Прокинувся ледь стримуючи бажання закричати. Серце скажено тарабанить у грудях немов бажає пробити шлях і вирватись на волю. Тіло тремтить від холоду, проте шкіра вкрита краплями поту. Очі зустрілись з темрявою. Він сів і одразу озирнувся розгублено вдивлялись у пітьму. З острахом розуміючи, що опинився у невідомому місці. Простір навколо нього немає нічого окрім темряви, жодного промінчика світла на який можна спрямувати погляд. Паніка заволодівала ним. На серці наростав неспокій, мозок відмовлявся думати тверезо, а в душу просочувався страх, страх перед чимось невідомим.
Проте через мить усе навколо освітилось дуже тьмяним світлом і він ледь упізнав знайомі обриси своєї ж кімнати. Він повернувся до джерела цього невиразного світла і за вікном власної кімнати побачив місяць, який щойно вийшов з-за темної хмари. Його полегшенню не було меж. Нарешті зрозумівши, що знаходиться у себе вдома у своїй кімнаті і в своєму ліжку спокійно видихнув і знову припав до ще ледь вогкої від поту подушки і накрився ковдрою, що лежала поряд в нерозбірливій кучі, довелось повозитись перекручуючи її в усі боки щоб накритись як належить. Як виявилось боятись нічого, це був просто сон, але відчуття всередині казали інше, заспокоюватись ще дуже рано.
- Вадим заспокойся — звернувся він до себе. Та його голос пролунав голосніше ніж очікував і тим самим потурбував незайману тишу, тому насторожено прислухався до навколишнього середовища чи не прослідує за цим відплата.
- А ну візьми себе в руки — підбадьорив він себе, але уже пошепки.
Щоб відірватися від неприємних думок  вирішив спрямувати погляд на місяць, на свого рятівника, що своїм напівсвітлом розсіяв темряву. Місяць стояв у повні, інколи його закривали незначні хмари які швидко проходили, гнані вітром. Він довго вдивлявся у срібне коло, намагаючись швидше заспокоїти нерви і знову заснути, але сон не приходив як і не відходило відчуття страху. Теплою рукою витер холодний піт з лоба. Такого ще з ним ніколи не було. Хотів пригадати, що ж йому наснилось, проте усі намагання марно бились у бетонну стіну свідомості за якою сховався той самий сон який його нажахав. Та цікавість його не покидала і він залучив усі звивини свого мозку аби хоча б щось згадати.
Так пролежав, декілька хвилин, не засинаючи і не згадуючи. Через деякий час безрезультатних спогадів, розболілась голова і Вадим відкинув усі спроби хоч щось згадати. Можливо воно й на краще. Навіщо йому той жах. Можливо перед тим надивився якийсь фільм жахів, що знайшов своє продовження у його снах.
Погляд знову зосередився на місяці. Тьмяний кристалічний колір не давав відвести очей. Немов гіпнотизує своєю холодною красою. Здається уже вивчив кожну пляму на його поверхні милуючись заспокійливим сяянням, що лилось з нього.
 В одну мить Вадим зрозумів, що справді не може відвести погляд. І як тільки він це збагнув, спокій знову залишив його. Той блискучий диск на небі уже не потішав, а навпаки навіював якесь занепокоєння у душі.
Місяць перестав бути місяцем або блискучим диском. Тепер це схоже на око. Тяжкий холодний погляд прикував його до ліжка. Тепер він під пильним наглядом, розуміючи, що це нічне світило зовсім не рятівник, а спільник темряви. Погляд ока був нестерпним, здається він не може відвернутись паралізований поглядом або боїться спровокувати наглядача. Якась невидима сила заставляла дивитись у вічі самій пітьмі. Вадим відчув свою ницість, свою карликовість чи навіть мікроскопічність під наглядом неосяжної темряви яка слідкувала уже не маскуючись, вирячив на нього єдине око.
Зібравши силу волі з усіх куточків свого тіла, він таки зміг відвернутись і перекотитись на інший бік ліжка, повернувшись до вікна спиною. Та від цього не стало легше. Тепер потилицею відчуває що на нього продовжують дивитись. Дивні відчуття, немов сніжна лавина лиш набирала обертів у його неспокійній цієї ночі душі.
