Любов - дивне почуття, що не дає покою людству та багато століть обговорюється в колах світових філософів. Хтось вважає, що вона, як і розвиток медицини, може врятувати людство. Інші навпаки, з піною у рота намагаються довести, що її не існує, і не варто сприймати гру гормонів, як сенс життя.

Для когось перше кохання може стати ковтком свіжого повітря та додати в буденне життя фарб, не бачених до цього. А людині, що пережила втрату, розлуку чи зраду - може стати найхворобливішою раною на серці. Але жодного дня у цьому світі не проходить без зародження та смерті кохання, без щирих посмішок та сліз горя, які, безумовно, лишають слід на кожному з колись зумівших покохати.

***

Проводячи поглядом один з безлічі листків, що ніби звільнився від власного циклу життя та безмовно падає на тротуар в парку, дівчина тяжко зітхнула та перевела погляд поодаль, на кіоск з кавою. Такі моменти, самотні, але не обтяжені обов'язками, здавались їй острівком спокою та безпеки у постійних буднях поспіху та погоні за чимось. Виудивши з кишені останню двадцятку, вона з деяким розчаруванням підмітила, що витратити її на каву було б безглуздо, і почала збирати робочі папери в сумку. Такий бажаний та найочікуваніший день у житті кожної працюючої людини вже добігав кінця, даруючи перехожим останні промені денного світла.

-Як шкода, що з кавою нині не вийшло... - буркнула вона собі під ніс та підібгала сумку під паху. Розміряні кроки каблуків по асфальту звучали як марш на честь завершення робочих буднів, але незавершена справа змусила дівчину повертатись в похмурий офіс. Змучений від постійних дзвінків, хлопець на рецепції навіть не підвів погляду, коли вона зупинилась перед стойкою та почала вигружати вміст сумки серед таких самих стосів паперу. - Джоне, сьогодні без спец.новин, тільки для щотижневого випуску, а ось тут примітка для редактора та мої записи, якби вона була в гарному гуморі їх прочитати. - хлопець, що здавалось спав останній раз у минулому столітті, підняв на неї очі, повні німого благання закінчити його тортури і дати бідолазі трохи спокою, і в'яло посміхнувся.

-Дякую, Рита, ти як завжди додала мені ще 15 хвилин пішої прогулянки по офісу... - він зробив помітку на липкому стікері та начепив його на верхній аркуш нового стосу. - А тепер дозволь мені коротати моє нікчемне існування і позбав нової роботи.

-Дякую, Джон, ти як завжди найліпший офіс-менеджер у світі! - подарував йому прощальний повітряний поцілунок, вона стрімголов вилетіла з будівлі і ледь не наскочила на новий, до цього відсутній на парковці автомобіль. - Який ідіот приїхав після закриття, ще й перегородив головний вхід?! - вирвалось у неї з вуст, поки скло пасажирських дверей повільно сповзало донизу.

-Це ти до мене? - трохи приспустив сонячні окуляри, так, ніби зараз був не захід сонця, а самий розпал палкого дня на березі океану, чоловік зміряв дівчину поглядом і його брова легко поповзла догори.

-До тебе, йолопе. Офіс вже зачинено, і якщо ти не маєш честі працювати у редакції, я радила б не витрачати час і одразу заводити своє корито. - ніби передчуваючи власну перевагу над новим знайомим, вона подарувала йому переможну посмішку. Але за секунду водійські двері відчинились і його фігура, точно скеля серед безкрайнього океану, нависла над нею, розділивши їх всього парою кроків.

