Заснувши близько четвертої ранку я прокинулася о сьомій нуль шість від дзвінка Василя Васильовича. І вже за пів години прибула до головного офісу корпорації «Орбіс». Майже всі місця на стоянці зайняли поліційні авто, ніби сюди злетілися співробітники більшості відділків Києва, тож мені знадобилась дрібка часу, щоб знайти де припаркуватись.

На дворі стояло двадцяте квітня, але температура була не більше п’яти градусів. Останній тиждень був дощовим, якось навіть пролітав сніг, а сьогодні місто поглинув туман, який тільки починав згущуватися. Я вийшла з авто та відразу ж застібнула куртку під саму шию. Здавалось, холод одномоментно здатен проникати крізь одяг тонкими голками — я відчула як по спині побігли мурашки. Брр… Поглянула на нависле сіре полотно над головою, що тиснуло мов якийсь прес. Повз, не привітавшись та широко позіхаючи, пройшов сержант Онофрійчук. Я вирішила пожартувати, щоб він звернув на мене увагу:

— Ще якась пташка залетить, та вдавишся.

Він гигикнув та зупинився. Завжди усміхнений сержант виглядав геть похмуро, під очима пролягли темні кола. Мені здалось, що він так само як і я не виспався, або просто ще навіть не відпочивав. Одне із двох.

— Доброго, колего, — промовив він. — Хоча цей ранок важко назвати добрим.

Я погодилась із його твердженням.

— Я в шокові від того, що сталося, — зізнався він. — Та не тільки я. Теща вже сто разів телефонувала, питала, чи то правда.

— Тоді ми б тут не стояли. — Глянувши на наручний годинник, я подумала з жахом, що вже давно мала б бути на місці злочину. Капітан випише догану.

Оминувши декілька авто, ми — я і сержант — вийшли зі стоянки та швидким кроком направились довгою алеєю, обсадженою з обох сторін вистриженими декоративними деревами та кущами, до високої сучасної будівлі, яку прикрашала виготовлена зі скла назва. На сходах перед вхідними дверима чатувала озброєна варта. Я відчула якесь незрозуміле хвилювання, увійшовши в залу, де з'юрмилися репортери. В цей момент прессекретар поліції давав інтерв'ю, а біля нього тулилася молода дівчина у чорному вбранні, яка серветкою витирала сльози. Запитання лунали наперебій. Через гамір я не здатна була чітко розібрати слова, але більшість запитували про те, хто вбив Ніну Щербу. Який мотив. І чи є вже якийсь натяк на слід лиходія. Мене також це цікавило.

Перетнувши залу, ми з сержантом зупинились, чекаючи на ліфт. Терпіння було на межі того, щоб лопнути. Ліфт чомусь опускався занадто повільно. Я навіть встигла порахувати кількість вазонів, — чотири — що прикрашали приміщення, та помітила прочинені двері до архіву, які, з міркувань безпеки, мали б бути зачинені. З думок мене витяг голос сержанта:

— Агов, ліфт чекає.

— Так-так, — вирвалось у мене.

Розкішний офіс Ніни Щерби, директорки компанії, займав весь двадцять шостий найвищий поверх. Пройшовши трохи довгим коридором, устеленим дорогою доріжкою, я уявила, як небіжчиці приємно та спокійно було працювати тут, якомога далі від буденної метушні та клієнтів. Та й вид із вікон на місто грів душу.

Біля дверей кабінету Щерби невеликою купкою групувалися поліціянти. Я звернула увагу на капітана Василя Васильовича Швеця, який стояв уперши кулаки в боки. Він мав сумний вигляд, хоча на обличчі виразно читалась інша емоція — злість. Він спостерігав за тим, як кабінет Ніни вивчали експерти, тіло нещасної лежало біля столу у невеликій калюжі крові. Яскраво руде волосся впадало в очі. На столі знаходився ноутбук, пару тек із паперами, телефон. На дивані, що стояв біля невеликої бібліотеки, лежало пальто кремового відтінку та сумка.

Василь Васильович двома пальцями пригладив свої вуса.

— О сьомій нуль п'ять Ніна увійшла в кабінет, — почав говорити капітан. Мені здалося, що він це нагадує собі, а не звертається до мене, оскільки погляд його став порожнім, ніби капітан заглибився в себе.

— Одна? — запитала я.

— Очевидно, що ні, — відповів капітан. — Але потрібно переглянути записи з камер відеоспостереження з коридору. У кабінеті їх нема. Вона любила приватність.

