1.
- І ти втечеш?..-сумно промовила Вкраїна, піднявши свої великі сині очі на маленьку дитину, що плела вінок із польових квітів.
-Звісно, ненько. А як іще? Мої батьки пообіцяли мені навчання за кордоном. Там і залишусь.
- Де?
- В Європі.
- Але я...
- Ти не Європа. Тільки дурний цього не бачить. Куди тобі та Європа?
- Є куди. Хіба не бачиш? Дивись, яка краса навколо. Безмежжя полів, велич лісів. Хіба не бачиш?
- Та кому воно потрібне? Тільки тим шановним, що щиро люблять свої верби та берези, оспівуючи їх.
- А мова? Так легко ти її забудеш?
- Ні. Не забуду.
Україна ніжно пригорнула до себе дитину. Іскра надії спалахнула скрізь відчай, біль, образи.
- Я буду любити тебе. Але там, далеко звідси. В Англії і мова твоя милозвучніша, і вишиванки гарніші, зручніші, і ти рідніша. Твої обійми теплі, але тут немає майбутнього.
- Хіба там буде краще? Чим вони кращі?
- Усім. Годі тобі. Я не залишусь. Ти злидена, нещасна, одинока. Земля твоя родюча, та лиш від крові, що віками проливалася тут. Тим більш чужі пани тут господарюють. Ти незалежна, та одинока. Ти глянь на тих, хто залишився. Сумні, вічно занурені в клопоти, шукають копійку будь де, щоб прожити ще день. Твої інститути, кому вони потрібні? Навіщо освіта тут, як немає роботи.
- Але я твоя! Усе моє, воно твоє! Лишайся...
- Там гори золота, а в тебе нічого нема крім тих полів, лісів, що їх уже так мало. Поки знайдеш в тобі золоту жилу, то вмерти можна. Чи то від часу, чи від твоїх надсучасних підприємств, що їх Європа не хотіла мати в себе, чи від твоїх дітей, що нічого доброго не знали. Немає тут майбутнього. Нема.
- Але ж ви самі одягли на мене кайдани...
Вони мовчали слухаючи шум вітру, що гуляв між пишним колоссям.
-Звісно, ненько. А як іще? Мої батьки пообіцяли мені навчання за кордоном. Там і залишусь.
- Де?
- В Європі.
- Але я...
- Ти не Європа. Тільки дурний цього не бачить. Куди тобі та Європа?
- Є куди. Хіба не бачиш? Дивись, яка краса навколо. Безмежжя полів, велич лісів. Хіба не бачиш?
- Та кому воно потрібне? Тільки тим шановним, що щиро люблять свої верби та берези, оспівуючи їх.
- А мова? Так легко ти її забудеш?
- Ні. Не забуду.
Україна ніжно пригорнула до себе дитину. Іскра надії спалахнула скрізь відчай, біль, образи.
- Я буду любити тебе. Але там, далеко звідси. В Англії і мова твоя милозвучніша, і вишиванки гарніші, зручніші, і ти рідніша. Твої обійми теплі, але тут немає майбутнього.
- Хіба там буде краще? Чим вони кращі?
- Усім. Годі тобі. Я не залишусь. Ти злидена, нещасна, одинока. Земля твоя родюча, та лиш від крові, що віками проливалася тут. Тим більш чужі пани тут господарюють. Ти незалежна, та одинока. Ти глянь на тих, хто залишився. Сумні, вічно занурені в клопоти, шукають копійку будь де, щоб прожити ще день. Твої інститути, кому вони потрібні? Навіщо освіта тут, як немає роботи.
- Але я твоя! Усе моє, воно твоє! Лишайся...
- Там гори золота, а в тебе нічого нема крім тих полів, лісів, що їх уже так мало. Поки знайдеш в тобі золоту жилу, то вмерти можна. Чи то від часу, чи від твоїх надсучасних підприємств, що їх Європа не хотіла мати в себе, чи від твоїх дітей, що нічого доброго не знали. Немає тут майбутнього. Нема.
- Але ж ви самі одягли на мене кайдани...
Вони мовчали слухаючи шум вітру, що гуляв між пишним колоссям.
Коментарі