.
Небо малювало свої чудернацькі картини. Синьо-рожеві барви переплелись та танцювали вальс на паркеті вечірнього неба. Сонце вже давно пішло зі свята осені. Лише промінчики, як неслухняні діточки, ще не хотіли заходити до хатини. Все ще бігали по обрію – бавились. І ось останнє –па- і сховались. Все погрузилось в морок на долі секунди. І раптом один за одним почали з’являтись модернізовані моделі сонця. Через 2 хвилини Київ знову сіяв. А вона спокійно налила черговий келих, навіть не помітивши перехід від природного до штучного освітлення. Сьогодні їй це не цікаво. Цеї ночі інтерес лише один – кількість проміле в крові. З кожним ковтком вона все більше відчувала як кров змішувалась з вином такого ж кольору. Кілька секунд і пульс відбиває новий ритм. Якщо б поряд сидів небайдужий незнайомець, то знав з чого варто почати розмову. Але єдиний співрозмовник на цей вечір – сухе червоне. В той вечір лише він мав право її слухати. Вона не хотіла чути нікого. Лише говорити. Перший раз в житті вільно висловлювати думки, не замислюючись про сенс сказаного, цензуру та постать співрозмовника. Хоча ця дівчина завжди зневажала таких людей. Ще з дитинства в голові застрягла фраза: «Слово не горобець вилетить - не впіймаєш». А вона не любила ловити за хвіст. Завжди твердо стояла на землі, не відриваючись й на міліметр. Всі слова обдумані і зважені відповідно до ситуації й співрозмовника. Все чітко й лаконічно. Друзі навіть кличку дали – Майор. Всі обговорюють веселі вихідні, а Майор про новинки в нанотехнологіях заводить. Всі фліртують, а Майор про абстрактні почуття торочить. Ну що ж «Майор і в Африці…» говорили вони. Але сьогодні Майор хотіла побути б на їх місці. Побути звичайним «рядовим».
Чим менше в бокалі, тим більше спогадів. Одні короткі та яскраві, як афоризми в Інстаграмі. Інші ж тьмяно горіли, як вогонь в далі печери. Вони найнебезпечніші. Майор не знала як їх потушити. Як добратись в тей далекий куток. По дорозі до нього загораються яскраві вогоньки. Від них лише мокрі вії та солоні губи. А це лише початок. Таких вогників сотні, а сліз - океан. Майор ніколи ж не хотіла пропускати через себе скільки води. Але сьогодні виключення. В її венах вже тік потрібний стимулятор. Тому вона мовчки накинула пальто. Пройшла мовчки повз дзеркало – сьогодні її не цікавив зовнішній вигляд. Вітер вдарив, як тільки вона відкрила двері парадного, неначе заганяючи її назад. Але їй було байдуже. Ціль була поставлена. Маршрут прокладений. Спочатку сто кроків прямо, повернути направо, п’ятдесят кроків прямо, повернути направо, тридцять кроків прямо і ось «ви прибули в пункт призначення». Вона знала, що тут знайде те, що так необхідно. Тільки тут зможе нарешті погасити полум’я, повернути в своє життя непроглядний морок. Й ім’я тому мороку – «життя до». Їй так хотілось повернути ту лаконічність. Хотілось знову контролювати своє життя, а не піддаватись мимовільним емоціям. Їй хотілось пам’ятати лише список справ, які потрібно встигнути зробити. І зовсім не хотілось прокручувати в пам’яті те, що змусило забути про всі справи. Їй не хотілось пам’ятати ті моменти, коли мозок припиняє функціонувати. Тоді коли ти сидиш і не можеш сказати нічого, тому що всі слова зайві. Більше не