На перший погляд картинка з камери №1, розташованої над вхідними дверима, нерухома: листя винограду, що краєм попадає в кадр з лівої сторони, ані ворухнеться; безлюдний прямокутник дворика, вмощений тротуарною плиткою, поступово зникає в пітьмі. Далі, якраз навпроти вхідних дверей, в темінь тягнеться вузький виїзд, який метрів за тридцять закінчується зачиненими воротами. Зараз я вже не бачу ні виїзду, ні, тим більше, воріт, які я сам замикав на ключ. Бо то було ще засвітла, близько вісімнадцятої години, а зараз жодного освітлення у дворі немає. Зображення з камери нечітке і чорно-біле.

А ще, якщо ввімкнути першу камеру на весь екран, зображення рябить скошеними по діагоналі смужками, які плавно спливають вниз та періодично посмикуються з боку в бік. Вони гіпнотизують, чи, скоріш, заколисують.

Все як і завжди о цій порі.

Але не зовсім все. Я бачив те, що бачив. Там, в кінці виїзду, десь біля самих воріт в темряві з’явилась і швидко зникла цяточка світла. Звісно, вона могла мені лише привидітися. Та і хіба мало, що це могло бути? В темряві перед камерою можуть мерехтіти комахи чи навіть пил. І хоч зараз, холодними осінніми ночами комах вже немає, а на вулиці тихо, я не хочу надавати значення цій оптичній дрібниці.

Не хочу, та все ж знову вмикаю зображення першої камери на весь екран і вдивляюся в розпливчату темряву.

І знов по монітору неспішно пливуть лінії, які, здається, єдині, хто хоч якось анімують картинку…

Та ж раптом десь біля воріт вдруге мелькає крапка світла, яка навіть перш ніж згаснути встигає прокреслити дугу вниз. Тепер я це побачив чітко. Сумнівів не залишається: хтось знаходиться ПО ЦЕЙ БІК воріт і ця падлюка навіть палить цигарку.

В нічний час мені суворо заборонено відмикати приміщення і виходити надвір. Такі правила. Я навіть не повинен з цього приводу здіймати галас: телефонувати хазяїну чи викликати ДСО. Справа в тому, що вказаний виїзд знаходиться у використанні ще двох садиб, розташованих поруч. Але ж, кого я хочу надурити? Я абсолютно впевнений, що нинішній полуночник не міг бути кимось з сусідів. Тож, щоб покурити в мене перед камерою він мав спочатку подолати двометрові ворота. Але навіщо?..

І ось втретє на екрані монітору спалахує вогник цигарки. Я не можу підсвітити місце, де знаходиться непроханий гість, чи якимось чином поліпшити якість зображення, але продовжую вдивлятись подавшись всім тілом до монітора. Повільно минула хвилина, друга. Я продовжую розглядати густу наваристу темряву, яка більше не видається мені статичною картинкою. Зображення пливе, рухається, переміщається мільйонами пікселів і лише вогника цигарки, якого я тепер чекаю найбільше, на екрані немає.

Що ж, на підхваті в мене є один варіант «м’якого» вирішення цієї проблеми. Такий собі трюк. Я встаю з-за столу, виходжу в коридор і прямую до прихожої кімнати з вхідними дверима. Ліворуч від входу міститься вимикач зовнішнього освітлення, наразі вимкненого. Спеціального освітлення біля воріт немає, проте освітлення над входом в будинок досить потужне. Я вмикаю відразу все (це має наполохати незнайомця) і щодуху мчу назад до монітору. Коли, я знову дивлюсь на екран, виїзд проглядається до самих воріт і нікого на його території я не бачу. Очевидно, непроханий гість зник ще до того, як я ввімкнув світло, бо ж навряд би він встиг перемахнути через ворота за той короткий проміжок часу, що я біг назад до свого робочого місця.

01:50

Я заспокоююсь і вирішую заварити кави. Для цього я спочатку повертаюсь в прихожу, щоб вимкнути світло, а потім повз стіл з монітором прямую на кухню. На ходу поглядаю на екран, але на ньому знову лиш темрява і ряботіння. Через деякий час з чашкою запашного напою я повертаюся і сідаю за монітор. Там все ще на весь екран ввімкнуте зображення з тротуарною плиткою, що поступово зникає в темряві.

Щоб перейти в режим зображення з інших камер я двічі клацаю правою кнопкою мишки по картинці, від чого вона зменшується, а поруч з’являється зображення з п’яти інших камер. Камера №2, що також розміщена на фасаді будинку та показує вхідні двері ззовні, на половину закрита… обличчям.

