— Ось Макс, приймай свою сплячу красуню. — капрал максимально обережно поклав мене в ліжко.
— Зуб, ти що, його до смерті заганяв? — мій сусід по кімнаті підозріло подивився на моє, позбавлене будь-яких ознак життя, нерухоме тіло.
— Яке там, заганяв! Я вже думав все, видихався хлопець. Але ні. Так гад підірвав, немов заєць від лиса. Ледве його наздогнав. І це, на тринадцятому колі! Уявляєш?
— Може друге дихання відкрилося? — припустив Макс.
— Не знаю. Але він темп не зменшував, ще й добавки гад, попросив. Три останні кола, взагалі, — немов машина! Я навіть не помітив, як він об колоду спіткнувся. Все дивився, щоб самому не відстати. Ось і не відстав. Навіть обігнати вийшло... Дивись, яку шишку на лоба посадив! — капрал продемонстрував Максу округлу припухлість.
— Хто це тебе так? — здивувався мій сусід.
— Та він же! Або точніше, я. Об його голову.
— Він хоч живий?
— Живий... Що йому станеться. Але все одно, ти приглянь за ним, мало що.
***
Коли за капралом зачинилися двері, у моїй голові заграли фанфари, і голос, що вже став рідним, виголосив:
— Охорона й оком не моргнула, як ми діло провернули!
Вітаємо! У Вас нове активне вміння, «Швидкі руки».
Розвивайте активні навички, але не забувайте поповнювати Ваші запаси енергії. Щільний сніданок, вечеря й обід, це те, що для перемоги мати вам слід!
І через кілька секунд знову.
— Вітаю! У вас нове активне вміння «Хитрий лис».
Прикидайтеся, блефуйте, заманюйте і просто брешіть. Веселий шлях злодія, не терпить співчуття.
І запам’ятайте. У гаманці пройдисвіта фартового , - за звичай, дзвенить багато чого нового!
Підказка:
Тисни на психіку, забувши мораль,
та вміння унікальне, відразу забирай!
— От спасибі. У Лиса, і вміння «Хитрий лис»...
А чому не дохлий лис? Або лис-комір? Ну або, як у моєму випадку, — зовсім божевільний Лис! Не дарма ж, про психіку згадала. Ще трохи цієї тарабарщини і мені справді доведеться викликати санітарів лісу. А ось до речі й вони...
— Привіт, Макс!
— Здорово, брате. — крізь прочинені повіки, я помітив, як у кімнату увійшли двоє людей в однакових майках з емблемами-вовками. Причому однією з них, — була дівчина.
— А, друзі! Проходьте. — Макс підвівся з ліжка. — Ви щось хотіли?
— Зайшли дізнатися, як там наше лисеня поживає. — Дівчина з жалістю подивилася на мене.
— Який він худенький...
— Це Зуб його так заганяв? — запитав високий блондин.
— Не знаю, Кит. Але капрал каже, що на п’ятнадцятому колі, ледве наздогнав це непорозуміння.
— На п’ятнадцятому? Зуб? — не повірив Кит. — Швидше за нього, тільки ти і Кентавр бігаєте.
— Ще Муху, забув. Вона нас двох, як два пальці, зробить.
— Та годі вам, хлопчики... Придумаєте теж. — зніяковіла молода, струнка брюнетка, сідаючи на моє ліжко.
— Я вас усіх трьох, разом із капралом, зроблю. Причому по черзі. Ще й коло фори дам.
— Коло! Ха-ха, ціле коло?! — якось невпевнено засміялися Макс та Кит.
— Два не дам. Напружуватися не хочу.
— Та годі! Муха, ціле коло з п’ятнадцяти? — не повірив Макс.
— Може, посперечаємося? Наприклад, на двісті золотих кредитів?
— Двісті... — видно було, як у Макса впало. — У мене тільки двадцять. Сріблянок.
— Ну й чудово! Дві монети, теж гроші! Заодно й розімнуся. Давай тільки, за годину до занять.
