ТАМ, ДЕ БУЛО ЗАТИШНО


Колись у моїй пустій душі було так тепло та затишно. Але це було лише, на якийсь час і не назавжди.
Я ніколи не забуду, тієї теплоти та пронесу її собою до могили. І кожне їхнє слово залишиться назавжди в моїй душі.

Осіннє сонце так припікало востаннє, перед холодами й морозами, які вже незабаром зазирнуть. Земля поступово готувалася до відпочинку під білим покривом снігу та льоду. Більшість птахів уже полетіли далеко в теплі країни, а наступного року знову прилетять сюди назад. І знову почнуться всі їхні клопоти зі своєю переодичністю від початку і до кінця їхнього сезону тут. Цей ранок був останнім, де ще стояла роса та туман. На деяких деревах ще висіло жовто-буре листя, а під ним лежали товсті килими з листя.

Дівчинка дивилася в далечінь стоячи в росяній пущі у своїх темно-синіх чобітках та широких темних джинсах, та в сірій курточці під, якою виглядала буро-зелена картата тепла сорочка, яку мати купила на розпродажі і подарувала їй на день народження, коли тій тільки-но виповнилося п'ять років. То там, то тут лунали звуки, деяких птахів. Їхні співи відллунювались вдаличині, а самі вони літали навколо річки з дзеркальним відображенням. Іноді, десь підкрадався шелест прохолодного вітру, який хитав все навколо та різко зникав ніби його й не було тут.

Було тихо та спокійно, як ніколи. Природа любить коли тихо. Любить ховати від людей таємні маняючи закутки місц, роблячи їх безлюдними, далекими від шуму та цивілізації. Вона хоче щось залишити тільки для себе, де не було, і не буде ступати людська нога.

Юля заплющила очі вона була зовсім одна наодинці з природою, від цього спокою і їй на душі ставало легко. Світ здавався таким світлим. Їй хотілося дізнатися про все на світі, яка цифра йде після ста, які бувають птахи і тварини. Навчитися писати вона вже знала абетку, але з букв складати слова в речення ще не вміла та навіть не уявляла, як з літер можна отримати слова, а зі слів речення, а після цілий текст.

Цікаво, яким було б її шкільне життя, адже вона ніколи не була в дитячому садку і майже ніколи, не спілкувалася з групою дітей. Завжди була навиду у Ма, яка раз у раз, те й робила, що клопоталася по хаті, і в полі або в садку. Ма любила, коли всюди лад. Завжди намагалася вилизувати все до блиску. Вона намагалася тримати будинок у теплоті та затишку. Юля завжди прокидалася від запаху, який виходив з кухні і там завжди щось було смачненьке, то оладки з медом або маслом, варенням, або щось смачненьке та запашне. Ма любила завжди, чимось побалувати. Яку б їжу не пробувала, але Мамина завжди була найсмачнішою та найситнішою. Іноді дівчинка підглядала за іншими дітьми вони і в садочок ходили та й підуть до школи. Та взяти хоча б за приклад, Інну, що жила по-сусідству, у неї давно було все з самого дитинства. Навіть вже була куплена дорога форма бо та вже цьогоріч мала йшла вшколу у свої шість років. Вона ніколи і незвертала на таких, як Юля ніякої уваги хоч була сусідкою через хату, Батьки у неї і самі були не збідних сімей. Взяти хоча б батька, то той був сином заможного фермера. Вони мали своє господарство давним-давно і передавалося воно поколіннями, якийсь час вони вирощуючи овочі, або тримали худобу та продавали її. Матір Інни була вчителькою географії в старших класах. Сама її родина за легендами була від дуже вельможного пана. В честь нього навіть село міського типу так назвали.
Інна мала ще двоє менших братів близнюків Олега та Микиту, яким було по три рочки.

Юлі було так цікаво, які діти чекатимуть на неї школі чи поладить вона з ними, а тим більше, що може чекати її вшколі. З'являлися такі думки і про вчителів та про навчання.
Але такі, як Інна зовсім інші та іншими залишаться. Однак з іншими дітьми можна в школі потоваришувати.

Юля ще довго ганяла в своїй дитячій голові думки про все на світі і за свою матір у тому числі, яка перебувала на останньому місяці вагітності чекаючи на народження молодшої дитину. Але через погіршенням здоров'я їй доводилося відвідувати лікарню часто і проходить обстеження різні обстеження.