Зараз переважало лиш одне бажання, забутись у солодкому сновидінні і не бачити кошмарів. Та навряд чи так вийде зробити, головний біль немов пухлина розросталася у мозку з кожним ударом серця. Через декілька хвилин він не витерпів і піднявся з ліжка. Головний біль став на першому плані посунувши дивні відчуття, що передували перед цим. Намацавши під ліжком капці, направився до ванної кімнати, там де зберігались медикаменти. Світло у кімнаті не вмикав знаючи, що воно боляче вдарить по очах які звикли до темряви тим більше коли у нього жахливо болить голова. Місячного сяйва достатньо щоб добратись куди йому потрібно, а де не вистачить намацає шлях руками. Та певно надто різко встав, від того в очах раптово помутніло і він втратив координати напрямку, його рука яку він виставив вперед щоб не наскочити на перешкоди спокійно пройшла крізь настіж відчинені двері його кімнати, але голова ударилась об коробку на якій кріпилось дверне полотно.
Тупий звук пролунав у кожному куточку  його хати, а за ним найчорніша лайка яка і схарактеризувала цей неприємний інцидент. Стражденна голова відреагувала моментально, немов усередині пролунав вибух. Він одразу обхопив голову руками, намагаючись приглушити біль, але це не допомогло. Немов канонади артилерійських снарядів вибухали у мозку. На язик лізли усілякі лайливі слова які він коли-небудь чув, але їх ледь вдавалось вимовити через страшний біль. Стало так погано, що думав втратить свідомість і впаде на підлогу. Та втримався упершись правою рукою у ту кляту дверну коробку яку його лоб спробував на міцність, так і перечекав цей приступ.
Добравшись до ванної усе одно довелось увімкнути світло. Як він і гадав, воно боляче ударило по очах. Своє відображення у дзеркалі він ледь упізнавав, нездоровий блідий колір шкіри з мішками під очима і з невеликою червоною гулькою на лобі. "Вигляд хворобливої людини при смерті" подумав він.
Знайшовши потрібні таблетки які за задумом повинні вгамувати нестерпний біль одразу поклав дві у рот вважаючи, що одна не справиться. Набравши повний стакан води у чашку, що стояла на умивальнику, зробив перший ковток. Холодна вода збила гіркий смак, що розтікався на язику від таблеток, але горло пересохло від нестачі вологи не сприйнявши води з під крана, що на смак виявилась як оцет обпалюючи горло. Таблетки таки поспів проковтнути, відчуваючи як вони майже на сухо пройшли його горлянкою, але це далось йому страшною ціною. Його став душити кашель і біль у черепі немов чекав цього, знову розриваючись в мозку болісними вибухами. Вадим змушений був сісти на унітаз, що стояв навпроти аби не впасти, продовжуючи притискати до голови руки. Перечекавши іще один неприємний приступ болю він серйозно задумався щоб набрати швидку. Та поки, що почекає здається проходить, ні сам біль не зник, а просто проходить приступ вибухових снарядів.
Дуже хотілось пити. Організм просто вимагав втамувати спрагу, але не мав бажання пити кран-колу, що тече по ржавих трубах старої сільської системи водопостачання. На кухні у холодильнику є пляшка слабогазованої мінеральної води. При думці про неї Вадим облизнув пересохлі губи. Тепер йому потрібно бути обережним, навіть серцебиття відчутно лунає в голові і поки там тихо потрібно скористатись моментом щоб дійти до холодильника. Далеко до кухні не потрібно йти він якраз її минав коли йшов до ванної.
