З чого ж почати? Була в моєму житті одна історія. Мені здається,скільки б часу не пройшло або не пройде, я її буду пам'ятати. Знаєте, з часом, важко тримати в собі такі історії. Тож, я вирішила поділитися з вами моєю розповіддю.

Це були часи, коли мені було тринадцять років. Мене оточували багато друзів, але це припало на літо, коли всі проводили час десь за містом. Зі мною залишилися лише мої думки та мій двоколісний велосипед. Я як зараз пам'ятаю сиділа на лаві, та спостерігала як гралась кішка в траві. Як раптом до моєї ноги доторкнулось щось вогке. І я подивилась, що це могло бути. Перед собою побачила велику істоту. Це був рудий пес. Він з’явився, мов з неба впав. Наче відчув, що мені сумно проводити літній час самій. В той день я його назвала Рудий.

На наступний день я боялась виходити на вулицю, думала якщо вийду, то Рудого ніде не буде. Але, коли вийшла, побачила, що він сидів біля під’їзду. Мабуть,ще зі вчора чекав на мене. Він був радий мені. Його хвіст говорив за нього, а його очі, що він прожив немало років. Погляд – мабуть, що життя у нього було дуже тяжке. Хоча життя на ньому добре відбилося, Рудий вмів мене розсмішити.

Одного разу я сіла витрусити взуття від піску, і що ви думаєте, він тихенько підійшов і забрав в мене один кед, щоб повернути, я почала на одній нозі стрибати за ним. А Рудий тікав і якось по собачому посміхався. В той момент я почала сміятись. Я здалась, а пес трохи ще побігав навколо мене, та повернув кед в слині.

Якось ми пішли погуляти в лісі. Цілий день гуляли. Але в мене було одне питання на думці, після як повернулись: «Чи здалася йому ця дорога довгою, чи може він бачив достатньо?, до того, як ми знайшли один одного?»

Колись купила шампунь для собак,взяла Рудого та ми пішли на озеро. Я як зараз пам'ятаю підходимо до води, а він її боїться. Та я і зараз помічаю, що бездомні собаки не люблять заходити в воду, коли п'ють, або навіть бояться її як Рудий. Але нестрашно, це може здатись поганим вчинком, але тоді не знала, що робити, там над ставом був такий горб з бетону, озеро якраз перевищувало норму після дощів – витікало з берегів. Рудий так переді мною став, що недовго думаючи, я його зіштовхнула, і він упав у воду. Бачили б його реакцію. Знаю погано вчинила, але пес так і не навчився б плавати. Правда від мене він ховався неділю. Але як образа пройшла, він сам мене повів на ставок. Цілий день стрибав за жабами. А під вечір,я його викупала і він став красивим песиком.

Я дуже хотіла його забрати до себе, але річ в тому, що як така велика собака буде вести себе в квартирі? Він звик на волі бігати. Це теж саме, як взяти дикого звіра та посадити його до клітки. Тож цю думку я викинула з голови як найдалі.

Йшов час навчання, я почала ходити в школу, але про песика не забувала та він теж не забував мене. Кожний ранок проводжав до школи, а після школи зустрічав. Розумний був. Якось навчила його одному прийому. Можливо він і так знав всю територію нашого району. Залишила одного дня його далеко-далеко від району. А сама чекала його на лаві, і що ви думаєте, знайшов назад дорогу. І так я його тренувала.

Потім почались дні, коли були одні дощі, потім дні, коли уроків було стільки, що думала помру. Після я почала спілкуватися зі своїми друзями і якось про Рудого з часом почала забувати. Та одного осіннього вечора, вийшла прогулятись, і почала гукати Рудого. Він довго не відгукувався. Я останній раз вирішила по гукати свистом, бо бувало він відкликався на свист. І як ви думаєте, десь почула гавкіт, а після побачила як він біг радісно. Після того, я знову почала більше приділяти йому уваги.

Були ще моменти, коли я гуляла з подругами, а Рудого не брала з собою, але чомусь він завжди знав, де нас знайти. Особливо, коли я лякалась чогось або когось. На інших районах бувало вибігала собака і гавкала, я лякалась, а Рудий вибігав звідкись до мене і своєю вагою відштовхував ту собаку. Було смішно. Іноді він мені нагадував янгола-охоронця.

