Мені страшно, але я не боюсь, бо ти врятуєш мене, мій янголе – воїне світла
Tetiana Bila
Пролог
Життя переможе смерть, а світло переможе темряву. (слова Президента України Володимира Олександровича Зеленського)
Всі, хто вирішив захищати нашу країну, ви всі - наші янголи - воїни світла.
Про вас, українські воїни світла, говорив Володимир Зеленський. І я повністю з ним згодна: ви - наші воїни світла, наші янголи, наші захисники.
Ви захищаєте нашу країну, ви захищаєте нас, нашу свободу, наше існування, наше звичне життя, наше житло, наші міста, нашу культуру, нашу історію та нашу самоіндентичність нації. В нас багатонаціональна країна, кожен має своє довге коріння, але всі ми - громадяни однієї країни, саме всі ми, представники різних національностей, об'єднані в одну національність "українець, громадянин України".
Ви, воїни світла, хлопці та дівчата, бажаєте захистити свою країну та свої родини більше, ніж боїтеся вмерти.
Здається, що ви не боїтеся померти...
Ви - кіборги, готові на все заради захисту країни, заради своїх рідних, заради свободи, заради вільного існування нас та вільного нашого життя, заради нашої країни.
Дякую Вам! Спасибі за все!
Завдяки Вам ще існує моя країна.
Завдяки Вам я ще жива.
Завдяки Вам ще живі мої рідні.
Завдяки Вам терор натрапив на перешкоду, яка не пропустила його далі, яка не пускає його в інші країни.
Велике спасибі!
Велике ДЯКУЮ!
І особливе ДЯКУЮ ЗАХИСНИКАМ МАРІУПОЛЯ, які тримають орду, яка планувала йти на Запоріжжя. Я живу в Запоріжжі. Я живу в очікуванні того, що може трапитися... Наші захисники Запоріжжя тримають оборону, розбивають навалу в двадцяти - тридцяти кілометрів від Запоріжжя, не підпускаючи ближче, але нашім запорожцям було б набагато важче, якщо б навали орків стало би більше, якщо б ці рашисти прорвали б вашу міць і пішли би в напрямку Запоріжжя. Ви, захисники Маріуполя, даєте нам час для підготовки захисту, ви дали час для підготовки захисту всієї країни для відсічі зла з вашого напрямку. Вся країна говорить, що ви - герої, що ви - ті триста спартанців, ви... саме ті герої, за яких молиться вся країна.
Вся країна молиться за всіх свої захисників. Але ви, захисники Маріуполя, - особливі герої!
Саме ваша стійкість безпосередньо стосується мене та мою родину, тому що завдяки вам, захисники Маріуполя, ми все ще в Запоріжжі, а наші запорізькі захисники захищають місто за його кордонами. Всі ті майже два місяці. Сьогодні 59-й день війни. Що буде завтра, звісно, ніхто не знає. Але на цю мить Запоріжжя все ще вільне, не дивлячись на те, що більша частина Запорізької області під окупацією.
Спасибі всім захисникам України!
Особливе спасибі захисникам Маріуполя!
І ось я хочу багато що сказати, але я не хочу переказувати саме так, як воно є, без прикрас, без всього зайвого. Я люблю дивитися новини. Я постійно їх дивлюсь в цей дуже складний період повномасштабної війни терористичної організації російська федерація проти УКРАЇНИ.
І знов це повторилося... Повторилися ці спроби знищення України та українців.
Впродовж всієї своєї історії росія знищувала Україну. Зараз росія робить те саме. І буде робити, поки росія буде існувати.
Бо росія вважає, що УКРАЇНА не має права на існування.
Але ми з вами знаємо правду: ми існуємо, живемо, дихаємо і хочемо існувати і далі.
Ми будемо існувати й далі як самостійна розвинена країна.
Еге ж?
Чим більше я пишу, тим більше мені хочеться писати.
Чим більше я щось створюю, тим більше мені хочеться це робити.
Я вмію фантазувати. І я хочу придумати казку.
Я люблю фантазувати. Я люблю казки.
І я хочу створити актуальну казку. Казку про Вас, наші янголи.
І я почну свою казку... Правдиву казку.
Про те, як добро бореться зі злом, а світло бореться з темрявою.
Про янголів, які живуть поряд з нами.
Про янголів, які серед нас, а ми їх не помічаємо, а починаєм бачити та відчувати, коли щось трапляється...
Саме життя, а точніше захист життя інших, дає можливість живим янголам проявити себе, продемонструвати свій характер, свою волю та витривалість, стійкість та силу, показати себе, якими вони є насправді, але інколи, на жаль... ціною власного життя.
Наші янголи! Бережіть себе! Ви нам потрібні живими!
Моє життя нецікаве. Може здатися, що епізоди та герої взяті з мого власного життя, але ні, герої книги - це не я й ні ніхто з мого оточення, а епізоди трошки переплітаються з реальністю та дещо достатньо беруться з історії власної країни, яка пишеться зараз, в цю мить, на наших очах. Але ці епізоди завуальовані під різними маскувальними сітками фантастики.
Хоча... деякі діалоги чи висловлювання реальні, з реального життя оточуючих людей та світових лідерів (серед них - одного поганця, який постійно бреше та хоче відновити "велику", на його думку, країну). Цих висловлювань в даному творі мало. Їх зовсім трошки...
Казку не звинуватиш в неправді... Бо це ж казка. Не скажеш, що це фейк, неправда....
Ніхто не буде вимагати докази...
В казці я можу висловлювати свої думки, своє бачення ситуації так, як вважаю за потрібне, але через казку говорячи правду. Кожен сам побачить цю "правду".
Кожен сам побачить СВОЮ "правду".
В залежності від того, у що вірить.
Казка, легенда, фантастичний роман... Але це пишеться зараз, коли відбуваються ці події, які надихнули створити це.
Які надихнули цілу країну відстоювати себе, боротися за себе та стати однім цілим, об'єднавши в собі все, що має значення.
Отже, почнемо подумки проживати сучасну легенду.
1
Сивий чоловік стояв перед камерами та журналістами та закінчував свою доповідь:
- Наша розвідка доповіла, що кількості воєнних та техніки, яку Терорстан накопив на кордонах Світлокраю, достатньо для початку вторгнення. Вторгнення може початися будь-якої миті.
- Пане президенте, Ви вважаєте, що війна буде? - Хтось спитав серед журналістів.
- Так, буде.
І сивий чоловік пішов...
Хтось намагався спитати ще щось, перепитати, дійсно чи буде вторгнення, бо не вірилось у все це, але вже не отримав відповіді на свої питання...
Розум підказував, що всі ці дії з накопичуванням військових, техніки, зброї ще з весни минулого року не просто так, не просто так усі ці зусилля, що будь-яка дія виконується заради якоїсь мети, розум пояснював, що відбудеться щось жахливе, що ворог весь цей час готується до чогось дуже поганого, підготовляє щось дуже страшне.
Але розум не хотів вірити у власні пояснення, не хотів помічати логічні висновки, не хотів допускати думки про неминуче, підпускати до серця небажані емоції та страхи.
Розум захищався, як завжди захищається від всього поганого, щоб це не відчувати, відштовхував усі пояснення та сподівався на добре вирішення усієї цієї проблеми.
Розум,.. холодний розум кричав, що вторгнення буде.
У той же час цей же розум хотів вірити, що це лише погрози...
Стільки зусиль заради погрози? Ні... Навряд...
Відчуття переповнював страх.
Хотілося закритися від болісних відчуттів страху.
Від цього страху хотілося захиститися.
Сховатися.
Але сховатися не як страус.
Бо саме страус ховає голову, залишаючись перед загрозою.
Вся країна готувалася дати відсіч у відповідь.
Країна весь цей час готувалася до загрози.
Всі чекали та жили своїм звичним життям, обдумуючи, а що ми можемо зробити?., що нам робити?
Хтось вчився воювати у свій вільний від роботи час, хтось накопичував запаси, хтось закінчував незакінчені справи.
Хтось переніс свій бізнес разом зі своїми підлеглими в західну частину своєї країни.
Хтось перевіз свій бізнес за кордон разом зі своїми робітниками.
І всі відстежували новини, всі чекали.
Всі жили очікуванням.
І всі бачили, як агресор готувався до вторгнення.
Усі за цим спостерігали.
Це ж не за один день агресор готувався до війни і все для цього робив.
Постійне накопичування зброї та військових агресором, його медійна робота для зомбування...
Ми та весь світ на протязі майже року стежив, як на наших кордонах накопичував силу ворог.