-Я б не радив називати незнайомців йолопами... - дівчина підвела очі та зустрілась з його веселим поглядом. - Але якщо тобі буде легше від цієї інформації - я можу вільно, хоч посеред ночі, заходити сюди і, закинувши ноги на робочий стіл у власному кабінеті, дрочити, увімкнувши колонки на повну гучність. - від такої відвертості на її зухвалому обличчі з'явилась гримаса чи то обурення, чи то огиди, і вона зробила поспішний крок назад, упершись спиною в ручку вхідних дверей. - А ось чи маєш ти право говорити так з директором журналу? Це гарне питання, і думаю ми б з легкістю обговорили його в моєму кабінеті, як думаєш? - вмить оцінивши усі свої непристойні вчинки, вона вже молилась, аби звичайну студентку журфаку не видворили з роботи за гострого язика. Дівчина мовчки кивнула, понуривши погляд у власне відображення на його лакованих черевиках. - Ну що ти... Рита Па-тер-сон. Не варто вже ховати очей, усі твої думки були озвучені хвилиною раніше. А тепер ходім, Джон люб'язно приготує нам каву. - поспіхом затуливши бейдж на її піджаку, дівчина подумки проклинала своє бажання висловити думки вголос. Чоловік за лікоть м'яко відвів її в сторону та жестом запросив зайти. Хлопець за стойкою, що до цього виглядав чорніше грозової хмари, піднявши очі на нового гостя вмить став випромінювати радість та готовність затриматись понаднормово. - Джон, любий, приготуй нам 2 кави і залиш на тумбі біля кабінету. А після можеш бути сьогодні вільним. - почувши завітні слова про свободу, хлопець з посмішкою від вуха до вуха попрямував до кавомашини, залишивши гостей самих.

-Вибачте, я не мала казати того, про що не знаю, і обзивати вас... йолопом. - намагалась виправдатись Рита, заходячи у прибувший ліфт.

-Ну що ти, я майже не образився. Але компанія мені сьогодні не завадить, тому я тільки радий такому збігу обставин. Ти в нас хто? Редактор, чи журналіст? - чоловік зміряв її невелике тіло поглядом та ствердно кивнув. - Якщо звикла вибігати з дверей і не маєш форми компанії, у якій я бачу усіх членів офісу, можу припустити, що журналіст. - точно школярка у кабінеті директора вона лиш коротко кивнула, не піднімаючи погляду. - Тоді мені буде потрібен новий погляд на редакцію, і ти будеш напрочуд корисною сьогодні.

Двері ліфту з дзенькотом сповістили про прибуття на потрібний поверх та відкрились, ніби рятуючи Риту від ув'язнення з головним ще хоч на секунду. Увійшовши у кабінет з матовими вікнами услід за директором, дівчина вже подумки шукала нову роботу та обмірковувала, як мусить платити комуналку за наступний місяць.

-Слухай, ти можеш хоч трохи розслабитись та прибрати цей вираз обличчя? - вона сіла на запропонований стілець та підвела погляд. - Я не збираюсь звільняти журналіста за довгий язик, лише хочу переконатись у твоїх робочих здібностях та отримати потрібну для себе рецензію. Тому якщо ти переймалась саме за це - можеш нарешті заспокоїтись і перестати буравити поглядом підлогу. - точно почувши звістку про 100 балів на екзамені, дівчина все ж наважилась підняти погляд та зустрілась з його вивчаючими зеленими очима.

-Якщо взаправду не збираєтесь мене звільнити - могли бути трохи м'якшим і не говорити усі ці огидні... речі. - ніби згадавши, про що саме вона каже, його губи розтягнулись у задоволеній, майже єхидній посмішці. По стуку в двері вони зрозуміли, що кава готова, але шеф не виходив з кабінету, допоки не почує звук закриття дверей ліфту.

-Я принесу нам каву, а ти поки перечитай усі ці статті і дай свою чесну думку, можеш не підбирати слова. - на цьому він дав їй папку і вийшов з кабінету. Дівчина не знала, що саме буде читати, але з цікавістю розгорнула папери і пробіглась очима по заголовках. Це були не її матеріали, а отже, з редактором, що це написав, вона була не знайома. Слова були підібрані досить лаконічно, зміст одразу всмоктувався у свідомість, ніби суху губку поклали у відро з водою. Чоловік поставив перед нею каву та сів напроти, з цікавістю роздивляючись обличчя нової знайомої. Вона була дуже занурена у читання і навіть не помітила його появи. Через 10 хвилин папка з паперами захлопнулась і Рита підняла очі, зустрівши на собі задумливий погляд. - Є що сказати?