Залишивши світло у ванній увімкненим добрався до вимикача у кухні і першим ділом відкрив дверцята холодильника. Одразу повіяла приємна прохолода і обняла його палаюче тіло. Вадим тільки зараз помітив, що йому дуже гаряче, тому, мабуть, так сильно й хотілось пити. Та зараз його думки погляд і руки спрямувались до пляшки з мінеральною водою яку він уже поспів надпити раніше та це його не розчарувало, вмісту живої води було достатньо щоб вгамувати спрагу. Гарячі руки обхопили холодну пластмасову поверхню і губи допались до її горловини. Обережно, але жадібно вливаючи у себе приємну прохолоду. Пив досхочу щоб наситився виснажений організм. Іще тримаючи у руках приблизно уже половину пляшки, у кухні пролунала, мабуть, найголосніша і протяжна відрижка у його житті. Він аж посміхнувся хоч у книгу рекордів. Закривши дверці холодильника він з дивом відмітив, що голова не болить нема того жахливого болю. Його зняло як тільки він досита напився, а можливо і раніше, можливо його відволікла жага спраги і незчувся як біль зник. Що ж нехай так буде і надалі. Мабуть, він зараз спокійно засне і спатиме, аж до самого ранку і ніякі сни йому не будуть снитись, нестрашні та навіть позитивні. Просто відключити мозок хай відпочине до ранку.
Рука потягнулась до вимикача щоб вимкнути освітлення на кухні та заклякла за декілька сантиметрів від нього. Біля вимикача на пофарбованій у абрикосовий колір стіні, була прикріплена куском скотчу фотографія. Вадим декілька секунд стояв ошелешений. Перша думка, що пролунала у голові, як вона тут опинилась. Придивившись уважніше він зрозумів, що навіть не впізнає це фото чи людей, що на ньому зображені. Зовсім невідомі йому люди яких він навіть віддалено не знає, усі вони сиділи за столом усі щасливі і посміхались до нього. На столі широкий асортимент усілякого їдла. Можливо це був якийсь день народження чи ще якесь свято, що зібрало усіх тих людей разом. Їх було близько більше десятка, малі діти, старі і середнього віку люди, усі посміхались йому такою щирою посмішкою. У відвертості усмішок він не сумнівався, але йому все одно стало лячно. Не поспів відвести погляд і навіть зрозуміти звідки фото взялось і хто його тут врешті почепив як погляд упіймав іще одне на ньому троє дівчат підліткового віку сфотографувались селфі. Вище над нею ще одна фотографія, молода пара із маленькою дівчинкою, що сиділа на руках у чоловіка, всі разом позували на фоні фонтана який високо бив водяними струменями. Тепер куди б він не поглянув, на стінах були чиїсь фото, так само йому невідомі. Не залишилось жодної прогалини, усе закрилось сотнями фотографій.
Раптом зникло світло і настала темрява, Вадим затамував подих в очікуванні чогось невідомого. Тьмяні промені місяця проникали через два великих вікна, що розташовувалися на одній стіні, коли у його кухні було лиш одне вікно і не таких габаритів і це приміщення у два рази більше за його кухню. Здається він не тільки не у своїй кухні, навіть не у своєму домі. Знову відчуття, що за ним спостерігають не давало йому спокою, роззирнувся, але здається у приміщенні він один от тільки Вадим не врахував те, що за ним можуть спостерігати знадвору. Очі спрямувались до вікна у темряву, щоб зустрітись поглядом зі злощасним срібним диском у височині. Місяць чи без перебільшень око темряви, холоднокровно слідкувало за його діями.
Вадим не став довго витріщатись на сяюче коло у небі, а прийнявся вивчати приміщення в якому опинився. Все навколо чимось заставлене, якимись речами. Він підійшов до стола що стояв поряд за метр від нього з невідомими предметами. У цих сутінках доводилось брати в руки, щоб роздивитись зблизька і те на що він натрапив йому точно не належало під його пильний погляд потрапив, фотоапарат з великим об’єктивом і схоже що і з великою сумою на ціннику в магазині електроніки, поряд стоїть чашка з написом, проте надто темно щоб розібрати що на ній написано біля неї м’яка іграшка у формі кота чи ведмедя, книжка, окуляри і багато інших речей, але погляд впав на рожевий об’єкт прямокутної форми одразу ж здогадався що це, але все одно взяв у руки для підтвердження легкий, тонкий і плоский, так це смартфон схоже він належить маленькій дівчинці тому що тут наклеєні наліпки з якимись феями чи типу того. Вадим натиснув бокову кнопку щоб засвітився дисплей, але на нього продовжував дивитись чорний екран. Тоді він натиснув і тримав для увімкнення телефону, це також не дало результату. ″Мабуть здохла батарея″ - подумав він продовжуючи вдивлятись у дисплей ніби очікуючи на важливий дзвінок. Щось задзвеніло коли він поклав смартфон на місце. Обережно відпустивши рожевий гаджет тою самою рукою намацав джерело брязкання це виявилась в’язка ключів. Пальці відчули їх холодний метал. Йому невідомо що вони відчиняють можливо тут всього потрохи від дому чи квартири, автомобіля і бог знає від чого ще, але його зацікавив незвичний брелок, невелика продовгувата трубка трохи більша за самі ключі схоже на ліхтарик. Пальцями знайшов відповідну кнопку і одразу натиснув на неї. Темряву пронизав промінь яскравого світла як на такий міні ліхтарик досить непогано. Тепер він мав чіткішу картину.