Весь світ намагався дипломатією зупинити агресора, не дати йому допустити фатальну помилку.
Але агресор не розуміє мови дипломатії та погроз, що весь світ відвернеться від нього.
Агресор розуміє лише мову сили.
Агресор хоче залишитися самотнім, бо вважає себе найкращою країною у світі, що не має йому рівних серед цивілізованих країн.
Так, агресор правий, що він не рівня цивілізованим країнам.
Агресору не має місця серед цивілізації.
В цивілізованому світі не має місця дикунам.
Відчуття болю від страху того, що буде війна, виявилися нічим в порівнянні з тим, що відбулося...
Весь світ отримав відповідь на питання того журналіста, який не хотів вірити, що вторгнення буде.
Більшість дотримувалась думки, що вторгнення відбудеться після того, як агресор відсвяткує своє нікчемне свято двадцять третього лютого.
Так і відбулося.
В чотири години ранку двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року терористична організація російська федерація розпочала повномасштабну війну проти вільної України.
Ось так...
Я починаю казку.
Жахливу... страшну... казку... зі страшними та жорстокими епізодами війни...
Правдиву казку про боротьбу добра зі злом...
2
Повернемося на 8,5 років назад...
В великій залі стояв довжелезний стіл довжиною в п’ятдесят метрів, з одного боку якого розмістили величезний золотий трон, на верхній частині якого був зроблений золотий двоголовий орел, а з іншого боку, через ті самі п’ятдесят метрів цього довжелезного столу, біля нього ж, з його торця, були недбало залишені дешеві стільці, біля яких застигла, боячись порухатись, якась велика фігура істоти-перевертня чоловічої статі.
- Що там надумав цей Світлокрай?!!! Чого він від мене віддаляється?! Куди він намагається піти?! - Лютував двоголовий орел, який сидів на своєму величезному золотому троні-кріслі з золотим двоголовим орлом на верхній частині крісла, яке своїми гігантськими розмірами добавляло ще більше контрасту маленьким розмірам його власника.
- Пане Двоголовий, ця країна має те, чого не має в нас: сама вибирає своє майбутнє. - Відповів йому чоловік, дуже схожий на якогось ведмідя-перевертня.
- Це не країна! Я не дозволяв Світлокраю бути країною! Це - територія - і ми її заберемо! Світлокрай наш! Світлокрай - це країна, якої не існує! - Кричав на все своє орлине горло Двоголовий. - Дмитре! Зв'яжися з їх так званим президентом... ну, нашою людиною.. з Яником, та спитай у нього, що він, дідька, робить! Ми з ним так не домовлялись, щоб його народ... цей волелюбний вільний народ Світлокраю сам вибирав своє майбутнє.
- Яник ж перед своїми виборами обіцяв народу Світлоінтеграцію. Ось він й веде свою країну... нашу територію... Світлокрай в Світлосоюз. - Відповів Дмитро.
- Як це? Хіба важливо, що він там обіцяв перед виборами? Це ж все було для того, щоб його вибрали. Обіцяють те, чого хочуть інші. А потім, коли при владі, роби все, що хочеш ти. Народ не повинен вже очікувати від нього обіцянок. А тим паче змушувати. Здається, ніби його змусили. Яник ж не хотів. Його змусили. Змушувати можу тільки я! Тільки я можу диктувати комусь умови! Хто змусив?
- Пане Двоголовий, Яника не змушували, він дійсно хоче в Світлосоюз. - Відповів Дмитро.
- Азар куди дивиться? Ми дали йому гроші за те, щоб він не пускав Світлокрай нікуди та робив його слабким. - Невдоволено промовив Двоголовий.
- Я не знаю.
- Де цей Яник?
- Він вже на зустрічі, де всім обіцяє, що ось-ось обов'язково підпише Світлоінтеграцію. - Відповів ведмідь-перевертень.
- Я так розумію, що підписання угоди про асоціацію зі Світлосоюзом відбудеться на саміті Світлосоюзу. Тобто у нас ще є час пригрозити цьому президентові нашої тимчасово втраченої території. Тому... Спочатку подзвони Азару, нехай оформить щось офіційне про призупинення Світлоінтеграції. А потім набери Яника - і дай мені з ним поговорити. - Попросив двоголовий орел, який виглядав таким нікчемним, але поводився, ніби він найвидатніша істота Всесвіту. - Куди ти?
- Пішов дзвонити. - Пояснив Дмитро.
- Тут дзвони. Я хочу чути розмову. Гучний зв'язок тільки увімкни. Та поголосніше, щоб я все чув з цього краю столу. Хоча... Я тебе знаю дуже давно: можеш підійти до мене ближче. - Промовив орел. - До речі, як там мій рейтинг?
- Падає. - Тихо проговорив перевертень.
- Треба знов щось підірвати. Для того, щоб рейтинг виріс. Краще в столиці, тоді рейтинг зразу підросте до самих хмар. А звинуватим в цьому тих... отих... яких ми постійно звинувачуємо. Ну, тих, кого ми самі створили та постійно їх фінансуємо...
- Терористів? - Запитав Дмитро.
- Та, зрозуміло, що терористів. У них же назва є. Я не можу її згадати... Як воно зветься?... - Замислився в собі Двоголовий.
- Релігійна республіка. - Підказав Дмитро.
- Вірно! Саме її! Звинуватимо її, а потім ще контроль посилимо для нашого зомбі-народу. Наші все проковтнуть. Не те, що ті, вільномислячі зі Світлокраю. Як вони... ці волелюбні... мене дістали... аж зло бере. Нічого... Я підкорю цю нескорену неіснуючу країну. Я їй покажу, хто тут головний і хто бенкетом керує. Я її сам візьму! Силою! Примусово. Силоміць. Проти її волі. Ну... як наші вояки з чужими жінками поводяться. Як оту дівчисько... Коли їй ледь чотирнадцять стукнуло, а наш герой став для неї першим... досвідом дорослого життя. Та ще взяв разом з нею й її матір. Провчив зразу обох! Обох зразу змусив себе любити! Показав, якими бувають наші мо'лодці! Подобається - не подобається, терпи, моя красуне, все одно будеш моєю, країно вільних неконтрольованих розбишак. Незабаром буде так, як я хочу. Бо я завжди беру те, чого хочу. Не захочеш мирно - зітру тебе з лиця планети. Як інші країни, яких я перейшов воєнною праскою, коли вони чинили опір моєму терормиру. Я прасую усіх своїх сусідів. Га! А чого вони пішли з великої країна, яка була колись? Чого вони почали грати в незалежність? Погрались - й досить! Треба повертатися в рідну гавань! Треба вже давно повертати кордони великої країни. Ми - її нащадки. Яка ми сильна країна! Завжди робимо те, чого хочемо! А весь світ при цьому лише висловлює занепокоєння. Ха! Я в чужі хати вриваюсь як ота сарана, яка жре все на своєму шляху, не тільки найнеобхідніші для життя запаси, а й самих господарів разом з їх майном, - а всесвітня спільнота лише висловлює стурбованість! Ха! Та хто мене тепер зупинить? Та ніхто! Де захочу, там і зупинюсь! І що? Ти зі мною згоден? Га?
- Повністю з вами згоден. Цілком. Це цілковита правда. Ви праві у всьому. - Підтримав висновки свого хазяїна перевертень. Він подивився на нього, але не знав, в очі якої голови Двоголового орла зараз дивитися.
- Все! Зайве поки що в сторону. Дзвони! Зараз же! Поки той Яник не підписав нічого непотрібного нам, треба встигнути поговорити з Азаром, щоб він змінив політичний курс їх псевдокраїни. Підписання цього недорозуміння заплановано на потім, на самому саміті планувалося, треба, щоб ще Яник менше базікав зайвого. І не обіцяв нічого підписувати, що не обговорено з нами. Хоча він може потім не виконувати свої домовленності, як це робимо ми. Але краще хай не підписує. Легше буде нам же.
- Дзвонити з відеозв'язком? - Спитав Дмитро.
- Як це? - Здивувався Двоголовий.
- Ну, через Інтернет. - Відповів перевертень.
- Інтернет? А що це, біса, таке? - З роздратуванням запитав двоголовий орел.
- Ну, це коли кілька потужних комп'ютерів зд'єднані між собою в одну павутину... тобто в одну мережу, - і можна з нашого пристрою зв'язуватися з пристроєм в будь-якій точці планета або заходити на сервери...