Муха повернулася до мене і почала гладити своєю ніжною ручкою, примовляючи:
— Бідненьке, маленьке Лисенятко, курей рятувало. Втомився, задрімало... Поганий Зуб, поганий!
Від її ласкавих дотиків, у мене в штанях стало тісно. Заважали штани. Дуже. Але я мужньо лежав і зображував дохлого, рудого пухнастика. Хоч це було, ой як непросто. І не тільки через фігуристу брюнетку, а й незрозумілу гостру штуку, що вже як півгодини різала мені в спину.
Дочекавшись поки вони всі вийдуть у коридор, я миттєво витягнув заважаючий мені предмет.
Це був, прозорий планшет капрала...
— Вітаємо! Ваше активне вміння «Хитрий лис», отримало другий рівень!
— Вітаємо! Ви отримали активне вміння, — «Витримка лева».
Ми мовчки заздримо Вашій незламній силі волі! Утримайтеся від нестримних бажань, що заважають виконанню Вашої основної місії. — повчав мене правди життя, сухий жіночий голос.
— Отямився?! Ти як? — Макс, що зайшов у двері, співчутливо мені посміхався.
— Жерти хочу! — чесно зізнався я. — Ніколи ще таким голодним себе не відчував.
— Жерти, ти пропустив трішечки. Сорок хвилин тому вечеря була. — Поспівчував мені Макс.
— І що, тут ніде й перекусити?
— Ну, чому ж, ніде. Є де. Але потрібні кредити.
— Це тобто, гроші? — уточнив я.
— Вони самі. А у вас там, на планетоїді інше було?
— На планетоїді? — не зрозумів я.
— На планеті-в’язниці, де ти служив. Це там, ти так бігати навчився?
— Ну так. — пригадав я свою легенду, сфабриковану братами носорогами. — Сходами, туди-сюди.
— Круто! — сказав Макс і дістав планшет, схожий на той, що лежав у мене під подушкою.
— Макс, а не підкажеш, скільки коштує перекусити?
— Ну, якщо просто перекусити, — то дві сріблянки, так точно. Якщо кава з молоком, — три мідяки. Це в забігайлівці. А в ресторані, — від золотого і вище.
— Ти вибач, але я тебе ще щось запитаю, якщо ти не проти?
— Запитуй. — сусід відклав убік планшет.
— Якщо я в цій самій армії служу, то мені і зарплату мають платити? Чи тут усі за ідею вмирають?
— Ні, ну зрозуміло що повинні. Без грошей-то, нікуди. Он, навіть подзвонити і то мідяк беруть! А за що, питається?
— Тобто, у мене, десь лежать бабки, за які я можу піти і поїсти?
— Ну звісно! Тобі сотку золотих на рахунок мали покласти. У коридор вийди, руку під сканер приклади і перевір, капнуло чи ні. Можеш готівкою, просто там і зняти. А можеш кодом своїм розраховуватися. Сканери майже скрізь є. Але готівку краще з собою не тягати.
— Це ще чому? — не зрозумів я.
— Та злодіїв тут, як і скрізь, — повно. Трішки відволікся і прощавай сите життя. Я так, свої десять золотих провтикав. От як знав, що треба все до останнього мідяка, батькам відправити. Безгрошів’я, воно брат, дисциплінує. Але ні ж, у кафешку навіщось потягнуло...
***
— Ваш баланс, — нуль кредитів.
— Як нуль! — обурився я відповіді коридорного сканера. — А де моя, чесно зароблена сотня золотих? Я жерти хочу, сил моїх немає!
— Сто золотих, були переведені на рахунок Вашої довіреної особи. — сухо видав мені залізний голос.
Потім під незрозуміле брязкання, голос повеселіше продовжив:
— Найсмачніші гроготи в тісті, ви можете спробувати на вулиці Злих Бивнів, 4.
У ресторані «Не відкинь копита» від дядечка По.
Ну, — дуже смачно!
Важлива примітка:
Для солдатів альянсу, можливе замовлення в кредит.
— Хто, поцупив, мої, бабки?! — пропустивши повз вуха рекламу, продовжив я.