Якщо убивця йшов із нею чи за нею, то Ніна могла б повідомити когось звичайним смс чи дзвінком. Але вона цього не зробила. І смартфон уже лежав на столі. Отже, убивця прийшов через кілька секунд чи хвилин після того, як жінка зняла верхній одяг. Вона мала намір сісти за стіл, але не встигла, розмірковувала я, попередньо окинувши прискіпливим поглядом приміщення, де сталася трагедія.

Я одягнула одноразові рукавички та бахіли, щоб увійти в кабінет Щерби. Експерти взагалі працювали у білих костюмах, бо це не «CSI: Місце злочину». В житті часто все інакше, чим у кіно. Не так романтично та естетично.

Я присіла біля тіла Щерби. Поглянула у нафарбоване обличчя шістдесятип'ятирічної жінки. Ніна дбала про себе, і тому мала молодший вигляд на свої роки. Я пригадала свою матір, яка не володіючи мільйонами доларів, мешкаючи у селі, тримала чимале господарство та город, не ходила щонеділі до косметолога і стиліста. В шістдесят у неї вже були зморшки як у шарпея, мігрень, болі у ногах та попереку.

— Один точний постріл у серце, — прокоментував експерт. — Ювелірна робота.

Я вже це помітила, адже на її білосніжній блузі розповзлася червона пляма в області грудної клітки. Згадалося попереднє розслідування, коли жінка застрелила свого чоловіка, бо той їй зрадив. Вона тричі вистрілила у серце, тому що її власне було розбито. Вона помстилася. Можливо і тут є якийсь схожий підтекст. Я підвелася, щоб оглянути робочий стіл. Ноутбук «спав», на смартфоні десятки пропущених дзвінків. В повідомленнях, на перший погляд, жодних погроз, лише ділові листування. Експерт запакував гаджети, щоб відправити їх на експертизу. Наступними я перевірила кишені пальта та сумочку, де знайшла губну помаду, записник та окуляри. Нічого цікавого.

У коридорі зчинився галас. Якась жінка кричала на всю горлянку, що щось вкрали. Як і інші, я завмерла на місці, намагаючись розібрати її голосіння. Поліціянти пообертали голови в її сторону. До капітана підбігла молода дівчина у стриманому костюмі. Напруживши мозок, я пригадала, що вже бачила цю мадам у вестибюлі, коли прессекретар поліції давав інтерв'ю репортерам.

— О Боже! О, Боже! О, Боже! — дзиготіла помічниця Щерби.

Капітан Швець потряс її за плечі, щоб вона трохи заспокоїлася. Помічниця ледь не плакала, фарфорове обличчя налилось фарбою, руки тремтіли.

— Він зник! — промовила дівчина. — Зник! Хтось його забрав! — Капітан наказав їй дихати глибоко. — Мало того, що пані Ніну вбили! То ще й пограбували! — помічниця сьорбнула носом. — Диск із її спогадами зник! Ви знаєте, що це означає для компанії?! Якщо хтось дізнається, що в нас ось так просто серед білого дня можна вкрасти диск, це кінець!..

Перед моїми очима вмить з'явилися прочинені двері, що вели до архіву. Я поглянула на сержанта Онофрійчука, який із роззявленим ротом витріщався на помічницю Ніни, яка вже плакала у свої долоні, та капітана, який не знав, як заспокоїти бідолашну. Внутрішній голос підказував, що диск міг забрати вбивця. І що він ще може бути у будівлі, якщо не встиг втекти.

Мною керували рефлекси, бо за секунду ноги вже несли мене по коридору. Мені конче потрібно було спіймати того виродка, що вбив Ніну, особливо при такій нагоді.

Коли я спустилася на перший поверх, зал так само був заповнений репортерами, які розділилися на групи. Голоси зливалися у єдиний нерозбірливий гул. Я направилася до архіву, де працівники втішали жінку, що безутішно плакала у чоловіче плече. Я достатньо довго жила на цьому світі, щоб упізнати доньку Ніни Світлану та її чоловіка Сергія Казмірука.

Піднявши голову, я глянула вгору, на гвинтове багатоповерхове сховище дисків зі спогадами. Я не знала точну кількість, але припустила, що їх тут сотні тисяч штук, а можливо і мільйони. І десь там було місце й диска Ніни. Отже, злочинець знав місцезнаходження скриньки Щерби, адже між першим і другим злочином різниця майже у тридцять хвилин з лишком, яких йому вистачило, щоб застрелити Ніну, спуститись в архів, і зрештою піти. Я поцікавилась у працівниць архіву, чи є ще хтось у приміщенні. Одна з них відповіла, що крім них більше нікого, бо архів сьогодні закритий для відвідин. Тоді запитала, коли вони сюди увійшли. Переглянувшись, вони повідомили, що побігли в архів, як тільки спрацювала сигналізація скриньки Ніни. Я набрала номер капітана, щоб викликати експерта, аби той зняв відбитки пальців на ще одному місці злочину.