- Досить! Не хочу вчитися новому! Наша освітня програма, яка була при Союзі соціалістичних республік на чолі Терорстану, по якій ми досі вчимо наших дітей, - найкраща в світі! Там не було ніякого Інтернету! І зараз не буде! Мені не потрібні ці нововведення з цього Західного загниваючого світу! Ніякого Інтернету! Лише наша освіта має вагу та цінується в усьому світі! - Кричав Двоголовий.
- Але ви зможете побачити цього Азара... - Нерішуче промовив Дмитро. - Як живого... Зображення будуть змінюватися, ніби він буде знаходитись поряд з вами...
- Ну... добре. Показуй... як це... що воно таке... - Погодився Двоголовий - правитель Терорстану, який займав вже кілька термінів президентства в цій країні абсурду, чергуючись кріслом президентства з тим самим ведмедем-перевертнем Дмитром, фактично не припиняючи керування Терорстаном, навіть коли цю країну очолював цей Дмитро, яким постійно керував сам цей Двоголовий.
Дмитро дістав смартфон і почав шукати потрібний контакт в телефоні.
- Що це? Бездротовий телефон? - Спитав Двоголовий.
- Це смартфон. - Спокійно і коротко відповів Дмитро.
- Ще одна іграшка зі Західного світу?.. Чи то придумали наші вірні друзі з Півдня? - Поцікавився Двоголовий.
- Пане президенте, це зі Заходу.
- Ох, цей Захід. Вічно він попереду! - Невдоволено проговорив орел.
- Так... попереду. - Прошептав перевертень.
- Що? - Орел пристально подивився в очі Дмитра двома своїми боковими очима з кожної голови по одному ока.
- Нічого, пане президенте. Це думки вголос...
- Мені потрібно, щоб й думки були у вас правильні!!! Ніякого вільнодумства! - Зажадав Двоголовий.
Дмитро трохи помовчав...
- Пане президенте, я починаю дзвонити Азару. - Попередив перевертень.
- Добре. Дзвони.
- Алє. Хто цє? - Спитав сивий маленький чоловяга. А потім, побачивши Двоголового, зіщулився та почав перепрошувати... - Вібячтє, не зразу Вас побачів, панє Прєзідєнтє...
- О, дивина, я його бачу... - Здивувався Двоголовий. - А він мене теж?
- Так. - Відповів Дмитро. - Говоріть йому. Прямо в телефон. І дивіться сюди: в оцю камеру.
- Ну, добре. Азар, слухай, там твій Яник вже на зустрічі і якусь пургу несе. Про якийсь вступ до Світлосоюзу. Мені це не потрібно. Припиніть це неподобство! І скоріше! - Вимагав Двоголовий.
- Добрє, слюхаюся вас, панє Прєзідєнтє. Я всє зроблю.
- Ось і добре. Тільки негайно! Я то я тобі на голову скину одну з моїх ядерних бомб, якщо не зробив! Або не встигнеш. - Пригрозив президент Терорстану.
- Я всє зроблю. Я всє встігну. - Занервував Азар.
- Ось і роби це негайно! А то я тобі... Ух! - Показав в камеру кулак, стислий з пальців, схожих на курячі. - Вимикай, Дмитре.
Дмитро вимкнув розмову.
- Пене Президенте, те, через що ви розмовляли, за допомогою Інтернету, називається месенджер, через нього можна ще й переписуватися та перекидати файли. - Почав пояснювати він.
- Досить! Мені це не потрібно. Я не вмію цим користуватися і не хочу вміти. Не хочу вчитися нічому новому. Ви мені, коли Азар щось напише там, роздрукуєте на великому листі, як газету, та потім мені принесете, щоб я почитав.
- Слухаюсь.
В цей час величезні золоті двері в залу відчинилися - і в це помешкання зайшов чоловік з лицем, схожим на морду коня, але на голові в нього був лавровий вінець..
- А... це ти, Лавр. - Сказав Двоголовий. - Ти якраз вчасно. Треба виступити перед суспільством і розповісти усім, що Світлокрай вибрав хибний шлях...
3
Уряд Азара вирішив призупинити процес підготовки до підписання угоди про асоціацію зі Світлосоюзом.
Люди чекали обіцяної світлоінтеграції...
А їх, виходить, обдурили.
Вчинок уряду викликав невдоволення суспільства - і люди Світлокраю (в основному це були студенти, журналісти та активісти) вийшли на протест на майдан як в столиці Кий, так і в інших городах країни, вимагаючи повернути курс країни на світлоінтеграцію...
Через кілька днів Яник, на той час президент Світлокраю, на саміті Світлосоюза відмовляється підписувати угоду про асоціацію зі Світлосоюзом, аргументуючи тим, що Двоголовий, президент Терорстану пресує його.
Після цього в центрі столиці Кий почали збиратися люди.
В цей же час з усіх регіонів країни в саму столицю Кий почали привозити спецпризначенців.
А на наступний день мітингувальників жорстоко розігнали.
Це викликало ще більше невдоволення серед суспільства та ще більше протестів. Тепер на майдан вийшло набагато більше людей.
Почалися сутички між спецпризначенцями та мітингувальниками.
Але люди продовжували стояти.
Верхня Рада Світлокраю прийняла диктаторські закони, щоб залякати усіх, про те, що всі протести заборонені, суворо караються, і що й не можна взагалі критикувати владу як в соціальних мережах, так і в будь-яких медіях.
Але ці заборони призвели до ще більших протестів.
Тоді вийшли всі.
Після кілька днів протистоянь, почалися розстріли мітингувальників завезеними снайперами з Терорстану.
Тепер мітінгувальники вимагали позачергових виборів.
Потім пройшли переговори за участю Яника та представників Світлосоюзу та й Терорстану, було підписано угоду про проведення позачергових президентських виборів в кінці року.
На наступний день виявилося, що Яник та декілька чиновників втекли до Терорстану.
З самого парламенту (який залишився після втечі президента Яника в тому же складі) було обрано виконуючого обов'язки президента Світлокраю. Їм став Олександр.
Терорстан скористався тим, що країна Світлокрай в той час через всі ці протести була трохи слабка.
І почав писати для Світлокраю свою страшну історію.
На півострові Кримуля (який належить Світлокраю) по договору між двома країнами Світлокраєм та Терорстаном, узгодженим з одним із попередніх президентів, а потім ще цей договір продовжувався узгодженням з іншим попереднім президентом, знаходилась деякий час військова база Терорстану - йому це було потрібно, щоб мати ракетні установки в зоні досяжності до інших розвинених країн Світла. Але про цю загрозу замислювалися і озвучували її не всі політики, інакше б не було на півострові Кримуля цієї бази.
І ось в слушний момент, скориставшись слабкістю Світлокрая, Терорстан, як і постійно в інших випадках свого поводження з іншими країнами-сусідами (яких цілеспрямовано до цього робили слабкими) випустив на волю своїх зелених зомбі. Вони оточили весь півострів Кримуля та всі військові бази Світлокраю на ньому, захопивши їх. І тут же провели референдум під дулами автоматів, буцімто всі жителі цього півострова, які навіть не ходили на цей референдум проголосувати, проголосували за приєднання до країни Терорстан.
Двоголовий тоді сказав про цю подію так:
- Кримуля повернувся в рідну гавань.
Але "повернення в рідну гавань" тепер, на думку Двоголового, чекали Світлокрай та багато країн Світла.
Ось цим поверненням й зайнявся Двоголовий, продовжуючи окупацію Світлокрая.
Двоголовий взяв метод, який використовував ще в Другій Світовій війні на той час головний фашист світу на ім'я Гітя.
Двоголовий повністю скопіював дії свого духовного наставника Гіті з використанням неіснуючої проблеми заборони мови. Розігравши цю проблему, ніби Світлокрай забороняв своїм світлокраїнцям розмовляти на мові Терорстану.
Захопивши владу в двох східних областях Світлокраю, Терорстан виставив це так, ніби це самі світлокраїнці-ополченці захотіли відділитися від "фашистської влади" в столиці Кий, що не було правдою.
А насправді це були зомбі з Терорстану
І те, що Яник втік, Терорстан назвав "державним переворотом". Дурні, саме дурні, повірили в усю цю маячню.
Як би там не було, а Терорстан відгриз ті дві східні області, але до себе забрати вже не наважився. Ось так з'явилися ще дві ніким не визнані держави Тердон та Терлуг.
Звісно, Терорстан намагався розкачати ситуацію в інших областях Світлокраю, - але там нічого не вийшло. Наприклад, в одній такій області зомбі, які намагалися захопити Обласну адміністрацію, оточили патріоти та закидали їх борошном та яйцями, - якраз на Пасху вийшов такий собі пасхальний пиріг. Потім цих зомбі, які кілька годин так простояли в оточенні патріотів, забрала поліція.
