У середині жовтня, зазвичай, загадкова погода. Може бути то тепло, то холодно. Може дощити днями, або пекти сонце. Але всі ці явища ніколи не завадять провести міську ярмарку, яка проходить кожного 15 жовтня у невеликому місті Ніха. Зазвичай, вона проходить о сімнадцятій годині, коди сонце розливає свої темно-оранжеві барви по хмарам, а небо вбирає краски та отримує відтінок. Місто звикло, що в такий час тепла погода з невеликим вітром. Так воно і є цього року. Люди звикли до цього, їм це подобається. Ще більше їм подобається, що це тільки їхня традиція, що вони такі одні, і що ніхто її ніколи не зіпсує.
   На м'якому кріслі, перед вікном сиділа дівчина з темним, коротким волоссям та захоплено читала якусь книгу. Щось з того, що люблять підлітки: кохання, вампіри, поцілунки, сльози і все інше. Вона час від часу поправляла свої окуляри та робила ковтки лимонного чаю. Від такого процесу її не відволік навіть задзвонив ший голосно телефон.
   Дівчина дочитала абзац та вже тоді пішла до телефону, оглянувши свою кімнату, щоб перевірити, чи все на своїх місцях. Ліжко застрелене рожевим покривалом з медведиками, зверху над ним полиця, всі книги там на місці, крісло стоїть під робочим столом — все в порядку. Вона взяла телефон, та побачивши ім'я подруги на екрані, втомлено зітхнула, згадавши про сьогоднішню ярмарку, але все ж взяла слухавку.
   — Алло...так, привіт... сиджу, читаю книгу яку ти мені дала...напевно, що не піду, не хочу сьогодні нікуди йти...так я знаю що ми кожен рік ходили, і я знаю що це у нас як традиція вже, але сьогодні взагалі не хочу, пробач...бувай.
   Вона засмучено сіла на крісло. Читати далі зовсім не хотілось, її тривожило те, що подруга могла образитись.
   — " Я можу подзвонити їй і сказати що прийду, всеодно читати не хочу вже...але ж я вже сказала що не піду. Так і зроблю, не піду, сьогодні вдома " — думала вона, зосереджено дивлячись у вікно. Небо вже мало б набувати свого традиційного відтінку, але воно набувало більш золотистого кольору. Дівчина гмикнула і не встигла вона встати з крісла, як її перервав звук повідомлення на телефоні. Побачивши ім'я свого друга, вона одразу вхопила телефон, щоб відповісти. Був би це хтось другий, вона б або не звернула уваги, або трохи почекала, а вже потім відповіла.
   З льоту повідомлення " Ти йдеш на ярмарку? " Настій дівчини покращився, її веселило те, що він ніколи не вітається, не питає про здоров'я чи настрій, а одразу задає питання.
   Двадцять хвилин вона провела у листуванні, підсумком стало те, що вони домовились піти на ярмарку з умовою, що вони будуть триматися від неї якнайдалі, бо обидва не люблять гучних місць. Дівчина швидко зібралась і вийшла. Через п'ять хвилин вони вже стояли один біля одного.
   — Давай трохи зайдемо туди, але недалеко. Просто поглянемо, — сказав хлопець. Дівчина не дуже добре віднеслася до такої ідеї, але все ж погодилась.
   Вони зайшли в оточене забором місце, схоже на міський парк, де уже на всю проходило свято. Стояли дерев'яні ларьки з різними товарами, над ними яскраво-тепло світили ліхтарі, люди були одягнені у різний тематичний одяг. Це було схоже на Хеллоуїн в Америці, але це було не свято страху, а свято веселощів та прощання зі старим бабиним літом.
