— А якщо мене не приймуть? Щось запитають і не відповім? Скажуть, невіглас і довідка не допоможе, — з головою вкрившись штопаним покривалом на старому ліжку, прошепотів дванадцятирічний хлопчина та прислухався до нічних звуків порожньої хати.
Мащений глиною, старезний будинок не мовчав. Десь ніби посмикував двері пустотливий вітер, а шпарини у вікнах сприяли тому.
«Привид, — подумав збентежений Сергійко, котрий уже пів години не міг стулити очі. — Мабуть, покійна бабця по скринях рискає та сердиться, що сукні й хустки пороздавали людям. Точно не матуся, вона б не стала лякати мене».
Самотній хлопчина продовжував ганяти думки, і знову про своє:
«Як не приймуть, що тоді? Невже доведеться їхати в Химки? Туди беруть усіх. Принаймні так казав голова сільської ради. Не хочу покидати свій край».
Сергійко здригнувся і йому здалося, що в сусідній кімнаті скрипнула підлога.
— Мамо, це ти? — показав русявого чуба й кирпатого носа з-під хованки сирота. — Не лякай мене, рідненька.
Він притис своє худорляве тіло до стіни та скоробився.
— А може, тато прийшов підтримати? — ледь чутно вимовив хлопчина, — Адже він мене любив, не те що вітчим. І як мені тепер самому? Химки — це в чорта на рогах. Хочу бути поряд із домівкою, або взагалі нікуди не їхати.
Сергійко подумки спурхнув над будинком й озирнувся довкола. Охоплені зоряним сяйвом Маркуші так і пахтіли садами, трохи лякали лісом під боком та немов хизувалися золотою брижею могутньої річки вздовж села.
— Я тут виріс і знаю кожен куточок.
Очі хлопчини зиркнули на кладочку біла грайливих комишів.
«Скільки ж риби мені довелося зловити. А розсікати хвилю з друзями на човні — саме задоволення».
— Ех… — кімнатку сповнило ледь чутне зітхання.
«Чому я зостався сам? Тепер якщо не влаштуюся в інтернат за річкою, заберуть у Химки».
Сергійко відчув, як щокою покотилася сльоза, та він не наважився зайвий раз поворухнутися, щоб її змахнути. Думка за думкою продовжували заважати хлопчині віддатися сну, а дивні звуки, і не тільки у хаті, бентежили.
— Ти бовдур-р-р, — десь гаркнула на когось собака.
Та Сергійко зрозумів її по-своєму.
— Тр-р-ре-ба було вчитися, — не вгавала дворняга.
А жаби на городі підструнчували:
— Мав би до школи ква-а-апитися. Ква-а-апитися…
— А не пр-р-ропускати ур-р-роки, — ніби додала собака.
«Хіба ж я не квапився? — навіть трохи обурився хлопчина. — Щодня сім кілометрів в один бік. І байдуже, яка погода. Зрідка хто підкине. А матуся мене з вітчимом скільки повсюди возили, усе шукали роботи. У четвертому класі п’яту школу змінив. Та байдуже, за кровинкою був готовий податися хоч на край землі».
Уже котра сльоза покотилася щокою бідолахи, та цього разу він обтерся подушкою.
— Якби я міг щось змінити, — голосно схлипнув Сергійко.
Стіни напівпорожньої кімнати відбили його розпач, а непоказний стіл, два стільчики й стара тумба із дзеркалом підхопили відлуння. На мить сирота забувся, що перебуває в будинку сам, тому продовжив виправдовуватися перед жабами й собакою.
— Хоча поїздки по закутках мені подобалися. Стільки різних спогадів… Але ж пропускав заняття, місяцями у школу не ходив, ніхто не допомагав наздоганяти програми. Матуся була весь час на роботі, а вітчим, — хлопчина зробив паузу і продовжив: — Той узагалі нас не любив. Покликав з мамою до себе, нашу хату продав, гроші пропив і кожен день нагадував, хто справжній хазяїн обійстя. Й чому це дванадцять років — дитина? Я он скільки всього можу! Не один рік по господарству порався. Шкода, що все довелося продати. Неповнолітній, потребуєш опіки, держава про тебе подбає… От вже причепилися, як реп’яхи. Жаль курей, козу і кабанчика Жору. Не хочу я жодних Химок!
Сергійко раптом зовсім посмілішав.
— Завтра подамся за річку і нехай тільки спробують мене до себе не взяти! Я, я…
— Що ти?!
Раптом звідкілясь за вікнами почувся хриплуватий голос.
— Нікчема! От зараз як відлупцюю, дай-но тільки наздожену! — почулося тупотіння дорогою двох хмільних парубків.
А сирота на ліжку виразно пригадав вкрай неприємний момент зі свого непростого життя.
***
Старенький велосипед поскрипував, коли Сергійко неохоче повертався додому зі школи. Насправді він ще досі радів двоколісному подарунку, котрий вже давно припадав пилом у сусідському хліві. Дід Микита влаштував цілу виставу, перш ніж викотив трохи іржавий транспорт надвір. Кволий шкутильга пів години розмахував руками та запевняв, що велосипед ще ого-го.
— Запам’ятай, малий, — затрусив він тоді вказівним пальцем, — віддаю тобі частинку власного життя.
Микита погладив руль.