Повернемося до Тердону та Терлугу.... Терорстан запевнював, що там "ополченці" знаходили на якійсь неіснуючих складах техніку, зброю (а нікчемні дурні й в це вірили, а насправді все це озброєння давав своїм покидькам Терорстан) та намагаються прорватися далі вглиб Світлокраю.
Звісно, влада Світлокраю не дозволяла окупувати ще більше територій - і Світлокрай, як міг, тримав кордони ще завойованих територій.
А потім на виборах в президенти Світлокрая виграв Порох.
Після майже чотирьох місяців очолення крісла президента Олександром, президентом становиться Порох.
Президент Порох спробував за два тижні розбити цю навалу, орки почали відступати, місто за містом, селище за селищем звільнялося від цих зомбі.
Тому, щоб не допустити повного програшу цих псевдоополченців, Терорстан ввів свої війська на територію цих псевдореспублік.
А потім, щоб не допустити більшої конфронтації, світові лідери змусили Світлокрай та очільників тих псевдореспублік зустрітися в третій країні та підписати разом Мурські угоди, які заморозили цей збройний конфлікт та дали Світлокраю час підготуватися до більшої війни, бо Терорстан не покидав мрію захопити всю країну Світлокрай та чекав нагоди для нової спроби.
Як би там не було, конфлікт заморозився на цілих вісім років. А в останній, восьмий рік, Терорстан почав посилено накопичувати війська та техніку вздовж східного та північного кордонів Світлокраю. А на окупований півострів Кримуля перекидати ще більше своїх зомбі та техніки для них. З півночі Терорстан використовував територію країни Білава, яку очолював диктатор Бульба (дуже схожий на картоплю з вусами), якому Двоголовий допоміг втриматися при владі, придушивши своїми військовими мирні протести в самій Білаві.
Ось так.
Життя підносить сюрпризи, дарує несподіванки - та не лише погані, від яких не хочеться жити. Життя дає змогу проявити себе, показати, яким ти є насправді, довести усім, хто в тобі сумнівався, хто в тебе не вірив, що вони помилялися...
Почнімо основну історію...
Історію війни.
Історію повномасштабної війни Терорстану проти Світлокраю.
4
Майже через сім років після того, як Терорстан відібрав Кримулю, він почав накопичувати свої війська вздовж кордонів Світлокраю.
Накопичував-накопичував, грозився, що в травні піде на Світлокрай...
Президент однієї сильної великої країни з іншої сторони світу, західної частини планетарної кулі, мудрий сивий чоловік, який працював на міжнародній арені ще в часи, коли існував Союз соціалістичних республік на чолі з Терорстаном, нащадком якого і став цей Терорстан, поговорив з Двоголовим - і буцімто Двоголовий передумав йти повномасштабною війною в Світлокрай. А може просто ще не встиг накопичити тієї достатньої потужності для повномасштабного вторгнення...
Терорстан заявив, що ніби навчання, під приводом якого він накопичував війська, закінчилися успішно, все опрацьоване, як треба, і що, ніби, війська відводяться.
Насправді війська були відведені вглиб своєї країни лише на кілька десятків кілометрів.
Як там не було, але в травні повномасштабного вторгнення Терорстану в Світлокрай не відбулося, адже всі вдихнули та видихнули спокійно.
А потім літом та восени Терорстан почав знов накопичувати свої війська.
На цей раз країна, яка допомагала своєю розвідкою та оприлюднювала переміщення військ Терорстану сфотографованими зі супутників знімками, знов розпочала тривогу.
Ця країна зветься Сполучені Держави, а той сивий мудрий президент, який намагався зупинити Двоголового, - це саме президент Сполучених Держав, якого звуть Джон Бай.
І ось тоді представники уряду Сполучених Держав, як сам Джон Бай, почали відкрито говорити, що вторгнення відбудеться, коли Терорстан накопить сто дев'яносто тисяч військових, достатніх для повномасштабного вторгнення.
І Терорстан збирав.
Довго збирав для когось, щоб встигнути покинути Світлокрай, продавши усе.
Для когось це відбулося досить швидко, щоб вирішити усі свої справи та накупити запасів на випадок війни.
Світ намагався зупинити агресора, погрожував санкціями, на що Терорстан вихвалявся, що йому ці санкції ні по чому.
Бо Терорстан - найбільша країна цієї планета,... найбагатша країна, бо має стільки природних ресурсів... і в той час найбідніша країна, бо більшість мешканців найбагатшої країни за межею бідності... бо влада та всі, хто якось торкається до цієї влади як всією країною, так і на місцях, краде... Краде у ближнього... у себе ж краде... Бо красти у своєї країни - це теж саме, що красти у себе, у свого майбутнього покоління.
Терорстан - країна орків, країна дикунів, країна більшості тих, які ніколи в житті не бачать того, що в розвинених країнах вважається за норму, за звичайний стиль життя.
Розвідка Сполучених Держав вже давала готові дати, на які було Терорстанов заплановано наступ.
Терорстан готував привід, щоб своїм зомбі пояснити, чому вони пруться сюди.
Спочатку ручний парламент Терорстану, який виконував всі накази свого президента, який на той час вже сидів на своєму президентському троні двадцять років (цей парламент змінив Конституцію, щоб своєму царю обнулити терміни та дати "офіційно" ще "переобратися" на нові терміни президентства) запропонував визнати ті фейкові республіки (відібрані області у Світлокраю) Тердон та Терлуг.
Цей документ поклали на стіл Двоголового.
А потім Двоголовий чекав слушної миті, щоб підписати, а потім мати той самий привід для нападу!!!
Терорстан сам там постріляє, а потім звинуватить Світлокрай, що він буцімто вистрелив на територію, яку Терорстан визнав незалежною!!!
- Ви що! Як він посмів! Ми йому так дамо! - Будуть кричати для своїх зомбі в Терорстані.
І що? Зомбі в це повірять! Все схавають та будуть жадати помсти.
А ще Текрорстан почав заявляти, що Світлокрай готується напасти на Терорстан.
Он він який!
Терорстан накопичує війська, щоб першими напасти, бо Світлокрай, який живе своїм життям і ніде не накопичує війська, виявляється, хоче напасти на таку велику країну, яка в двадцять вісім разів його перевищує, армія якої вважається другою у світі.
Оце загнули!
Оце казки!
Ось як робляться справи!!!
Підло. Але працює!
Треба ще повчитися у Терорстану, як робити справи та на чорне говорити біле. Та ще ж на протязі двадцяти років!
Які умільці!
Фантазери!
Будь-який письменник-фантаст позаздрить такому вмінню брехати!
Та не для книжки ж брешуть, а для того, щоб перерозподілити світ та захопити його значну частину.
Вісім років Терорстан намагався спровокувати Світлокрай, щоб мати привід.
Вісім років Світлокрай захищав свої позиції, не реагуючи на ті провокуючі постріли, які йшли з території невизнаних республік Тердон та Терлуг.
Особливо Терорстан провокував напередодні повномасштабного вторгнення.
Світлокрай бачив ці сто дев'яносто тисяч зомбі, які накопичилися на його кордонах.
Світлокрай знав, що його провокують і чекають на відповідь, щоб мати привід.
5
Повернутися на крок вперед…
Двадцять першого лютого по месенджеру приходить повідомлення: «Двоголовий в прямому ефірі Світлокрай ділить»…
Пропущений виклик від того, хто написав…
Дівчина, яка дивиться у себе в телефоні на те, що прийшло, приходить від прочитаного в таку лють, що тут же набирає по месенджеру того, хто це прислав, але ніхто не бере слухавку.
Два вихідних викликів, які не прийняли…
Замість цього нове повідомлення: «Дай послухати».
А потім: «Доскакалися»…
А ще потім два фото Двоголового за столом в великій залі, навкруги якого близько нікого не має… Але на великій відстані окремо за кожним стільцем хтось сидить поодинці.
Дівчина пише відправнику: «Живи в своїх кривих дзеркалах та вір своєму царю».
Прийшли такі повідомлення від нього:
«Криві в тебе.
Це точка неповернення.
Двоголовий поховав Україну»
Дівчина відповіла:
«Живи у своїй брехні. Твоє лайно само стріляло, підривало, створювало приводи, а потім само й відібрало. Твоє лайно здохне після цієї дії. Не пиши мені та не дзвони!!!!»