Я ледь не проливаю каву, а холод дрібними голками пробігає попід шкірою на грудях. Я бачу лише фрагмент обличчя: засвітлений овал високого лоба та два ока, точніше дві зіниці, що в чорно-білому зображенні неприродньо сяють завдяки інфрачервоному підсвічуванню камери. Страшні очі! Широко відкриті повіки роблять погляд витрішкуватим і безумним. Без емоцій, без усвідомленості, без компромісів.

Обличчя видається якимсь деформованим, неправильним. Це НЕ людське обличчя. Просто гладка лінія лоба і… очі. До того ж, в зображенні лінія очей розміщена вертикально, ніби хтось заглядає в об’єктив камери не аби-як, а збоку, нахиливши голову паралельно до землі. Однак, варто згадати, що ця камера знаходиться на висоті двох з чимось метрів…

Обличчя рухається. Воно то ледь віддаляється, то знов наближається до камери, змінює кут нахилу, ніби його власник якимсь чином утримується на стіні у вертикальному положенні і проявляє до камери зовнішнього спостереження зацікавлення небезпечного олігофрена. І лише широко відкриті очі невідступно і незмигно дивляться в об’єктив з якоюсь гіпнотичною маніакальністю.

Перебуваючи в заціпенінні, надто скутий навіть для здійснення найпростіших маніпуляцій, я просто дивлюсь у очі, які дивляться на мене. Я розумію, що це зв'язок односторонній, що за технічних умов я являюсь спостерігачем. Але в той же час Я ЗНАЮ, що якимсь незбагненним чином спостерігають також і за мною. Більше того, хтось вже проник всередину моєї голови, вивчає мене і живиться моїм страхом. І я не можу відвести погляд від екрану комп’ютера.

Аж раптом в прихожій кімнаті серед загальної тиші щось клацає і бліда фізіономія, ніби злякавшись несподіваного звуку, миттєво щезає з екрану. Натомість десь знадвору чується голосне, віддалено схоже на котяче, верещання і щось глухо, але досить відчутно вдаряється об стіну біля вхідних дверей.

«Так, - аналізую я, - двері замкнені, на вікнах решітки… До речі, я на обидва замки замкнув двері?». Я продовжую сидіти на місці спостерігаючи за зображеннями з камер та прислухаючись до звуків. Але чогось надзвичайного на екрані більше немає, а від глухої, дикої тиші здається ось-ось луснуть барабанні перетинки.

02:13

Я допиваю холодну каву і йду заварювати нову. Ловлю себе на тому, що відірвавшись від монітору боюсь поглянути на нього знову. Кавомашина ритмічними звуками шкрябає первісну тишу і я безнадійно вслухаюся, чи не чутно за її роботою чогось стороннього. Та коли я повертаюся, - все спокійно. Тремтіння в тілі нарешті минає, дихання вирівнюється і мозок береться шукати раціональне пояснення того, що його так збентежило. Дивна річ, та я намагаюся переконати себе, що все бачене мною лише результат втоми та гри уяви.

Але двері треба перевірити!

Я знову йду до прихожої кімнати і на ходу вмикаю все наявне в приміщенні світло. Достатньо було покинути робоче місце, як в мені знову наростає незрозумілий і нічим не пояснюваний жах. Я підхожу до дверей і перевіряю замки. Перевіряю верхній замок і переконуюсь, що він замкнений на всі три оберти. Перевіряю нижній і виявляю, що він… не замкнений.

Я не пам’ятаю, як замикав вхідні двері, але ці рухи відпрацьовані до автоматизму і я не розумію, як міг пропустити нижній замок. Кілька секунд стою в деякому збентеженні, а потім починаю провертати ригель поворотною засувкою вправо. Коли я роблю останній оберт, за дверима чується шарудіння винограду, та по цьому, – якийсь чи то стогін, чи видих невідомої істоти. І знову мертва тиша. Я хочу якнайшвидше повернутись до екрану монітора, бо ж все, що зараз відбувається по той бік дверей, має фіксуватися відразу двома камерами. Я розвертаюсь назад, аж тут ззовні знову чується голосне і звивисте верещання з тією різницею, що тепер я знаходжусь поряд з джерелом цього звуку. Я панічно біжу в коридор до свого робочого місця. Я боюсь, але я мушу побачити, що там!

Але камери №1 та №2 не працюють.

Натомість ззовні будь-який шум припиняється і я знову сиджу в тиші. Я розумію, що ситуація виходить з-під контролю і скоріш за все мені треба зателефонувати і повідомити про все, що відбувається. Але про що саме? Я уявив, як в дві години ночі розбуджую хазяїна і повідомляю йому про… Про що?!