— Цей залізний кінь пройшов зі мною війну. Побачиш, переживе і тебе.
Потім старий ще багато чого наплів про поїзденьки туди-сюди й назад, але спогади неквапливого Сергійка знову затьмарила неприємна подія у школі.
— Сідай, двійка! — суворо мовила вчителька математики та додала: — Зошит він забув. Добре, що голову не згубив. Домашнє завдання треба виконувати, інакше доведеться двічі ходити до шостого класу.
Двійка наче замуляла у щоденнику, а портфель на рулі ніби просився: «Відкрий мене, відкрий. І роби щось, бо вітчим не стримається».
— Вітчим не стримається, — заворушив губами трохи блідий школяр.
І звернув з асфальту до лісу.
— Я не дам себе побити, — надихався він вчинити каверзу. — Зараз же все виправлю.
Сергійко поклав велосипед на траву і поліз за щоденником.
— Так, українська мова, історія, географія…
Хлопчина взявся крадькома гортати сторінки й озиратися, наче вітчим підглядав з-за дуба.
— Ось і ти, — знайшов червону карлюку. — Як же тебе позбутися?
Він знову озирнувся навкруги й, коли переконався, що за ним ніхто не слідкує, наслинив палець і почав легенько стирати двійку.
— А непогано виходить, — навіть посміхнувся вже не такий блідий школяр. — Вітчим нічого не запідозрить.
Хлопчина запхнув назад у портфель щоденник, усівся на залізного коня діда Микити й бадьоро закрутив педалями. Ліворуч замиготіли дерева змішаного лісу, праворуч — молоді кульбабки та барвінок на полі, що стелилося аж до річки. За хвилин десять ощасливлений Сергійко скочив у двір глинобитної хати й сміливо покрокував сходами до веранди.
— Ага, ти вже приїхав, байстрюк, — угледів пасинка кремезний чоловік трохи за сорок. — Чого такий щасливий?
Він відчинив двері перед носом хлопчини та дихнув на нього перегаром. Від смороду школяр подався трохи назад і зніяковів. Авжеж, він знав, що Грива вдома. Той не вважав за потрібне шукати роботу і, як господар будинку, волів м’яти боки на дивані, поки його безвідмовна жінка працювала на фермі. Сергійко боявся, коли вітчим заглядав у пляшку. Це майже завжди закінчувалося рукоприкладством і діставалося не тільки йому.
— То чого такий щасливий? — повторив запитання хмільний Грива.
— Я… Я не отримував сьогодні двійок.
— Не отримував? — примружився чоловік. — Щось мені не віриться.
Він покосився на ціпок для забору води з колодязя.
— Ні… — уже не так впевнено відповів школяр.
— Показуй щоденник! — зажадав Грива.
І сам поліз у портфель.
— Українська мова, історія, географія, — став він гортати сторінки. — А це що таке?
Випивака помітив підтерту клітинку навпроти математики.
— Невже стер оцінку і думав, що я бовдур?
Чоловік підніс собі до носа грішок хлопчака.
— Ах ти ж паршивцю!
Він жбурнув щоденник пасинку в обличчя і, поки Сергійко приходив до тями, схопив ціпок та взявся гамселити ним бідолаху.
— Ай-ай, дядьку, не бийте! — так і здригнувся подвір’ям відчайдушний крик. — Не бийте, я вас прошу…
Сергійко влігся клубочком на траві.
— Я тебе провчу, байстрюче! Знатимеш, як дурити мене, — пихтів перегарним писком Грива.
— Я нічого не стирав. Не стирав… — застогнав хлопчина, сподіваючись на милосердя.
— Брешеш! Брешеш, негіднику!
Злісний нелюд ще сильніше замахав ціпком.
— Кажи правду, бо вб’ю!
— Так, дядьку. Так, — захрипів бідолашний. — Ай-ай… Я боявся, що будете бити.
— Отже, збрехав? — запінився перегарний писок Гриви. — За таке мусиш схопити ще більше!
Він взявся топтати Сергійка, який уже не мав сили навіть стогнати.
Тим часом зойки та хмільний крик розповзлися селом, а хтось викликав поліцію.
— Ти що таке робиш, дурню?! — ввірвався у двір дід Микита. — Облиш хлопця. Заб’єш!
Він пошкутильгав до Гриви, та злісний погляд випиваки негайно спинив сміливця. Ще б кілька хвилин і невідомо, чим би міг скінчитися день для вже несвідомого школяра.
— Байстрюк! Байстрюк! Брехливий байстрюк! — на всю околицю волав розгніваний Грива й продовжував витанцьовувати на юному тілі.
Саме за таким нелюдським дійством застала поліція чоловіка, але скрутити хмільного кременя вдалося не відразу.
— Викликай швидку, хлопець майже не дихає! — на все подвір’я заволав до свого напарника поліціянт і дозволив собі пнути ногою заваленого чоловіка. — А ти сядеш, і надовго. Такого звірства тобі ніхто не пробачить.
— Це вже не вперше, — мовив хтось із натовпу, який почав збиратися біля паркану. — П’янюга частенько бив пацана і заразом жінку.
— Так-так! — підтвердив хтось поряд. — Не раз проганяв їх із хати, мовляв, моє обійстя, а ви тут ніхто.
— Що відбувається? О, господи!
Тим часом на поклик сусідів додому прибігла матір хлопчини.
