Вона впала. Ляпнулась на асфальт. Бідними рученьками зачепилася за гілку в польоті і з нею торкнулася землі. Полегшення.

Дзвінок у двері. Темність коридору вразило яскраве жовтувато-гумігутове світло. Засліпило, защипало дівочі очі, різкістю струснувши її голівоньку. За дверима, ясна річ, колядники, вже шості за вечір — нетерплячі, жадні до цукерок і грошей, підлітки-переростки. Вона не хотіла одчиняти ті прокляті двері, нап'ялювати дурнувату посмішку, поспіхом витираючи сльози розміром з лісовий горіх. Але така то традиція, яку вона не могла порушувати, бо так треба. Так просто треба, а отже, бери у руки тарілку з цукерками, гаманець з грошима і відмикай замок, чого стояти? І вона таки бере, ставить на столик повний бокал червоного і бере, слухається свого внутрішнього вихователя — моралізотора. Слухняна. Ключ гучним клацанням повертається у замку, але перед останнім, третім обертом, зупиняється — дівчинка витерла стрімку солону горошину, що встигла скотилася майже до краю щоки. Пальці з обкусаними нігтями нервово обвили холодний ключ, крутнувши останній оберт. Ручка дверей опустилася сама, попри дівочу волю. Штовхнула двері і вони полетіли вперед разом з утомленим видихом молодої. Не підіймаючи очей, вона привіталася, кивнувши, щоб починали.

— Пані, дозвольте поколядувати. У нас і пісні хороші, і станцювати можемо! — заторохтів дзвінкий, гоструватий жіночий голос.

— Прошу, — байдужим альтом обізвалася господиня. І понеслося:

— "Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Виглянули зірки. Місяць величаво виплив на небо посвітити добрим людям та всьому мирові, щоб усім було весело колядувати і славити Христа. Морозило дужче, як зранку; але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом було чути за пів верстви", — виразно дорозказувала текст все та ж сама жіночка з дзвінким, але гоструватий голосом.

— Так нема, куме, місяця?

— Нема.

— Чудасія, далебі! А дай-но понюхати табаки. У тебе, куме, добряча табака! Де береш її? — "емоційно" відіграним діалогом обізвалися два чоловіки десь позаду жінки.

— Так що, пані, дасте цукерки? — впевнено запиталася жінка, протягуючи загадкову, лляну торбу.

— Ви вже завершили? Так дивно… Ніколи мені не читали Гоголя у ніч перед Різдвом. Незвично просто, — дівчина вже опустила кулачок в тацю із солодощами, як жінка загадково відповіла:

— Так і ми незвичайні. Ви ж навіть не поглянули на своїх гостей, пані.

І правда, вона жоднісінького разу не підняла голови, та і не бачила у тому жодної потреби — настрою нема, сльози, як не старайся, придушити не вдавалося, тож аби не журбити світлі душі, краще тримати голову личком до підлоги. Але після зауваження слід хоча б на секунду перевести погляд з пильної долівки на гостей, і так, щоб вони не помітили її сліз. Підняла спершу очі, хай розвідають хто перед нею, а вже потім пряменько витягнула шию і отетеріла. Кролячий вдих і тіло миттєво здригнулося. Прямо перед нею, з головою аж під стелею широко всміхалася співрозмовниця. Випучені очі та впалі щоки, які чимдуж тримали нетерплячі кутики рота, що силувались дотягнутися самих бісових очей. Та не очей! Ока, одного-одного, самісінького ока, білого, мов яєчний білок, мов перший зимовий сніг з дрібною чорнющою зіницею посередині. А пишна брова, тупокутним вигином висіла над оком з цікавости. Довге волосся, аж по коліна та бежева сукня-сорочка з велетенськими плямами на рукавах. А які нігті! Довжелезні кігтища темно-сірого відтінку із задирками замість кутикули.

— Мене звати Хвацько́ Однооке, але друзі кличуть мене просто Біда, або Лихо. Як вам завгодно. А вас як кликати, пані? — усмішка оголила жовті іклища Біди.

— А… Я Ле, ага… — дівчина зробила глибокий вдих і швидко цвірінькнула — мене Леля звати.

— Яке чудесне ім'ячко! Гарно-гарно, панно, — Біда продовжувала "давити либу", зачудовано дивлячись на Лелю. — Ой, почекайте! Я ж зовсім забула вас познайомити з моїми друзями, а тепер і вашими також. Нате, потримайте оце-йо, — жінка хвацько розгорнула зажату руку господині, поклавши туди вибіленого людського черепа.

— Я не хочу… не хочу, кажу — пошепки валував худорлявий чолов'яга за гіганською спиною Біди, — я не хочу, щоб вона мене бачила.

— Ой. Та йди вже, бідосю, — Хвацько́ буквально випхала його перед собою, прошептавши на вухо, — належно привітайся з панною.

— Добрий вечір. Гикавка, — він сором'язливо простягнув руку, — ну це моє ім'я.

— Я зрозуміла, дуже приємно — Леля.

— О, правильно. Тисніть-тисніть рученьки. Правда ж вони у нього красиві? — Біда захопливо кліпала оком, яке хаотично позирало то на Лелю, то на “красиві руки”. — Ми звемо його просто Гик. А оцього-йо, — Біда вхопила ще одного “скромнягу” за руку і поставила парою до Гика, — по-повному Баєчником, але по-нашому просто Баєч.

Другий чолов'яга мав страшний, навіть небезпечний вигляд, що від одного його погляду Леля миттєво здригнулася, відчувши аритмічне серцебиття, прямісінько у скронях. Незадоволений дідуган склав руки на грудях, фиркаючи на кожне Бідове слово. Та після легкого доторку Хвацька до цнотливої лисини чоловіка, до Лелі простягнулася мала рученька з довгими, крученими пальцями. Лише вітально потиснувши долоню, дівчина помітила малих, шиплячих зміюк замість, хай навіть і страшних, можливо довгих нігтів.

— Так ми-то зайдем? Чи тута стояти будемо? Мені то все одно, то все як вам, пані, зручно, — клекотом розразилася Біда.

— А ви йти не будете? — кволо перепитала дівчина.