Далі я не знала, що робити, адже надія на те, що злочинець ще у будівлі, невпинно згасала. Явно він не дурень, аби себе підставляти. Та все ж, було б дурістю не перевірити інше своє припущення: можливо, бандит спостерігає та насолоджується тим, що відбувається після вбивства. Я повернулася до залу, аби впевнитися, що там залишаються лише медійники та охоронці. Мій прискіпливий погляд ковзав від однієї людини до іншої. Більшою мірою мене не цікавили люди з камерами, чи кореспондентки із повислими бейджиками на шиї. Я шукала когось особливого. Підозрілого. Не такого як всі. Несподівано, запримітила людину у синій вітрівці та такого ж кольору бейсболці. Молодий чоловік пронизливо дивився прямо на мене, як у якомусь кіно, коли злочинець кидає виклик служителю закону. Ми ніби грали у хто кого передивиться. Я відчувала, що це той, хто нам потрібен. В голові пульсувала єдина думка: не дати йому втекти. Одним різким рухом, дістала пістолет. Викрикнула: «Поліція», — та вистрілила у стелю. Репортери попадали на підлогу, і лише чоловік у синій бейсболці стояв непорушно.

— Ані руш! — крикнула знову я. Та чоловік розвернувся й вийшов за двері, так спокійно, наче мій наказ не рухатися, нічого для нього не означав. Я стиснула руків'я пістолета, так що руки затремтіли. Злість вогнем обпекла нутро, й мені закортіло вистрілити у нього, але не наважилась. А якщо він не вбивця насправді? Це ж лише мої припущення. І раптом пораню когось із присутніх? Ці репортери часом як лайно, що приліпилось до взуття, — без особливих заходів не відмиєш, бо все одно смердітиме. Я кинулася до виходу.

Підозрюваний перетнув газон. Цього разу я вже не переживала, що постраждає хтось невинний, бо були тільки він, який чимдуж гнався до дороги, я, яка стрягла у траві, та припарковані обабіч дороги автомобілі, тому двічі вистрелила йому у спину, але марно. (Неподалік почувся звук розбитого скла та засигналило чиєсь авто.) Чоловік достатньо віддалився та швидко рухався між декоративними кущами. Як тут влучиш? Я прискорилася, але підозрюваний звернув за поворот, де і зник. Я повідомила про це капітана, й той розпорядився аби найближчі будинки перевірили патрульні.

На себе я злилась так, що не передати ніякими словами. Зволікання привело до того, що вбивця мав фору. В результаті, він втік, а я повернулася у будівлю корпорації, щоб забрати записи камер відеоспостереження. За годину, після попереднього огляду, тіло небіжчиці помістили у чорний мішок та відправили у морг на поталу патологоанатому. Експерти пішли о десятій ранку. А я сиділа в кабінеті Ніни, опустивши погляд у підлогу та підперши кулаками підборіддя, намагаючись прийняти те, що людини, яка змінила світ, більше з нами немає. Я відмотувала спогади до моменту, коли побачила, що двері архіву були відчинені. Уявляла, що б сталося, якби зайшла тоді в архів. А потім згадала обличчя підозрюваного, й мені здалося, десь його бачила. Це було дивне відчуття дежа вю.

— Двері були відчинені. Відчинені… — мовила я, побачивши в порозі капітана Швеця.

— Ти не могла достеменно знати…

— Він би вже сидів за ґратами.

— Ми це виправимо. — Капітан щось перебирав у кишені своєї куртки. Мені здалося, що то ключі від його авто чи телефон. Я вийшла з кабінету та зачинила за собою двері. Капітан доторкнувся до мого плеча. Певно в той момент я була сповнена драматизму і не намагалася приховати того, що відчуваю провину за свої дії.

— Світлану та Сергія допитали? — поцікавилася я.

— Вони гадки не мають хто той чоловік.