02:27

Камери №1 та №2 так і не працюють, на інших, – нічого не відбувається. Ззовні все тихо.

02:34

Несподівано щось дуже потужне вдаряється в металеву арматуру решітки вікна розташованого в мене за спиною. Чи то я інстинктивно зіскочив з свого крісла на підлогу, чи мене якоюсь силою викинуло з нього. Серце розколотилось до такої міри, що ледь тримається в грудях. Голосно гупає у висках. Настільки голосно, що голосніше від цього чути лише жахливе і ні з чим незрівнянне виття. Десь там, за вікном.

Думки хаотично напливають одна на одну: за вікном, в грати якого щось бахнуло, знаходиться вузька смуга такого собі невикористаного «апендиксу» простору, майже глухого через здійснені навколо забудови. Там ніколи нічого немає окрім заростів дикого винограду! Але ж…

…Я виразно і чітко чую скрип дверей і тихе шарудіння в ванній кімнаті, яка знаходиться наступною після кухні…

Підхоплююсь і біжу до кухні, хапаю ручку напіввідчинених міжкімнатних дверей і з силою зачиняю їх. Ключ… Ключ мав би бути на загальній зв’язці ключів, хоча ці двері ніколи не замикались. Та хіба ж коли були подібні ситуації? Я не знаю яким чином, але ЩОСЬ вже знаходилось всередині приміщення будинку, - по той бік кухні!

Ключів немає. В голові бемкає тиск і жахливі думки. Я боюсь! Господи, я не знав, що можна так боятися!

Я не бачу іншого виходу, окрім як піднятися нагору, де знаходиться єдина житлова кімната офісу. Сходи на другий поверх саме поруч з моїм робочим місцем. Кидаю око на монітор і бачу, що на всіх шести камерах «сніг»; жодна не працює.

Швидко піднімаюсь нагору і в цей момент в приміщенні гасне все світло.

02:50

Болісно довго і одноманітно спливає час. Позбавлений «очей»-камер я змушений лише слухати. Я відчуваю, що щось відбувається, але я нічого не чую.

02:59

Несподівано знизу тишу пронизують перші рядки пісні I Wanna Be Loved By You у виконанні Мерілін Монро:

I want to be loved by you, just you,

And nobody else but you,

I want to be loved by you, alone!

Boop-boop-a-doop!

і на першому ж «пу-пу-пі-ду» так само раптово замовкають.

02:63

Нічого не відбувається. Усвідомлюю, що залишив свій телефон десь внизу. Зовсім погано. Ще трішки і я збожеволію.

02:78

Хтось порпається в речах на моєму робочому місці. Я чую шарудіння паперу, клацання клавіатури.

Голова розривається від ритмічної і дуже потужної пульсації, тоді як у грудях відчувається сильний біль, який навіть перешкоджає диханню. Я не можу повноцінно вдихнути чи видихнути. Загальний трем в тілі та млость в ногах змінились онімінням. Єдине, що я відчуваю більш-менш нормально – долоні; вони холодні і мокрі від поту.

Житлова кімната, в якій я знаходжусь, не має ані запасного виходу, ані навіть вікон, оскільки цілком знаходиться в переобладнаному горищі. Я перебуваю в замкненому просторі та у повній темряві. Я прислухаюсь.

02:88

Тиша. Повна, суцільна, всепоглинаюча, як цей морок, тиша. Я втратив лік часу, втратив спроможність раціонально мислити. Мені зле.

Але несподіваний і дуже гучний стукіт у вхідні двері – ніби хтось гамселив в них ногами, – на мить вивів мене з оціпеніння. Кожен удар змушує здригатися. Я сиджу на підлозі обхопивши коліна руками. Я плачу і беззвучно скиглю. Не може бути й мови, щоб я спустився вниз, де вже знаходилось ЩОСЬ. Я готовий на все, аби цей жах припинився.

Стукіт триває недовго і по його закінченню настає давучка тиша.

02:101

Виразно чую скрипіння дерев’яних східців, що ведуть до мене на гору. Це все…

Несподівано, весь простір наповнюється несамовитим виттям. Я обхоплюю голову долонями закриваючи вуха. Я сам волаю на все горло, хоча мій голос тоне в тому завиванні. Моя голова «вибухає» і на якусь коротку мить все осяюється різнобарвним калейдоскопом, після чого відразу настає повний морок.

02100123

Нічого не відбувається.