— Куди це нам йти? Ми ж до вас у гості, самі навіть кликали! — і знову однооким обличчям розплилася нелюдська усмішка, — ну так шо?

Леля не могла відмовити, та навіть не знала як. Здавалося, що жінка от-от оскаженіє і зірветься на оглушливий крик, вчепившись кігтями у гарячу молоду шию. Її поведінка, оцінювалася Лелею, як “передістерична”, тож варто було триматися стримано і покірно, та в цьому не було жодної химери — видресована звичка.

Першою поріг переступила Біда, голосно розхвалюючи інтер'єр передпокоїв. За нею невдоволеним човганням зайшов Баєч, лишивши боязкого Гика крутити вітровій на порозі. Помітивши невпевненість в його очах, Леля подала руку, гостинно усміхаючись. Недовірливим поглядом Гик заглянув у самісіньке серце Лелі, зачепивши тоненьку струну внутрішньої любови. Чоловік невагомо торкнувся дівочої долоні і вже за мить опинився прямісінько поруч. Її ногами прогулявся холодний вітер і Гик, засоромлено опустивши очі — вибачився. Та за що? І лиш коли чоловік пройшов до вітальні, Леля помітила вітровій, що починав своє кружляння з голови Гика, плавно перетікаючи у суцільне торнадо замість ніг. Раптово підкосилися ноги — вона обов'язково впала б, якби не маленька, мов миша, істота з червоногарячою лускою на тулубі та хвості і трохи темнішими крилами, що обурено озвалася до дівчини:

— Ти взагалі дивись куди падаєш! Хвоста мого мало не відірвала. А якби взагалі мене придавила, що було б далі? Ти замість мене будеш зуби дітям носити ночами? Безсовісна! — пищала мишача голова, яро розмахуючи молочним зубиком.

— Перепрошую, я не хотіла…

— Шо за безсоромна дівчина! Ото б покусала, щоб чесалася одно.

— Хохочко! Це ти тут виспівуєш? Я так і знала, любонько, — з вітальні незграбно вибігла схвильована Біда, — мої вітання. Ти до нас в гості?

— Та ні, не збиралася принаймні.

— Давай-давай. Оце-йо буде весело! У дівчинки вже все прикрашене — і вогники якіся, і штуки мерехтливі і, навіть, ялинка справжня стоїть з іграшками! Уявляєш? — Біда вляглася на підлогу, аби краще чути маленьку співрозмовницю, а помітивши приголомшену Лелю, мовила: — Це Хоха-яроха. Вона розносить нові зубки дітям, забираючи старі.

— Тільки, якщо мене дуже добре попросити. — категорично додала істотка. — А тебе як звати?

— Леля, і ялинка не справж…

— Ну й ім'я! Їй богу! Хто тебе так назвати вирішив? Дурня якась, — зухвало перебила дівчину нова гостя.

Критикуюча вдача Хохи гарненько влилася у компанію боязкого Гика, невдоволеного Баєча, безцеремонної Біди та розгубленої Лелі. Тож, незаплановане свято почалося.

Пляшка вина, що стояла на журнальному столику, миттєво привернула увагу Хохи, яка саме всілася на рожеву палітурку книги “Дівчина з ведмедиком” Домонтовича. Жаліючись на обморожені і до безтями втомлені крила, вона вдалася до філософських міркувань з приводу людської любови до алкоголю. Слухаючи дрібну моралістку, Леля потягнулася за пляшкою, бажаючи закип'ятити все єство говорунки. І дівчині таки вдалося. Хоха яро викинула зуба, що тримала в лапі, випадково вдарила хвостом красиву руку Гика і видала незрівнянне: “Безсовісна!”. Вдовольнивши свої псотницьки потуги, Леля наповнила келих червоним напівсолодким і посміхаючись вийшла на балкон. Вона прекрасно чула продовження розмови, де Хоха сміливо обливала її багнюкою, а Біда щосили намагалася втихомирити моралістку. Баєч періодично вставляв і свої п'ять копійок, але у нього погано виходило — оглушливе пищання миші могла перекричати лише одноока.

Звичка ігнорувати шквал критики на свою адресу вже перетворилася у рефлекс, тож Леля спокійно відчинила вікно, дістала з кишені старої в'язаної кофти цигарку і підпалила запальничкою, що лежала на підвіконні. Вино у поєднанні з настирливо-смердючим димом, повернули дівчину до реальности, перетворюючи голоси різдвяних гостей на гикання якоїсь компанії. Все знову прийшло у норму, щоправда відносну — внутрішній біль ніяк не полишав теплого прихистку в серці дівчини. Ця “норма” знову викликала сльози, смуток, ненавість, збираючи все це в один, гострий, мов Бідові кігті, комок. Защипало очі, схотілося ревти щодуху — так, щоб аж сам Чорт почув її душевне щеміння. Повний місяць відблиском віддавав по снігу, а світло вуличних ліхтарів розбивалося об землю разом з пухкими сніжинками. Невже у цій стандартній зимовій казці, може скінчитися її дорогоцінне життя? Ось так просто — кинувшись униз за докуреною цигаркою? А як же недопите вино? Що буде з ним, як вона впаде? Пропаде прямо там у шклянці… або хто з гостей доп'є?

Дим рідкішав, а значить перекур добігав кінця. Леля зробила останній глибокий вдих і, потушивши цигарку об чорну від щоденного попелу віконну раму, поспіхом глянула на непроханих гостей. Вони все ще сиділи, певно дискутуючи про неї. “Яка жалюгідність”, — думала про себе Леля, вдивляючись у безмежжя зоряного неба. З нудьги дівчина підпалила запальничку, милуючись помірними вигинами синьо-червоного вогника. Але він не зменшував вогню, як зазвичай, а навпаки тільки розгорявся, навіюючи паніку. Хитання вогника все збільшувалося, злітаючи вгору вогненним змієм. Лелю охопив переляк. Здалося, що запальничка от-от вибухне, розірвавшись на дріб'язки в її тендітних руках. Тіло задрижало, а пальці мимоволі впустили “вічний вогонь”. І як тільки кінчик запальнички торкнувся долівки — з вогню постав до біса вродливий парубок. Леля миттєво впізнала у ньому свого коханого: такі ж світлі очі, таке ж біле, ніжне волосся, і, навіть, ті ж самі полуничні губи — це був він! Він, що постав із палаючого мороку, посеред прийдешньої ночі, аби знову сколихнути її серце, знову підкосити її, і не без того, ослаблі ноги. І знову цей солодкий голос роз'їдав її спокій, промовляючи просте:

— Привіт, маєш чарівний вигляд.

