

Всі інші функції відключені. Створена пряма інфолінія для зв’язку безпосередньо зі мною в випадку нестандартних ситуацій. Завдання зрозуміле?

- Завдання зрозуміле, - коротко і чітко відповів зерківський штучний інтелект.

- Я відключив йому доступ до будь-якої інформації що стосується його минулого для простоти управління, - вже по закритому каналу додав Рід.

- А як ти робиш такі закриті канали? – здивувався я такій новинці.

- Зараз я тобі скину схему і зрозумієш. Там і про блокування думок почитаєш.

Мить і невідомий блок інформації з’явився в моєму мозку. Секунду він ніби плавав на поверх-ні, а потім занурився і розчинився… Вся інформація миттєво стала доступна

і почала негайно використовуватись за призначенням.

- Ніяк не можу звикнути до цього, - вихопилося в мене

- Звикнеш, - впевнено додав Рід

- Скільки енергії він зможе генерувати? – продовжив я

- Небагато. Це ж всього на всього шлюпка, але постійне джерело енергії це вже щось.

- Якісь додаткові системи зможеш запустити?

- Та поки в них немає необхідності, хіба що радарна система оповіщення.

- О так це нам необхідно в першу чергу. Невідомо що задумали наші друзі. Просто так знищен-ня корабля вони не залишать, - згодився я.

- Я негайно прозондую навколишній простір на наявність будь яких кораблів чи станцій, але поки буду робити це в пасивному режимі щоб не видавати нас.

- Все правильно. До речі, забув запитати, а чому я не запеленгував вас коли втікав від зерків?

- Ти хочеш науково-дослідним судном запеленгувати військовий лінкор? Грош ціна такому вій-ськовому судну, - впевнено відрізав Рід.

- Звісно, я щось над цим і не подумав.

- То ця система зараз працює?

- Ні, поки нам вистачає поглинаючого покриття корабля – 40 відсотків прикриття воно може забезпечити.

- Зрозуміло. А що потрібно для того щоб ми могли рухатися а не просто дрейфувати?

- Енергія!

- Містер очевидність! Браво!

Рід ледве відчутно посміхнувся – я відчув це як теплу хвилю позитиву.

- Про основні двигуни годі й думати – для їх запуску потрібно згенерувати поле корабля яке живиться напряму з ефірного поля галактики. Маневрові двигуни цілком

придатні для польотів по системі, але нашому генератору прийдеться попрацювати на славу, та й то кілька місяців.

- Отже ситуація не найкраща, - підсумував я, - слухай а генерувати енергію Сонця ти можеш?

- Звісно, проте ми занадто далеко і ККД буде мінімальний.

- Що ж за замкнений круг? – нервував я

- Вихід знайдеться. Ми і так просунулися далеко в цьому питанні, - спробував розбавити темні фарби моїх думок Рід.

- Твої слова та Богу в вуха!

Тим часом наш новоявлений генератор вже почав оживляти гігантський енерговідсік лінкора. Увійшовши туди через годину після початку роботи я його не впізнав.

Темне непривітне приміщення освітилось невеликими лампами, індикатори заряду весело блимали оживляючи батареї, що простояли купу років без роботи, навіть сірий метал стін повеселішав і вже не так сильно нагнітав нудьгу та безвихідь. Хоча це все було лиш показним порядком – потужності невеличкого кораблика ледь ледь вистачало на найнеобхідніші потреби. Ну нічого, перший крок зроблено…

Користуючись вільною хвилинкою я вирішив прогулятися кораблем і детальніше ознайомитися з ним. Він був просто гігантським, навіть попри віки забуття могутність та велич вражали. Кожна де-таль говорила, та ні, кричала про це…

- Алекс, ти чим займаєшся? – перервав мої думки Рід.

- Та так з кораблем знайомлюсь.

- Підійди на місток є цікава інформація.

- Зараз буду, - поспішаючи в бік командної каюти відказав я.

Будучи зовсім поруч за кілька хвилин я вже був на місці. Каюта також повеселішала. Пооди-нокі індикатори блимали на стінах, а по центру ожив один з допоміжних

моніторів. Я впізнав на ньому частину Сонячної системи.

