Я йду в сталевих кайданах: з'єднані ланцюгом, що закріплюються на руках і ногах. Мені вже хочеться померти. Адже хто не несе вини, стає тягарем для тюремників. Я не хочу здаватися слабкою, але в цей момент відчуваю запах свого страху. Я не знаю, що буде і що на мене чекає там. Я лише знаю, що мене підставили.

***

— Ворушись. — перебив думку федерал, який штовхнув.

Блондинка за наказом додала темп, перед собою вона побачила високі ворота, які неквапливо відчинилися. А за ними височіло справжнє пекло. Десь вдалині був огороджений майданчик, куди зазвичай виводять ув'язнених. Дівчина тяжко видихнула і опустила погляд униз. Коли вона опинилася за воротами, її зустрів охоронець в'язниці. Він підхопив під руку її і повів усередину. Блакитноока обернулася, подивилася, що ворота зачиняються і знову видихнула. Свободи більше не бачити.

- Як звуть? — спитав сторож, щоб хоч якось заглушити тишу, яка панувала в цих стінах.

Блондинка не хотіла говорити, але все ж таки відповіла, адже все одно охороні по суті начальство розповідає, кого мають привести, хто він і що зробив.

- Розолі.

***

Я стою перед судом. Коліна тремтять. Мені від початку не сподобалася кімната для проведення суду. Обтерта, ніби прямо тут чинили правосуддя. Але хіба можна назвати правосуддям, коли тебе звинувачують у тому, що ти не робила? Знаючи правила суду з ранніх років, я не маю права: сперечатися з суддею, перебивати суддю, ставити судді чи прокурору питання, виявляти емоції, курити і перебувати в стані алкогольного та наркотичного сп'яніння… Найбільше мене образило те, що мої рідні не змогли найняти хорошого адвоката. Вони найняли, як я це назвала б — студента, адже це його перша справа.

Однак, коли почався суд і обвинувач почав розповідати судді, то чого не було насправді, студентик розповів, як усе було і почав додавати, що той, з яким я суджусь, він усе підлаштував… Є дорожня камера і є докази — відео на руках…

Суддя довго думав, але коли хотів братися за молоточок, до нього підбігла жінка, яка щось прошепотіла на вухо. Старий послухав, кивнув щось, а потім промовив вердикт, який мене вивів з ладу. Я була в повному шоці.

Мене запроторять на 2 роки у в'язниці.

***

І ось Розолі Стоун привели до маленького кабінету, де сидів директор в'язниці за письмовим столом і щось друкував за ноутом, охорона залишила дівчину тут, а сам вийшов за двері.

Блондинка довго сиділа, а коли директор відволікся, він лише подивився на її обличчя, підняв зі столу документ, звірив, а потім промовив:

— Я не вірю, що ти спромоглася завалити всю банду мафіозі. Та й добре, хто його знає. У тихому вирі чорти водяться. Васю, зайди, забери нашу гостю і покажи їй тут все!

Охорона зайшов у кабінет, узяв під руку білченя і повів її на вихід.

Тут так смердить. Відчуття, що тут убивають людей і не прибирають їх. Я не розумію, що я тут забула, але на жаль?.. Сподіваюся, адвокат зможе домогтися правосуддя і витягти мене звідси, бо я відчуваю, що я тут не виживу. Адже я тільки, що бачила, як на мене подивився геть той худорлявий хлопець, але блукаючий, погляд… одразу видно, що вбивав. Ех, що буде далі?

Сторож зупинився перед камерами, глянув кудись у бік, де стояли його колеги. Вони кивнули йому і він повів мене далі вузьким коридорчиком. Але пройшовши 3 камери, зупинився біля 4-ї. Вона була відкрита, я зайшла туди, але ґрати не закрилися, як зазвичай я бачила у фільмах. Я трохи здивувалася, розвернулася до сторожа, на що він мені просто сказав: «Будь, як удома». Ох бляяя, краще б він не говорив таких слів, але я стрималася. Озирнулась, тут було одне ліжко, туалет та раковина. Добре, що сусідів немає, бо навіть не знаю, хто тут кого першим бив би по морді. Після того, як я зрозуміла, що тут одна в камері, присіла на не дуже м'який матрац, хоч би хоч щось на ліжку було й розслабилося. Сторож пішов. Камера залишилася відкритою. Чогось мені ця в'язниця, ну прям точно, як у мексиканських фільмах. Посидівши так хвилин 5, я відчула втому і сонливість, я прилягла, не пам'ятаю, як мене вирубало.

Прокинулася навіть не знаю, скільки було годин, день чи ніч. Нічого я не знала про це. Лише відчула чийсь погляд на собі. Тому я вирішила вийти з камери, навіть не знаю навіщо я це зробила, але мені було цікаво, хто ж так цікаво на мене дивиться.

Як тільки я покинула камеру і пройшла до столів, що стояли посередині тюремної кімнати. Мій погляд зупинився на татуйованому незнайомому, який сидів на залізних сходах і крутив у руках ніж. Хто він? Такий самий як я? Чи, може, охоронець під прикриттям? Але його холодний, як у змії погляд говорив про те, що він справжній злочинець і ніяк інакше і що він зацікавився мною...

________________________________________

________________________________________