— Мовчи, — суворо процідила крізь сціплені зуби Леля.

— Що сталося, мила? Невже ти не хочеш мене бачити? Я ж кохаю тебе.

— Брешеш. Ти ніколи мене не кохав і не любив. У тебе є дружина, з якою ти щасливий. Брехло! — дівчина пурхала в намаганні вирватися з болісних обійм.

— А з чого ти взяла, що я саме той, про кого ти говориш, га?

Сказане, змучено долетіло до дівочих вух, і всілося настирливою думкою, аби кожної секунди вдарятися об скроні. Її втомлене: “Пусти”, дзвінко рикошетило прямо в дівочу потилицю. Вона опустила затуманену голову, і все збагнула. Це знову якась потворна тварюка, проситься до неї в гості у цей святковий вечір, яку вона, звична річ, не впустить — досить. Леля хотіла відійти, втекти до вітальні, але волохаті копита молодика обступили її. Та вона була певна, що все вдасться — я́кби настирливо він себе не поводив, якою б не була його владність, він все одно лишався поза межами дівочого прихильництва. Це обурювало його, настільки, що пристрасний дух-коханець вхопив пульсуючу шию Лелі, і помірно здавлюючи, висунув у вікно. Дівчина відчула, як морозний вітер копирсається її глибоко-мідними кучерями, клубочучи їх. Але єдине, про що вона думала складалося у просте й абсурдне речення: "Як його розчесати?". Жодного страху за життя, жодного бажання покликати на допомогу — лише безглузді думки, які де-не-де перебивала пристрасна хватка істоти. Леля не знала скільки часу її голова "літала" над землею, скільки часу коханець стискав її шию, тож, коли вона знову відчула тепло у волоссі та можливість зробити бодай на йоту глибший вдих, дівочі очі запалали ярістю. Вона зірвалася на крик, наважилася на зухвалий напад, аби нарешті позбутися цього "принца". Та їй вдалося лише притиснути його до стіни, після чого молодик лагідно вхопив її руку, торкнувшись нею своєї щоки. Вона була гаряча, пекельно пекуча, настільки, що дівоча рука оніміла, і лиш коханець відпустив її долоню, шалений біль занив, заколов, поволі наростаючи. “Тобі сподобається…”, — хлопець шепотом торкнувся ослабленого слуху Лелі, після чого підступив ближче і свіжо-полуничним укусом торкнувся її губ. Очі заплющилися, дихати стало неможливо — ніс вп'явся у все ще гарячу щоку коханця, який пристрасно тиснув собою на Лелю. Вона намагалася хапати повітря ротом, у перервав між “засмоктаннями”, але у цьому повітрі був яд, яким він ділився, цілуючи. Любовні тортури не припинялися. Копитами, він наступав на її босі холодні ноги, допоки дівчина не починала важко сопіти, відштовхуючи його всім своїм безпорадним тілом, пурхаючи, мов птаха, що заплуталася у мисливських сітях. Її голос глухо валував, розбиваючись об губи коханця. Чоловіча рука, ігноруючи благальний погляд Лелі, ковзнула вниз, зупинившись на гульфику її брюк. Дівчина здалася. Зрозуміла, що краще просто перестати пручатися і забутися. Подумки відвідати іншу країну, знайти у власній пам'яті щось давно забуте, світле та безкінечно добре — нехай воно врятує її душу, а на тіло вже байдуже. Немає сенсу кликати на допомогу — гості у вітальні не справжні. Бити кулаком у безнадії об шибку вікна, крізь яке пробивається маленький, жовтувато-гумігутовий вогник — все одно, що просити пробачення у матері. У матері, яка не чутиме твоєї мольби три дні, я́кби ти не впадав перед її ногами, я́кби не розціловував руки, благаючи прощення — вона холодна, мов крига, і немає їй більшого порівняння, ніж це всеціло клішоване. Немає…

Її посадили на диван — м'який, теплий диван. Змучено зітхаючи, подали горнятно гарячої кави з вершками.

— Що сталося? — дещо зачудовано спиталася Леля.

— Що-що? Ми й самі не знаємо. Ви чогось на балконі кричали одно й кричали. Ми й подумали, що вам погано стало, — заклекотіла Біда.

— Я думала, ви мене не чули. Ну…

— Як же вас можна було не чути, як ви тарабанила у вікно, шо божевільні?

— А ви нікого не бачили там, поруч зі мною? — стримуючи раптові сльози спитала дівчина.

— Та то не до мене. То до отого-йо, — жінка вказала на сором'язливого Гика, — це він вас звідки вивів.

— Там була тільки ви, пані... і холод. Страшний холод, а ви боса, в одних штанях і легкій сорочці. А в руках боязко тримаєте каштанчик з видряпаним ім'ям вашим, — турботливо відповів Гик, а його вітровій неквапливо змінив свій сіро-блакитний колір на теплий персиковий. Він зашарівся, але здався Лелі милим.

— А де той каштанчик? — схвильовано озиралася кругом дівчина.

— Хохо! Дай-но пані каштанчика! — голосно виголосила Біда. І моралістка сердито підлетіла до дівчини, простягаючи дрібними лапками каштан.

— Це він мені залишив.

— Хто, пані?

— Якийсь хлопець. Дуже вродливий. Він з'явився нізвідки і одразу напав на мене… із заграваннями, а я не хотіла.

— Ясно, вона дала гарбуза, а він розсердився і зник, — квапила розповідь Хоха.

— Ні. Він навпаки завівся, став цілувати, і так боляче. А ще в нього були волохаті копита. Так! Саме копита, прямо як у цапа.