— Пропустіть, пропустіть, — проривалась вона до кровинки.
А коли дісталася обм’яклого тіла, умить знепритомніла.
***
Сльози знову покотилися щоками одинокого Сергійка, який продовжував ховатися під штопаним покривалом на старому ліжку. Забіяки на вулиці вже давно розчинилися в темряві, а хлопчина так і не заснув.
«От і добре, що вітчима забрала поліція. Люди казали надовго, — подумав сирота і шмигонув носом. — Звісно, зламав мені ребра та ногу. Понад місяць пролежав у лікарні без пам’яті. Та рани загоїлись, окрім одної. Матір уже не повернеш…».
Хлопчина тихенько зітхнув, шкодуючи, що так і не побачив кровинки після того, як отримав у школі рокову оцінку.
Вкрай пригнічена горем жінка не витримала коми єдиного сина і вперше у житті зрозуміла, наскільки сильно вона його любила.
— Сергійку, мій дорогий соколику, прокинься, дуже прошу.
Протягом кількох тижнів вона приходила у лікарню, і частенько їй дозволяли лишитися на ніч.
— Хіба ти мене залишиш саму? — торкалася вона гіпсу хлопчини й боялася зазирнути під його сорочку.
Сині, як слива, груди відлякували матір, яка щоразу плакала на всю лікарняну палату.
— Тьотю, заспокойтеся. Так не можна вбиватися. Ви ж себе зі світу зведете, — майже завжди просили жінку інші хворі на ліжках. — Ваш Сергійко обов’язково отямиться. Хіба може бути інакше?
Вони намагалися підбадьорити страждальницю, однак знедолена матір нікого не слухала.
— Синочку, прокинься, — вкотре змочила вона сльозами його ніби відмерлі долоні. — І нащо я возила тебе по різних закутках, змушувала пропускати уроки? Змінювали школу за школою, занапастили навчання… Усе б віддала, щоб повернутися назад і виправитись. Не було б тої злощасної двійки. Любий, не лишай мене наодинці.
Жінка голосила й голосила.
— Після такого я не житиму з Гривою, він справжній нелюд. Поселюся біля твоєї могили.
— Стефаніє, заспокойтеся, — стовпилися коло блідої від горя матері лікарі. — Ваш син не помер, це кома. Так, він обов’язково отямиться. Може, вам водички? Заспокійливе? Усе організуємо.
Медики вже й самі перелякалися, але їхня пропозиція була навідріз відхилена.
— Не треба мені ваших пігулок, — підвела червоні від сліз очі мати. — Краще я помру зі своїм сином. Поховайте мене разом з ним у труні.
Емоційний стан розпачливої жінки тоді вкрай збентежив лікарів. Вони, наче справжні мурашки, забігали довкола і таки вмовили на укол. Врешті директор лікарні хотів зробити краще — обмежив відвідини матері рідного сина, але це дало зворотний ефект. Бідолашна наче сказилася і, наковтавшись пігулок, отримала інфаркт.
— Матір вже не повернеш, — хлопчина знову тихенько зітхнув.
А в сусідній кімнаті вітер сіпнув дверима.
— Це ти, бабусю? — подав голос Сергійко. — Заспокойся вже, твої сукні та хустки Грива роздав по селу, виміняв на горілку. Ось такий у тебе син.
Дивно, але стукіт припинився, а перед очима виник голова сільської ради.
— Привіт, Сергію, — якось навіть незвично звернувся він до хлопчини. — Бачу, тебе вже привезли з лікарні. Як почуваєшся?
— Дякую, Степановичу, — хлопчина назвав гостя, як односельці, — уже краще. Нога, правда, болить, а ребра ниють, але це пів біди. Ось матусю не повернути…
Сергійко скривився і хотів заплакати, однак дід Микита з-за сусідського паркану застеріг:
— Ти мені це облиш! Сам зостався на хазяйстві, рідних нема — починай дорослішати. От я за війни теж натерпівся вдосталь, батьків узагалі ніколи не знав, та якось видерся з біди. Жінка зараз приготує тобі суп, а потім навчить куховарити. Кажуть, чоловіки — найкращі в цьому. Хоча я ніколи не пробував, — далі він замимрив собі під носа.
— Добридень! — першим привітався з чоловіком за парканом голова сільської ради.
— Здоров був, — змахнув рукою у відповідь дід Микита.
І хотів щось додати, однак Степанович його випередив.
— На щастя, Сергій дертися сам не буде. Поїде у Химки, навчатиметься в інтернаті. Козу, свиню і що там ще сьогодні в нього куплять. За вторговані гроші придбаємо трохи одягу, щоб не ганьбитися перед людьми.
Голова сільської ради зміряв хлопчину прискіпливим поглядом і додав:
— Штани на два розміри більші, а сорочка геть плечі обвисла. Так не має бути.
— Химки? А це де і навіщо? — аж трохи присів сирота.
— Яка різниця, Сергію? — примружився голова.
А дід з-за паркану бовкнув:
— У чорта на рогах! Отже, поїдеш до сиротинця, — продовжив старий і почухав потилицю. — Що ж, значить, куховарити тебе вчитимуть там.
Раптом сусід згадав.
— Зачекай. Будеш їхати, повернеш мені велосипед. У мене з ним купа спогадів. Усе одно в Химки його ніхто не повезе, це в чорта на рогах.