Він написав:
«Наступний етап буде завтра. Якщо Світлокрай не припинить підривати, невідомо, де зупиниться Двоголовий»
Вона:
«Підриває та стріляє твій Терорстан!!!!!! СВІТЛОКРАЙ НЕ СТРІЛЯЄ!!!!!! Й ЗДОХНИ!!!!!! РАЗОМ ЗІ СВОЇМ ТЕРОРСТАНОМ!!!!!!!!!!»
І відповідь на це:
«Ти віриш в цю маячню. Самі себе підривають 8 років та не набридло. Пора дорослішати»
І все.
Процес запущений…
Але повномасштабна війна почалася не на наступний день, а двадцять четвертого лютого.
І так, дійсно, після підписання цього документа, який лежав у Двоголового на столі.
Своїм підписом Двоголовий визнав республіки Тердон та Терлуг.
А в дійсності – створив для себе привід для повномасштабного наступу на Світлокрай.
Отже, зробимо крок – і опинимося у 24 лютого 2022 року…
До острова Змія наближався корабель Терорстану. З нього пролунав голос:
- Я – терорстанський воєнний корабель, пропоную скласти зброю та здатися.
- Терорстанський воєнний корабель, й-д-и на-х-у-й!
А потім були тільки постріли… Запис обірвався на цих звуках обстрілів.
Війна почалася в чотири години ранку.
Вся країна Світлокрай зазнала авіаударів.
А тепер більше пірнаємо в казку і менше використовуємо фактів.
І настав час знайомитись з головними героями казки.
Руслана – висока руса зеленоока дівчина років двадцяти п’яти, співачка.
Степан – хлопець років тридцяти середнього зросту з каштановим волоссям та карими очима, охоронець в мирному житті та військовий, коли треба захищати рідну країну…
Отже, чотири години ранку 24 лютого…
Місто спить, простір заполонила темрява та тиша.
І…
Руслану розбудив «бах» з вулиці, а потім вона відчула, як здригнувся дім. Ззовні донісся звук повітряної тривоги.
Руслана скочила на ноги, хапаючи телефон, який до цього лежав поруч з нею біля подушки.
Степан скочив теж:
- В тамбур! – Крикнув він.
Вони побігли, в чому спали, в коридор, спільний для двох квартир, хапаючи по дорозі наплічники, які були давно підготовлені, з документами та найнеобхіднішим (бо загроза вторгнення існувала вже давно й розвідка попереджала про це) та беручи верхній одяг.
Цієї ж миті подзвонила Руслані її мати:
- Доню, тато подивився новини перед роботою: Терорстан напав на Світлокрай, Терорстан зараз бомбить всі наші міста. Я чую безперервні вибухи.
- Степане, війна почалася… - Руслана переказала почуте, не вимикаючи телефонну розмову, але мати її перебила…
- Терорстан називає це військовою операцією по демілітарізації та денацифікації Світлокраю, а не війною… - З телефону почувся її голос.
- Ви де? В тамбурі? – Запитала Руслана.
- Так. Але татові треба збиратися на роботу… - Відповіла мати.
- Але ж заводи можуть бомбити… - Припустила Руслана.
- Він говорить, що там є укриття, в одному він сховається. Він боїться запізнитися… Головне пройти через прохідну, відбитися, а потім…
- Він може не дійти до роботи… - Сказала Руслана.
- Він вважає, що він потрібен на роботі… – Проговорила відчайдушно мати.
- Він – доросла людина… - Прокоментувала Руслана.
- Гаразд, доню, я допомагатиму батьку збиратися на роботу.
- Так. Бувай.
Руслана завершила телефонну розмову.
- Я в квартиру. – Сказала вона, звертаючись до Степана. – Я хочу перевдягтися. Я змерзла.
- Але повітряна тривога не закінчилася… - Зауважив Степан.
- Я швидко…
Тільки Руслана відкрила вхідні двері від своєї квартири, як в цей момент бахнуло і через мить почувся звук розбитого скла. Виходить, на сходовому майданчику вибило вікна.
Сусідка з протилежної квартири, що також була в тамбурі, охнула.
- Хочеш до квартири? – Спитав Степан, вдивляючись у міміку обличчя Руслани. – Давай я тебе зігрію.
І Степан обійняв Руслану.
- Треба тут поставити стільці та покласти на них ковдри. – Зауважила Руслана.
- Коли після бомбардування в темряві вас будуть звідси витягати рятувальники, розкидані від вибухової хвилі стільці можуть заважати. Хоча, так, треба поставити стільці та покласти ковдри. І обов’язково зачиняти ті двері до нашого спільного коридору, щоб це все не вкрали.
- Нас? А де будеш ти? – Здивувалася Руслана.
- На війні. Буду вас захищати. – Спокійно відповів Степан.
- Я теж хочу захищати. – Сказала дівчина.
- Я – військово зобов’язаний, а ти – ні. – Підкреслив хлопець.
- Я піду з тобою в Територіальний центр комплектування та попрошусь, як доброволець. – Промовила Руслана та зазирнула коханому в очі.
- Як хочеш. Але я би хотів, щоб ти мене чекала вдома або в якомусь більш безпечному місці. Та не ризикувала собою.
Через годину звуки повітряної тривоги зникли – і молоді люди почали збиратися.
Руслана приготувала сніданок.
Степан збирав необхідні речі.
Поснідавши, Степан помив посуд.
Руслана схопила щось зі своїх речей та подивилась на Степана, який вже стояв поруч та чекав.
- Мені вже час. Не можна затримуватися.
- Добре. Я майже готова.
Через двадцять хвилин Руслан та Степан вже стояли біля дверей коридору між двома квартирами, які хлопець вже зачиняв.
- Підемо пішки. – Скомандував він. – Ліфтом небезпечно.
- Добре.
Коли вони вийшли на вулицю, Степан попрямував до автостоянки, а не в сторону зупинки.
- А хто буде охороняти твою машину? Ти ж не візьмеш її з собою? – Здивувалась Руслана.
- Ти. Ти її поведеш назад та залишиш на стоянці. А коли знадобиться їхати з місця, ти поїдеш на ній. – Пояснив Степан.
Руслана нічого не сказала на це.
Вони дійшли до стоянки, на якій, не дивлячись на таку ранню годину, вже було мало машин, хоча раніше тільки деякі так рано виїжджали на роботу.
- Ви повернетеся? – Спитав їх сторож. – Машину будете сьогодні ставити?
- Руслана поставить. – Відповів Степан. – Так, місце залиште для нашої машини.
Руслана та Степан виїхали зі стоянки.
Через лісосмужку, за якою простягалася траса, було видно велику пробку з легкових авто в напрямку з півдня, а на південь та схід їхала важка військова техніка.
Проїжджаючи крайніми вулицями міста, на одній з яких стояв їх дев’ятиповерховий будинок, з вікна якого було видно здалеку аеропорт та завод по ремонту винищувачів, а з іншого боку розташовувалася нафтобаза близько двох кілометрів від нього, Руслана на цих зазвичай малолюдних вулицях побачила довжелезні черги біля кожної аптеки, метрів на двадцять-тридцять.
А з магазинів люди тягли величезні пакети з покупками, в яких явно проглядалось борошно, олія, сіль, сухарі, а ще окремо несли паками воду.
Коли Степан почав шукати, де залишити авто, то й тут була величезна черга з чоловіків, яка вела у центральний вхід Територіального центру комплектування.
Степан заглушив машину, потім вони обоє вийшли з авто, узявши свої речи.
Степан віддав ключі від машини Руслані.
- Запасний ключ від машини в твоєму наплічнику, де твої документи. – Сказав він.
- Я ніколи не їздила без тебе. – Захвилювалася Руслана.
- Ти – хороший водій. Ти багато проїздила. А тепер будеш основним водієм сім’ї. Ти впораєшся.
Вони зайняли чергу.
Коли прийшла їх черга, першим пішов Степан.
За ним зайшла Руслана, підійшовши до іншого столу.
Після того, як у Руслани перевірили документи, її спитали:
- Ви воювали?
- Ні. – Відповіла Руслана.
- Ви служили?
- Ні.
- Ви воєннозобов’язанні?
- Ні.
- Дівчино, не затримуйте чергу. Ви ж бачите, який натовп. Зараз не на часі ваше геройство.
Руслана вийшла в коридор та залишилась чекати Степана.
Степана швидко оформили.
Він вийшов в коридор та почав прощатися з Русланою.
- Руслано, кохана… Я обов’язково повернусь. І ми будемо працювати над поповненням родини, як ти хотіла… Народиш мені хлопчика… дівчинку… Одного… двох… хоч трьох… Бережи себе… Ти – найкраща… Ти – найдорожче, що в мене є. А своїм батькам я подзвоню. Якщо я не додзвонюсь до них, бо вони чомусь не відповідають, то передай їм, коли зможеш, що я їх люблю. І що спасибі їм за те, що мене виховали. І тобі спасибі за те, що була в моєму житті.