— То був Перелесник, — Біда ствердно захитала головою. — Це такий парубок, який прилітає до дівчат і жінок, щоб вдовольнити їх. Ну ви розумієте… Дуже небезпечний тип. Серед нас його ніхто не любить, навіть сам Чорт. То дурне створіння, ото і все. Як добре, що ви нас покликали. Дуже вчасно.

"Так, дуже вчасно", — подумала про себе Леля. Вони і справді дуже вдало опинилися в її квартирі, а чи в її голові? Дівчина уважно спостерігала за кожним гостем, намагаючись розгледіти хоча б краплину нереальности — тієї вигадки. Можливо, десь не вистачає пальця? А чи ніс якось погано промалювався? Це ж суто її уява, яка могла щось пропустити, як от, наприклад, друге око Біди, чи ноги Гика. Дивні думки без упину крутилися десь у лобній частині голови, а чи в потилиці? А гості про щось розмовляли, але чомусь мовчки, тільки мугикаючи. І як вони одне одного розуміють? А чи потрібно їм одне одного розуміти взагалі? А що як Баєчу прималювати вітровійні ноги Гика, а Гикові пальці-зміюки Баєча? А може прималювати такі пальці собі?.. Легко.

Леля прокинулася від занепокоєного монологу Баєча, що вироком стояв над нею. Дідуган говорив щось про необхідність візиту до Чорта, бо щось дурне з Лелею відбувається, але все то був сон, правда ж, Лелю? "Не знаю…". Лише таку відповідь могла дати дівчина, щодо подій різдвяної ночі.

— Треба відвести її до Чорта. — дещо голосніше повторив Баєч.

— Ну і нашо? Це далеко. За одну ніч не впораємося, а нам ще завтра до Страхопуда в гості летіти треба, — енергійно обізвалася Біда. — Давайте ми краще Чорта сюди покличемо?

— Він сьогодні зайнятий, Різдво ж надворі, — більш упевнено обізвався Гик.

— Нічого, перерветься. Пані, а де ви діли мого черепа, якого я вам давала? — тихо звернулася до Лелі однооока.

— Що? — дівчина зовсім пропустила повз вуха попередній діалог.

— Череп мій де ви подівали, пані?

— А, він отам — на полиці в коридорі. А навіщо він потрібен?

— Зараз покличемо Дідька. Він вам допоможе. Не переживайте.

І Біда прийнялася натирати черепову потилицю, чітко вимовляючи: “Куций, безп'ятко, нечистий, рішкатий, пунькатий, рогатий, хвостатий, лукавий”, і витримавши павзу, жінка поклала череп на журнальний столик, прямісінько біля відпочиваючої Хохи. Леля все ще відчувала слабкість, особливо в ногах. Здавалося, ніби щось безперестанку їх крутить, бігає туди-сюди — карапкається нагору до тазової кістки, а потім летить униз, аж до самісінького великого пальця, миттєво повторюючи те ж саме з іншою ногою. Шия нила, сверблячкою нагадуючи про пристрасні кігті духа-коханця. Було погано.

— А що це намальовано позаду? На черепі, — крізь біль поцікавилася у Біди Леля.

— Це млин. Місце звідки я родом. Там немає вікон і дверей давно нема. Там дірявий дах, через який видно небо і вдень, і вночі. А ще там стіни порослі мохом і цвіллю, а кругом густі хащі отруйних кущів. Це омріяне місце, в якому я б воліла залишитися назавжди… — із сумом завершила лиха.

— А що сталося?

— Люди сталися. Односельці. Вони не взлюбили мене. Ото-йо і вигнали мене. Посипали круг мого млина попелом, та ще й доріжку рясно всіяли тою гадостю. Не могла я вийти звідти. Та мене Гик врятував — витягнув, — вона раптово озирнулася навкруги, — Гику! Іди-но сюди. Сідай біля Лелі, бо вона ще слабенька, а я піду зготую печених жаб.

— Забагато уваги як на цю безсовісну, — заплющеними очима невдоволювалася Хоха. Але Біда, ігноруючи подружку, суворо продовжувала.

— Так, чорт скоро з'явиться, тож поводьте себе достойно. І ніякого пустого сновигання квартирою, — це я до Баєча кажу, — одноока спрямувала довгого вказівного пальця на дідугана.

— Нічого не знаю, то моїм зміям нудно сидіти на одному місці, — обурено відповів дрібний мужчина.

Холод снував квартирою, лихо торкаючись Лелиних ніг. “Чому Чорт так довго?” — слабенько питалася сама у себе, відчуваючи красиві, приємно-теплі руки, що за плече підтримували дівоче воління впасти. Але як Чорт може допомогти? Навіть найбільші добряки світу знають, що Дідькова вдача ніколи не була спрямована на добробут людства. Та, певна річ, жоден з тих, хто сидить коло Лелі не відзначився доброю славою, а отже — є щиросердечним шкідником.

Квартирою розлітався аромат чогось м'ясного, а довга жіноча постать обережно діставала щось з духовки. Леля знову задрімала. Відчуття власної нікчемности наштовхувало на сльози, на страшне ревіння із жахливими схлипуваннями у супроводі. Залишки енергії хотіли вилитися в істерику, але все одно сил бракувало — одне сердечко неспокійно пурхало у грудях. Навіть славнозвісний ком не з'являвся у горлі. Леля повернула голову на Гика, аби пересвідчитися, вкотре, що все це все не вигадка, і він таки сидить поруч, заколисуючи її. Розсіяно вона намагалася розгледіти чоловіка. Які довгі, тоненькі вуса мало створіння поруч із нею; які яскраві кольоромінливі очі глибоким поглядом позирали на неї. Яким високочолим був її співрозмовець по німоті. Але ж яким зрозумілим! Поглядом Гик вказав на торбу, з якою гості увірвалися до Лелиної квартири, після чого, його вітровій закрутився сіро-чорною нескінченністю. Що б це могло значити? Небезпеку? Підсвідомо Леля миттєво все зрозуміла, але пишний туман, навіяний Перелесником, відбирав будь-яку здатність аналізувати. Тож віднині, історія рухається тільки Лелиної підсвідомістю.