— Я… Я не хочу до чорта на роги, — затрусив головою Сергійко. — І для чого інтернат? Мені вже дванадцять.
— Бо неповнолітній, потребуєш опіки, а держава подбає, — раптом строго сказав голова і про всяк випадок попередив: — Заперечень не прийму. До Химок може потрапити кожен, хто залишився без батьків. Там навіть табличку множення не запитують.
— Степановичу, — здригнувся голос хлопчини, — а може, відправите мене за річку? Там чудовий сиротинець. Ми не раз поряд з друзями гасали, і буду недалеко від Маркушів, зможу частенько ходити до матері.
— Нічого тобі туди ходити.
Дід Микита знову дав про себе знати.
— У тебе ще все попереду. Не дай Боже з глузду з’їхати. Одна вже згубила себе, — ледь чутно промимрив він останні слова.
— За річку тебе не візьмуть, ти ж вчився на двійки. Впевнений, таблички множення не знаєш, — перехопив словесну естафету голова і трохи перебільшив: — А там її з порогу запитують.
— З порогу… — потупив погляд Сергійко.
— Ага, — підтвердив Степанович.
— То може, я…
Хлопчина сіпнувся вперед, та суворий погляд гостя миттю згасив порив.
— Химки, хлопче, Химки. І це не обговорюється, — відкарбував голова. — Завтра приходь у сільраду за довідкою. Моя секретарка напише тобі характеристику, а післязавтра вранці повезу тебе до Химок. Раніше не вийде, бо ще треба твоє господарство продати та купити речей.
— Нехай вони приймом пропадуть ці Химки, — дозволив собі добряче скрипнути ліжком сирота. — Сьогодні не спатиму. Як тільки півні заспівають, гайну за річку і буду проситися. Якщо треба, то на коліна стану. Не хочу покидати рідні краї. До того ж маю чудову характеристику.
Сергійко заглибився у спогади про похід до секретарки голови сільської ради.
***
Сільська рада Маркушів нічим особливим від інших споруд мальовничої місцини не відрізнялася. Одноповерхова хатина під шифером хіба що красувалася розмальованим фасадом у червоні грона гіллястої калини та добротним парканом, чого не кожен селянин міг собі дозволити.
Минувши невеличкий садочок перед входом до адміністративної будівлі, сирота неохоче переступив поріг. Проте дороги назад не було. Він розумів, що вказівку Степановича треба виконувати.
— Сергійку, це ти? — раптом наприкінці коридору пролунав зрілий голос секретарки, котру навіть за межами села добре знали, як тітка Галя. — Чого завмер? Іди сюди. Якраз заварила чай і бублики є.
— Я не хочу в Химки.
Хлопчина шмигонув носом.
— Це в чорта на рогах, — згадав він слова діда Микити.
— Заспокойся, сину, — наче рідна, заговорила жінка. — Химки — це не так вже й погано. Кажуть, там є ставок, лісок і купа дітей. Буде з ким товаришувати.
— Не хочу ставок, — миттю скривився Сергійко, а сльози покотилися щоками. — У нас тут своя вода, ліси й друзі. Якщо вже інтернат, то за річкою. Ми там з хлопцями часто ганяли. Гарна місцина і поряд, зможу частенько до матері на кладовище ходити.
— Господи прости!
Секретарка враз перехрестилася і покрокувала до бідолахи.
— Яке кладовище, сину? — знову сердечно заговорила вона. — Кілька раз на рік достатньо, бо так і з глузду з’їхати можна. Ходімо пити чай.
Вона схопила за руку хлопчину і потягнула до себе в кабінет.
Фарбовані дошки старої підлоги заскрипіли під ногами квапливої двійки, й згодом Сергійко вже сидів навпроти стола з друкарською машинкою та паперами по різні боки.
— Сину, ти пригощайся бубликами, не соромся, — простягнула тітка Галя хлопчині піалу з обарінками. — Я їх цілу торбу купила. Сьогодні до мене онуки приїдуть, смакуватимуть. Сам розумієш, родина велика.
У відповідь Сергійко знову скривився, а секретарка второпала, що бовкнула зайве.
— Ти не переживай, колись і в тебе буде купа дітей та онуків. Ще задовбають, ось побачиш.
Вона поставила піалу на стіл і взялася наливати чай.
— Ось зараз посмакуємо липового цвіту. Добре, що насушила торік. Потім надрукую тобі довідку і завтра поїдеш у Химки. Не бійся, тиждень-два і звикнеш.
Жінка стояла спиною до сироти й не побачила, як той вкотре засльозився.
— Не хочу в Химки… — ледь вичавив із себе Сергійко. — Тьотю, відправте мене за річку, там хороший інтернат. Обіцяю, я буду гарно вчитися.
Секретарка обернулася і всілася на стілець біля столу.
— Сину, — зобразила вона страждальний вираз обличчя та заговорила словами голови сільської ради: — Там з порогу табличку множення запитують. Степанович казав, у довідці написати правду про тебе, щоб потім ніхто не назвав його брехунцем. Бо як дізнаються люди, за один день тобі з мухи слона намалюють. Репутація — понад усе. Йому на вибори іти, конкурентів обганяти.
Проте Сергійку було не до цього.
— Я не хочу в Химки, — обтирав він пальцями сльози. — Тьотю, врятуйте мене, бо піду до матері, вхоплюся за хреста, не відірвете.
