Я відчиняю двері кабінету. Через вікно пробиваються осінні, теплі і тягучі, мов мед, промені сонця, що гордовито залили невеликий музичний клас своїм сяйвом. У жовтневу пору ці промінці найцінніші. За фортепіано займається музикуванням мій викладач. Я — студентка четвертого курсу, музичного коледжу, яка щойно зайшла на урок імпровізації. Свої речі, за звичкою, поклала на стілець, що вже років з двадцять нерухомо стоїть у правому кутку класу. Банальна поверхнева розмова про стан здоров'я, погоду та настрій, і я вже сиділа за інструментом, ніяково втупившись очима у пюпітр. Він — значно старший за мене чоловік, точно за сорок, який працює піаністом у всіх можливих мистецьких закладах нашого міста. Я знала його і раніше. Ще навчаючись у школі, я звернула увагу на чудного, як на мене, чоловіка, що акомпануючи маленьким скрипалям на шкільному творчому конкурсі, дивакувато сидів за фортепіано. Його ліва нога неспішно тиснула на праву педаль; носок правої ноги упирався у підлогу під стільцем, покручуючись на місці під такт музики, а задня частина ступні вільно пілотувала, не торкаючись долівки. Наскільки ж сильне враження він лишив по собі! Тепер я сиджу у невеличкому кабінеті, де на стінах висять світлини успішних випускників духового відділу, поруч із цим чудним для мене чоловіком. 

Він підійшов ближче поки я грала домашнє завдання. Мої акорди невпевнені — я майже не торкаюся клавіш. Йому це не до вподоби і він робить мені перше зауваження. Слід було послухатися, тож мої коротенькі пальці вп’ялися глибше у клавіатуру — від солоду похвали я розквітла. Зазвичай, воліючи не показувати своїх емоцій, я стримана і серйозна, але на його уроках мої почуття самовільно виринали з глибин на поверхню, віддзеркалюючись на лиці. Легеньким доторком руки він попросив мене підвестися. Сівши за фортепіано, викладач майстерно заграв блюзову імпровізацію, а я зосереджено та трохи підтанцьовуючи, спостерігала за ним. Музикант творив чудеса. Переступав пальцями з однієї клавіші на іншу, віртуозним пасажем перебігаючи з нижнього регістру у високий, і все це так легко, так натхненно! А наприкінці імпровізації він, милуючись, зупинився на нестійкій чорній клавіші, розв’язавши її у стійку “до” на останній долі. Закінчивши маленький виступ він, підводячись, поглянув на мене. Я зніяковіла. Різко вдихнула повітря і так само різко всілася за інструмент. Я чекала на нове завдання, але він все ще мовчав. Поглянути на нього було якось лячно, навіть незручно, але я себе пересилила. Він якраз сидів спиною до вікна, яро копирсаючись у своєму телефоні, у пошуках загубленої вправи. І як тільки моє завдання віднайшлося, викладач похапцем підбіг до мене, поставивши смартфон на пюпітр. Там великими літерами була виведена звичайна цифровка, яку я обережно почала грати. У відтвореній мною музиці я впізнала акорди, якими недавно бавився мій вчитель. Він підігрував імпровізовану мелодію, поки я грала акомпанемент. В чотири руки ми творили одну музику на двох. 


Я вийшла з маршрутки. Наспіх перевісила сумку на звичне ліве плече і попрямувала до світлофора. Мало не зіштовхнувшись із перехожою, я, оговтавшись, ствердно рушила вперед — нехай обходять. І раптом, мої очі зустрілися з його. Він був ще далеко, але ми вже один одного помітили. Нетиповий імпульс вразив моє тіло. Серцебиття пришвидшилося, а вдихи стали неможливо короткими. Я докладала титанічних зусиль, аби не поглянути на нього завчасно. І тільки, коли відстань між нами перевищила соціальну дистанцію, я перевела погляд на чоловіка й усміхнено, з властивою мені грайливістю, привіталася. Він навзаєм посміхнувся і дещо схвильовано промовив: "Здрастуйте". Вітер підіграв мені, тендітно прибравши закручене пасмо волосся від лиця. Я хотіла повернутися, поглянути на нього ще раз, але втрималася. А от він — ні. 


Через тиждень я вже бігла на наступний урок імпровізації. Хвилюючись, я мало не покотилася зі сходів, а шарф, що я несла в руках, повз зміюкою за мною. Я поспіхом поклала його до сумки і більше не діставала — набрид. Метушливо пройшовши місцеву зірку-саксофоніста, я завернула за ріг та постукала у перші ж двері зліва. Він не грав — чекав. Чекав на мене. Вдоволена та усміхнена, я сіла за фортепіано, дожидаючись завдання. Він говорив щось, розмірковув вголос, поглядаючи на мене вже з неприхованою зацікавленістю. Я ж у свою чергу, активно пускала бісики оченятами. А волосся, що вередливо лізло до обличчя, я акуратно, несвідомо вабливо, перекладала на ліве плече. Неспішно пояснивши мені нове завдання, викладач раптово встав, аби спостерігати за правильним виконанням вправи. Мені пощастило мати гнучкий розум та гарну пам'ять, тож усі його побажання я одразу намагалася виконувати. І вже через кілька хвилин я почувала себе вільніше, заповнивши невеликий сонячний клас джазовою гармонією. Та мені все ще не давався нонакорд, який я не могла повноцінно схопити своїми пальчиками. Утворювалася каша з безпосереднього акорду та приблудних звуків. Неочікувано, викладач поклав свою теплу руку на мою, схопивши вередливий акорд разом зі мною. Шарф, яким я накривала свої плечі та частину спини, остаточно сповз, впавши додолу. Заціпеніла від несподіванки та страху, слухала помірне дихання викладача та далеке відлуння акорду. Він прибрав руку і стан отетеріння пройшов. Здригнувшись, я миттєво вхопила його за рукав піджака і потягнула до себе, сама того не очікуючи. Поцілунок тривалістю з ноту бревіс подовжену на нескінченність… 

Саксофон замовк. Його настирлива мелодія більше мене не дратувала. Та через секунду двері класу нахабно відчинилися, змусивши нас, мов ошпарених, відскочити по різні боки кабінету. Саксофоніст, навіть не привітавшись, взяв з полиці позаду мене ноти і вийшов, грюкнувши дверима наостанок. Урок було закінчено — тепер ми більше, ніж викладач і студентка. Але тяжкість злочину не давала мені права піти, як слід не попрощавшись. Тож, забравши речі, я підійшла до свого викладача, млосно чмокнула його у щоку і переможно вийшла з класу. 


Поставивши сумку на підвіконня, я одягнула пальто. Осіннє сонце ніжно зігрівало моє личко, а я мружилася, посміхаючись. Залишилося зав’язати шарф і вирушити додому. Я відкрила сумку, спокійно дістала звідти теплу хустку і накрила нею оголену шию. Усвідомлення реальности й вигадки раптово осяяло мене. Питання посипалися лавиною на мою бідну голівоньку: “ А чи це не наснилося мені? А чи справді було?”. Певно, я втратила зв’язок з дійсністю, а чи дійсність поєдналася з вигадкою? Дивна теорема. Та я знову це зробила — замріялася, і тепер не знаю де правда.