— Питання не зрозуміле. Перефразуйте питання.
— Хто поручитель?
— Ваш поручитель, він же родич по лінії Вашої колишньої дружини, нарієць із планетоїда-в’язниці, номер 23-47, Капо Кульбаба.
— Твою матір! Він ще й кульбаба!
— Так, Ви абсолютно праві. Кульбаба, — прізвище по лінії матері.
— А ці перекази заблокувати, чи гроші повернути, можливо?
— Повернути, — неможливо. Але Ви, як основний одержувач, можете змінити кінцевий пункт. І всі гроші, за винятком п’ятидесяти відсотків, приходитимуть Вам на рахунок.
— А п’ятдесят відсотків кому, — не зрозумів я.
— Вашій колишній дружині. Згідно шлюбного контракту.
— Але ж вона померла!
— Значить її родичам, згідно з тим же контрактом.
— А чому, не сто відсотків? — з’їхиднічав я.
— Для запобігання шахрайству і подальшим скандалам, зокрема сімейним, усі доходи діляться порівну. Не більше, не менше. Щось, іще?
— Так! Доходи перекидати на мене! Це зрозуміло?
— Налаштування змінено. Щось іще?
— Де тут у вас, ломбард?
***
Вибравшись із казармених приміщень і попрямувавши прямо через арену на вулицю, я трохи оторопів. Невисокі будівлі з тисячами вогнів, рекламних вивісок, різноманітних зазивал і транспортних засобів незвичних конструкцій, що сновигали туди-сюди, створювали неповторну атмосферу чудернацького, дивно звучачого, східного базару.
Повз мене проїжджав самохідний, невеликий дитячий візок із шашечками.
— Таксі! — замахав я рукою і самохідний візок зупинився.
— Щось, малувато буде... — подумав я, дивлячись на дитячу іграшку, що ледве діставала до пояса. Але машинка, немов прочитавши мої думки, спочатку збільшилася в довжину, рази в три, а потім і у висоту, привітно відкриваючи мені двері.
— Давай друже, сідай! Будь як удома! — з явним кавказьким акцентом, руда, куцохвоста, білка-переросток, привітно посміхаючись на всі свої напрочуд білі і гострі зуби, запросила мене в машинку.
— Куди їдемо, друже? Просвіти, якщо нескладно, ента-таксиста?
— Де тут у вас планшет продати можна? Ну так, щоб не обдурили?
— Який планшет, покажи друже?
— Це ще навіщо?! — не зрозумів я.
— Може, куплю...
— Ти? Ну гаразд. — я показав планшет капрала.
— Е-е-е.... похитав головою ент.
— Модель стара, подряпана вся, зв’язок, — сто відсотків відвалюється! Більше двох срібних монет не дам!
— Зачекай... Ти це як визначив? Що стара, подряпана, ще й зв’язку немає? Я тобі його лише мигцем показав!
— Ент розумний! Два золотих! Беру не дивлячись!
— Опа! Ціна то як стрибнула. А якщо дивлячись?
— Дивлячись, він ще й вмикатися перестане, а це, — три мідяки!
— Ент, як тебе звати?
— Мене не звуть, я сам приїжджаю! Так що там із пристроєм? Давай, вирішуй, — хорошу ціну даю! Три золотих, і їхати нікуди не треба!
Порозкинувши рештками мізків, які залишилися після зіткнення з начальством, я зрозумів, що треба їхати в ломбард. До того ж не в той, у який мене відвезе таксист, де мене, як пити дати, обдурять. А білка, ще й свій відсоток отримає. А в нормальний, той, що мені сканер порадив.
— Я подумаю. Дякую. Відвези мене до ресторану «Не відкинь копита», що на вулиці Злих Бивнів.
— У цю смердючу забігайлівку? Слухай, давай я тебе в найкраще в місті кафе відвезу, пальчики оближеш! Усе життя мені дякувати будеш!
— Кому дякувати, я й імені твого не знаю!
— Ну так, Міхо я, — найкращий таксист у місті! — так... Від скромності Міхо точно не помре.