-І навіть дуже багато! Статті про політичні перевороти, що стались останнім часом, виглядають дуже професійно. Мова підібрана проста, а слова не викликають відрази, а навпаки, хочеться вірити усьому, що тут написано. Якщо уявити читача, який придбав би наш журнал, я можу з 100% впевненістю сказати, що його б вразила людяність та небайдужість, з якою редактор описує події. - Чоловік слухав уважно, підперши підборіддя рукою. - Але остання стаття виглядає досить похмуро, ніби людині, що її писала було зовсім не до сенсу цих слів, і вона просто коротко переказала події. Ніби власні турботи завадили професійно викласти матеріал... - вона зупинила свій потік, побачивши невідривний погляд начальника. Чоловік ніби не тільки оцінював її рецензію, а й її мислення стосовно написання статей, подій, що в них описувались. Він нарешті прибрав руку від обличчя і посміхнувся.

-Що ж, я вражений. - Рита навіть трохи відкрила рот від здивування, але швидко виправила це, піднісши до губ чашку з вже майже застившою кавою. - Ти не тільки оцінила роботу редактора, а ще й ніби опинилась в його шкурі, його думках і оцінила його емоції під час написання. Мені дійсно бракувало такої думки... - він також зробив ковток і над чимось замислився. - Якщо чесно, усі ці статті написав я. - після такої відвертості і довіри статей безпосередньо директора журналу у Рити перебився подих і на мить серце пропустило удар. За що юній студентці така честь та довіра? Але чоловік, здавалось, чекав саме такої неупередженої думки. Він жестом попросив папку назад і догортав до останньої сторінки. - Ось ця стаття була написана після розірвання заручин. Моя наречена, як виявилось, з дитинства була закохана у друга, а зі мною була тільки через гроші та мінімальний статус, який вона і отримала. А усі інші статті - у ейфорії перед та після пропозиції. Я вважав, що ця жінка - єдина, з якою я хотів би провести усе своє життя, але як ти вже помітила по останній статті - усі мої мрії враз зруйнувались, і цей світ здавався мені однією великою пасткою. - дівчина затамувала подих, ніби співчуваючи та проживаючи його біль разом з директором.

-Я співчуваю вашій втраті, але хочу запевнити, що не всі жінки такі, як ваша колишня. Інколи почуття приходять наперекір здоровому глузду і зробити з ними ти вже нічого не можеш... - після цих слів у кабінеті стало настільки тихо, що здавалось Рита навіть чула, як потріскує та нагрівається лампа на його столі.

Вони провели за бесідою не одну годину, і коли вже зовсім потемніло, чоловік все ж поглянув на годинник.

-Вибач, Рито, я затримав тебе занадто довго після робочого дня... - він підвівся, і дівчина зробила те ж саме.

-Містер Мор, я допоможу прибрати... - вона підхопила свою чашку та збиралась взяти його, але їх пальці зустрілись на перетині ручки. - Вибачте, будь ласка, я сьогодні те й діло порушую ваші кордони... - вона прибрала руку і чоловік ледь помітно посміхнувся.

-Після читання моїх статей та того, що ти знаєш подробиці мого життя, ми вже можемо офіційно вважатись друзями. Тому буду вдячний, якщо кликатимеш мене просто Лео. - дівчина також посміхнулась і протягнула вільну руку.

-Містер... Лео, давайте мені чашку і я вже, напевно, піду. Моя кішка засмутиться, якщо я не буду ночувати вдома...

Дівчина забрала кружки та попрямувала до кухні офісу, щоб їх помити. Лео Мор слідував за нею, ніби тінь, але для нього це було радше цікавістю, ніж чимось, що могло викликати питання. Він запропонував дівчині підвезти її додому, але вона лише вдячно посміхнулась та відмовилась. Зупинившись на порозі редакції, вони ще раз зустрілись поглядами.

-Що ж, був вдячний за відверту розмову. Якщо будуть якісь проблеми чи потрібна буде допомога - тепер ти знаєш, де мене знайти. - його щира посмішка викликала у дівчини таку ж реакцію.

-Дякую вам, що не звільнили, Лео, ця робота дуже багато для мене значить... - вони постояли так ще пару секунд, після чого чоловік відкрив двері.

-Добраніч, Рито.

-Добраніч, містер Мор. - з деяким смішком відповіла вона та зникла у темряві міста.