Лист брату
Брат, сподіваюсь тобі вдалось пережити "Великий вибух" і ти до цих пір живий. Надіюсь події в "Великому світі" лише байки сталкерів, які лякають новачків. У нас ситуація в Зоні відчуження просто в гавні. Все більше і більше мутантів стає. Нові незвідані аномалії. Щось сталось...щось глобальне. Зона хоче нас усіх знищити. На це є причина, велика причина. Нам дали завдання, ми маємо пробратись в саме серце Зони, вияснити і знищити причину цієї вакханалії. Те, що тут робиться...Варфоломієвська ніч нервово курить в сторонці...Мій ПДА майже сів. Якщо Кіло передав ПДА тобі, то я вже мертвий. Віддай йому кейс, що під паркетом на кухні. І без питань... Окей?
24 липня 2020 року. День 6
12:26
Вже шостий день ми продвигаємось в центр. З трьох груп лишились лише ми. Ніхто на зв'язок не виходить. Нас лишилось п'ятеро... Ми маємо дійти, мусимо.
25 липня 2020 року. День 7
20:22
Ситуація накаляється. Вже другий день ми всі погано спимо. Був запеклий бій з Лісними...Часу пояснювати мало... Зараз постараюсь описати хоча би цю ніч... Треба підняти настрій бійцям. Все, що ти далі почуєш, було записано на мій диктофон. Знаєш же ж як я люблю все записувати...
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
- Хворосту думаєш вистачить?
- Та напевне має вистачити. А якщо й ні, то салага і принесе.
- А чого одразу я? І мене Васько звати. ВАСЬКО. Ще й патрони і провізію вашу таскати. Я ж не осел якийсь.
- Слухай пацан. Зона імен не любить, не заслужив ти ще кликуху собі. Будеш ще й жалітись я тобі артефакт по самі яйця засуну, що будеш палати як ялинка на свята.
- Та іди ти. Поняв-поняв.
- Мужики, спокуха. Не вистачало, щоб на ваш балаган гості нічні завітали. А то закінчемо як решта. Давайте анегдот забацаю? Бо ви щось тут буянити починаєте. А нам треба тримати себе в руках. Отже:
Іде собі сталкер за хабаром. Раптом бачить, що водка випита, консерви пусті. А на дереві ноги теліпаються. Сталкер злючий як візьметься за яйця і говорить грубим голосом: "Хто такий? Якого хєра тут робиш? З якого клану?". Той мовчить. Ну пацан сильніше зжав кулак і знову питає: "Говори курва, а то гірше буде". Все одно тиша. Злющий такий став сталкер. Як зжав кулак, та так, що аж все потекло по руці:"Чуєш скотина довгонога! Давай кажи бігом хто такий!". Тут такий сиплий, тоненький голосочок жалібно промовляє:
- К..контрольор я...
- Чого ж мовчиш!?
- Да я ж німий...
- ХА-ХА-ХА-ХА. Ну ти даєш. Навіть шкода стало мутанта.
- Мдаа, ну таке. Щось сьогодні ти не в ударі.Фауст, а ти що там мовчиш? Може розкажеш щось цікаве?
Я ретельно обдивлявся всю територію. Не вистачало щоб Лісні зненацька на нас напали. Треба завжди бути на готові, а то ніколи не знаєш що може вилізти з цієї непроглядної темряви.
- Фауст, оглох чи що? Давай про свій перший артефакт розкажи.
- Кіло, заміни мене. - Я встав і сів поруч з хлопцями. Кіло без заперечень встав і помінявся зі мною ролями. В ньому проглядались повадки найомника з великим послужним списком.
- Ну то як все було, Фауст?
- Отже слухайте.
Було це напевно з трьох років назад. Тоді я вивчав нові місця аномалій після Виброса. Нові аномалії, нові артефакти. Саме дивно було те, що декілька їxніх видів могли створювати одну суцільну. Таких називали "Симбіонт". Тоді для мене це було вперше. Перед мною було суцільне аномальне поле. Гравітаційні і термальні. Щоб ви розуміли, якщо хтось попаде в радіус дії гравітаційного поля, то його через малу силу тяжіння підніме вгору і водночас з землі по ньому пройде вогняний поток. Тобто об'єднання "Трампліна" і "Жарки". Що ви на мене дивитесь такими лицями? Знаю замудрив. Короче кажучи, тебе як з трампліна підніме вгору на десять метрів і вогонь почне піджарювати твоє тіло. Все що лишиться від твого тіла - це угольки. Помітивши це поле я ввів координати в свій КПК і хотів продовжити шлях. Як через двадцять метрів від мене, собака-фантом попав в одне з цих аномалій. Цю картину треба було бачити. Він неістово визджав, лапи були переломані, а самого його крутило на всі 360 градусів. Тіло прийняло химерну форму. Схоже спиний мозок був переломаний. Цей атракціон тривав не більше хвилини. Вогонь виринув з землі, як з того вогнедишного дракону. Я думав на цьому все, але залишки мутанта все лишались у повітрі, поки "Трамплін" не виплюнув вже замість уголька артефакт. Для мене це була чудова нагода заполучити свій перший халявний приз. В кармані було з десяток використаних гільз. Пробираючи ними собі шлях, мені вдалось дістатись до подарунку