М'якість плеча Гика, на якому вмостилася дівоча голова, потроху танула. Леля відчувала, як летить до сонного провалля — знову. Але цього разу вона вирішила упиратися. Нехай утома падає до Гикеного буревію, не вертаючись. І тільки-но Леля зібралася із силами аби підвести, бодай рудоволосу голову, як усе жовтувато-гумігутове освітлення хати згасло. Перервали горіння навіть ялинкові гірлянди та настінні світлячки. Ніхто не здивувався, і лише Леля занепокоєно йокнула — до кімнати, кургузо вальсуючи, зайшов сам Чорт! У повній пітьмі його силует чітко змальовував вуличний ліхтар та щось не менш яскраве під легендарно-червоною, застібнутою по саму дідькову шию, свиткою. А ще палаючі очі та довжелезні, гострі вуха, перед якими стирчали тонкі закруглені назад роги. Жах виступив краплинами поту на лобі дівчини, загострюючи всі органи чуття. Скільки ж темряви і страхости було тої миті, коли Біда урочисто мовила до Чорта:

— Вітаємо, Ваше Світлосте, — вона шанобливо схилила голову, торкнувшись патлами долівки, — ми не просто так Вас покликали. Пройдіть, скуштуйте жабок і, якщо Ваша ласка, допоможіть нам.

— Дякую, Хвацько. До жабок я звернуся пізніше, а поки краще скажіть, у чому я можу бути корисним? Хоча, певна річ, я вже помітив, — він звернувся до Лелі. — Пані, Ви мене кликали?

Це був шовково-таємничий голос, що неспішно промовляв кожне слово, акцентуючи на закінченнях. Ясна "р" з чітким стукотінням об зуби і філігранна, подвійнозвучна "щ". Цей голос, все ще у темряві, наближався до Лелі, цукочучи копитами по ламінату. (Пам'ятний звук нічних походеньок чорнявої кішки, яка просто вибігла одного чудесного дня, коли дядько сантехнік прийшов лагодити душ. І саме з того часу ти і одна, так, Лелю?) "Угу…", — з глибини гортані прозвучала відповідь на Дідькове запитання.

— Я приніс вам зірку — цілющу. Дістану із самого неба. Все що вам потрібно це взяти до рук і уважно, ні на що не відволікаючись, дивитися на неї. Може бути боляче, але так і треба. Добре? — Чорт всівся на підлогу нечисто схиливши голову на рівень Лелиних колін.

Обережно дістана з під свитки біляво-синя зірка, буйно освітила лице Біса. У смертоносний жах вганяли фіолетової барви морда та поросячий ніс, під яким широчезною посмішкою розпливалися тонкі губи, випускаючи дрібні, але гострі зуби. Леля відчувала скажене бажання втекти, лишивши всіх монстрюк самих у квартирі. Хай вони сплачують оренду і миряться з сусідськими вечірками по праву стіну. Та тільки бігти їй нікуди. Тож, невпевнено вхопивши зовсім не пекуче кулеподібне світло, Леля опустила очі на колюче миготіння. Пильно вдивляючись у самісінький центр зірки, дівчина відчула дивакувате полегшення. Це не було схоже на звичне одужання після важкої хвороби, чи зняття обезболюючим головного болю — ні. Це нагадувало внутрішнє кружіння, десь під грудьми, що поступово спускалося вниз, а потім різко підлітало до здивованого серця. А ще зачудовані мурашки десь між шиєю і потилицею, ніби вказували на дієвість зцілення. Схожий на гіпноз сеанс перервали волохаті сіро-фіолетові пальці, що обережно, неспішно потягнули зірку на себе. Леля нарешті прийшла до тями, згадуючи минулий затуманений стан, мов чудну сонну яву. А спостерігаючи за, тепер занадто реальним, Чортом, дівчина нарешті збагнула казковість усього вечора. Дідько, відчинивши вікно, підніс руки догори і обережно відпустив цілющу зірку. Він мав спокійний вигляд, і лиш хитання довгого, волохатого хвоста, свідчило про внутрішній дисонанс. Хоча, який дисонанс у самого Диявола?

Світло увімкнулося. Перед Лелею постали ясні, мов зорі, гості та новенький Чорт. Він нічим не нагадував злого, лихого монстра, був лише дещо звіреподібної вроди. Та це не лякало Лелю, а, навпаки, тільки забавляло. А раптових спалах енергії зовсім деформував сприйняття різдвяного вечора дівчиною, та настільки, що Леля пустилася у шалену балаканину, перебиваючи саму Біду. Звичайно, все про що могли говорити нові знайомі було не більше, ніж якась поверхнева дурня з наївностями у кожній фразі, в підлітково-вульгарній манері викладу. Але стан “просвітлення” минув так само швидко, як і Гикова сміливість. Тож, Леля помітно прискорено втрачала емоційне піднесення, вертаючись до колючої депресії. Все ставало на свої місця, а персоніфіковані негаразди все більше нагадували напівпрозорих істот, вигаданих хворою підсвідомістю. Гості саме налетіли на печених жаб, як Леля остаточно повернулася у звичний для себе, вже декілька років, стан. Голова, з пишними рудо-коричневими кучерями схилена до колін та напружено підняті делікатні плечі — постава успішної акторки. І вона таки акторка, тільки не на знімальному майданчику, а на дивані, посеред своєї квартири, що талановито вдає адекватність. Здорова людина ніколи не побачить задоволених печеними жабами персонажів прадавніх мітів, ти ж це прекрасно знаєш…

— Знаю, — раптово озвалася дівчина, — я не зовсім цікавий співрозмовник, але…

— Ой, а чи є в тебе якийсь соус, а чи просто гірчиця? Хочу змастити своїх жабок чимось гостреньким. Тільки без часнику, будь-ласка, — зверхньо перебила дівчину Хоха.

— У наявності тільки часник, — Леля уїдливо посміхнулася, а побачивши, як Хоха самовпевнено рушила до холодильника в іншому кутку кімнати, додала, — і мишоловки.

— Щоб тебе триста душ з'їло, безсовісна, — тікаючи назад до столу викрикувала Хоха.

