І осінь така перчена, така незвідана, наче вже вдруге

Стільки слів у ній досі непочутих, бо непроговорених

Стільки мовчанок, сум'яття, думок, стільки напруги

Кажуть у ній достатньо почуттів ще неспотворених.

Осінь така болюча, відчутна на серці, наче мороз по шкірі

Ми тут усі заручники, усі ми жертви, усі тут злочинці

Можеш лише розповісти, як рятуєшся завдяки вірі

У чисту любов, в добро, але нам не повірять, бо ми чужинці.

Осінь розмазує тебе плавно, як масло тане на кусні теплого хліба

Ти відчуваєш листопад, що застає тебе в тихому падолисті

А потім насправді залишається від усіх твоїх почуттів лише скиба

І вже час зустрічати нові в своєму житті пейзажі сріблисті

17.11.19

***

Лежиш в поїзді між двома точками на карті

почуваєшся, наче вдома, наче у своїй тарілці

Будь які супротиви більше нічого не варті

Якщо лишились квитки на верхні бокові полиці

Страшенно важко давить простір міських споруд

Не витримуєш і двох днів, аби всидіти на місці

Стільки ще попереду різноманітних місць там і тут

Скільки ще кілометрів вітер в шию тобі насвище

Насправді вся ця дорога - це змога втекти від самого себе

Згубитися десь на шляху від берега однієї ріки до іншої

Але як зупинишся - неначе втрачаєш декілька ребер

Дихати стає важко, неможливо, в очах смутнішає.

24.01.20

***

Звуки поза межами наших будинків тримають нас насторожі

Виокремлюються відчуттями дороги, сну, радості і спокою,

Скільки треба любові, щоб забутися, чи щоб захиститися - огорожі

Все одно не вистачить сил, може достатньо стати жорстокою

Більше немає слів, образ, все це втратило будь-які важливі значення

Що не кажи, не будеш почутий, крик заглушує усі зайві/незайві звуки

Нам усім щось потрібно, щоб видихнути і продовжити це побачення

Зараз просто заглушуй крик всередині себе, перестань хапатись за руки.

20.02.20

***

дай мені слово, віддам тобі серце.

стільки навколо всіляких бід,

що нам до того, що ніяк не взірветься

над нами космічний небозвід?

ми тут стояти будемо якісь невимовні

допоки котиться світом невидима хвиля чуми.

відчуття повернуться колись іззовні.

сподіваюся, нам вдасться залишитися людьми

25.03.20

***

карантинна весна несе у собі відчай і легкість,

солодку нестерпність усіх досі невимовних днів

вона розлучає нас, привносячи нам у життя терпкість.

нам вистачати повинно вільних від всього снів

світ стає похмурим і сум написаний на його обличчі

стільки променів світла проходить щодень крізь мене

тепло всередині кожного з нас точно врятує від відчаю

що робити із тим, що навколо все таке незбагненне?

з тремтінням в душі та серці я очікую нашої зустрічі

протягом всього цього часу трапилося стільки подій

тільки слів за цей час побільшало, здається до безлічі

головне не забути, що ми внесли до спільного списку мрій

18.04.20

***

торкався мого волосся,

говорив мені щось про очі.

і все ставалось неспішно

хочу я чи не хочу.

тепле травневе поле,

на місто краєвиди згори.

квіти зусібіч й навколо

прекрасні цієї пори.

мільйони й мільйони слів,

рука у руці поволі,

неможливо згадати снів.

і не відчуваеться зовсім болю

ставатимуться ще поля,

долини, пагорби й ріки.

і він такий промовля:

обійми - найкращі ліки.

26.05.20

***

Стихають голоси і робиться тепло

Від західного сонця і рожевих хмар.

В цій любові на відстані відсутнє пекло.

Ми з тобою зациклені в схемі міських примар.

Поміж нами дивні міста і стільки лісів

Розляглися на картах онлайн і офлайн.

Наснилося за весь цей час стільки снів,

Між нами ніколи не було ще стільки тайн.

Відчуття, що стривожують і часто хвилюють,

Нам не знати, як усе було би інакше,

Усілякі думки на нас увесь час полюють,

Пройде лише мить і хмари над нами стануть ще м'якші.

18.7.20

***

А ти ниєш мені під ребрами.

Під четвертим і п'ятим, по особливому щемко.

Торкаєшся мого подиху, тримаєш мене за душу,

Відчуваєш, коли лечу, і встигаєш спіймати, як падаю

А ти ниєш мені під ребрами, отими, що вже надламані.

І терпко тепер, і немає слів, щоб описати цей біль

А ще щемить так серпень, що закінчується своїми останніми днями.

І терпіти немає сил, хоч невідворотне все, що трапляється.

А ти все ще ниєш мені під ребрами, але це просто втома в мені говорить.

Втома від самоти, що огортає печаллю, відлунює криком, заходиться.

Але тут так спокійно і входимо в вересень, як у спіле жито, ногами босими.

Хоч і поколює вище коліна, але теплом віддає, а пам'ять віддамо осені.

27.08.20