Видалити публікацію?
Роман Шарко
2024-10-22 15:37:41
Доторк потойбіччя
Особисте
В морозну ніч світили зорі і зачудований я снив. В багатовимірнім просторі думки снували дуже кволі стан невагомості п’янив. В якийсь момент я усвідомив, що біль від холоду минув. Спочатку вивертав, судомив, ламав і навіть знерухомив та врешті – ніби і не був. Тепло по тілу розливалось, а з ним і спокій, німота. Не хвилювало як це сталось. Та й зрештою, хвала, що склалось все так. А інше – річ пуста. І серед тиші й упокою один на неосяжний світ у вічності передпокою почув я мовою слабкою своє ім’я… А далі вслід із купи снігу як примара з’явився чорний лячний лик. Чи не привиділась почвара? Чи це якась тутешня кара? Погрозою просякнув клик. І зник. А я все видивлявся. Розбурхалась остигла кров. Та раптом силует піднявся вже поруч. Він у очі вп’явся, й спитав: чого сюди прийшов? Обличчя чорне і холодне, лиш очі світяться в пітьмі. І все навколо неприродне і запитання безборонне повторювалось як у сні. Підвівся похапцем на ліктях і усвідомить не бажав, що кольорове розмаїття розтало, як і те жахіття і тільки я в снігу лежав. І знову вітрюган поглинув розпачливе моє виття. Страждав від мук, але не гинув, коли безпам’ятство це скинув і піднімався до життя. Я звівся, я стояв ногами! Я звідкись сили віднайшов. І повертаючись до тями, промерзлими як лід ступнями, я ви́простався і пішов.
1
141