За всім дійством, ніби осторонь, спостерігав Чорт, вивчаючи поведінку, міміку та жести "зціленої". Він виділив декілька цікавинок її рухів, що свідчило про дискомфорт:

— Вам щось заважає, Лелю? — раптово поцікавився Чорт.

— Та ні. З чого це Ви взяли? — морщучи лоба навзаєм спитала Леля.

— Ви схрестили руки, а ще безперестанку тупотите ногою. Ваші очі неспокійно бігають кімнатою, але затримати погляд, бодай на чомусь, вам не вдається. А ще ви постійно прибираєте волосся з лиця. Вам некомфортно.

Леля здивовано відкрила рота в намаганні щось відповісти, але не маючи жодної розумної відповіді, вона просто впала на спинку дивану. З протилежного кінця столу долетіло турботливе продовження: "Вам треба щось змінювати в житті", — але значення слів розвіялося в польоті. Нíчого змінювати! Нíчого, окрім зміни роботи — мати цього б не хотіла. Тоді точно нíчого, окрім як розірвати стосунки з тою волохатою булочкою з тухлим повидлом, замість мізків — але ж треба виходити заміж. Тоді переїхати — але ж де знайти більш вдалу квартиру за помірною ціною? Невже варіантів більше немає? Хіба що зміна іміджу, але ж який сенс малюватися іншими олівцями, помадами, підводками, тінями? Який сенс фарбувати волосся? Купляти новий одяг?

— Мені нормально. І взагалі, ви не можете вказувати, що зі мною не так. Я самодостатня, незалежна, молода жінка.

— Але чому ваш голос тремтить? — витираючи рота серветкою запитав Чорт?

— Нічого він не тремтить. Я спокійна. — Леля пихато прибрала вертляве волосся з лиця.

— І самодостатня? — глузував Чорт.

— І самодостатня.

— І незалежна?

— Цілком, — компанійська розмова перетворилася на колючий діалог.

— Хочеш жабки? — спокусливо запропонував Чорт, простягуючи страву на волохатій долоні. Але що це за товариській тон? Де поділося ввічливе “Ви”?

— Хочу, — і дівочі пальці боязко торкнулися хрусткої лапки з амбівалентним бажанням блювати куштуючи.

— Не бійся! Клади до рота, тобі має сподобатися, — їй підморгнуло червоне бісове око.

Печена жаба зовсім не схожа на звичайне м'ясо. Смакові рецептори Лелі чітко розрізняли нотки страшно солодкої карамелі, терпкого гранату і легенької гіркости наприкінці дегустації. Дивний, нетиповий смак, поєднувався зі звичним ароматом м'яса, більше схожого на курку, а шматочок жаб'ятини танув у роті наче добрий сир. Гості зацікавлено спостерігали за її реакцією, та з особливою нетерплячістю чекали на Лелине слово, яке затримувалося. Дівчина ніяковіла від прискіпливого погляду Дідька, але намагання не звертати уваги на рогатого аристократа, зовсім не корилося Лелі. Він це помітив:

— І як?

— На диво смачно.

— Угу… — настала тиша, яку Леля чимдуж перервала компліментом:

— Дякую, вам, пані Хвацько. Дуже смачні жабки видалися.

— Йой, пані, то я вам дякую. Такий вечір приємний проводимо разом і все завдяки вам!

Чорт раптово підвівся. Застібнув свитку, провів рукою по бороді і ввічливо схиливши голову перед гостями, покинув вітальню, сховавшись у темряві коридору. Леля не зрозуміла таємничого жесту нечистого, тож запитально глянула на Біду, яка з особливою обережністю відповіла щось дуже поверхневе про шалену зайнятість Чорта і продовжила оповідати кумедні історії решті гостів. А дівчина, втупившись очима в білу стіну, активно критикувала власну поведінку, переймачись, що це саме вона винна у скорому зникненні Чорта з вечорниць.

“Треба поводити себе скромніше, доню”.

Під легким наглядом Гика, вона взялася за давно знайому пляшку вина, з тим же настроєм, що і перед приходом гостей. Схрестила ноги, зручно вмостивши їх на дивані, і зробила сповнений тверезої спраги ковток. “Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Виглянули зірки. Місяць величаво виплив на небо посвітити добрим людям та всьому мирові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа… “ — кінець пафосно виголошеної внутрішнім голосом цитати. Що б вона робила без терпкого напою та різдвяного Гоголя? Певно, пішла б різати волосся. Так, саме зрізати остогидлі кручені патли, які лоскотали спину, лізли на очі, змішувались у роті зі слиною.

(Звук ножиць розсік повітря коло її правого вуха).

Леля, стоячи боса у ванній відрізала видобуте за вухом мідне паспо. За ним було ще одне, яке натягуючись, ставало омріяно рівним, але тільки-но канцелярські ножиці нерівно обрубували прядку, як вона миттєво, наче пружинка, закручувала свою передсмертну хвильку. Падаючі додолу пасма делікатно лоскотали босі ноги Лелі.

— Ти таки це зробила, — озвався теплим хрипінням голос позаду.

— Що? — Леля рефлекторно повернула голову на звук, — і знову ти…

— Я. А що? Не рада?

— Рада, — вона грізно спостерігала за співрозмовником крізь відображення у дзеркалі.

— Але ж ти давно не знаєш, що таке радість. Коли ти востаннє щиро усміхалася? — Лукавий відверто тиснув на болісні потворні пустоти в серці дівчини.

— Сьогодні. — вона не піддавалася.

— Правда?! А я думав, ти не радієш з того дня, коли тобі тільки-но виповнилось 16.

Вона відчула, як рука з ножицями затряслася. Як ноги підкосилися. Як нестримна пульсація серця ритмічно відбивалася у скронях. Як вона мало не померла того дня від жорстоких носаків однокласників, що буцали її живіт, яро товкли спину, не цураючись завдавати нищівних ударів у голову. І все тому, що вона була незгодна. Незгодна з новою країною, в яку насильно запхали її народ. Її родину, та її саму. Через два роки всі змирилися, але не вона. Ні. Бабуся Ганна вчила нікому не коритися, так, як вона не корилася німцям, полякам, “совєтам”. І Леля не корилася, за що була побита того дня. Вона чекала поки настане її повноліття, аби зібрати всі необхідні речі до старого шкільного портфелю і повернутися на Батьківщину, подалі від “ввічливих людей”. Вона залишала Євпаторію зі шкрябучим душевним болем, знаючи, що під ногами, десь глибоко у надрах землі ниє рідний вогкий ґрунт, який залили багатовіковим болотом — лайном.