У Руслані накатилися сльози на очі. Руслана хотіла щось сказати, але не змогла, бо, коли вона відкривала рота, щоб щось промовити, починалось тремтіння губ та спазми в грудях від бажання ридати.
Руслана взяла себе в руки та запиняючись сказала:
- Степане… я … тебе… кохаю…
6
За годину до повномасштабного вторгнення...
- Зоряно, я не зміг приземлитися в аеропорту Козацька, де ангар нашого підприємства. Нашому літаку не дали дозвіл на посадку. Нікому не дають дозвіл на посадку в місті Козацьк. Нас направили в столицю. Ми вже приземлилися. Ми щойно виконали усі останні перевірки літака. Я зразу вирушу до вас. Я обов'язково доберусь до тебе. До вас. Я обіцяю. Я доберусь до вас швидко, як зможу. Як там Ярослав?
- Назаре, ми тебе дуже чекаємо. Ми вже годину чуємо далекі вибухи. Мене бентежать ці вибухи. Дзвенить повітряна тривога. Ми в коридорі за двома стінами з наплічником з документами та водою. Мені страшно. Ми вчора слухали новини. Про ці 190 тис. військових Терорстану на кордонах... Що може бути будь-якої миті... вторгнення… Воно вже відбувається? Вже почалася повномасштабна війна?
- Я не знаю… Залишайтеся в безпечному місці. Сховайтеся краще в тамбурі. Не хвилюйся, я обов'язково приїду в Марі... Я кохаю тебе.
- І я кохаю тебе.
Через годину після цієї розмови...
- Боже! Що це? Ярославе!!! Так близько… Не біжи до вікна! Не дивись у вікно! Подалі від вікон!
- Мамо, почалася війна! - До коридору до матері від вікна, в яке вже встиг подивитися, шуганув чотирнадцятилітній підліток. – Попало в сусідній будинок!
- Я подзвоню батьку. Треба в укриття! Бери той наплічник з документами. Алло! Назаре! Нас бомблять! Повсюди вибухи!
- Зоряне! Біжить в укриття! Я вже в дорозі. Я їду до вас...
Трішки фактів...
Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, багато людей вирушили в дорогу, утворюючи затвори, через які деякі поверталися назад, додому, повторюючи спроби знов...
На західних кордонах на пунктах пропуску утворилися довжелезні черги.
Волонтери допомагали, годували.
По дві доби в чергах...
В одній дівчині почалися пологи...
Її забрала швидка, вона народила хлопчика... Без ускладнень.
Західні країни-сусіди приймали усіх, хто тікав від війни.
Країни-друзі спростили правила перетину кордону, щоб було швидше його проходити.
Для дитини вже було достатньо тільки свідоцтва про народження.
В Україні спочатку оголосили надзвичайний стан.
Потім надвечір президент оголосив воєнний стан, а потім парламент за нього проголосував.
З цієї митті чоловіків призивного віку вже не випускали. Крім батьків багатодітних родин. Так що з трьома дітьми чоловіків відпускали з країни.
В Україні завжди були постійні друзі: Польща, Латвія, Литва, Естонія, США, Канада та інші.
Спасибі Польщі, яка прийняла більш ніж 2 млн українців. Спасибі Латвії, Литві, Естонії, Великій Британії, Канаді, США за підтримку, за допомогу, за те, що завжди були нашими друзями.
Дякуємо вам та іншим європейським країнам за те, що прийняли наших людей.
Більш ніж 5 млн українців, шукаючи захисту, тікаючи від війни, щоб вижити, покинули Батьківщину.
Більш ніж 12 млн українців стали внутрішньо переміщеними особами всередині своєї країни.
Дякуємо усім тим країнам, які допомагають Україні зі зброєю, з розміщенням біженців у себе, які допомагають зі санкціями проти росії, щоб у рф не було фінансів воювати, бо в росії витрачають гроші не на розвиток, а на війну, дякуємо усім країнам, які підтримують саму Україну на міжнародній арені та на всіх фронтах міжнародної діяльності.
Спасибі США за прийнятий ними Lend-Lease. Це дуже важливо для України.
Ваша допомога наближає перемогу та взагалі допомагає перемагати.
Ну що ж…
Повернемося до казки…
- Ну що? Як наш блиц-криг за три – п’ять днів? – Спитав Двоголовий у монстра, з якого сипався пісок. – Що Пєся, наші вже в столиці Кий? Не дарма ми їм дали з собою святкову форму та нагороди з перемогою над Світлокраєм?
- Пане президенте, ми ще не взяли цей Світлокрай. Що мені говорити пресі? – Спитав цей Пєся.
- Скажи, що Альянс за Світлокрай воює, що війська Альянсу завадили швидко провести воєнну операцію. А ще скажи, що будемо перекривати ці поставки через місто Тигр. Та ще пригрози, що ядерну зброю скинемо на Тигр, бо через нього багато чого везуть до Світлокраю. А… ще… Як там ці атомні електростанції? Достатньо постріляли по них наші бовдури? – Поцікавився Двоголовий.
- Стріляли з танків, але бетонні стіни їхніх енергоблоків витримали, не бахнуло, хоча почалася пожежа. А наші зомбі на ранок пустили пожежних тушити пожежу, встигнувши двох пожежних застрелити, бо вони хотіли тушити ще вночі, як тільки почалася пожежа, а нам же треба припугнути весь світ… - Пояснив Пєся.
- Правильно. Нехай бояться, що вибухне. Буде їм ще один Чорношиль. А як наші дурні, які окопалися в Червоному лісі біля Чорношиля? Ще живі? – Орел подивився на свого пісочного монстра.
- Живі, але повернулися до Бульби, бо погано почали себе почувати. А там в них констатували променеву хворобу. Такі довго не живуть. І ці зомбі довго не житимуть. – Спрогнозував піщаний монстр на ім’я Пєся.
- Ось і добре. Не буде зайвих свідків наших злочинів. Нічого, баби народять ще. Знали би вони від самого початку, куди їх посилають, що та місцевість радіаційна, заражена радіацією, то прийшлось би змушувати туди йти. А так як наші зомбі недолугі, нічого не знають, то й погоджуються на все. – Прокоментував Двоголовий. – О… ще… як там наш Патріарх Кирило? Як він маси наших зомбі підготував до цієї спецоперації? – Спитав президент Терорстану.
- Він благословив наші війська на війну проти Світлокраю. А зараз в нього починається літургія. Вона транслюється в прямому ефірі по всіх телеканалах. Я вам увімкну зараз це. – Запропонував Пєся.
- Добре. Хочу це побачити. – Погодився Двоголовий.
Пєся увімкнув телевізор – і на його екрані з’явилася трансляція з церкви зсередини, де крупним планом показували якогось священнослужителя в дуже дорогому вбранні.
- Якраз ось він, наш добрий побратим Кирило, з яким ви разом служили в спецслужбі, коли працювали в органах… - Пояснив піщаний монстр, з якого постійно сипався пісок.
В великій церкві священнослужитель ходив в гарному дорогому бранні у високому головному убору, через який щось дуже випирало, по силуету схоже було, наче це вуха якоїсь істоти, які намагаються вдало наполегливо приховати, але їх все одно повністю не замаскувати. А внизу періодично випадав кінчик довгого хвоста, але ці зомбі були наче заворожені – і нічого не помічали, крім цієї святості та непотрібного маскування.
Після літургії Патріарх Кирило промовив таке:
- Треба провести духовне очищення Світлокраю. Світлокрай хотів провести гей-парад в Тердоні та в Терлузі, щоб пройти екзамен до вступу до Світлосоюзу, але йому не вдалося це зробити. Тому Світлокрай почав цю війну, напавши на ці республіки, які визнав Терорстан. Військові Терорстану – чисті, вони - герої, вони, ризикуючи своїм життям, несуть світло в Світлокрай. Я дарую цю ікону головнокомандуючому військ Терорстану, щоб наші зомбі перемогли в цій боротьбі.
- Ха! Молодець! Як гарно бреше! – Із захопленням похвалив побачене Двоголовий. – А ці дурні в церкві уважно слухають цю маячню. Як зачаровані. І ніхто не йде, доки не дослухає його до кінця. Треба ж вміти так1 А я ще краще: це я так мозки промивав на протязі двадцяти років, що ці бовдури так уважно слухають цю маячню та у все це вірять.