Десь, тихо підкрався вітерець, намагаючись зрушити з місця дівчинку, що стояла та спостерігала за красою природи. Не зважаючи на спроби вітру зрушити її з місця, вона й далі продовжувала стояти нерухомо, як наче статуя, а з її темно-синьої в'язаної шапочки проглядалися темно-русяві пасма волосся, що піднімав прохолодний осінній вітерець.

- Юль, ти де? - обізвався знайомий голос вдалині, - обізвись, якщо ти тут!

Дівчинка повернулася та повела свій погляд вдалину на жінку, що спускалася до неї з гори.

- Ти тут, а я тебе всюди шукаю навіть вже весь дім перекинула догори дригом, а тебе ніде та й не знайшла! - нарікаючим голосом промовляла жінка наближаючись до дитини.

Вона підійшла до дівчинки та й сіла навпочіпки та взяла її крижані долоні у свої дорослі. А Її погляд був таким теплим сповненим надії, як у мами.

- Я так переживала за тебе, думала, що ти, десь зникла, знайда, а ти тут, - промовила вона дивлячись дівчинці у вічі своїми великими смарагдовими очима над, якими ніжно опускалися довгі темні шовкові вії, - Дуже холодно на вулиці, а в тебе такі крижані ручки. Пішли додому, я тебе напою теплим липовим чаєм з медом та зігрію.

Промовляла вона тримаючи її крихітні ніжні ручки в своїх дорослих долонях.

- Де, мама? - поспішила запитати дівчинка своїми тремтячими вустами дивлячись жінці в очі.

-- Вона поїхала до пологового будинку за братиком чи сестричкою, - трохи відвівши свій погляд від Юлі відповіла жінка.

Дівчинка зрозуміла відразу, що щось не так, якби з мамою все було б добре, то вона по-іншому промовила цю прекрасну новину, але жінка зупинила невимушено відведенний свій все ще теплий погляд від дитини в бік наче щось приховуючи.

Раптом між ними промильнула хвилина тиші, між якою все ще пролітав бешкетуючий вітер, який потроху розгойдував озиму пшеницю та пожовклу, промоклу траву між, якою де-не-де виглядали темно-коричневі будяки, а між ними проскакували гарцуючи мишеннята.

- Щось трапилося? - промовила з неспокоєм дівчинка продовжуючи дивитися до жінки в очі з бажанням розгледіти в її погляді хоча б, якісь натяки, що все ще добре і немає ніякої причини на марні переживання, але її погляд все ще був таким же теплим, але поступово наливався глибоким сумом та жалем.

- Все буде добре обов'язково, я точно знаю! - промовила вона зсунув на себе ручку дівчинки і ніжно продовжувала тримати її крихітні долоні все ще намагаючись зігріти своїми.

- Точно! - тихо і майже хриплим дитячим голосом вмить пролунало.

- Так, точно! - Вмить жінка притиснула до себе дівчинку.

- Пішли додому! - знову промовила жінка.

- А тато де? - Поспішила запитати дівчинка.

- А він з мамою! - промовила тітка дивлячись у карі із зеленим очі, - Він повіз її до пологового будинку за малюком.

- Ну, тоді пішли! - сказала дівчинка.

- Ну, то бери мене за руку та пішли по швидше додому. Дуже не хочу, щоб ти часом після цієї прогулки довгої прогулки ненароком захворіла. Ще й ранок такий холодний та похмурий. І що я скажу твоїм батькам, коли вони повернуться. Я обіцяла їдучи їм в пологовий будинок, що пригляну за тобою, як за своєю дитиною.

- Добре! - промовила дівчинка взявши її своєю маленькою ручкою за руку і вони зрушили з місця та й попрямували вгору, через вузьку доріжку, що лягала знизу на вгори через поле.

- Як же ти замерзла, ти давно тут? - Запитала жінка ведучи дівчинку за руку.

- Так, давно, - поспішила відповісти дівчинка.

- Зараз прийдемо додому ти відігрієшся та поїси, - віказала жінка.

- А вони ще довго будуть там? - ще раз поспішила запитати Юля.

- Я не знаю, але сподіваюся, що скоро мають повернутися, - відповіла жінка.

Ця дорога була найдовшою та найтривожнішою з усіх, що були на її дитячій пам'яті у житті дівчинки. Чим далі підходячи до дому все ближче ставало тільки тривожніше на душі. Усередині ніби ком застряг ніяк не хотів проштовхуватися далі, а в горлі поступово з'явилася сухість. Юля чудово розуміла, що однозначно щось не так, але не могла зрозуміти, що саме.

Бачиш там у полі яструба, дивись який він великий, мабуть, прилетів полювати на польових мишей або за залишками зерна! - промовила тітка дивлячись у сусідні поля, де гордо походжав птах.