— Невже ти не розуміла, що втеча звідти — це втрата себе? — Чорт безжально продовжував.

— Я щаслива.

— Ну звичайно! Сподіваюся, ти чуєш двозначність власних слів? Чому ж ти обрізаєш волосся, як щаслива?

— Бо мені не подобається моя довжина, і стан у них зовсім вже нездоровий.

— Ні… Ти робиш це тому, що я так наказав. Ти робиш це, бо сидячи там, у вітальні, я вклав тобі цю ідею у твою слабодуху голову, і все, що тобі лишалося зробити, це поглянути мені в очі, що ти одразу ж і виконала. Тоді ти подумала, що мій невідривний погляд — це знак мого зацікавлення тобою. Але я не людина, і мої уподобання, далеко не схожі на загальноприйняті. Хоча, я знаю як це виправити… — Чорт став у притул і ніжно прошепотів на вухо, — отак…

Його лапа перехопила Лелину руку, що саме тримала ножиці розкритими, і люб'язно підставила їх до шиї. Дівчині переповнювало подих, але не від страху, а від шаленого задоволення — у відзеркаленні вона бачила себе: сильну, вперту, натхненну поруч із рівним собі Дідьком!

— Всього один рух, і ти можеш стати моєю нареченою — нареченою самого Чорта! — звабливо нашіптувало створіння. Але двері ванни раптово відчинилися:

— Ага! Не вір йому. У нього вже є наречена. Світилкою звуть, — рішуче виголосила Хоха.

— Стули пельку, Крисо! — лихий розлючено кинувся на Хоху.

Та вона швидко забігла у рукав Бідової сукні, до якої підійти з каральною суворістю Чорт не наважувався. Тож, він повернувся до Лелі, що продовжувала скубти своє довге волосся.

— Давай я тобі допоможу?

— Та ні, пане Чорте, я і сама можу.

— Але ми зробимо з вас справжню красуню, тільки дайте згоду, — він знову змінив тон звертання на поважно-аристократичний.

І не маючи насправді жодного вибору, дівчина погодилася. Всі гості, включаючи сміливу лиш на словах Хоху, заходилися допомагати Лелі. Баєч, старанно приховуючи пискляве задоволення, приніс красиві, шалено модні, лофери під зміїну шкіру. Хоха, в зубах донесла важкезну Лелину косметичку, яку по правді, дівчина стабільно ігнорувала вже три роки. А Біда захоплено йокнула і прийнялася обирати колір помади, відтінок тонального крему і туш з підводкою. А сам Чорт, пестливо торкаючись своїми кігтями дівочої шиї, без жодних непевностей відрізав пасма густого волосся одне за одним, допоки останнє не впало на холодний кахель. Біс задоволено оглянув Лелю і покликав Гика, аби той охайно вклав вітровієм мідні кучері. І, ставши впритул, Гик пустив легкий, бузковий за кольором і запахом вітровій, засоромлено опустивши очі. А Біда у той же час фарбувала дівочі губи червоногарячою помадою. У відображенні заляпаного водою дзеркала Леля бачила гарну, зовсім не схожу на неї дівчину, яка оголивши дрібні, напівкруглі зубки, тішилася з власної вроди.

— Ну, тепер ви готові, — піднесено мовила Біда відображенню дівчини.

— До чого?

— До свята! Сьогодні ж Різдво! — жінка закружляла у танці, підхопивши Лелю з собою.

— Так, досить танців, покажіть-но мені нашу красуню!

І на Чортів заклик одноока обернула дівчину, грайливо моргнувши куцому. Стоячи посеред знайомої ванни, де вона мало не кожного вечора валялась в істериці, дівчина не могла впізнати ні ванільно-молочного кольору плитки, ні яскраво-синього кахелю, ні брудної сантехніки — все було новим і від цієї новизни паморочилася голова. І лиш Чортові руки видавалися знайомими, та навіть рідними, торкнувшись яких, Леля відчула полегшення.

— Ну що? Тепер ходімо святкувати? — мовив Чорт.

— Так! Ми навіть підготували вам сюрприза, аби вам було не так сумно! — збуджено ковтаючи повітря увірвалася реплікою Біда, взявши дівчину під руку.

— А… перепрошую, ми йдемо з дому? — занепокоєно питалася Леля.

— Звичайно! Але це недалеко. Скажу вам по секрету, — вона присіла на один рівень з дівчиною, зупинившись перед дверима та загадково прошепотіла, — це трохи вище.

