Одного жовтневого дня, коли місто омивалося рясними дощовими опадами та огорталося м'якими обрисами похмурого неба, я зустрів чоловіка на ім'я Альфред. Надзвичайно кремезний чолов'яга поважних літ, його обличчя було оповите згустками частих зморшок, котрі взяли свій початок далеко від одної декади років тому. Він був одягнений в елегантний твідовий костюм, котрий чітко вимальовував його міцну статуру. Найбільше в пам'яті закарбувалися його ідеальні черевики, відполіровані до блиску, хоча пригледівшись можна зрозуміти, що вони далеко не нового випуску. Альфред сидів на одній із лавок у центральному парку і споглядав за навколишнім. Коли він запросив мене до нього присісти, це здалося мені люб'язним, адже він зауважив, як я довго метушився у пошуках вільної лави. Я люблю сидіти на самоті, це глибоко важливий для мене процес. Сидіти і роздумувати саме на самоті. Зрозумівши, що я не знайду собі бажаного місця, я погодився. «Тільки нічого не кажи, благаю, не потрібно» - думав я тоді.
-Доброго дня, юначе! - пролунало з боку чоловіка.
«Справи кепські» - знову подумав я, і відповів:
- І вам доброго дня.
-Занадто ви не сміливий як на свій вік. Я у ваш час, куди тільки не йшов, з ким тільки не знайомився. Не варто втрачати такі моменти.
-Еге ж, - ну а що я повинен був на це відповісти. Спілкування зі мною «захоплююче» - суцільний монолог співрозмовника.
-Напевно важко уникати таким чином людей, чи не так? Чи слід це приховувати від інших? - промовив Альфред, і кинув на мене надзвичайно пронизливий погляд, котрого я не витримав. Звісно ж.
-Інколи потрібно,- рвучко відповів я.
-Задля чого? - пролунав впевнений тембральний голос чоловіка. 
-Аби не налякати. І саме в цей момент сталося те чого я й боявся - мій звуковий тік.
Що ж, тепер розповім трішки про себе. Мене звуть Томас. Звичайний хлопчина, котрий нічим не відрізняється від інших, на перший погляд, але, на жаль, у мене є особливість - у мене синдром Туретта. Це множинні механічні тіки на обличчі, шиї, руках і жахливі звуки. Сказати, що така поведінка звертає увагу людей - це нічого не сказати. Люди лякаються тільки глянувши на моє обличчя, адже моє мовлення супроводжує множинна кількість мімічних рухів, ми називаємо їх тіками. Що це і звідки воно виникло сказати ніхто не може. Але воно є і я з цим живу. Вже кілька років я приймаю медикаменти та займаюсь психокорекцією. Це безрезультатна річ. А я й надалі відрізняюсь від інших.
-Ви не лякаєте, ви просто дивуєте. Це щось незвичне, але зрозуміле для кожного на підсвідомому рівні, - без єдиної нотки подиву, чи страху у голосі вимовив мій співрозмовник.
- Важко зрозуміти, що ти лякаєш людей. Але найтяжче жити із розумінням, що це надовго, можливо й назавжди. 
- А хіба це не лікується? - запитав Альфред.
- Тільки не в моєму випадку, - сказав я, опустивши голову донизу і продовжив споглядати за діями голуба.
- В цьому і полягає проблема. Піднесіть голову. Ви що їх не бачите?
- Що я повинен бачити? - зацікавлено відповів я.
- Густа мережа ниток, тонкі тенета, через котрі ледь-ледь проглядає небо. Кожна нитка має власника, своїм з'єднанням вона визначає приналежність людини до певної сфери життя і любові. Вони символізують людські захоплення. У когось вони добре закарбовані і мають яскраво червоний колір, а у когось ледь зелені. Там видніється весь спектр кольорів. І у кожного він особливий та індивідуальний. У вас, юначе, ця нитка прозора і майже невидна. Це свідчить, що себе ви ще не знайшли. Шукайте.
Промовляючи ці слова, Альфред піднявся, виструнчився і попрямував по кам'яних доріжках до виходу з парку. Підходячи до центральних воріт він посміхнувся мені. Ця картина залягла у мою пам'ять підводним каменем на довгий час.
Пройшли роки після нашої зустрічі з Альфредом, та слова вкарбувалися в пам’яті, наче це було лише вчора. Тепер я чітко знаю, якого кольору моя нитка – кольору допомоги. Адже, я віднайшов своє щастя у роботі із таким ж нужденним як я. Важко повірити, але я додаю їм впевненості. Дивно, бо саме її мені бракувало стільки часу. Інколи я подумки вертаюся назад, до цієї дивної зустрічі в осінньому парку. Підсідаю на лавку до незнайомця і дякую, а він мовчки споглядає на чудернацьке сплетіння ниток, що пронизують небо і усміхається, наче щось розуміє, наче щось знає.