долі. Артефакт вже був в моїх руках. Його вигляд був дещо дивний і не мав чіткої симетрії. Весь чорний, покритий якоюсь лускою, що нагадувало шкіряний покрив дракона. Сам предмет був твердий, але приємний на дотик. Руки одразу відчули тепло, а вени прийняли чорне забарвлення. Стало нестерпно боляче, ніби тебе одночасно колять п'ятдесят старих медсестер з сорокарічним стажем і все мімо. Біль вщухла так швидко як і почалась. Щось зсередини зігрівало тіло. Шкіра стала дуже твердою і покрилась чорною чешуєю. Ніби покрив дракона. Схоже цей артефакт давав позитивні якості. Від куль не врятує, а ось від лап якогось мутанта або певних аномалій так. Я назвав його "Серце Дракона". Моєї радості не було меж. Щастя повні штани... Та не все було так гладко. По голові вдарила сильна хвиля псі-удара. В вухах дзвеніло, важко було керувати собою. В очах все розмивалось і навколо почало приймати сірі, безбарвні кольори. Голоси все кликали мене, манили мене своїм солодким голосом. Тіло не слухалось. Я собою не керував. Переді мною, визираючи з кущів стояв мутант. Він пристально дивився на мене і контролював мною. Здалека схожий на людину. Відрізняється лише формою голови, строєм кісток і ступнів. Голова непропорційно велика. Чорні, вглублені в череп очі. На віску видно пульсуючі язви. Одежа у нього була ніби як частина його тіла. Сині, порвані джинси. Оголений торс. Лише якісь тряпки на руках і плечах. Схоже раніше це була проста людина до мутації. Воно говорило до мене. В голові, все було в голові. Кликало мене, бажало зі мною погратись і що з ним мені буде добре. Ця погань знала чого я хочу. Сталкери називали його "Контролером". Але що цей забув тут? Вони живуть лише в печерах і ближче до центру Зони. Схоже це був їхній підвив. "Кікімори". Вони живуть в лісах і ведуть зовсім інший образ життя. Воно манило мене і змушувало піддаватись його волі. Стати його десертом або ще гірше - зомбі я не хотів. Тому моя свідомість змогла хоча би взяти під свій контроль тільки праву руку. Було важко, але я встиг дотягнутись до кобури і вийняти звідти пістолет. Слабке місце мутанта було на пузі, але з такої малої пукалки треба всадити більше з двох десяток пуль. Чорт, невже я тут здохну? Треба хоча би якось насолити тій падлюці.
"Кікімора" це прочитала і знову заволодівши моїм тілом припідняло пістолет до мого віска....
- А що далі? - Мене перебив Комік, який перед моєю розповіддю травив свій анегдот. Слон і салага сиділи з широко відкритою пащекою.
- А далі хлопці, як бачите я стою перед вами. - Кіло не реагував на нашу розмову, але все ж уважно слухав.
- Та ну, от полюбе десь загнув палку. Байки Мітяя нєрвно курять в сторонці. Хочеш сказати, що ти зумів не тронутись розумом, не стати зомбі і вбити ту тварюку? Ще й артефакт небось той маєш?
- А хто сказав, що я не тронувся розумом!? - Мої очі з безумством дивились на Коміка, лице прийняло вид серійного маньяка і видно було як салага потроху віддалявся від костра. Я повільно протянувся до ножа і міцно тримав його в руках. - ХАХАХА, та ладно вам. Бачили би ви свої пики в цей момент. Кірпічі не наклали?
- Тьфу на тебе Фауст. Я вже подумав, що ти під каблуком тої "Кікімори". Давайте замість салаги краще я піду по хворост, а то треба підгузники змінити.
- Як думаєш Кіло, якби це була б не правда, розказав би я цю історію?
- Не думаю мій друже, не думаю. - Кіло подивився в мою сторону і ми обмінялись загадковою усмішкою.
- Ладно мужики, пора спати. Через кожні дві години міняємо зміну. Не хочу щоби Лісні перерізали мені горло, - Очі злипались і думки почали мене покидати.
Всі полягали по спальниках і лише бравий Кіло стояв на варті. Пальцями я нащупував своє "Серце Дракона", який поволі віддавав тепло по всьому тілі.
"Чому ти пішов Фауст? Чому не лишився зі мною? Я думала ми будемо разом...", - в голові я чув голос дівчинки, яка майже що плакала. Вона допитувала мене, пробираючись все глибше і глибше в мою свідомість. "Іди геть з моєї голови. Ти померла там, на тому полі. І тепер годуєш черв'яків під землею." Клянусь, я чув її. Голова почала боліти, а біль була нестерпна. Зжавши зуби я хотів її прогнати.
Раптом її плач перейшов на різкий, дикий, диявольський крик, який заполонив мою голову: "УБ'Ю! УБ'Ю! УБ'Ю!". І тиша... Можливо вона стане моєю смертю, або сам артефакт...
Просто, бережи себе. Надіюсь ти проживеш більше ніж я. Ти сильний... Я люблю тебе, мій "маленький", дурненький братик...
-------------ДАННІ ВИДАЛЕНО-------------
---------ПАМ'ЯТЬ НЕДОСТУПНА---------