Все, що відбувалося далі радше нагадувало дуже яскравий, сповнений дійствами сон, який ніяк не міг перерватися. Компанія вийшла з Лелиної квартири, повернула на сходи та рушила вгору. І лише опинившись на дев’ятому поверсі, дівчина згадала про незамкнені двері. Але жодної негативної емоції, жодного страху чи панічного бажання кинути все і накивати п’ятами додому. Вона просто насолоджувалася святковим вечором та дивакуватою компанією, що перекидалася веселими фразами вибухово хіхікаючи. Раптово зустрівши старого вухатого діда з величезним мішком на спині, який саме виходив з квартири біля ліфта, вони невимушено загукали: “Дідо Бабай! — а Біда, завзято зазиваючи рукою, додала веселе, — Давайте з нами на святкування!”. У відповідь дідо бухикнув і прохрипів змучене: “Не сьогодні”. Та поки Біда й решта безтурботно спілкувалися зі старим, Чорт підійшов до Лелі і глибоко вдихнув своїм свинячим носом аромат мідних кучерів по плечі. Він безпомилково визначив головні елементи, що входили до складу її парфумів, неспішно перелічивши кожен на вухо: “Орхідея, мускус, трохи лілії та бузок...”. А Леля розуміючи власну беззахисність у диявольських руках, більше не упиралася, та і не хотіла. Їй було добре, мало не вперше за довгий час. І коли Чортова лапа ковзнула дівочою рукою, вона не злякалася, не стала шукати захисту у саркастичних жартах, тікаючи, а довірилася — самому Дідьку! “Бо так треба, просто треба”, — говорив суворий голос матері десь глибоко в голові і вона, як завжди, слухалася. Послухалася звичайну компанію звірюк, з якими тепер підіймалася на дванадцятий поверх, аби вийти на дах, двері куди відчинить викраденим ключем Хоха. І тепер вона у Чортових обіймах стоїть посеред даху, де виє різдвяний вітер і розкидається снігом норовлива хуртовина. Їй холодно у простих брюках, мокро у літніх туфлях посеред засніженої зими; сорочка нестримно розвивається, від чого все тіло вкривають дрібні мурахи, і навіть в’язана бабусею Ганною кофта не зігріває як належне. Але ж, вони обіцяли їй свято! Якийсь сюрприз, тож треба стояти. Бо: “Лиш витривалі, терплячі і чемні заслуговують на похвалу”, — знов обізвався мамин насичений альт, перебиваючи навіть стогін віхоли. Але ж утома валила з ніг, а її союз зі студнем зовсім знесилював. І коли Леля наважилася піти, Біда щасливо звернулася саме до неї:

— Ми вирішили, що ви залюбки погодитеся скласти нам компанію в святкуванні.

— Мені дуже приємно, — чемно почала Леля, — але я не впевнена, що маю на це сили.

— А як же, маєте! Тут просто холодно і не дуже приємно, але я вам гарантую, що там буде затишно і що важливіше — весело!

— Перепрошую? А де саме “там”?

— У мене вдома, — обізвався шовковий голос Чорта над її головою.

— Ну то як? Згода? — Біда нервово перебирала свої довгі пальці.

“Так треба!”.

— Згода. Але…

— Чудово. Значить, ага… Баєчу, а де наша торба? — Біда вхопилася руками за боки, і спіймавши невелику білу торбину для солодощів, продовжила, — отже, першим нехай лізе Гик… чи?.. Ні, хай Баєч, потім Хоха, за нею Гик, наступною я і останніми будуть Чорт і Леличка.

— Тю, вона не влізе у торбу, — фиркаючи встряла Хоха, — вона ж жива!

— Ой, точно! Дякую, люба, я й зовсім забула.

— Що це значить? — перелякано запитала дівчина.

— Це значить, що поки ти жива людина, тобі не вдасться пройти з нами.

— Але тут нічого страшного немає, сонечко. Це легко виправити, — Чорт з удаваною люб'язністю гладив тремтячу спину дівчини. — Тобі потрібно просто стати на край, подивитись у небо, на місяць, зорі, там навіть твоя цілюща зірка десь світить, і після зробити лише один крок вперед. Все дуже просто! Ти готова? — посміхаючись заглядав у очі рогатий.

"Так треба!".

— Можливо… Але я насправді не хочу… — Леля силоміць стримувала сльози.

— Що не хочеш? — агресивніше перепитав Чорт.

— Помирати. Я не хочу помирати.

— Ти хочеш. Тобі ж по правді все це набридло. Та квартира, робота, хлопець. Твоє серце безперервно б'ється, з останніх сил благаючи про відпочинок. І я це відчуваю, Лельо! Я знаю кожну твою думку, кожне несказане слово, кожне потаємне бажання — я знаю те, чого навіть сама ти ніколи не дізнаєшся про себе.

— Це боляче? — дівчина вже не могла тримати у собі пекучо-солоні сльози.

— Це приємно! Кожен з них, — Дідько вказав на решту істот, — пройшов крізь це і здобув щастя. За життя їх вважали диваками, людьми з вадами, але тепер їх бояться! Тепер вони керують світом, а не він ними. Тільки уяви — ти зможеш помститися кожному, хто завдав тобі болю, хто мало не вбив шістнадцятирічну Лелю…

І дівчина окинула несміливим поглядом кожного — вони і справді щасливі. А спрага до помсти підіймалася все вище і вище венами, відбиваючись яскравим рум'янцем на мокрих щічках.

— Давай, — Чорт взяв Лелину долоню і підвів до краю даху, — я тобі допоможу. Ставай сюди, але в жодному разі не дивись униз. І не переживай ми будемо поруч.

Чорт поклав торбу за сантиметр до безодні, прямісько біля ніг дівчини.

— Ми по черзі зайдемо до торби, а коли я зникну, ти її застібеш і зробиш сміливий крок вперед, добре?

— Добре, але... чому хтось не може залишитися зі мною?

— Тоді торба залишиться відкритою, і будь-хто зможе спокійно нею скористатися. — Чорт поцілував Лелю у тім'ячко і попрощався.

"Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Виглянули зірки", — мовила про себе, позираючи на зоряне, і тепер вже чисте небо, Леля. Лишилося зробити один крок і стане легше. Всі її друзі вже певно зачекалися "там", тож треба поспішати. Перед очима падаюча зірка/супутник, вона ніколи їх не розрізняла, далекі вогні міста і бузковий за кольором і запахом легенький вітровій…

Вона впала. Ляпнулась на асфальт. Бідними рученьками зачепилася за гілку в польоті і з нею торкнулася землі. Полегшення. Тепер Леля житиме інакше, бо всі нещастя впали додолу, лишивши по собі тільки різкий звук. Всі нещастя опинилися зібрані, за власним бажанням, в одну торбу, яку слід було викинути геть ще на початку, а не сипати непотрібну гору цукерок. Але так було треба. Так казала мати, люди, внутрішня моралістка. Так говорили страх і сором, неспокій і злість, наївність та імпульсивність — це говорив Демон. Вона скинула вниз ту зловіщу торбу з усіма тварюками всередині — нехай вони розбиваються об вкритий льодом асфальт, бо тепер, їй нíчого боятися. Вона нарешті ожила! Але тільки завдяки йому — легкому бузковому за кольором і запахом, сором'язливому вітровію.