Андрійко лягає в ліжечко, кладе голову на подушку, бабуся вкриває його теплою ковдрою та пхає йому під бік стареньку м'яку іграшку — подарунок батьків.

— Бабуню, розповіси мені про маму і татка? — запитує хлопчик, дивлячись на жінку великими очима, в яких, здається, блищать сльози. 

— Звісно, — відповідає жінка, гладячи теплою рукою ніжну щічку хлопчика. Звичні казки про вигаданих героїв хоч і потішні, але йому вже не такі потрібні та не настільки цікаві, як раніше. Тому щовечора він просить розказати щось про батьків. 

Жінка сідає на край ліжка та починає говорити, обертаючись далеко в минуле. Смутно вона вже пам'ятає, як багато років тому Олена пішла в садочок, потім до школи, але уява яскравими фарбами домальовує деякі кадри життя на білих плямах пам'яті. А потім згадує, доця закінчує випускний клас та йде вчитися в найкращий університет міста, там же зустрічає Василя — кохання всього життя. А далі весілля, буденність, робота… Нічого особливого, але їй то все приємне. 

Андрійко опускає повіки, а Валентина Степанівна продовжує розповідати в жартівливому тоні. 

Кілька років її Олена все намагалася завагітніти, через що розпочався розлад в сім'ї. І лише коли їй виповнилося тридцять, народився Андрійко. Щастю не було меж. Жили в достатку та в злагоді. Мали багато планів, хотіли подорожувати.

А потім… Потім почалася війна. 

В перший же день Василь відправився захищати свою країну. Попри моління Олени та прохання батьків не приймати імпульсивних рішень, він зробив по-своєму, сказавши, що це заради їхнього сина, якому ще зростати та жити у вільній країні. 

Олена довго не знаходила собі місця. Молилася, дзвонила, питала, що там і як, чи тримається. Василь не хотів багато чого розповідати, посилався на те, що ніколи, та дружина чула звуки вибухів в телефоні й надто не розпитувала. 

Валентина Степанівна витирає жаркі сльози. Онук вже спить та не бачить, що вона тихенько плаче. Жінка встає і вимикає світло, йде на кухню, щоб вмитись холодною водою. 

Кохана Олена через кілька місяців сама відправилась на фронт медикинею. Набачилась всього: крові, ран, смертей. Спершу плакала в коротких розмовах, а потім голос став беземоційним, твердим, ніби їй стало все одно. Загартувалась. Скам'яніла.

Валентина Степанівна досі не розуміє, як могла дозволити єдиній дочці та зятю поїхати в те пекло. Все картає себе, що була такою м'якою, не наполягла на своєму, не перегородила їм шлях. Тепер постійно чекає дзвіночка, щоб почути, що живі та здорові. Щодня немов на голках, суцільні нерви. Новини страшно вмикати — таке показують, що могло лише приснитися в самому страшному сні.

Ще пів години жінка переглядає на телефоні світлини дочки та зятя, надіслані нещодавно. Любується: обом військова форма личить. А потім вимикає світло та навпомацки іде спати. 

Але сон не йде. Від думок от-от репне голова, тривога окутує та здавлює серце, ніби прагне його розчавити. Крутиться Валентина Степанівна з одного боку на інший, підбираючи зручну позу. І лише через деякий час засинає неспокійним сном. 

Темно в великому домі й тихо. Та хтось ходить обережно, як привид: без найменшого звуку. Прямує до кімнати Андрійка. Зупинившись зовсім близько, вдивляється крізь темряву в його обличчя, але бачить все. Заглядає в саму душу. 

Кошмар Андрійка, в якому його батьки ніколи не повертаються додому, більше не переслідує його. Хлопчик міцно притискає м'якенького рудого песика до грудей. 

Непроханий гість йде до Валентини Степанівни. Торкається її серця своєю теплою рукою, зшиває всі його рани, забирає біль і тривоги. Ледь помітна, блаженна посмішка з'являється на її обличчі. 

Непроханий гість розправляє крила й крізь стелю та дах будинку злітає в небо. Летить високо-високо, як птах, та змінює напрямок. Є місця, де його дар особливо потрібен. Де скалічені, пошматовані душі й тіла  відчайдушно чекають на зцілення.