— Ні Міхо, дівчина мене там чекає. Гарна! Одна єдина на всьому білому світі!
— Гей дорогий, навіщо одна! Я тебе в таке місце відвезу, там двадцять одна! І всі, — єдині!
Після пари гарячих дебатів, до ресторану він мене все-таки відвіз.
— Ти можеш мене тут почекати? Я недовго.
— Як скажеш, друже! — Міхо розплився в акулячій усмішці.
***
Я увійшов до величезного ресторану і, сівши за найближчим столиком, покликав ящірку у смокінгу і з блискучим підносом, що снувала між рядами.
— У кредит даєте?
— Тільки солдатам Альянсу.
Я дозволив прочитати сканером мою наколку. Рептилію трохи перекосило, і він сухим тоном повідомив, що солдатом я стану після навчання, а зараз я простий новобранець. І якщо в мене немає з собою кредитів, то мені краще, прийти після успішних, випускних іспитів. Ну, або коли кредити таки з’являться. Що навряд чи скоро станеться.
— У них що, ще й іспити є?! — здивувався я.
— Всього доброго! — побажав мені ящір.
Їсти хотілося так, що я був готовий прибити цю ящірку і з’їсти її в абсолютно сирому вигляді. Але з побоюванням дивлячись на двох охоронців-носокрокодилів, двійників моїх нових родичів, я поспішив ретируватися.
На вулиці стояла моя роздута до непристойності, дитяча коляска. Білка, явно щось витанцьовувала під бухаючу на всю округу в міні-машині музику.
Я тихенько, немов тінь, прокрався повз таксі і помчав у бік нервово моргаючої вивіски.
— Вітаємо! Вами отримано активне вміння, — «Тінь страху».
Нехай останнє, що побачать Ваші вороги, буде Ваша швидка тінь! Для застосування вміння, у Вас недостатньо енергії. Вам потрібно терміново, щось пожувати!
— Ну, треба ж! А то я не знаю! — від лютого голоду, хотілося вити! Але вити було не можна. Поруч сидів дуже зубастий таксист, що постійно смикався в такт музики.
Зачепивши вхідними дверима дзвіночок-сигналізацію, я увійшов у невелику кімнату. З темряви виповзла чергова незрозуміла тварюка. Ну не так, щоб не зрозуміла, але все ж таки. Це була горила, але до половини. Замість ніг у неї були довгі щупальця восьминога, причому рівно вісім.
— Привіт, солдате. Приніс чого? — трохи гугнявим голосом прокуреного панка, заговорила тварюка.
Прокашлявшись, я дістав планшет і поклав перед горилою. Оскільки за прилавком ніг видно не було, то переді мною була майже звичайна мавпа.
— Хороший планшет, військовий. Куленепробивний. Пароль введи, на відвал мережі перевірю.
— Пароль?
— Ну так.
— Бачиш, пише, — введіть текстовий пароль. Чи забув?
— А якщо забув?
— Тоді 50 золотих.
— А якщо згадаю?
— 500.
— Ай да таксист! Собака! Ну, або білка...
***
— У Вас залишилася одна спроба...
— Так, Зуб я пробував... Капрал, — пробував. Ось!
— Планшет розблоковано.
— Усе працює. Кредити на рахунок?
— Ні, готівку, будь ласка.
— Ти впевнений? Райончик, той ще.
— Звісно впевнений! Не з Пако і Капо, ділиться ж.
Поки горила щупальцями відраховувала гроші, до мене знову приєднався голос, що вже встиг неабияк набриднути:
— Вітаємо! Ви отримали активне вміння, — «юний слюсар»!
Тепер Ви не без зусиль, але відкриєте прості замки і засуви. У Вас недостатньо енергії, для активації вміння. Наполегливо рекомендуємо Вам, перекусити!
Кулінарна порада.
Щура середньої піджарки, найкраще посипати гострим чилі.
Проповзши повз таксиста, який досі витанцьовував, я швидше за кулю рвонув до ресторану з поетичною назвою «Не відкинь копита». Що повністю відповідало моїй теперішній ситуації.
