...
Дівчина сіла на холодний бетон, та звісила ноги вниз, туди, де кипіло бурхливе життя, туди, де люди мали ціль, туди, де когось любили, туди, де їх пам'ятали...
Пустий погляд спостерігав за всім, що відбувається...
«Я більше не можу... Я більше не маю сил боротись...»
Краплини сліз потікли по холодних щоках, зігріваючи їх, але дівчина не звернула на них уваги.
Вона згадувала все, що кожного дня її закопувало живцем, кожний свій промах, нещастя, кожен спалах болю, від якого тіло розривало на частини.
Кожного дня вона боролась з долею, прагнучи довести всім, що вона сильна. Вона здатна з цим справитись. Вона не зламається. Вона заслуговує... на що? На щастя? На любов? Повагу? Визнання?
«Хіба це тепер важливо? Я втомилася... Не можу більше»
Рука потягнулась до серця, зжимаючи тканину, наче щось ненависне.
Не тільки сльози потікли по щоках , але вже й тихі стогіни було чути та схлипи.
«Невже все так і закінчиться?»
Дівчина піднялась, нетвердо стоячи на ногах, і так само дивилась вниз...
...1 секунда...2 секунди...3 секунди...
Відірвавши погляд від людей, почервонілі очі піднялись до сірого та суворого неба, яке була під стать стану її душі.
«Вірно... Я ж стільки боролась... Стільки добивалась... Хіба я можу ось так от нанівець свої старання викинути? Хіба я маю на це право?»
— Не маю права! Ні!
Дівчина відкинулась назад, впавши на той вологий і твердий бетон.
Біль, яка пронизила тіло, принесла якесь дивне задоволення... Відчуття, що вона все відчуває, вона може це побороти, вона може справитись.
Завжди справлялась, і зараз справиться.
Одразу після цієї з'явилась інша думка. точніше фраза, яку вона колись чула, але ніяк не могла зрозуміти.
Дівчина засміялась. Голосно, від душі.
— Хах, вірно. «Solus est qui salvet». Єдине, що мене рятує – це я.
Пустий погляд спостерігав за всім, що відбувається...
«Я більше не можу... Я більше не маю сил боротись...»
Краплини сліз потікли по холодних щоках, зігріваючи їх, але дівчина не звернула на них уваги.
Вона згадувала все, що кожного дня її закопувало живцем, кожний свій промах, нещастя, кожен спалах болю, від якого тіло розривало на частини.
Кожного дня вона боролась з долею, прагнучи довести всім, що вона сильна. Вона здатна з цим справитись. Вона не зламається. Вона заслуговує... на що? На щастя? На любов? Повагу? Визнання?
«Хіба це тепер важливо? Я втомилася... Не можу більше»
Рука потягнулась до серця, зжимаючи тканину, наче щось ненависне.
Не тільки сльози потікли по щоках , але вже й тихі стогіни було чути та схлипи.
«Невже все так і закінчиться?»
Дівчина піднялась, нетвердо стоячи на ногах, і так само дивилась вниз...
...1 секунда...2 секунди...3 секунди...
Відірвавши погляд від людей, почервонілі очі піднялись до сірого та суворого неба, яке була під стать стану її душі.
«Вірно... Я ж стільки боролась... Стільки добивалась... Хіба я можу ось так от нанівець свої старання викинути? Хіба я маю на це право?»
— Не маю права! Ні!
Дівчина відкинулась назад, впавши на той вологий і твердий бетон.
Біль, яка пронизила тіло, принесла якесь дивне задоволення... Відчуття, що вона все відчуває, вона може це побороти, вона може справитись.
Завжди справлялась, і зараз справиться.
Одразу після цієї з'явилась інша думка. точніше фраза, яку вона колись чула, але ніяк не могла зрозуміти.
Дівчина засміялась. Голосно, від душі.
— Хах, вірно. «Solus est qui salvet». Єдине, що мене рятує – це я.
Коментарі