Одного разу, йдучи з озера з Рудим, я вирішила піти в обхід. І нас там застала ціла зграя собак. Я швидко зрозуміла, що треба робити, мене вони не будуть чіпати, а ось Рудого можуть. І я йому дала команду: «Біжи додому». Він пару хвилин постояв біля мене, а я йому рукою показую, що треба забиратися геть. І Рудий побіг. Собаки за ним, а він через газони та паркани. Інші собаки цьому не були навчені, Рудий добре знав ці всі тренування. Тож біля першого паркану собаки облишили його в спокої. А я тихенько пішла додому. Ще не дійшовши до свого будинку, як мене зустрічав Рудий, радісно махаючи хвостом.

Коли настала зима, я придумала, де буду ховати Рудого від холоду. Ховала його в під’їзді, зазвичай забирала на свій поверх. І він там спав до самого ранку. Зранку його випускала і він гуляв на вулиці.

А як він дивно дивився на замерзле озеро. Спочатку боявся йти на лід, а потім побачив, що я вже далеко, побіг, та звісно збив мене. Ми разом впали. Його найулюбленішим заняттям було викапувати маленькі печери зі снігу. А одного разу викопав тунель зі снігу. Я з подругою вирішила випробувати – проїхатись санчатами в тунелі. Але у тунелю були свої плани, в самому кінці, як я виїхала, він завалився. Багато було цікавих моментів…

Коли настала весна і зійшов сніг, Рудий вперше зник, але ненадовго, через день повернувся, та вже не сам. З ним бігла чорна собака. Так, він знайшов собі подружку. Оскільки Рудий відволікався постійно на Чорну, то я почала більше проводити час з друзями. А там як завжди контрольні роботи, і треба гарно готуватись. То про яких друзів та Рудого може йти мова.

Але коли почалось знову літо, і школа залишила мене в спокою, а друзі знову поїхали за місто, я гуляла з Рудим, але він вже і сам недуже хотів зі мною проводити час, тож я вирішила гуляти іноді сама. Проте спостерігати, куди він бігає. І Рудий мене привів до покинутого дому. Там була Чорна, яка гралася зі своїми цуценятами. А Рудий від них дивно убігав, коли вони підбігали до нього. Таке було враження, наче лякався своїх же дітей. Про цуценят дізналось багато дітей, і вийшло так, що до нашого дому бігали діти району, щоб погодувати і погратись з ними. Закінчилось тим, що діти по забирали цуценят собі додому. І у кожної дитини було цуценятко з генами Рудого.

Одного дня Чорна покинула нас. Дивна була собака, до себе з людей нікого не підпускала. Навіть мене. Рудий відпустив її. Але на цьому він не здався, кожний день бігав кудись. А повертався під вечір.

А потім якось вернувся ще з однією подружкою. Згодом і ця гієнобака народила Рудому цуценят. Чому гієнобака, бо вона була схожа на маленьку гієну. З часом цуценят так само по забирали діти. Проте вона не покинула нас, а залишилась. Але теж нікого до себе не підпускала. Мене в тому числі.

Я все менше і менше гуляла з Рудим. Але іноді ходила з ним на ставок, щоб він побігав за жабами, проте цього Рудий вже не робив. Можливо порозумнішав, або почала старість даватись в знаки. Тож, зазвичай я сиділа і дивилась вдаль, а він сідав поряд і теж кудись дивився.

Хоч у нього була подружка, він знову зникав. І бувало на неділю. Тоді я лякалась. Але Рудий повертався. Якось його не було більше неділі, коли з’явився він повів мене на ставок. Скупався, поплавав, та вже не поряд сів, а навпроти так, щоб дивитись на мене, а можливо щоб дивитись в мої очі. І я подивилась на нього. Його погляд не був таким, як на початку – важким, але він віддавав нотки старості. Це була наша остання зустріч. Бо, коли пройшло більше двох неділь, а Рудий не повертався, як завжди з подорожі, я зрозуміла – його час настав, залишити нас.

Зараз сиджу, здогадуючись, що Рудий, мабуть, був янголом-охоронцем, бо він з’явився, коли мені найдужче потрібні були мої друзі, і зник, коли я знайшла достатньо друзів, щоб не бути самотньою.

Янголе-охоронцю, якщо це був Ти, я сподіваюсь ми ще зустрінемось.