Сівши за той самий столик, я ще більше замахав руками ящеру-офіціанту.
— Ще раз, добрий день. — не дуже ввічливо, привітався той. — Я вже говорив, що у вашому випадку, ми в кредит не обслуговуємо.
— А в такому, випадку! — і я гордо вивалив вміст виданого мені восьминогом-горилою, мішечка з грошима.
— Чого бажаєте? — різко змінившись, лагідно-залесливим тоном, вимовив офіціант.
— А давай... Усе! У сенсі, найсмачніше! Тільки це... Щурів середнього прожарювання не треба... Не люблю я їх. І пива не забудь...
***
Обжирання тривало майже годину. І куди воно все дівається, я зрозуміти не міг. Голос у голові раз у раз повідомляв мені про збільшення мого сховища енергії на одиницю. А я все їв, і пив, пив, пив...
— Гей, чоловіче! Лю-лю-дино! — заплітаючись, покликав я ящера-офіціанта, що вже майже не відходив від мого столика.
— Хоча почекай... Ти ж не людина! Ти он, зелений який. А я, прикинь, знаю, як тебе звуть. Ось тут, ніхто не знає, а я, — знаю! А звуть тебе... Крокодил Гена! Вгадав? По очах бачу, що вгадав. Дивні в тебе очі, зелений... Хитрі!
Я попросив Гену показати, де тут у них можна по маленькому. І він дбайливо взявши мене під руку, акуратно вивів на вулицю до невеликого, розлогого дерева.
— Прилетить чарівник, у блакитному зорельоті... — бурмотів я давно забуту, дитячу пісеньку, намагаючись не відволікатися від поливу рослини.
— Гена, а Гена, а де ти чебурашку подів? З’їв напевно...
Договорити я не встиг. Хтось, різко зробивши мені підсічку, миттю повалив на травичку. А потім нагнувшись, ще й бахнув прямісінько в лоба...
Напевно, зайве тут говорити, бо я не зовсім упевнений... Але відсотків на вісімдесят, це була та сама, вухаста Чебурашка...
***
— Гей, друже! Вставай! Застудишся ж! — я розплющив очі і побачив стурбовану морду ента-таксиста.
— Міхо?
— Він самий, добре тебе приклали! — він торкнувся мого чола, і разом із болем, прийшло голосове повідомлення:
Чудово! Ви отримали третій рівень пасивного вміння, «залізна шкіра».
Так тримати! Нас б’ють, а ми стаємо міцнішими!
— Як ти мене знайшов? І де? Де поділася Чебурашка?
— Скільки тебе чекати можна було? Ось я й вирішив прогулятися. А тут, — ти лежиш. І ніяких чебурашок тут уже не було.
— Стоп, а де мішечок? Проклятий Гена. Зараз я тобі зроблю!
— Почекай, не ходи туди! Там нарійці на охороні. Без зброї там робити нічого. Я ж казав, що ригалівка! А багато підрізали?
— 500 золотих...
Скільки, скільки?
— Ой! А то ти не знав, скільки планшет коштує! — вирішив я поставити всі крапки над і.
— Звідки! Мені щодня такі залізяки пропонують. — розвела руками-лапами, куцехвоста білка. І більше 10 золотих, ніяк не продати потім. А то й узагалі, не продати!
— Гаразд. — заспокоївся я. Почекай тут, я зараз повернуся.
***
Побачивши мене знову, горила трохи засмутилася.
— Що, вирішив назад викупити? Дешевше двох тисяч не віддам! Я його і за три, спокійно сплавлю.
— Скільки? — ошелешений, на скільки я лоханувся з цим планшетом, я покрився дрібним потом.
— Ну так, командирська модель, на тридцять два передавачі, ще й не заблокована.
— Ну, а цей скільки коштує? — я витягнув ще один схожий планшет, який я стягнув до пари у свого сплячого сусіда.
— Пароль введи. Перевірю конфігурацію.
— Я написав слово: МУХА.
— Планшет розблоковано.
— Вітаємо, Ваше активне вміння, — «юний слюсар» прокачано до «зломщик».