   Вони трохи пройшлися, подивились на все і скоріше пішли звідти у безлюдні місця. Вони просто йшли у невідомому напрямку, розмовляючи один з одним на різні теми. У них царювала тепла атмосфера. Віяв прохолодний вітер, розвіюючи їх коси. Вони дуже довго так ходили, так, що вже стемніло. Йдучи по темному провулку, який освітлювався одним ліхтарем, вони побачили високого, широкоплечого та міцної статури чоловіка, який стояв до них спиною. Дівчина трохи злякалась і зупинилась, щоб розвернутись і піти іншим шляхом, але хлопця нічого не збентежило, і він, не помітивши що вона зупинилась, пішов далі. Дівчина все ж побігла за ним, щоб повернутися, вона схопила його за руку і він одразу впав, відлетівши десь на два метра. Високий чоловік одразу схопив дівчину. В його руці був звичайний кухонний ніж, а його обличчя було все в шрамах та подряпинах, через тінь його було погано видно. Вона вирвалась і відступилась назад, цей кремезний чоловік вже замахнувся на неї своєю зброєю, та раптом почувся голос хлопця:
   — Ей! Не чіпай її! Краще напади на мене, я не буду чинити опір!
   Кремезний чоловік відступив, та мовчазним поглядом подивившись на обох, пішов за покинуті будівлі та зник. Хлопець подивився на дівчину, вона стояла і тремтіла, її обличчя стало блідним, очі були широко відкриті, а руки тримались на рівні обличчя. В цей момент по міському телеканалі почали показувати новини про вбивства декількох людей...
                      Пройшов рік
   З тих пір дівчина почала вести себе інакше. Вона стала більш закритою, багато приховувала та майже не виходила на вулицю. Занепокоєні батьки почали займатися цим, але нічого не допомогло, ні один психолог, ні одна ворожка та спроби зробити їй гарні враження.
   Дізнавшись, що з нею в той момент був один з її однокласників, її та його батьки дуже здружилися. Тому вони часто заходили один до одного в гості, але дівчина і хлопець майже не бачились, так як хлопець не продовжив навчання у школі. Вона певне і не хотіла його бачити після цього і сама не могла пояснити чому. Тоді, в ту ніч, він провів її додому, постійно озираючись, та тримаючи її за плечі. Вона часто згадувала це, сидячи на своєму ліжку.
    І ось, цей самий день. Цей самий час.  Вона почула дзвінок у двері, почула як її мама, крокуючи своїми капцями, підходить та відкриває двері, почула вже звичний голос бабусі хлопця, яка до них завітала в котрий раз, та почула ще один,але вже незнайомий їй голос. Вона одразу згадала того кремезного чоловіка, хоч вона і не чула його голосу, але чомусь уявляла його саме так. Вона злякалась, і тихо відчинила свої двері, щоб подивитись на коридор, але там виявилась її мама.
   — Доню, я йду на ярмарку сьогодні. До нас прийшла бабуся, — вона спостерігала за поглядом доньки — та він теж прийшов, сходи з ним, прогуляйтесь по ярмарці, будь ласка.
Погляд дівчини змінився здивуванням, але вона мовчки кивнула і повернулась у кімнату, щоб зібратися. Через п'ятнадцять хвилин вона вже вийшла на вулицю, де її чекав хлопець.
   — Привіт, — вона повільно почала підходити, трохи опустивши голову.
   — І тобі привіт, — відповів він холодно і байдужо.
   — Тебе бабуся заставила вийти на вулицю?
   — Хах, так, сам би я не вийшов — він посміхнувся і одразу змінився в погляді. Дівчина почала розглядати його і зрозуміла, що він зовсім не змінився, тільки вище став. Вони розвернулись і пішли у сторону ярмарки. Віяв прохолодний вітерець, небо набуло традиційного відтінку, дерева уже пожовкли. Вони зайшли на ярмарку, люди веселились, діти бігали, хлопець подивився на дівчину і здивувався так, як ніколи. Вона широко посміхалась, дивлячись на все, було видно, що їй це шалено подобалось, і він теж посміхнувся.
   — Мені щось прохолодно, візьми мене під руку, — раптом мовила вона, здивувавши хлопцям, який зробив те, що вона сказала. Дівчина притулилась до нього, і вони продовжили ходити по ярмарці, відчуваючи тепло, та не звертаючи уваги на холодну тінь.