- Так, він ще той чортиняка. А ви брешете краще. – Погодився Пєся.
- В нашій країні можливе все: навіть чорти в нас можуть становитися «святими». Велика країна. Нічого не скажеш. Треба повертати минулі кордони величі. – Замріялся Двоголовий.
7
В чотири години ранку 24 лютого дурнуваті зомбі Терорстану налетіли на Світлокрай, бомблячи все, що попадалося на очі.
Вони скидали бомби на аеропорти, але уряд та воїни Світлокраю були попереджені розвідкою дружньої країни Сполучені Держави про початок наступу, тому в цей момент літаки Світлокраю вже заздалегідь піднялися у небо, а на землі були лише макети літаків, як приманка. Всі металеві пташки Світлокраю були в небі, крім однієї, - найбільшого літака світу, крім гордості самого Світлокраю… Про нього, хоча міжнародні лідери пропонували допомогу, чомусь забули, залишивши його на поверхні на розшматування нелюдям…
Зомбі, як хвилі сарани, масово покривали своїми літаками небо над Світлокраєм.
Світлокраїнці намагалися в бою над хмарами їх нищити.
Але зомбі було надто багато.
В Терорстані дуже багато гарматного м’яса. Та й їх уряд так і відноситься до своїх громадян, як до гарматного м’яса.
Отже, десь все ж таки зомбі долітали. Висаджували десант, який світлокраїнці тут же знищували.
Зомбі висаджувалися знов і знов.
Одночасно з цим з півдня, зі сходу та з півночі їхали танки та броньовані машини, в яких були такі ж недолугі зомбі з країни Терорстан…
Вони їхали та знищували все навкруги, не розбираючись, хто в цей час був у авто, яке опинилося поруч на дорозі, не думаючи, хто в цей час був у будинках, які зомбі обстрілювали впритул.
Зомбі не хвилювало, хто перед ними: дитина, жінка чи літній чоловік.
Здавалося, ніби вони не вийшли з якоїсь комп’ютерної гри, що сприймали живих людей перед собою як якійсь мішені, по яким обов’язково треба вистрелили…
Якщо людина йшла з піднятими руками по порожній вулиці, зомбі з танка впритул стріляли по цій людині, снарядом відштовхуючи бідолаху далеко від того місця, де він був без зброї, без думок, що отак можна робити з людиною без зброї…
Хто прийшов на цю чисту світлу землю?
Звісно, що нелюди, зомбі, яким хочеться лише вбивати.
Яким хочеться ґвалтувати…
Ґвалтували дітей (хлопчиків та дівчат), жінок, чоловіків та бабусь.
Ґвалтували немовля та записували це на телефон, щоб переслати своїм подивитися.
Як можна бути такими?
Ґвалтували мати перед сином, а потім вбили їх обох.
Ґвалтували сина, прив’язавши матір, щоб дивилася… Щоб їй було ще болісніше.
Так, вони так роблять: прив’язують батьків, щоб ті дивилися, як їхнє найдорожче, найкраще, найулюбленіше - їхню дитину… катували та принижували, ґвалтуючи…
Ґвалтували матір та дочку одночасно…
Розстрілювали усіх, хто був на вулиці…
Розстрілювали усіх, хто їхав на велосипеді…
Роздягали, зав’язували рот та руки як дітям, так і дорослим, а потім ґвалтували, а потім… щоб не було свідків, вбивали та скидали усіх в одну братську могилу, старанно закопуючи велику гору трупів, щоб ніхто не здогадався, що там тіла закатованих нелюдами.
Розстрілювали в упор в потилицю зі зав’язаними позаду руками, с кляпом у роті або з мішком на голові як в підвалах уздовж стіни, так і просто на вулиці…
А хтось з цих нелюдів відрубав полоненим спочатку пальці, потім до кисті, потім до ліктя та сміявся від того, що бідолаха кричить, називаючи свого ката дикунем… А потім цей кат розказує своїм таким же нелюдам, сміючись, як він це робив…
В одній дівчині зірвали нігті, прострелили коліна та вистрелили в упор в голову так, що половини голови не стало…
На спині іншої дівчини ці зомбі вирізали багатьма порізами фашистський знак та залишили на молодому тілі вздовж ребр по боках великі синці.
Ці зомбі від того, що катують інших, отримують задоволення?
Хто вони?
Хто вони такі?
Які вони… ці нелюди?
Якого вони мають права втручатися в чужу країну на чужу землю та робити з іншими отаке?????
Невже земля може терпіти таких?
І чому їх лідер, цей Двоголовий монстр стверджує, що він не припинить, поки Світлокрай не здасться?
Чому Світлокрай повинен здаватися?
Він ні на кого не нападав.
Вибрати мирну смерть, щоб прийшли до кожного в дім та вбили кожного без боротьби?
Чому Світлокрай повинен здаватися?
Тут лише один вихід, щоб припинити це зло, - захищатися та давати відсіч!
Хто може воювати, той воює, захищає свою країну.
Хто не може воювати, - допомагає тим, хто воює, захищаючи свою країну.
Ті, кого прийшли вбивати зомбі, - вони для них, для цих нелюдів, вже мертві.
Цим зомбі Двоголовий дозволив робити зі світлокраїнцями все, що вони захочуть.
Ось в них швидко прокинулась їхня сутність, зразу ж вийшло все їхнє нутро.
Цим зомбі дозволили робити в чужій країні все, що вони захочуть.
Якщо б вони, ці громадяни Терорстану, були б нормальними, були би людьми зі всією людяністю, то давай дозвіл на вбивство та на крадіжку чи не давай, справжні люди з людяністю в серці не зробили б таке, не послухалися би дозволу вбивати, ґвалтувати, катувати та красти. Справжній людині не треба заборони, щоб не робите те, що для людини вважається поганим.
Ці зомбі розстрілюють зелені коридори, на які самі ж погодилися.
Ці зомбі розстрілюють черги за хлібом.
Ці зомбі розстрілююсь черги за водою.
В цих зомбі нічого не має, що є в людині.
Ця країна зомбі ніколи не буде країною людей.
Бо її очолюють монстри з фашизмом в серцях та зомбі, яким так необхідні будь які царі, які би вирішували б за них, як їм жити.
Ці зомбі, коли тікають від воїнів світлокраїнців, заміновують усе: дитячі іграшки та ліжечка, холодильники, пральні машини, документи, вхідні двері, дороги, кладовища.
Ці зомбі бомблять натовпи, які чекають на евакуаційний потяг, щоб втекти від війни.
Ці зомбі бомблять лікарні, у тому числі дитячі лікарні, та пологові будинки.
Ці зомбі вбивають породіль та щойно народжених дітей.
Ці зомбі стріляють по атомних станціях, бо їм наказали по них стріляти.
Ці зомбі прасують міста, в яких колись відпочивали.
Ці зомбі стирають з лиця планети міста, в яких народилися та виросли.
Дивні, хворі, божевільні чи дурні вони, ці зомбі? Чи жорстокі? Настільки, що вбивають колишніх свої сусідів та друзів?
Ці зомбі бомблять, виконуючи наказ, країну, в якій залишилися їхні батьки…
Як може взагалі існувати така країна, як Терорстан?
Але вона існує та погрожує всьому світу ядерною зброєю…
Нічого!
Світ перестав боятися Терорстан після того, як воїни Світлокраю дали другій армії світу відсіч.
Весь цивілізований світ став активно підтримувати Світлокрай після того, як побачив, що Світлокрай не здався, не здається та ніколи не здасться.
А після того, як світові лідери та діячи побували в селище під столицею та на власні очі побачили ці жахи з закатованими людьми, то після цього весь цивілізований світ став більш рішуче підтримувати Світлокрай зброєю.
Звісно, вони хочуть зупинити це зло на території Світлокраю, а не пустити його, це зло, до себе в дім.
Бо…
Весь світ побачив, на що спроможний Терорстан, яке зло та катування, руїни та смерть, терор та фашизм він несе.
І це зло зупиняють наші воїни – воїни Світлокраю, які становляться ангелами після смерті. Поки що вони набувають крила тільки так…
Але в нас казка.
І в казці можливе все…
8
На вулиці вже темніло: починався вечір.
Звуки вибухів на якийсь час припинилися…
Через закриті двері почувся якийсь шерех. Потім звук прокручування замка.
Двері відчинилися: на порозі стояв Назар…
- Назаре! Тато! – Крикнули Зоряна та Ярослав та кинулися на шию батьку.
- Я приїхав… - Тихо сказав він.
- Війна почалася… - Прошептала Зоряна.