— Ось так. І до ворожки не ходи. — подумав я, згадуючи темноволосу красуню. Що гріха таїти, і в мене на неї теж, навіть волосся на голові піднялося, від її ніжних дотиків. Та, мабуть, у половини підрозділу такий самий пароль. Як і в Макса, з цим припадочним капралом Зубом.
— Двадцять п’ять золотих. — видав мені вердикт горила-восьминіг.
— Сімдесят п’ять! — парирував я його, трохи з’ясувавши систему.
— П’ятдесят!
— П’ятдесят п’ять, і он ту дивну, крючкувату палицю на додачу! — ткнув я в незрозумілий, але доволі чіпкий предмет, що припадав пилом на вітрині. Хоч якась зброя.
— Брате, це ж раритет! Палиця пастуха слимаків із планети Крук. Їй же дві тисячі років! А ти її, за п’ятірку купити хочеш! Тисяча золотих, і до бабки не ходи.
— Тобто, ти її дві тисячі років продати не можеш?
— Ні, це палиці дві тисячі, а продати я її і справді давно не можу. Нікому вона не потрібна... Планети немає, слимаків теж. Ось тільки палиця й залишилася. А вона тобі навіщо здалася?
— Треба мені. Хочу декому недоброму, по кумполу настукати.
— Ну, якщо недоброму, то тоді добре, все одно стоїть тут, місце займає. П’ятдесят золотих за палицю, і п’ятдесят п’ять, за планшет. І того: п’ять на руки? Влаштовує?
— Піде.
— Готівка, чи на рахунок?
***
Отримавши мішечок із грошима на руки, у моїй голові знову затараторили:
— Торгувався я не задаром, свіжо-краденим товаром.
Вітаємо! Ви отримали пасивне вміння " Гуртовик«. Рівень уміння — 1.
Якщо став гуртовиком багатим, — швидко побудуєш хату!
Але це ще були квіточки. Коли я взяв у руки зняту з вітрини і припорошену товстим шаром пилу дивну, важку, дивовижним чином переплетену палицю. Мій мозок мало не вибухнув від потоку радісних повідомлень.
— Зачепистий посох-м’ясник, 134 рівень.
Знаряддя пастуха слизопаса. Виготовлений із жил кривавого дуба.
Особливості:
З віком стає міцнішим. Вміє мутувати. Живий предмет. Живиться енергією смерті.
— Вітаємо! Ви отримали унікальний предмет!
— Вітаємо, Ви отримали перший бойовий предмет!
Цим предметом було вбито 4 367 слимаків, 84 вовкодлака, і 486 зайцепригів.
До генетичної модифікації кривавого дуба, залишилося 63 зарубки.
Для цього предмета доступно три пасивних і одне активне вміння. Ще на два високорівневих, активних уміння, у вас не вистачає енергії.
Вам доступне вміння початкового, — 34 рівня, — «кривавий млин». Для активації вміння, виголосіть його назву.
Примітка.
Застосувавши мирний інструмент як зброю, ви змінюєте його призначення. Будьте обережні у своїх бажаннях.
— Хух. Ау, Система! Ти там узагалі дахом поїхала? — запитав я сам у себе. — Слухай. Відвали! Цей дах зайнятий. Мною! І який ще до кульбаб, м’ясник? Який убивця? У білку он, вселися, і виноси їй мозок. А я, просто хочу повернути свої бабки!
— Переселення можливе тільки після смерті носія.
Умертвити носія для переселення?
Так? Ні?
Від почутого, я мало не посивів.
— Ні...
— Система не розчула відповідь. Повторіть? — от тварюка! Ще й знущається!
— Ні! — прокричав я вже голосніше!
— То-то ж. Чого став? Пішли чихвостити Чебурашку!
— Пішли. — не став я заперечувати, на цілком слушну пропозицію.
***
Білка-таксист, що чекала на мене біля виходу, ошелешено дивилася, як я, розмовляючи сам із собою, все-таки виліз із тамбура ломбарду. Та ще й із незрозумілим костилем у руках.