 Приміщення досить велике, заставлене найрізноманітнішими речами чи можливо закидане тому що їх тут було багато, одне лежало на іншому. На стінах приклеєні скотчем, ізолентою, прибиті маленькими гвіздками сотні фотографій ніби замість шпалер.
- Це сон, це має бути сон — промовив він собі щоб заспокоїтись слідкуючи за променем ліхтаря.
У думках роїлось безліч питань "Як", "Чому", "Хто", а обличчя виражало усю дикість незрозумілої ситуації. Це сладське приміщення не схоже на жодну з його кімнат у домі. Усе це майно напевно комусь належить, як він зрозумів раніше не йому і це єдине на що мав чітку відповідь. Назвати усі ці речі мотлохом язик не повернеться. Картини, планшети, телевізори різних моделей від старих коробок до новомодних з плоскими екранами, велосипед, навіть дитяча колиска. ″Це що якась барахолка″ пролунало у думках.
- Якого хріна тут відбувається — відчайдушно шукав він відповідь. Адже усе що відбувається явно сон, просто його розум забув відключитись і тепер він розумів що спить і йому сниться сон, але насправді не спить чи як, щось заплутався.
Увага Вадима переключилась на вікно, якийсь неспокій йшов знадвору, місяць не був тому виною, це щось інше. Він зважився підійти й заглянути на навколишнє оточення обережно минаючи покинуті речі, благо промінь ліхтаря полегшував роботу і він нічого не зачепив. "Покинуті речі"- чому він так подумав. За вікном сніг грайливо поблискував при місячному сяйві, а безкрайні засніжені рівнини здавалось простягались у далечінь наскільки можна було роздивитись у сутінках. Чисте широке поле без жодного дерева, куща чи якихось ознак людської діяльності. Таке відчуття, немов ця будівля була тут єдиним доказом цивілізації, але його все одно щось непокоїть. Щось там, в глибині темряви уважно спостерігає за ним і таке відчуття немов ловив не один погляд, а тисячі. Ця холодна тиша навкруги, давила своєю зловісною вагою. Щось є у темряві, сховане у тіні, щось терпляче вичікувало. По тілу пробігло стадо мурашок переростків, а страх прогриз собі шлях в глиб серця.
Зненацька пролунав телефонний дзвінок, від ляку він ледь не підскочив як зненацька наляканий кіт, зачувши це голосне дзеленчання. Повернувши голову у глиб приміщення намагався визначити звідки лунає цей нахабний порушник тиші, але телефон розривався не тут, а десь у сусідньому приміщенні. Ця ситуація здалась йому до болю знайомою, немов якесь дежавю. "Дзвінок" ось від чого прокинувся зляканий у ліжку. Дзвінок і був тим самим фактором який його розбудив, та зараз він не прокинувся у своєму ліжку, кошмар продовжується. Телефон продовжував гриміти у цій старій, покинутій будівлі та зараз це дзеленчання його найменше турбувало. Вся увага переключилась у вікно, вірніше на те, що було за вікном. Дивне гудіння звучало у повітрі. Атмосфера наповнилось страхом, це відчуло його волосся на потилиці. Очі перелякано вдивлялись у темряву лякаючись побачити уособлення найстрашнішого кошмару. Ноги відчули як вібрувала підлога, щось несамовито наближалось до нього. Телефон продовжував надриватись, привертаючи його увагу. "Потрібно відповісти, так, відповісти на дзвінок". Щось з зовні дуже не хоче щоб він підняв слухавку.
