Запис від 05.07.2017
         "Ти чуєш це? Щось впало в коридорі... Це, мабуть, знову та божевільна маразматичка Грета розсипала по підлозі мандебурку. О, точно... Ти не чуєш... Ну, загалом... Так, я пишу тобі, хоча поняття зеленого не маю навіщо. Хоча серце підказує, що я маю сказати тобі про мої душевні страждання. Поки та прибацана не дісталася моєї кімнати, я маю встигнути дописати, тому читай уважно, бо, без сумнівів, мій почерк навіть курка лапою не повторить. Отже... Про що це я? А... Точно.

         До речі, мене знову сьогодні змусили базікати з тим ідіотом Арчером. Велике диво, що після розмови зі мною він не вийшов звідси з набитою пикою. Бо його питання настільки дурнуваті, що так і хочеться вліпити в те свиняче рило. І навіть моє ниття про те, що я спати хочу неймовірно, його не зупинило. Він сидів переді мною години зо три, якщо не більше. Як іще його широка дупа не перетворилася на млинець на тому стільці, для мене лишається загадкою. І заткнути його неможливо. Загалом таке враження, ніби його з самого пекла прислали для того, щоб колупати мій мозок чайною ложечкою.

         А ще Грета скрипить, мов двері не змащені, все повторює: "Артуре, може вам ще кави?" Чорт забирай, та той Арчер скоро лусне від тої кількості кави в своєму пузі. Та він шкіриться, як гієна і кожен раз киває, отримуючи від навіженої кухлик гіркого напою. Ні, не кухлик, а відро. Бо то не чашка, то якась миска – така здоровецька, що навіть мою голову в ній помити можна. Але Арчер спустошує її в один ковток. Мені б такий сечовий міхур, який витримує стільки рідини. Судячи з усього то бездонна криниця. Бо виникає питання як він досі не всцявся.

         ...Трясця... Мені здалося, що Грета йде до мене. Вона, якщо чесно, трохи лякає. І дратує. Але більше лякає. Ходить, ніби кульгава індичка і постійно щось бурмоче собі під ніс. Іноді можна розрізнити слова "дожилися", "закумарили" і "ох, і не присісти за весь день". Мені б її проблеми. В мене он справи які! Любовні! Та ні Грета, ні Арчер не підозрюють навіть, что їх хтось вигадав. І мене вигадали. Ми просто герої книги, тому прошу, не зупиняйся, читай. Бо хто його знає чим це закінчиться. Я... Не хочу вмирати...

         Та давай на будемо про сумне. Я чого ж пишу взагалі. Любовні справи... Ти і не повіриш, мабуть... Проте, у мене немає виходу. Та я чомусь думаю, що маю почуття до тебе. Ти не смійся, і не кепкуй з мене, прошу. І так життя гарно покепкувало наді мною. Сподіваюся, ти прочитаєш це і я не дарма пишу. Я щоночі бачу сон. Не має впевненості в тому, що це саме ти. Там якийсь такий силует, ніби ото крапля чорної фарби, що розтеклася по вологому паперу. Видно людські риси. І я знаю, що це ти. Щось глибоко всередині мені каже про це.

         Кохання складна штука. Я навіть не знаю як ти виглядаєш, але сумнівів немає - це саме кохання. Повір мені, досвід у мене є. Дуже дивно, але... Я відчуваю, що все це правильно. Так повинно бути.

         Грета вже крокує сюди, в мене мало часу. Приблизно хвилин п'ять. Сподіваюсь, я встигну сказати, все, що маю. До речі, ти маєш знати. Не варто брати приклад із Грети. Вона насипала солі у посудину схожу на цукорницю і мені довелося пити солоний чай. Така гидота я тобі скажу. Бо я вважаю, давно варто було вигнати цю маразматичку з дому. Дратує неймовірно. А цей її скрипучий голос... Йой... Та то просто пекло для вух всіх існуючих створінь. Просто з вух кров йде. Мені, звісно, не звикати, але це як щодня вставати на роботу. Ти її ненавидиш, але звикнути можна.

         Знаєш... Друзів у мене, практично, немає. Хоча у правому крилі нашого корпусу живе Джулія. Ми з нею не те що друзі, але спілкуємось добре. Вона часто тягає мені книги з бібліотеки, коли їздить у сусіднє місто. А їздить вона часто і швидко повертається. Джулія, між іншим, доволі симпатична дівчина. Волосся в неї таке... Об'ємне. Довжина - до плечі, але з дрібними кучерями. Вона постійно говорить,что ненавидить своє волосся, бо доглядати за ним, дійсно неймовірно важко. Проте їй дійсно личить. Цього не забереш. Коли вона говорить на своєму південному діалекті, мені одразу спадає на думку той день, коли ми з батьком їздили в штат Луїзіана до родичів, що живуть неподалік Нового Орлеану. Тітка тоді ще базікала про щось, мішаючи англійську та іспанську, і фарширувала мене своїм бридким суккоташем*. Брр... Ненавижу квасолю. То до чого це я? В той день мене познайомили з найкращим у штаті мисливцем і, за сумісництвом, другом мого батька. Так от його вимова була точно такою ж як і у Джулії.