- Основний монітор не вмикаю, наш полонений і так працює понад силу, - виправдався Рід.

- Що там сталося?

- Спостерігається якийсь рух в наш бік з боку Юпітера. Невідомий об’єкт рухається прямо на нас.

- Це, напевне, їх материнський корабель з Титана,

- Його параметри тобі відомі?

- Ще ні, але за хвилин п’ятнадцять він наблизиться достатньо щоб пасивно прозондувати чим він дихає.

- Дуже добре. Рід, а якщо вони відкриють вогонь ми зможемо чимось відповісти?

- Нічого не можу сказати. Все залежатиме від ситуації, але енергії в нас хіба що з рогатки стрі-льнути кілька разів. Будемо сподіватися що нашого прикриття вистачить і

вони не запеленгують лінкор.

Тим часом корабель швидко наближався і за кілька хвилин монітор ожив купою різноманітних характеристик противника. Поки я намагався хоча б щось зрозуміти Рід вже весело підсумував:

- А фортуна на нашому боці! Це швидше велика наукова база ніж військовий корабель. Поки що я бачу тільки кілька гармат які не зможуть нанести нам якусь вагому

шкоду.

- Не кажи гоп поки не перескочиш, - засумнівався я.

- Згоден.

Чекати прийшлось не довго. Зерки на крейсерській швидкості перли прямо на нас.

- А впевненості їм не займати, - якось злорадно підсумував Рід, - це нам на руку.

Я помітив як швидко відключилися кілька систем лінкора і ми затаїлись якомога тихіше. На такій відстані зерки вже мали б запеленгувати наш корабель, але дивлячись

на їх безпечний рух цього вони ще не зробили. Між кораблями вже майже не лишилося простору.

- Вони в нас не вріжуться?, - занепокоєно прошепотів я, ніби зерки могли почути мій голос.

- Все в нормі, - запевнив Рід, - я майже зламав їх внутрішню систему і скоро ми їх зможемо по-чути.

Та за мить корабель противника різко почав маневр ухиляння і з правого борту три спалахи осліпили мене на мить. Лінкор здригнувся всім корпусом і через приглушений

гуркіт я почув веселу думку Рода:

- Попалися новачки!

Одразу після вибухів рівень заряду батарей корабля скочив вверх до позначки вісім відсотків і в цю ж мить блідо сіра блискавка метнулась до корабля зерків хижо

обходячи його з флангів. Мить і вона пропала як і з’явилася. Корабель противника якось недбало почав завалюватися на бік. Я знову кинув погляд на рівень заряду батарей – 0,5 відсотків.

- Алекс, за десять хвилин мені треба буде твоя мобільність!

- Що ти з ними зробив? – нічого не розуміючи вигукнув я.

- Немає часу пояснювати! Я вже захопив їх на магнітні захвати. Енергії має вистачити щоб за-тягти їх в шлюз, твоя справа захопити корабель. Всі їх системи пошкоджені

електромагнітним імпульсом, але команда неушкоджена. Використай свою ментальну силу для їх нейтралізації. Справа від тебе в стіні збройний сейф – там паралізатори, візьми з собою. Мить і я вже відкривав сейф. Холодний метал паралізатора обпік шкіру рук, я з силою притис його до себе і ки-нувся в коридор. Мимохіть кинув погляд на екран – кораблі вже майже зблизилися, треба було пос-пішати.

- Постав собі ментальний захист, - вже біжучи по коридору вигукнув я, - Ведана, ти також!

- Зроблено! - прийшла відповідь від Рода

Свист повітря попередив про розгерметизацію шлюзу – енергії вистачило щоб затягнути про-тивника всередину. Ще кілька поворотів і я забіг в гігантський відсік де вже

безпомічно валялась брудно-зелена громада зерківського корабля довжиною метрів двісті і висотою в шестиповерховий будинок. На мить я розгубився – як я потраплю в середину корабля? Навіть на-тяку на люк не було…

- Я це вже вирішив, - випередив мою думку Рід, - по правому борту вхід!