— Бог з тобою! — знову перехрестилася секретарка. — Але ж репутація, вибори, голова… Так можна і роботи лишитися. А до біса репутацію!
Тітка Галя схопилася за папірець.
— Нікуди той Степанович не дінеться, він уже вчетверте балотується. Окрім нього в Маркушах для такої посади ніхто не годиться.
Папірець став на місце і секретарка почала гамселити пальцями по літерах: «Тук-тук-тук. Тук-тук-тук…». На майбутньому документі замайоріли чорнильні літери, а кімнату сповнив жіночий голос:
— Директору інтернату за річкою від голови сільської ради Маркушів довідка. Сергій Васильович Батура, дванадцятирічний сирота, — здібний хлопчина і вправний школяр.
«Тук-тук-тук…».
— Оцінки має непогані, двійки — справжня рідкість. Хіба коли втрачає пильність. Хлопчина як хлопчина, добрий і порядний. До старших ставиться з повагою, молодших не ображає.
Тітка Галя на мить зупинилася, поглянувши на Сергійка, що розцвітав, мов квітка, і тільки полум’яні очі нагадували про щойно накапані сльози.
— Гвіздочок колективу!
Секретарка натхненно продовжила гамселити пальцями по літерах.
— Дружній та поступливий, поганих звичок не має. Просимо, — продовжила вона з абзацу, — прийняти хлопчину до сиротинця на повне державне забезпечення.
Жінка висмикнула довідку з машинки, вдарила по ній печаткою, розписалася замість голови та повернулася до безмежно щасливого Сергійка.
— Тримай.
Вона простягнула документ сироті.
— І запам’ятай, — раптом зашепотілася тітка Галя, — нікому цю довідку не показуй, окрім директора інтернату. Завтра вранці Степанович має за тобою приїхати, щоб відвести в Химки. Але ти його не чекай. Нічого, що за продане господарство не отримаєш одягу. Іди за річку, як є, і проси директора взяти. Кажуть, він непоганий чоловік. А довідка тобі допоможе.
Сергійко схопився за папірець і не знав, куди його ткнути, кишені штанів здалися для цього непридатними.
— Тримай у руках, — наказала секретарка. — Дивися, не загуби, бо від того залежить твоя подальша доля.
— Щиро дякую вам, тьотю, — бадьоро відреагував хлопчина і, схопивши кілька бубликів з піали, кинувся до виходу. — Не хвилюйтеся, берегтиму, як зіницю ока!
Він застукав туфлями по скрипучих дошках і згодом розчинився за парканом.
***
Сергійко тихенько намацав довідку під подушкою, і та ніби зігріла його одиноке серце.
«От якщо не знатиму відповідей на запитання, документ допоможе, — подумав хлопчина. — Головне, не заснути, бо ще проґавлю приїзд голови сільської ради. Треба встати раніше і бігом в інтернат».
Він уявив собі, як під покровом вранішніх сутінків мчить дорогою до найближчого містка через річку.
«Велосипед не візьму, дід Микита просив його залишити. І що тих вісім кілометрів для мене — пусте. За годину буду вже в директора, — Сергійко не стримався і позіхнув. — Має взяти».
Хлопчина знову намацав довідку і мимоволі почав розслаблятися, але опиратися сну не припиняв.
— Не спати, не спати, — засмикав він бровами. — Не дай Боже проспати й Степанович повезе в Химки. Хи-и-имки…
Сирота вдруге позіхнув, а його думки сповільнилися.
Третя ночі міцно вхопилась за важелі влади і найстійкіші були змушені коритися. Тіло юного Сергійка почало відмовляти: ноги перестали слухатися, руки ніби відумерли, а голова прилипла до подушки.
— Хи-и-имки… — знову позіхання і легкий храп: — Хр-р-ри-мки…
Далі час від часу мурмотіння крізь дрімоту:
— Не поїду. Не поїду до чорта на роги… Хр-р-р, у мене є довідка. Чуєте? Не тягніть мене. Не тягніть, дайте спокій! Степановичу, я там згину…
Враз хлопчина на ліжку заграв зблідлим обличчям, ніби побачив ті самі небажані Химки.
— Це ж справжній диявол. Згинь нечистий, згинь.
Сирота поринув у марення і сталося дещо неймовірне: двері кімнатки відчинилися, через поріг переступила мати Сергійка, а за руку її тримав покійний чоловік.
— Згинь! Згинь, нечистий, — закрутив головою хлопчина та почав неабияк пітніти.
— Синочку! Синочку, любий, — підступилася жінка до ліжка, — не треба так хвилюватися.
Вона почала ніжно гладити волосся бідолахи.
— Сергійку, — злегка пом’яв вушко кровинки усміхнений чоловік, — як же я тебе давно не бачив. Виріс, змужнів.
— Хр-р-рто це? — вкотре видав легкий храп сирота. — Невже мої рідні?
Він закидав кімнату закритими очима.
— Мамо, тату, ви? Але як таке можливо?
Сергійко ледь не заплакав крізь сон.
— Мене хочуть відправити в Химки, це в чорта на рогах. Нащо ви мене покинули? Не йдіть більше нікуди.