— Міхо, я тобі скільки винен? — запитав я вкрай здивоване звірятко.
— Так я тебе, ще назад не відвіз... — розгублено промовила білка. — Потім би й розрахувалися.
— Боюся, що не буде кого везти... Тримай ось, п’ять золотих. Думаю, вистачить?
— Вай! Ти мене образити хочеш, так? Я з тобою сюди приїхав, з тобою і поїду! Або не поїду. Але честь ента не зганьблю! Як тебе звати, друже?
— Лис.
— Так ось Лис. Ти що, з цим дрючком, яким тільки курей ганяти, проти самого дядечка По, зібрався?
— Ну так... Немає в мене більше нічого. Та й нормальний у мене дрючок! — трохи образився я, — старовинний він. Дуже.
— Ну раз нормальний, то і я з тобою. Давно хотів цей гадючник пошугати! — він швидко застрибнув у свою роздуту, наче кулька, машинку, і витягнув звідти довгий, у півтора рази більший за нього самого, ножик.
— Мій клинок! — гордо заявив ент. Дуже гострий! Вожу із собою про всяк випадок. Раптом знадобиться...
Мені неймовірно хотілося засміятися.
Виглядало це дуже кумедно. Білка і здоровенний тесак. Але боячись образити бойового товариша, я стримався. І система, високо оцінивши мої титанічні зусилля, одразу ж дала другий рівень умінню «Витримка лева».
***
Наша невелика бригада сміливо увійшла через парадний вхід. Чого ховатися-то. Ми ж нікого не грабували. Поки що. В даному випадку, я мав на увазі, Ми. Зі мною, — все і так зрозуміло...
— Ау-у-у! Крокодил Гена! — закричав я з порога, — ти де? Виходь підлий боягуз! Зелений як гарбуз.
Усі присутні миттєво на нас оглянулися.
— А, ось ти де! — я помітив біля дальнього столика офіціанта-рептилію, яка здивовано витріщалася на мене. — Що дивишся? Думав, кокнули мене з Чебурашкою? До речі, де він?
Схаменувшись, офіціант кивнув двом носорогам-охоронцям, і ті миттєво кинулися на нас із білкою.
Чесно кажучи, я абсолютно не очікував від здоровенних, товстошкірих створінь такої спритності. Перед цим, вони мирно сопіли собі біля дверей. І тут, ба-бах! Як ураган пролетів!
Мій напарник Міхо, був підло впійманий за шкірку, немов шкодливий кіт. І зараз, що є сили борсався, від несподіванки випустивши свою гостру залізяку.
Відчайдушно смикаючись, він намагався кігтями та зубами дотягнуться до товстошкірого носорога, який тримав його на витягнутій руці.
Другий же, з розгону буцнув мене рогом з такою силою, що я зім’явши кілька столиків, перелетів через них, опинившись біля Гени, який чомусь, ще більше позеленів.
Але якби раніше, після такого шаленого удару, мене б уже несли в невідомому напрямку. То зараз, я лише трохи скорчився від нестерпного болю, попутно прокачавши «Залізну шкіру» до п’ятого рівня. І навіть свою антикварну палицю не випустив! Дивно це, дуже дивно...
Мій подив помітив і мій, добре знайомий ящір. Скориставшись затримкою, він став на карачки, і що є сил, крутнувся навколо осі, намагаючись підсічкою ззаду, збити мене своїм хвостом.
Так, ось кому я зобов’язаний шишкою на голові! А я вже всяких вухатих чебурашок собі нафантазував. Але спритно підстрибнувши і ухилившись від літаючого хвоста, — я зрозумів, як був не правий...
Чебурашка існувала!
Величезний дядько з головою слона, здоровенними вухами-лопухами, але маленьким носом-хоботом, з усієї дурі заїхав мені в грудну клітку. Спрямувавши мене у зворотньому напрямку, до виходу з ресторану. Прямо під ноги носорога, який все ще тримав на витягнутій руці мого маленького, зубастого друга.
— Вітаємо! Ваше пасивне вміння «Залізна шкіра», досягло шостого рівня!