- Я знаю. Я відпросився з роботи, щоб приїхати до вас. Я трохи побуду з вами, поки все це не уляжиться.
- Як добре, що ти з нами…
Вони залишилися вдома, очікуючи, що весь цей морок скоро закінчиться.
Але він тільки починався.
Марі оточили з усіх сторін.
Люди розкуповували з магазинів останні запаси, які вже продавали за дуже дорого.
Безготівковий розрахунок припинився.
Маленькі магазини позакривалися.
Залишилися тільки супермаркети, які впускали тільки по двадцять чоловік за раз.
Треба було заздалегідь займати чергу, щоб через три-чотири години очікування на вулиці потрапити до магазину.
Ці довжелезні черги бомбилися… вбиваючи зразу багатьох…
Деякі заправні станції були закриті зразу з початком повномасштабного вторгнення, власники поїхали, не розпродавши те пальне, яке лишилося в цих закритих заправках. Все одно їх потім підвали придурки Терорстану…
Зомбі бомбили житлові будинки, лікарні. Пологовий будинок та дитячу лікарню повністю розбомбили.
В Марі починалася гуманітарна криза.
Відключилися опалення, газ, електроенергія, водопостачання, Інтернет.
Люди вже не могли дізнатися, що ж відбувається…
Запаси закінчувалися.
Люди почали ходити по воду в інші вулиці міста по дорозі смерті… Бо вздовж цієї стежки лежали тіла вбитих від снарядів.
Жителі Марі йшли за водою під обстрілами та бомбардуванням, не знаючи, повернуться чи вони назад.
Сходити по воду – це вже був квест на везіння: попаде снарядом в тебе чи ні…
Назару та його родини пощастило, що вони жили на околиці цього міста, бо прибережна частина Марі була розчавлена постійними обстрілами з моря, з повітря та впритул з танків.
Вибратися з Марі було вже не можливо.
Назар зі своєю родиною жили в своїй квартирі, спали на полу на матраці у верхнім одязі у шапках, а зверху вкривалися ще одним матрацом, щоб з вікон нічого не долетіло.
Кожні дві хвилини будинок трясло від постійних прильотів.
Їсти та пити вже було нічого.
Люди Марі спочатку пити розтанутий сніг, а потім дощову воду та й, звісно, ходили по воду по шляху смерті під постійними обстрілами.
Зомбі не погоджували зелених коридорів, про які постійно просив уряд Світлокраю.
А потім, коли зомбі дали згоду на зелені коридори, про які вже вимагала влада Світлокраю та міжнародне суспільство, ці ж самі зомбі й обстрілювало ті самі погоджені зелені коридори.
Спочатку дозволяли виїхати лише на своїх авто, а відправлені Світлокраїм для евакуації людей автобуси з гуманітарним вантажем блокували, гуманітарку крали ті мерзенні зомбі.
Багато машин були пошкоджені ще до погодження зелених коридорів, деяким пощастило зберегти своє авто.
А з цих щасливчиків, у кого зберігся автомобіль, все таки залишився назавжди на цій дорозі порятунку, бо попав під обстріл, програв цю російську рулетку, в яку грав кожен, хто намагався виїхати з того пекла.
Отже, не всі могли виїхати.
І не всі знали, що почали «працювати» зелені коридори.
Назар періодично виїжджав на одну вулицю, де ще ловився Інтернет, - і там один його знайомий розказав йому про черговий зелений коридор.
І ось вони усі троє після місяця життя в пеклі вирушили в дорогу для порятунку.
Проїхавши блокпости цих нелюдів, Назад довіз себе та свою родину до Козацька, в якому він працював та орендував житло.
А потім він пішов захищати Світлокрай…
9
- Прокидайся! Вставай! Біжи! Рятуй себе! – Крізь сон чула Руслана.
Вона бачила в своєму сні Степана у його військовій формі, але позаду нього були величезні напівпрозорі крила.
Він застиг в небі та відчайдушно намагався розбудити свою Руслану.
Побачивши Степана уві сні, дівчина вже не хотіла прокидатися, але це було небезпечно.
Руслана продовжила солодко спати, хапаючись за це сновидіння, що ще трошки побути зі своїм чоловіком, бо знала, що він далеко, що зустрінеться з ним ще не скоро.
Ох, якщо б вона знала правду…
Якщо б вона знала, що наяву з живим вже не зустрінеться з ним ніколи…
- Прокидайся! Підводься, люба! Біжи звідси! Зараз! Не спи! Біжи, щоб жити! Зараз же! – Відчайдушно Степан благав Руслану, але вона продовжувала солодко спати.
Дівчина прокинулась лише тоді, коли відчула до себе дотик…
Степан піднімав Руслану все вище та вище, проходячи з нею крізь стіни багатоповерхівки, поки не підняв її у самісіньке чисте небо.
Степан був якийсь дивний… Бо він був з крилами та тримався в повітрі, тримаючи її у своїх руках…
Руслана побачила, як близько біля них пролетіла крилата ракета та влучила в їх будинок в той самий поверх, на якому вона спала…
Від вибуху пішла потужна ударна хвиля, яка розбивала вікна в сусідніх будинках та яка відчулася самою Русланою…
Після того, як шматки ракети та залишки пошкодженої конструкції багатоповерхівки впали, Степан опустив Руслану на поверхню та зник в просторі, залишаючи по собі луну «Я тебе кохаю, Руслано»…
Дівчина стояла розгублена перед грудою бетону з її будинка та дивилася перед собою…
А потім вона звернулася сама до себе:
- Треба розбирати ці завали. Там можуть бути люди…
З сусідніх багатоповерхових будинків вийшли люди та почали допомагати Руслані розбирати завали.
Хтось з цих сусідів виніс взуття та верхній одяг та протягнув це дівчині, яка стояла боса і в одній піжамі біля всього цього звалища, намагаючись розкопати можливо ще живих свої сусідів…
10
Двоголовий орел, зрозумівши, що програє та програє в цій його нечесній битві, розізлився та піднявся в небо.
Там він перетворився на великого чорного демона та полетів в сторону Світлокраю.
В цей час Господь Бог своєю енергією заполонив весь простір над Світлокраєм та звернувся до усіх світлокраїнців:
- Любі мої світлокраїнці, я дарував крила вашим воїнам, які борються за свою землю, за свободу своєї країни лише після смерті, надаючи їм статус ангела. Але всі ваші воїни – вони усі ваші ангели. Живі ангели, які захищають свою країну від темряви та зла. У ваших воїнів вже давно виросли крила, яких ви не бачите. Ці крила бачу лише я. В усіх ваших захисників з’явилися крила, бо вони захищають свою землю та відстоюють правду на цій землі. Я зроблю так, щоб ви всі бачили ці крила і щоб ці крила давали можливість літати будь-коли та будь-де. Отже, я дарую усім вашим захисникам реальні крила, які вони давно мали в своїй душі. Захистіть свою країну, бо ніхто, крім вас, цього зробити не зможе. Бо саме, захисники Світлокраю, справжні воїни, справжні янголи, які ці крила завжди тримали в своєму серці, а тепер ви зможете їх розкрити, щоб перемогти це поконвічне зло, яке завжди вас тримало біля себе. Розкривайте, воїни, свої крила, які були завжди з вами, але яких ви не могли розкрити, бо завжди якийсь тягар постійно стримував вас своїми злими темними обмеженнями. Слава Світлокраю! Героям слава!
Кожен воїн Світлокраю розпустив свої крила та піднявся високо в небо.
В цю мить до кордонів Світлокраю вже долетів цей чорний демон у вигляді двоголового орла. За них летіла велика хмара винищувачів, в яких сиділи зомбі…
Двоголовий орел тільки відкрив два клюва, з яких збиралася вирватися якась чорна субстанція, як наші янголи-захисники полетіли в усю цю хмару винищувачів зі зомбями на чолі Двоголового, несучи на собі світлу енергію, яка спалювала все це зло, яке неслося на Світлокрай.
Хмара зомбі на чолі з Двоголовим просто зникла.
Ті зомбі, які залишалися на землі Світлокраю, теж зникли.
Світлокрай очистився від цієї нечисті раз та назавжди.
А наші воїни-захисники – наші янголи знов заховали свої крила, залишивши їх в свої серцях.
Епілог
Бережіть себе, наші воїни-захисники, наші янголи!
Та повертайтесь живими до своїх родин!
Україна обов'язково переможе!
Хочеться дожити до цієї миті.
Хочеться пережити війну та післявоєнні часи та побачити, як розцвіте наша країна.
Україна - Світлокраїна, бо це країна світла та добра.