— Тихо, тихо, сину, — нахилилася жінка над кровинкою і поцілувала в лоб, — ми нікуди не йдемо, завжди будемо з тобою. Але ти повинен думати про майбутнє. Усе життя попереду, навчайся добре. І пробач мені за все…
— Матусю, я не ображаюсь.
Хлопчик почав шукати руками нічну гостю.
— Тату, — він кинувся мацати долонями покривало, — ти такий, як я тебе востаннє бачив — вусатий і кремезний. Частенько носив мене на плечах. Потім ця незрозуміла хвороба забрала тебе назавжди. Але добре, що повернула. Степанович лусне, коли вас побачить, поїде у свої Химки сам.
— Відпочивай, сину. Відпочивай, — тепер вже й батько погладив волосся хлопчини. — Маєш завтра відповідальний день. Тримайся хоробро, ніколи не здавайся і нічого не бійся. Таких соколиків ще треба пошукати. Директор неодмінно прийме.
— А нащо мені той директор? Для чого інтернат? Це ж для сиріт, батьку, а я з родиною.
Сергійко знову почав мацати штопане покривало, але цього разу нікого не знайшов.
— Спи, сину, спи. Відпочивай, рідненький, — позадкували з кімнати батьки. — Завтра почнеться нове життя, треба набиратися сил.
Двері скрипнули, сирота повернувся на бік і міцно заснув.
***
«Хлоп! Хлоп!» — десь на дорозі, ніби навмисно, стрельнула вихлопна труба старенької автівки голови сільської ради. Сергійко миттю прокинувся.
— Проспав! — вигукнув він на всю кімнату, адже вікна виблискували сонцем зрілого ранку. — Мамо, тату, де ви?
Він закрутив головою і зрозумів, що зустріч з батьками наснилася.
— Степанович, Химки… — відчув сирота, як спітніли долоні. — Невже доведеться їхати до чорта на роги?
Хлопчина скочив з ліжка, нашвидкуруч натягнув штани, сорочку і взувся.
— Довідка!
Він схопився за документ і пхнув його собі за пазуху.
— Ну все, можна бігти за річку, — кинувся з кімнати.
Але на півдорозі завмер.
— Сергію! — постукав знадвору у шибку голова. — Відчиняй, інтернат чекає.
— Інтернат чекає, — ледь заворушив губами наляканий хлопчина. — Тільки не це, тільки не це… Що ж робити?
Він закрутився на місці.
— Відчиняй, кажу, годі спати! Я тобі одяг приніс, — знову почувся голос чоловіка.
І Сергійко мусив скоритися.
— Ось бачиш, — скоцюрбився Степанович, коли парадні двері хатини відчинилися, — не тільки з навчанням проблеми, ще й відповідальність кульгає. Хіба можна так довго спати? Нічого, у Химках тебе навчать дисципліни. Тримай!
Голова простягнув хлопчині пакет з речами.
— Там кілька штанів, черевики, сорочки та спідня білизна. Перевдягайся і сідай в машину, треба вирушати.
— Зачекайте…
Сергійко волів хоч за щось вхопитися, аби тільки нікуди не їхати.
— Дід Микита казав повернути йому велосипед, — влучно згадав сирота. — А що як його хтось вкраде, коли ми поїдемо?
Він дико поглянув на Степановича.
— Гаразд, — махнув рукою той, — я відвезу. Ти ж переодягайся скоріше, нам ще їхати хтозна-скільки.
— Добре, — про себе зрадів хлопчина та почав кумекати, як діяти далі.
За кілька хвилин залізний кінь шкутильги покинув сарайчик і в супроводі голови сільської ради виїхав з обійстя.
«Треба тікати. Тікати… — думав Сергійко, міцно стиснувши долонею пакет з речами. — Бігти до місточка вже сенсу не має, Степанович наздожене. Уплав перемахну річку, пів кілометра для мене — пусте».
З безвиході хлопчина вдався до авантюри: підтюпцем кинувся в город і згодом опинився біля очерету, де частенько ловив рибу з кладочки.
— Сергію, ти де? — раптом з двору пролунали слова голови. — Ти що, знову спати влігся? Нам у Химки їхати, це в чорта на рогах.
— Хи-и-имки, тільки не це, — пискнув маленький втікач.
І, скинувши черевики, миттю пхнув свою довідку в пакет з речами.
— Не поїду до чорта на роги, — крадькома подався він у рогозу. — Батько сказав, триматися хоробро і нічого не боятися, а ще запевнив — директор неодмінно прийме.
Хлопчик мимоволі розганяв жаб і, поки його даремно шукали в хаті, подолав очерет. По груди у воді сміливець підняв над головою пакет й поплив.
— Я зможу. Хіба мені таке не під силу?
Здебільшого на спині він почав долати трохи неспокійну і ще холоднувату для кінця травня річку.
— Пф-ф-ф, пф-ф-ф, — час від часу спльовував воду і рухався до мети.
Однак невдовзі нещодавно загоєні травми дали про себе знати. Ребра занили, ніби змовилися, а нога почала відмовляти.
— Я зможу, зможу… Пф-ф-ф, пф-ф-ф…
Сергійко насправді почав сумніватися у власних силах, та вже був посеред річки.