— Вітаємо! Ви досягли другого рівня!
— Цілісність носія відновлено.
Ми знову пишаємося Вами! Запам’ятай! Тяжка праця й пролита відрами кров, — і ти будеш здоровий знов!
— А-а-а! Закричав я, не витримавши чергової порції добірної маячні. Рука сама крутнула посох і з розмаху заїхала носорогові, що стояв наді мною, між його кривих лап. Від болю його сильно скрутило, і він, розтиснувши пальці, випустив білку, прямо мені на обличчя.
Я відчув, як пазуристі лапи з силою відштовхнулися від нього, давши мені змогу знову дихати, і полетіли прямо на морду колишнього його мучителя, що корчився від нестерпного болю...
На те, як розлючена білка, геть забувши про величезний тесак, що валявся поруч, своїми розмашистими рухами роздряпувала бідного нарійського охоронця, — було страшно дивитися. Але ж вона, ще й зуби в хід пускала!
Відвернувшись від кривавої драми, я побачив, що мене почали оточувати з усіх боків.
Першим кинувся, намагаючись як мінімум мене розтоптати своєю вагою, другий носоріг-охоронець.
Я одразу ж перекотився в бік від рогатого броненосця. Швидко підхопившись на ноги, одночасно розкручуючи над головою посох, я лише злегка, навздогін, зачепив величезну тушу своєю кривою палицею. Причому зробив це, вже на максимально витягнутій руці, ледь його торкнувшись.
Але його відкинуло з такою силою, що можна було подумати, що його збила на повній швидкості, багатотонна, перевантажена вантажівка.
— Ваше пасивне вміння «Дотик вітру», — отримало рівень, — 112.
Вітаємо! Ідеальне виконання вміння! У нагороду ви отримуєте бонус, + 3, до спритності!
— Очманіти! Оце так палиця! — не зміг стримати я захоплення! Так прикласти, таку тушу! Що там, за закляття сказати треба було? — але згадати мені не дали.
П’ятеро зелених, двометрових ящірок, стали на карачки і дружно обертаючись немов пропелери, почали підходити до мене. За ними йшли три прямоходячі свині в кухарських ковпаках і з величезними тесаками у волохатих лапах. А також, мій добре знайомий Чебурашка. Блін! Так він напевно і є, той самий дядечко По!
— Це такі ти кредити даєш?! На той світ, за пару монет? — обурився я.
— Гей, брате! Що робити будемо? — перелякана білка, закінчивши знущатися з уже дохлого носорога, стрибнула мені на плечі і разом зі мною задкувала до виходу.
— Давай, виводь усіх. І сам, теж за дверима почекай. Ти бачив, яка в мене палка-давалка?! — підняв я захоплено, дивно переплетену палицю над головою.
— Давилка! — поправив рудий. — Каюся, був неправий. Дрючок, і справді крутий!
— Ну! А ти, — курей ганяти!
— Тільки це, всі й так розбіглися. Тільки-но носоріг тебе приклав, усі й випарувалися. А ти точно, сам упораєшся?
— А що, є варіанти? То-то. Не ображайся, але я і тебе зачепити можу. А мені б дуже цього не хотілося.
Ент сумно подивився на дві туші, що не ворушилися, одна з яких мало не скрутила йому шию.
— Давай! Швидко за двері! Я тут заповітні слова пригадав...
Переконавшись, що Міхо в безпеці, я розігнався, і застрибнувши зверху на найближчу ящірку, прокричав:
— Кривавий млин!!!
***
Із-за столу, що стояв у дальньому кутку в цілковитій тіні, вийшов Майстер-сержант. Нахилившись над непорушно лежачим капловухим слоном, він натиснув коліном на горло ледве дихаючому гігантові.
— Значить, ти моїх солдатів, мало того що оббираєш, так ще й на той світ відправляти надумав?
— Я збільшу частку... 40 відсотків... 50... — ледве чутно, прохрипів слоник.
— Бувай, По! Передавай привіт бабусі... — шия гіганта, не голосно хруснула...