         А познайомилися ми з нею в той день, коли мені вперше показали мою кімнату в цьому санаторії. Вона тоді гуляла по подвір'ю, а мої речі заносили до кімнати. Так ми і почали спілкуватися. Джулія, до речі, закохана у Арчера. Так, у того божевільного товстуна. Ну просто по іншому я не можу пояснити оці її підмигування и дивні посмішки у бік тої свині на маленьких ніжках. Словом, дурепа. А ще, крім Джулії, у мене є Штрудель.

         Ні, "штрудель" не у прямому сенсі цього слова. Звати його Штрудель. Мені його подарував тато, коли востаннє заїжджав до мене в гості. Все таки, цей санаторій не так далеко від мого дому. Тому чому б не провідати власну дитину, правда ж? А Штрудель це всього навсього плюшевий кенгуру. Я сплю з ним. Так, може це дивно. Я вже давно не дитина, але що робити, коли хочеться любові, обіймів і тепла, А поруч немає нікого, хто підходить для цього. Ну не Арчера ж із Гретою мені обіймати? Хотілося б тебе... Але ж... Ну ти розумієш чому це неможливо.

         До речі, ти ж не проти якщо я писатиму тобі? Отак, розповідаючи все, що зі мною відбувається. Це мене заспокоює. Та й ці мої листи - єдиний спосіб підтримувати зв'язок з тобою, з людиною, яку я люблю.

          Ти знаєш... Я думаю, що Штрудель тобі б сподобався. Він дуже милий. І м'який. Він доволі великий з пів мене, але, завдяки цьому, обіймати його вночі набагато легше. Але Джулія каже, що він страшидло. Не знаю чому вона його так не любить. Але навіть чоловік-свиня Арчер сказав, що Штрудель симпатюлька. Це єдине в чому він має рацію. Але..."

***

         "Пробач. Та навіжена Грета припхалася і намагалася мене змусити з'їсти те, що вона наколошметила. Чесно кажучи, вже краще з голоду вмерти, ніж їсти те, що приготувала Грета. Але мій шлунок все таки вирішив, що голодування - це хрінова ідея. Саме тому він забурчав не пізніше і не раніше того моменту, коли Грета стояла поруч. Через це моя фраза: "Я не їстиму ці помиї", прозвучала не так грізно, як би хотілося. А на обличчі Грети задоволена посмішка, мовляв, цього разу перемогла я і твій голод.

         Проте доїдати те все в мої плани не входило. З'ївши лише кілька ложок тієї мішанини, щоб хоч трохи втамувати голод, я знову відновлюю написання листа до тебе. Зараз, гляну про що ми там з тобою базікали до цього. А! Точно. Про Штруделя ти вже знаєш. До речі, Джулія якось намагалася навчити мене в'язати, а, коли ми зрозуміли, що це не моє, вона сама зв'язала Штруделю гареньку теплу кофтинку. М'якеньку таку і зелененьку. Мені подобається. Хотілося б показати тобі її.

         А ще батько колись вчив мене керувати автомобілем. Мені навіть майже видали водійське посвідчення. Чому "майже"? Та ти знаєш... Тоді багато чого сталося. Не зважай. Я не хочу про це говорити. Просто ти маєш знати, що я круто керують чотирма колесами, ха-ха. Батьки збиралися купити мені власне авто, ми навіть в Каліфорнію їздили для цього ж. Але завадили ті самі події, через, які в мене досі нема посвідчення".

***

         "Як же дістала Грета! Знову припхалася без попередження і змусила лягти в ліжко. Пишу тобі під ковдрою під світлом ліхтарика. В ньому, здається, скоро сядуть батарейки, тому напишу не багато. Якщо в тебе теж вечір - добраніч. Якщо ранок - доброго ранку. Якщо день - гарного дня. А я буду спати. Сподіваюсь, ти мені наснишся..."

***

         "Дописую на цьому маленькому аркушику, бо той закінчився. Зараз третя година ночі, мене розбудили чиїсь голоси за дверима. Здається, то Арчер з Гретою і ще якийсь жіночий голос. Він мені не знайомий. Дивно... Що той товстун забув тут о такій порі? Погано чути, але я спробую підслухати. Чекай звісток..."