- Так, бачу!

- Знаєш вони до нас прилітають дуже рідко, а живуть там за річкою в тому густому лісі.

Вони піднімалися біля озимої пшениці, яка встигла вже зійти, що лягала на поле, як пухнастий зелений килим, ховаючись під собою холодну та втомлену землю. Десь недалеко виднілися й інші озимі поля вони були далеко від них. Вони теж ховалися під зелені шубки та відпочивали від літнього пекучого сонця, очікуючи настання весни.

- Глянь туди, дивись який великий заєць сидить на озимій пшениці, - сказала тітка, пройшовши поглядом у бік зайця.

- Де? - спитала дівчинка, дивлячись на всі боки не знаходячи тваринку.

- Та ось там! - присіла навпочіпки і повела дитячим пальчиком у бік звірка.

- А, побачила! - відповіла дівчинка прищуривши свої очі.

- Бачиш, який величезний з сірою блискучою шкірою вона вже навіть встигла на сонці вигоріти перетворившись сіро-коричневе хутро. Зізнаюсь тобі чесно, що я такого зустрічаю вперше.

- Тітко він дуже гарний.

- Ага. Ну все пішли, а то змерзнеш ще захворієш.

- А ти залишишся і нікуди не поїдеш, і не кинеш мене.

Знову між ними проминула хвилинна мовчання.

- Поки, що я не знаю, - раптом з її вуст вирвалися в понуро слова.

- Ти той раз теж так говорила і все-таки поїхала.

- Чесно, я не знаю кошеня.

На обличчі дівчинки намалювався невеликий сум.

- Цього разу, я постараюся залишитися довше та побути з тобою, а тим паче скоро ще з'явиться молодший або молодша. Треба буде допомагати твоїй матері ще встигну на гратися з с тобою, навіть, набриднути, - промовляла жінка дивлячись вперед.

- Ну, тоді добре, - відразу на очах дівчинки з'явився вогник радості та щастя, що дорога їй людина цього разу залишиться з нею та не полишить її, як це було всі інші рази, коли та приїздила до їх в гості та швидко їхала.

Тітка працювала зоологом в сусідньому місті. Все своє життя вона посвятила саме вивченню живої природи: тварин, комах та плазунів. Вона написала безліч збірників наукових досліджень, книжок. Тому через свій постійно зайнятий графік приїджала до них дуже рідко, але завжди щось привозила починаючи від смаколиків до одягу. Тітка була третьою в сім'ї матері серед старшого брата та матері.

- Добре! - крихітні рученята ще сильніше зжали руку дорослій жінці

- А, що ти тут робила одна? - жінка поспішно спитала у дитини.

- Просто гуляла!

- А якби тебе, хтось вкрав чи налякав. Як тобі самій тут не страшно, ти ще дуже мала, щоб ходити одна в такі місця. - з тремтячими вустами та з невеликим докором промовила вона дівчинці.

- Ні, я вже не мала, мені вже п'ять, а через рік виповниться цілих шість років, - йдучи по грунтовій доріжці показувала на пальцях дівчинка перед тіткою, - І я нікого не боюся, і не боятимуся.

- Ти така смілива та відважна для своїх невеликих років. Жінка присілка на причіпкий та обняла дівчинку, - Будь завжди такою сміливою та сильною.

Жінка поспішила взяти її за руку рушила далі в дорогу.

Вони наближали все ближче та ближче, коли на їх шляху виднівся у всю висоту білий цегляний високий будинок. Сам будинок дістався їм по спадку від діда батькового. Раптом з ні звідки було чути сильний, а з часом сильніший гавкіт собак з двору.

Двір сам по собі був величезним. З льоху до поля простилявся величезний садок з молодими та старими деревами. Найстарішою у дворі була посаджена груша дідом ще до війни, коли той сам ще був підлітком. Потім там за грушею була велика кроляча яма, яка ще довго там була, а засипали вже батьки. Через рік після весілля, а там згодом і Юля з'являлися на цей світ. Частину садка була спиляною через різку хворобу на дерева. Що йшла з сусіднього занедбаного садка, в якому давним-давно пустував двір, а з часом і оселилися не про лазні величезні бур'яни. З старих дерев вижила лише дідова груша. Урожай вона давала в рік у рік рясно. Груші на ній були золото - оранжеві з помітним сонячним відблиском на боці. А на смак вони були солодші за будь-який мед з пасіки. Хоч коли цвіла груша туди дуже часто навідувалися рої бджіл з сусідніх пасік для запилки квітів. З часом і її гілки після сильного морозу почали сохнути на них більше нічого не залишилося живого. Батько іноді подумував її спиляти, але урожай груші постійно його зупиняв. Сама дівчинка дуже полюбляла їсти достиглі груші зриваючи їх з нижніх гілок дерева. Коли майже всі груші попадають з дерева вона разом з матір'ю визбирувала достиглі плоди та готували варення. Запах, якого розходився по всьому дворі. Дівчинка уважно спостерігала за усім процесом готування, що і як за чим потрібно робити. Вона намагалася запам'ятати кожну деталь побаченого та почутого. Щоб колись так само вправно готувати варення, як мати.