— Ще трохи, трохи…
Непоганий плавець ледь втримував пакет, однак кожна наступна потуга виснажувала. Дихати ставало все важче і важче, тіло ніби набирало ваги та раз по раз зникало під хвилями. Спочатку речі в пакеті намокли, а згодом Сергійко не помітив, як втратив його. Хлопцю вже було не до цього. Річка ніби воліла проковтнути зухвальця, який кинув їй справжній виклик.
— Хр-р-р, — почав захлинатися сирота, проте боротися за власне життя не припинив. — Я зможу, зможу… Хр-р-р…
Бідолаха не втрачав надії, але не був всемогутнім. Його світле обличчя, немов поплавець, уже робило останні занурення і появу над хвилями, як раптом випадковий рибак на човні помітив майже потопельника.
— О господи, що робиться?! — відчайдушно погріб він до Сергійка. — Зачекай малий, зачекай!
Чоловік ледь встиг схопити хлопчину за виворіт і потягти до себе.
— Дядьку, я не хочу в Химки. Пф-ф-ф, — сплюнув він на рибака водою. — Не віддавайте мене голові. Кхе-кхе… Мені треба у сиротинець за річкою.
— То ти з місцевого інтернату? — вирішив чоловік. — Нащо заплив так далеко, та ще й в одязі? Це небезпечно.
Він погріб до берега.
— Добре, що я тебе врятував, хвилина-дві й гаплик. Не роби так більше.
— Не буду, дядьку. Не буду, — зрадів врятований, що його везуть у потрібному напрямку.
А коли човен торкнувся землі, в ейфорії скочив на траву і на ходу закричав:
— Дядьку, нехай вам щастить! Ви дуже хороша людина!
***
Мокрий Сергійко затупотів босими ногами по ґрунтовій дорозі, що вела трохи вгору до місцевого сиротинця. Огинаючи невеличку діброву, він тільки зараз зрозумів, яку біду пережив. Шок сходив нанівець, а біль у нозі та грудях почала гострішати.
— Я не поїду в Химки, — засопів від втоми хлопчина. — Краще сконати під дубом.
Він покосився на лісок і в голові промайнули татові слова: «Ніколи не здавайся і нічого не бійся».
— Не здаватися. Не здаватися…
Сирота перейшов на ледь помітне шкутильгання.
— Ще трохи, трохи…
Хлопчина вже бачив церкву біля розкидистих споруд місцевого інтернату, однак був також під прицілом голови сільської ради, котрий унюхав слід втікача і, скориставшись човном діда Микити, швидко долав річку.
— Сергію, агов! — раптом пролунало десь позаду, змусивши хлопчину обернутися.
— Степ-п-панович… — він затрусився від страху. — Як мене знайшов? Ще трохи, трохи…
Сирота додав ходу, а з річки знову донеслося:
— Зупинися, малий! Тільки згаєш час. Ти ж справжній дурень, таких тільки в Химки беруть.
— Хи-и-имки, — налякано вичавив із себе втікач.
Та, згадавши про довідку, кинувся шукати її під сорочкою.
— Де вона? О господи! — усвідомив долю важливого документа Сергійко. — Втонула разом з тим пакетом… І що тепер робити?
Він усе ж не припинив рухатися під горбочок.
— Батьки сказали сьогодні почнеться моє нове життя. Не загинув на річці, отже, це знак, — вирішив хлопчина довіритися словам нічних гостей.
А голова сільської ради за своє:
— Дурню, зупинися! Не змушуй мне ганяти за собою, бо всиплю не менше Гриви. От побачиш!
Човен Степановича вже досягав берега, і Сергійко своєї мети. Долаючи останні метри до штахетного паркану він спробував зорієнтуватися: ліворуч стояли двоповерхові гуртожитки, десь там і будівля їдальні, а вглибині проглядався корпус місцевої школи-інтернату. Сирота промайнув через відчинену хвіртку біля широких воріт і рушив далі навмання.
— Ти куди так поспішаєш, хлопче? — випростався неподалік двірник з довжелезним віником. — За тобою вовки гоняться? Чому такий мокрий?
Чоловік захитав головою та припустив:
— Мабуть, купався без дозволу. Ая-яй-яй, оце тобі влетить від директора!
Він змахнув хлопцеві віником навздогін.
— А де він, той директор? — зупинився Сергійко. — Я дуже хочу до нього потрапити.
— Ти поглянь, який відповідальний, — враз подобрішав двірник. — Напакостив і хоче явитися з повинною. Молодець, молодець.
Чоловік тикнув пальцем на корпус углибині.
— Він зараз у школі, на першому поверсі. Як завжди, в такий час у кабінеті. Біжи.
Двірник супроводив поглядом Сергійка і додав:
— Бешкетний, але совість має.
— Як завжди, у кабінеті. Як завжди у кабінеті… — у такт легкому припаданню на ногу взявся повторювати хлопець.
І згодом скочив у коридор потрібної будівлі, де панувала тиша, адже тривали заняття.
— «Кабінет української літератури», «…Математики», «…Історії», «…Географії», — на ходу читав із табличок на дверях хлопчина і майже наприкінці прольоту знайшов: — «Директор».
Про всяк випадок переконавшись, що голова сільської ради не наступає на п’яти, він сміливо ступив за поріг.
— Гей-гей, куди з таким напором? І чому не на заняттях? А мокрий який, — зміряла поглядом незваного гостя секретарка за столом біля вікна. — Хочеш від директора схопити?
Вона кивнула на суміжні з приймальною двері.