потрібно бути сильною, вирішувати проблеми, думати про все і всіх. Єдине що дійсно цікавить – його рука, яка з силою притискає до себе. А ти як маленька спираєшся на його плече та закриваєш очі. Ніколи до цього вона не замислювалась навіщо так робила. Чому всі моменти, що приносили максимум задоволення не потрібно було бачити? І лише зараз зрозуміла: вона хотіла відчувати. Відключити зоровий аналізатор, щоб максимально активувати тактильний. Вона хотіла кожною клітиною відчути той терпкий запах, що пам’ятає і досі: суміш його парфумів та вечірньої свіжості. Хотілось відчувати лише його, вітер, що плутав волосся та міцну опору під ногами. Стоп. Досить. Сьогодні вона яскраво відчула дефіцит контролю. Неначе втратила здатність вдихати. Легені, як металургійні заводи, випльовують перероблені гази. З кожним видихом об’єми все зменшуються і зменшуються. Аж поки не закінчиться повітря в організмі. Так от в неї те повітря якраз і закінчилось. Закінчилось саме сьогодні. Раптово. Швидко. Клітини легень відмирають від дефіциту кисню, а вона від дефіциту спокою. Можливо вона хотіла би бути легенями…
Поки вона розбирала в голові клубок роздумів, намагалась відшукати початок своїх переживань, а найголовніше – його кінець, доза випитого алкоголю дала про себе знати. Вона бачила все крізь призму туману, так ще й в голові все змішалось. Павук-алкоголь добре справлявся зі своєю функцією. І Майор заклякла. Вона відчула, що щось не так. Їй здавалось чужим власне тіло. Судини відбивали власний ритм. Вона відчула як все тіло пульсує, надувається, як повітряна кулька. Здавалось ще трішки і вона злетить. Ну ось ще один видих, ще один кубічний міліметр і тонкі стінки кульки не витримують тиску.
Спокій… Ну нарешті вона його знайшла. Все навколо враз стало таким байдужим. Навіть думки перетворились в симфонію. Спочатку ледь чутно грала скрипка. Ноти доторкались до серця та вливались в кров. Але щось їй заважало. Майор відчувала, що хтось нахабно здавлює її серце, не пропускаючи туди мелодію тиші. З кожною секундою кулак все міцнішав, а світло пробивалось крізь таку рідну та довгоочікувану темноту. Несподівано тонкі, довгі голки пронизали її тіло. Такого болю Майор не відчувала ніколи. Вона хотіла кричати. Хотілось, щоб біль перетворився в банальне «АААА» і назавжди покинув її тіло. Як тільки Майор подумала про це щось слизьке та холодне доторкнулось до її уст. Біль припинився. Натомість по шкірі гуляли мурахи. Волосся в буквальному сенсі встало дибки. Подих перехопило. В той момент зупинилось все. Майор не відчувала стук власного серця, лише руку біля уст. Бах. Холодний подих позаду. Її плече в буквальному сенсі вкрилось льодовою коркою. Бах. Ця корка розтікалась вниз по руці. Тепер вона не могла поворушити рукою. Бах. Дотик. По спині тей же мерзенний слиз. Бах. Пустота. Майор не відчувала нічого. Лише нерухому руку. Бах. Бах. Бах. Серце калатало як скажене. Що далі? Що їй чекати? Кого вона зараз побачить? Де її мелодія? Де спокій? Що? Хто? Світло. Несподіване та різке. Темнота і знову світло. Біль. Він повернувся з новою силою. А потім тиша. Вона нарешті знайшла той кінець, що так наполегливо шукала. Плутанина скомканої нитки розплуталась. Тепер вона навіки залишиться прямою.