Раптово осіннє сонце почало жарили ще сильніше. Холодний вітер надавав забути, що на вулиці вже давно не літо. На стежці сиділа згая горобців, що між собою билися через зерно пшениці, що лежало на доріжці. Небо було таким чистим голубим з яскравими засліплюючими променями від сонця. Зненацька горобці, що сиділи та ті що між собою знялися високо на небо. На зустріч бігла Чорнявка кучерява, чорна невеличка собака з білою плямою на оці. Яку батько приніс від ферми коли Юлі було всього лише три роки. Мале шустре цуценя відразу вчипилося в червоне в горошок платтячко тягнучи його туди-сюди.

- Поглянь, яке воно не посидюче вже майже, як своє себе поводить - Узявши в руку бешкетницю промовила мати.

- Такого гарненького песика нівкого немає, - сказала дівчинка присівши на коліна та поглажуючи тваринку.

- Ти вже знаешь, як назвеш її?

- Хай буде Чорнявка вона така чорна.

- Добре!

Вони ще довго ніжилися з цуценям в руках, а воно не по сидюче бігало туди-сюди та махало своїм хвостиком.

— Як вона виросла? Останній раз я її бачила три роки тому. — сказала тітка побачивши біля себе собаку.

Чорнявка відразу ринула до них лащитися.

— Будеш щось їсти? — спитала тітка ставлячи на стіл їжу.

—Так!

— Ну тоді добре!

Поївши та відігрівшись жінка вклала дитину спати.

Захід сонця за собою тягнув рожево— оранжеве небо без хмар. Сам день закінчився швидко.

Жінка стояла біля вікна та дивилася у вікно. А в небі лишь кружляла зграя горобців, що між польотами сідали в шеренгу на дроти від світла, що тягнулися через поле та ставок в далечінь.

— А мами й тата та сестрички ще не має? — спитала дівчинка протираючи очі крихітними кулачками.

— Ти вже виспалась?

—Так!

— Сьогодні їх точно не буде, а щось відомо стане тільки завтра треба ще чекати.

— Ну тоді добре!

— Глянь такий гарний захід сонця сьогодні!

— Можна глянути?

— Так йди сюди!

Дівчинка взяла стілець та підійшла до вікна та глянула у вікно.

— Так, дуже гарно!

Вони дивилися у вікно, як раптом почули стукіт у двері.

— Зараз, відчину! — промовляла жінка йдучи до дверей.

Гуркіт в двері ставав ще сильнішим

— Привіт, Олено! — захеканно відказала сусідка

— Що сталося Ніно!

— Мені треба тобі щось дуже важливе сказати, але я навіть не знаю як. Мене так трясе від цієї новини.

— Що сталося?Давай Кажи!

— Мені дуже шкода тебе та Юлю.

— Чого тягнешь кажи!

— Твоя сестра... Олено...

— Що знею?

— Мені дуже шкода.

Раптово с голубих очех линули сльози.

— Ти розумієшь, що говоришь! — з гнівом промовила тітка.

— Ти повинна була знати, просто повинна... Неображайся прошу!

— Коли її не стало? — з хриплого голосу пролунали слова.

— Годину!

— Годину...

Тітка пійшла та сіла за стілець.

— Роди були довгими після годин очікування на народження дитини лікарі погодилися на кесареве її серце просто не витримало. Та ще хвороба її довго душила. А тут прямо все в одну мить.

— Хто народився чи взагалі народилось?

— Дівчинка!

— Дівчинка...

В мертвому погляді раптово з'аявилися іскри життя.

Тітчин погляд ще довго був не порушний, холодний та націлений в одну точку. Все тіло вмить стало паралізованим не подавалало ніяких ознак життя. Воно було налите болем та розпачем і великою не вірою в те, що відбувається. Її ніжні шовковисті вії застихгли вмить, але вони все одно залишалися прекрасними навіть без ознак життя. Поступово її блакитні очі наливалися гіркими
слізьми по утраті сестри. Сама її постать була непорушною. Раптом всі світлі закутки кімнати вмить перетворилися в сірі, похмурі без барв ніби ніколи і не було тут життя.  Здавалося на мить, що все зупинилося в очікуванні чогось.