— Щось я тебе не впізнаю. Хто твій класний керівник? — суворо додала жінка в легкій сукні.
Та відповідати Сергійку було ніколи, він кинувся до приміщення, на яке вказала секретарка. Опинившись перед чоловіком в окулярах і костюмі, миттю заторохтів:
— Два на два — чотири, сім на вісім — п’ятдесят шість, три на десять — тридцять, дев’ять на дев’ять — вісімдесят один…
— Тихо, зачекай, — підхопився зі свого крісла директор. — Ти чого такий мокрий?
Він прискіпливо зміряв поглядом хлопчину.
— І замучений, — не міг второпати, що відбувається господар кабінету. — Тебе що, хтось образив? З якого ти класу?
Чоловік вийшов із-за столу, і в кабінет заскочила секретарка.
— Трохиме Івановичу, — схопила вона за сорочку зухвальця, — дозвольте мені відвести його до класного керівника. Буде сьогодні мити посуд в їдальні.
— Ні, Тамаро, не треба, — заборонив директор. — Зачини, будь ласка, двері за собою. Розберуся сам.
Власник окулярів відчув, що коїться дещо незвичне.
Секретарка скорилася, а директор продовжив:
— Раз прийшов, то, мабуть, у справі. Кажи.
— Я… — миттю скривився Сергійко. — Я зостався без мами й тата.
Він ледь не заплакав.
— Маркуші — моя Батьківщина, а голова сільської ради зібрався відвести до чорта на роги. А мені хочеться до вас, — таки засльозився хлопчина. — Вибачте, навчався так собі, багато занять пропустив. Довіку від тітки Галі в річці загубив, сам ледь не втопився. Степанович сказав, що у вас табличку множення з порога запитують, мусив її вивчити за один день. Не женіть мене, згину в Химках.
— Усе зрозуміло, — раптом посміхнувся директор. — Кажеш, вивчив табличку множення за один день?
Він покрокував до хлопчини.
— Так, — шмигонув носом сирота.
— Чудово, — пролунала реакція і щире зізнання: — Відверто кажучи, я її досі до ладу не знаю. Але це не заважає мені бути директором.
Господар кабінету підморгнув хлопчині.
— Тож не хвилюйся.
— Правда? — округлив очі сирота.
— Авжеж, — підтвердив чоловік і запитав: — Як тебе звуть?
— Сергійко, — бідолаха ніби почав оживати.
— Добре, Сергію. Не переймайся так, — потряс мокре плече хлопчини директор. — Ти здібний. Треба тільки направити й допомогти. У якому класі навчався?
— У шостому, — надійшла відповідь.
— Угу, зараз усе організуємо, — чоловік повернувся до дверей і голосно крикнув: — Тамаро, зайди!
— Так, Трохиме Івановичу, — негайно з’явилася на порозі секретарка.
— Поклич сюди, будь ласка, старосту шостого класу. Будемо приймати нового учня.
— Добре, як скажете, — позадкувала жінка і зникла в коридорі.
А за хвилину у приймальню зайшов захеканий Степанович і крізь прочинені двері суміжного кабінету побачив Сергійка.
— Ось ти де, негіднику! — вилаявся він. — От уже схопиш, мало не буде, Грива так не бив. Змусив голову сільської ради бігати, як молодого.
Чоловік дійсно вже хотів схопити бідолаху, однак директор заступив йому дорогу.
— Шановний, що за ґвалт ви нам зараз влаштували? Ваша влада тут не діє. Сергій залишається в інтернаті.
— Як це залишається? — затупотів на місці голова. — Він же дурень безпросвітний. Нащо вам такий?
— Вибачте, — поправив окуляри господар кабінету, — але дурень — це ви. Якщо негайно не заберетеся звідси, заночуєте в поліційному відділку. Я вам гарантую.
— Чого це у відділку? Як так? — вп’явся очима в директора Степанович і зрозумів, що краще не жартувати. — Добре, нехай буде по-вашому. Якщо потрібні дурні, не заперечую.
Він почав зникати за межами кабінету, а потім і школи.
— Дякую вам, — обтер сльози Сергійко.
— Пусте, — знову потріпав за плече хлопчину директор і додав: — Ми своїх нікому не здаємо.
Він удруге підморгнув і до них доєдналася секретарка зі старостою.
— Трохиме Івановичу, привела, — злегка підштовхнула вона вперед довговолосу дівчину. — Чим ще можу бути корисною?
— Зачекай, Тамаро, — відреагував директор і звернувся до нового учня: — Знайомся, ви тепер однокласники.
Мокрий хлопчина враз зніяковів, адже блакитні очі дівчини ніби заворожили його.
— Сергійко, — простягнув він руку молодій красуні.
— Ганнуся, — почервоніла староста і трохи несміливо взялася за долоню на вигляд вкрай кумедного соколика.
— Чудово, — посміхнувся директор і додав: — Тамаро, відведи дітей до складу. Нехай наш сміливий плавець перевдягнеться. Та нагодуй, бо худий, як тріска.
Він перевів погляд на дівчину.
— А ти, Ганно, покажи тут усе новачку і підтримай у навчанні. Хлопець дуже здібний, уже мав нагоду переконатися. А тепер ідіть, ідіть, — змахнув рукою чоловік. — У мене ще купа роботи, навчальний рік завершується.