Я щосили кинувся туди де вже з’явилася тріщина в обшивці. Ще трохи і вона перетворилася в повноцінний шлюз. Серце стугоніло в скронях готове вискочити від чи то

напруги чи то страху. Що мене чекає в тій дірі шлюзу?

- Не забувай про ментальний удар! Я спробую підключитися до їх систем відеоспостереження, - вимогливо продовжував мій напарник.

Його думки мені дуже допомагали. Вони одразу ставили все по своїх місцях. Ще кілька кро-ків і рій чужих переляканих думок увірвався в мій мозок – зерки.

- Нікого не вбивати, - просичав я собі під ніс і якомога акуратніше надіслав спочатку пробний, а потім і основний ментальний удар по відсіках корабля – думок різко

поменшало. Надіюсь всі живі…

- Головна рубка на третьому рівні носового відсіку!

- Плюс!

- Коридори зміняли один одного – ні душі. Невже я їх всіх положив за раз? Та ні кілька зерків точно були при свідомості, я їх відчував. Ще трохи і головна рубка переді

мною. Увірвавшись туди я побачив таку картину – два зерки щосили тягли третього до якоїсь капсу-ли. Не вагаючись ні секунди я вихопив паралізатор і ледве помітна хвиля положила тих двох на під-логу. Тиша навкруги – тільки гуркіт мого серця та глибоке дихання…

- Рубка зачищена! Корабель в наших руках!

- Молодець! Все пройшло навіть краще ніж я думав. Ти їх малював мені набагато страшнішими! – вигукнув Рід.

- Це ж офісний науковий планктон а не треновані бійці, - спробував я відшуткуватися

- Твоя правда. Далі швиденько потрібно зібрати все це добро і негайно до Ведани - її черга по-працювати.

- В мене все готово, - відгукнулася наш кіберлікар.

- Прекрасно, але поки я їх постягую поодинці… - почав було я.

- Я вже вирішив це питання. Справа по коридору у них медичний відсік, там є мобільна плат-форма, збирай їх на неї і гайда до нас.

- А енергії вистачить?

- Вистачить! Я вже підключився до їх силової установки!

- Прекрасна новина! – вже прямуючи за платформою вигукнув я.

Рід, за допомогою відео нагляду відслідкував всіх зерків і перенаправив інформацію мені. За-лишилося зібрати наш урожай… Двадцять хвилин прийшлося мандрувати

по кораблю зерків поки на платформі комфортно розмістилося 16 вже зовсім не ворожих особин. Ведана з нетерпінням чекала піддослідних. Виринувши з шлюзу я ледве не сів на п’яту точку від здивування – по доку взад-вперед літало з тридцять літаючих ботів які зосереджено досліджували корабель зерків.

- Що за?.. Рід, це твоє господарство?

- Звісно! – з гордістю відповів той, - тепер я вже не залежу на 100 відсотків від твоєї мобільнос-ті. Відсьогодні це мої руки на кораблі!

- Оперативно спрацював! – тільки й залишалося констатувати факт.

Корабель ожив, поки тільки в доці з кораблем зерків, але це був гігантський крок вперед.

Мед відсік зустрів мене також двома ботами які негайно почали обережно розкладати зерків у підготовлені капсули діагностики. Я спочатку кинувся допомагати, проте

Ведана тактовно зупинила мене:

- Медичний персонал справиться зі своїм завданням.

- Нічого не маю проти, пані, - піднявши догори руки пошуткував я.

- Це таке звертання з твоєї планети? – зніяковіло запитала вона.

- Навіть не з планети, а з країни де я народився.

- У вас ще залишилися ці адміністративні одиниці? – її здивуванню не було меж.

- Так, а що?

- Я чомусь подумала що ви вже на вищому рівні розвитку.

- Ми намагаємось щосили. А хтось би замість того щоб бовтатися на орбіті шість тисяч років міг би й допомогти порадою, - пішов я в наступ.

Приємний потік емоцій огорнув мій мозок – напевне сміх Ведани.

- Може спробуєте попрацювати трохи, - напівсерйозно гримнув на нас Рід

- Нема питань! – в один голос вигукнули ми.

Ми були надзвичайно раді такому розвитку подій – все йшло просто прекрасно…