Юля ніколи тітку такою не бачила, як тоді розщавленну вщент з великим відчаєм та болем, що заполонили все її тіло. Погляд вже не віяв теплотою його охопила велика безщадна журба та пустка. Обличчя поблидніло зникли навіть румяна на щоках. Біль бещадно душив її тіло наче удав, що обкручує свою жертву, а потім поступово удавлює її до повного паралізування до такого стану, поки та не зможе навіть поворохнутися.

Дівчинка ніколи й не думала,  що все може так швидко змінитися в одну лише мить, а сама ця мить назавжди залишиться в її пам'яті, як одна із жахливих.

Час зупинився не тільки в кімнаті, а й на дворі. Все, що жило раптово поринуло у велику тишу ніби так і треба. Не було шуму. На мить навіть неслухняний вітер зупинився приєднався до маршу мовчання. Тиша не помітно підкорила все і всіх. Небо з блакитного відтінку перетворилося в сіре заховане темними хмарами. Сонце загубилось в гущавині хмар, як у темному лісі. Потроху з неба крапали холодні краплі осіннього дощу.

— Що сталось Тітонько? — пролунав тихий сповнений надії дитячий голос.

Жінка піднялась та попрямувала до дівчинки, що стояла біля вікна. Вона сіла на причипки.

─ Щоб не сталося в твоєму житті, я завжди буду з тобою ти для мене одна з найдорожчих людей в моєму житті. Я так рада, що ти з'являлися в моєму житті, як ще один промінчик життя та тепла. Ти так схожа на свою маму особливо зараз такий же погляд глибокий, допитливий і румяна на щоках такі, і губи, — Промовляла вона тремтячими вустами між тим плачучи.

— Тітонько щось сталось? Щось з мамою? Скажіть прошу Вас!

— Я з тобою!

Вона притиснула міцно до себе дівчинку.

— Нам не буде сьогодні холодно бо ми є в один одного!

— Ти мене ніколи не покинешь?

— Не покину!

— Не кидайте!

Я буду з тобою стільки, стільки треба.

Вона ще раз сильно притиснула в своїх теплих обіймах ніби не хотіла відпускати.

— Ми впораємося з усім, що буде траплятися на нашому шляху, так сонце! — з її очей ще сильніше ринули сльози.

Небо ще сильніше насупилося, а в темно-сірих хмарах де-не-де почала виглядати блискавка. Невеликі крапельки дощу перетворилася в зливу, що постукувала по дахах, трубах та шибках будинків. Вітер гойдаючись по деревах поздривав з них останнє листя. Дощова вода заповнювала усі щілинни та ямки в грунті і дорогах. Коли вода заповнювала все до верху, то утворювались невеличкі брудно водянисті острівці, що з часом переходили в річку. Усе навколо вкрила не примушена темрява та тиша. Пустка заполонила все на своєму шляху і спів пташок та шелест.

Гнів та біль в тітчиних очах заполонив холод та байдужість. Не було тієї посмішки, що не покидала на протязі всього життя та скільки її памятала Юля.

— Тіточко скажіть, все що зараз з Вами це лише поганий день? — з похиплених дитячих вуст пролунали слова.

— Так, це тільки день! — пальцем пройшлася біля ока, щоб з нього витерти мокроту.

— Я знаю, щось сталося дуже серйозне, а Ви мені не кажете!

— Скажу обов'язково, але не зараз!

— Колись ти обов'язково все зрозуміє, але зараз ні!

— Спасибі, що осмілилася сказати новину, — проговорювала тітка проводячи поглядом по сусідці.

— Мені дуже, шкода тримайтеся. Якщо щось треба гукнешь!— закриваючи двері промовила сусідка та пішла до воріт.

— Мама з татом сьгодні приїдуть?

— Сьогодні їх точно не буде, а щось відомо про них в знаємо завтра.

— Ми сьогодні тільки у двох.

Вже вечоріє, а скоро треба спати лягати та вечеряти. Повечерявши лягли вони спати.

— Що сталося, Юлю? — спитала тітка  накриваючись ковдрою.

— Мені страшно, можна до тебе?

— Лягай!

Дівчинка хутко ринуло під ковру.

— Розкажи, якусь історію?

— Добре, слухай!

Не дослухавши історії до кінця Юля заснула, а тітка з відкритими очима та в своїх думках пролежала цілу ніч.