Наступної миті Вадим уже шукав вихід із цієї кімнати, нервово ведучи ліхтарем по приміщенню і таки знайшов. Єдине місце, що не заклеєне фотографіями, там були двері на протилежній від вікон стіні у кутку. Менше хвилини часу йому знадобилось щоб опинитись біля дверей долаючи барикади при цьому розкидаючи чужі речі у різні боки, що ускладнювали пересування, не задумуючись що може пошкодити майно. Нарешті біля дверей, поспіхом натиснув на дверну ручку яка без опору піддалася, але двері прочинились на якихось декілька сантиметрів. Щось з іншої сторони заважало, мабуть так само чимось загромаджене. Це було проблемою адже щось за вікном без зупину наближалось, зі злості і розгубленості став колошматити по дверях ногами. Таким чином, через декілька ударів розболілась права нога якою завдавав удари, але це принесло бажаний результат. Створився невеликий пролом, через який він тут же протиснувся, за спиною пролунав звук розбитого скла. Щось уже потрапило всередину розбивши вікно, він заледве просунув своє тіло у цей невеликий пролом. Опинившись в іншому приміщенні невтрачаючи час заблокував двері столом з нагромадженими на ньому речами що не давав йому зайти. Раптом у двері опустився важкий удар від несподіванки Вадим здригнувся зробивши декілька кроків назад. Промінь ліхтаря незворушно закляк на дверях. Він з жахом спостерігав як дверна ручка неквапливо стала опускатись до низу і Вадим зустрівся б з чужинцем віч-на-віч, проте вчасно забарикадовані двері ще збережуть інтригу. Удар за ударом наносились у двері безперестанку. Він не став чекати доки їх виб'ють і направився шукати телефон, що й досі розривав повітря дзвінками. У цьому приміщенні безперестанне дзеленчання било по вухах немов грім, значить десь тут. Він освітив ліхтарем приміщення і виявив, що це довгий вузький коридор так само завалений речами і телефон був серед усього цього безладу. Навпроти були двері з написом учительська і Вадим врешті зрозумів, що ця будівля є школою дуже схожою на ту в якій він навчався, але чому він тут знаходиться невідомо те приміщення з якого він утік був класом в якому учився в молодших класах. "Це все сон, страшний сон" – невпинно повторював собі, квапливо перебираючись через завали покинутих речей. Розум грає зі свідомістю жорстокі ігри. Чи тому настане кінець коли добереться до телефонну і що почує у слухавці, невідомо, але його життєво неохідно знайти Вадим відчував усім своїм нутром.
У двері продовжувались наноситись важкі удари, чути як брязкотіло розбите скло у сусідніх приміщеннях, а через мить у кожні двері намагався хтось увірватись. Йому пощастило, що всі двері у коридор заблоковані, але вони довго не витримають. Ліхтар весь час наводився на одні або інші двері з диким переляком спостерігаючи як усе навколо здригається від важких ударів. Де ж той клятий телефон, його охоплював відчай він ніколи не знайде його серед усього цього мотлоху. Телефон десь близько і нарешті світло ліхтаря направилось куди потрібно, а ось і він на невеликій парті для першокласників, старий стаціонарний, дисковий телефон зі шнуром. Як тільки він його побачив в той самий момент одні з дверей не витримали і щось невідоме увірвалось в коридор. До телефону лишаються лічені метри, але ноги спіткнулись об якийсь виступ і він упав ударившись лицем у щось тверде. З носа потекла гаряча рідина заливаючи губи, але Вадим не здавався. Продовжував лізти на колінах до своєї мети до якої лишались сантиметри. Ось рука міцно схопила холодну запилену пластмасову трубку телефонна, тим самим перервавши іще одне громіздке брязкання дзвінка. Та не успів він піднести до вуха як щось його міцно і болісно схопило за ногу намагаючись відтягнути геть, подалі від телефону. Потилиця відчула на собі погляд, що навіював страх у кожний куточок його розуму. Іще мить і він відчує холодний дотик смерті, але трубка телефону вже була біля вуха. Вадим навіть не успів сказати банальне, алло, як з вмонтованого динаміку телефонної трубки до нього до нісся голос, що промовив "НЕ ВОРУШИСЬ".