Чим менше в бокалі, тим більше спогадів. Одні короткі та яскраві, як афоризми в Інстаграмі. Інші ж тьмяно горіли, як вогонь в далі печери. Вони найнебезпечніші. Майор не знала як їх потушити. Як добратись в тей далекий куток. По дорозі до нього загораються яскраві вогоньки. Від них лише мокрі вії та солоні губи. А це лише початок. Таких вогників сотні, а сліз - океан. Майор ніколи ж не хотіла пропускати через себе скільки води. Але сьогодні виключення. В її венах вже тік потрібний стимулятор. Тому вона мовчки накинула пальто. Пройшла мовчки повз дзеркало – сьогодні її не цікавив зовнішній вигляд. Вітер вдарив, як тільки вона відкрила двері парадного, неначе заганяючи її назад. Але їй було байдуже. Ціль була поставлена. Маршрут прокладений. Спочатку сто кроків прямо, повернути направо, п’ятдесят кроків прямо, повернути направо, тридцять кроків прямо і ось «ви прибули в пункт призначення». Вона знала, що тут знайде те, що так необхідно. Тільки тут зможе нарешті погасити полум’я, повернути в своє життя непроглядний морок. Й ім’я тому мороку – «життя до». Їй так хотілось повернути ту лаконічність. Хотілось знову контролювати своє життя, а не піддаватись мимовільним емоціям. Їй хотілось пам’ятати лише список справ, які потрібно встигнути зробити. І зовсім не хотілось прокручувати в пам’яті те, що змусило забути про всі справи. Їй не хотілось пам’ятати ті моменти, коли мозок припиняє функціонувати. Тоді коли ти сидиш і не можеш сказати нічого, тому що всі слова зайві. Більше не потрібно бути сильною, вирішувати проблеми, думати про все і всіх. Єдине що дійсно цікавить – його рука, яка з силою притискає до себе. А ти як маленька спираєшся на його плече та закриваєш очі. Ніколи до цього вона не замислювалась навіщо так робила. Чому всі моменти, що приносили максимум задоволення не потрібно було бачити? І лише зараз зрозуміла: вона хотіла відчувати. Відключити зоровий аналізатор, щоб максимально активувати тактильний. Вона хотіла кожною клітиною відчути той терпкий запах, що пам’ятає і досі: суміш його парфумів та вечірньої свіжості. Хотілось відчувати лише його, вітер, що плутав волосся та міцну опору під ногами. Стоп. Досить. Сьогодні вона яскраво відчула дефіцит контролю. Неначе втратила здатність вдихати. Легені, як металургійні заводи, випльовують перероблені гази. З кожним видихом об’єми все зменшуються і зменшуються. Аж поки не закінчиться повітря в організмі. Так от в неї те повітря якраз і закінчилось. Закінчилось саме сьогодні. Раптово. Швидко. Клітини легень відмирають від дефіциту кисню, а вона від дефіциту спокою. Можливо вона хотіла би бути легенями…
Поки вона розбирала в голові клубок роздумів, намагалась відшукати початок своїх переживань, а найголовніше – його кінець, доза випитого алкоголю дала про себе знати. Вона бачила все крізь призму туману, так ще й в голові все змішалось. Павук-алкоголь добре справлявся зі своєю функцією. І Майор заклякла. Вона відчула, що щось не так. Їй здавалось чужим власне тіло. Судини відбивали власний ритм. Вона відчула як все тіло пульсує, надувається, як повітряна кулька. Здавалось ще трішки і вона злетить. Ну ось ще один видих, ще один кубічний міліметр і тонкі стінки кульки не витримують тиску.
Спокій… Ну нарешті вона його знайшла. Все навколо враз стало таким байдужим. Навіть думки перетворились в симфонію. Спочатку ледь чутно грала скрипка. Ноти доторкались до серця та вливались в кров. Але щось їй заважало. Майор відчувала, що хтось нахабно здавлює її серце, не пропускаючи туди мелодію тиші. З кожною секундою кулак все міцнішав, а світло пробивалось крізь таку рідну та довгоочікувану темноту. Несподівано тонкі, довгі голки пронизали її тіло. Такого болю Майор не відчувала ніколи. Вона хотіла кричати. Хотілось, щоб біль перетворився в банальне «АААА» і назавжди покинув її тіло. Як тільки Майор подумала про це щось слизьке та холодне доторкнулось до її уст. Біль припинився. Натомість по шкірі гуляли мурахи. Волосся в буквальному сенсі встало дибки. Подих перехопило. В той момент зупинилось все. Майор не відчувала стук власного серця, лише руку біля уст. Бах. Холодний подих позаду. Її плече в буквальному сенсі вкрилось льодовою коркою. Бах. Ця корка розтікалась вниз по руці. Тепер вона не могла поворушити рукою. Бах. Дотик. По спині тей же мерзенний слиз. Бах. Пустота. Майор не відчувала нічого. Лише нерухому руку. Бах. Бах. Бах. Серце калатало як скажене. Що далі? Що їй чекати? Кого вона зараз побачить? Де її мелодія? Де спокій? Що? Хто? Світло. Несподіване та різке. Темнота і знову світло. Біль. Він повернувся з новою силою. А потім тиша. Вона нарешті знайшла той кінець, що так наполегливо шукала. Плутанина скомканої нитки розплуталась. Тепер вона навіки залишиться прямою.
Коментарі