Після короткого обіду я до вечора сиділа у лабораторії, щоб раз за разом переглядати записи камер. А потім монтувати нарізки в один логічний відеоряд. Джип Ніни припаркувався на підземній стоянці о шостій п'ятдесят вісім. Жінка піднялась ліфтом на двадцять шостий поверх головного офісу, де і знаходилася її робоча зона. Одночасно в залі на першому поверсі неочікувано, ніби по клацанню пальців, з'являється чоловік у синій куртці. Охоронці, наскільки відомо, чатують у залі лише коли архів відкривають для відвідувачів, тобто ще було надто рано для караулу. Отже, незнайомець безперешкодно скористався ліфтом. До Ніни він наблизився вже з пістолетом у руці. Навіть рукавиці не одягнув, щоб не залишити відбитків! Провів у кабінеті майже дві хвилини, що досить довго. Значить, вони про щось розмовляли. Тільки про що? При цьому Ніна не намагалась подати сигнал тривоги. Хоча, виходячи з інших записів, особистий охоронець, що залишився на стоянці, та кількість чергових вже кинулись на поміч. Убивця повертався, втіливши свій злий умисел. Пішов він сходами, причаївся в коморі на поверсі, що нижче. І тоді таким же способом спускався в архів, який відімкнув ключами, що забрав у Ніни.

«От чого я не знайшла в її сумці, чи на столі», — подумала я. Ключів не було і у дверях архіву. Можливо він забрав їх з собою. Але для чого? Щоб повернутися? Щось в цій справі зовсім не клеїлося.

Аналіз відбитків пальців нічого не дав, тому решту вечора я намагалася вирізати з відео портрет вбивці, щоб можна було прогнати його по базі. Збігів не виявлено ні за першої спроби, ні за другої, ні за третьої. Глухий кут! Я глибоко вдихнула й вирішила не мучити себе більше, потрібно зробити перерву. Розвантажити мозок хоча б коротким сном. Тим паче за вікном уже згустилася темна ніч. Я відправилась у найближчий цілодобовий супермаркет, щоб купити продуктів додому, оскільки вдень не було часу. В маркеті з усіх моніторів новинарі повідомляли про трагічну загибель Ніни Щерби. Транслювали заходи зі вшанування пам'яті в декількох країнах Європи, навіть в США та Канаді, й заплакані обличчя її шанувальників, що сумували. Касирка теж розплакалася, коли я розрахувалась за товари.

— Сорок років! — нагадала касирка. — За сорок років вона змінила світ до невпізнання! Хто б міг подумати, що її справа така важлива!? Я теж зберегла спогади своєї мами та бабусі. Моя бабуся пережила голодомор. І кожен, хто подивиться її спогади сьогодні, завтра, або через десяток років, не буде сумніватися: був то геноцид чи ні.

— Це важливо, — погодилася я, бо щиро в це вірила.

За декілька хвилин я вже несла важкий пакет до автомобіля, роздумуючи над тим, що «Орбіс» існує вже понад сорок років. Все почалося, як зазвичай, з малого. Фундамент корпорації був закладений на початку вісімдесятих років, коли Ніна випустилася із Київського політехнічного інституту, але як і раніше допомагала професору Соболю. Мінеральна вода, яку на ходу пила, раптом побігла не в те горло, і я закашлялась на всю вулицю, бо на мить мою забиту дрібницями голову вразила несподівана думка. Вона просто не могла бути правдою, але здалося, що вбивця Ніни схожий на одну людину з минулого.

Я увійшла у квартиру близько опівночі. Ввімкнула світло. Занесла харчі на кухню й швиденько порозпихала їх по полицях холодильника. А потім сіла за комп'ютер, щоб скористатися Гуглом. Цікавість розпирала, сон наче вітром здуло. Знайшла ім'я наставника Щерби — професора Дмитра Тимофійовича Соболя. Прочитала статтю про нього у Вікіпедії, де йшлося про те, що через кілька місяців після того, як Ніна Щерба та професор провели перші вдалі досліди по запису людських спогадів за допомогою приладів, які самі ж винайшли, Соболь отримав травму хребта, був змушений пройти довгострокове лікування, а потім взагалі не з'являвся на публіці. Зараз його місцеперебування невідоме. Досвідчений слідчий міг би з упевненістю сказати, що щось у цій справі нарешті почало накльовуватися, але досі не має логічного пояснення.

Кілька годин я вивчала фотографії сорокатрирічного професора, який стоїть поруч з Ніною, яка сама на себе не схожа. А от молодий Соболь якраз дуже схожий на чоловіка, який і застрелив сьогодні Ніну. Я не вірила своїм очам. Як таке можливо?

Тієї ночі я так і не змогла заснути. А вдосвіта відправилася у відділок, щоб порівняти портрети Соболя. Збіг дев'яносто шість процентів. Це не вкладалося в голові. Можливо, то був син професора — копія свого батька. Коли капітан Швець прийшов на роботу, я негайно відзвітувала йому про свою знахідку.

— Все це дуже дивно, — прокоментував він.

— Погоджуюсь! — відповіла я, склавши руки на столі як першокласниця. Капітан осушив склянку води кількома ковтками та поставив її разом із кухлем назад в тумбочку. — Професору Соболю зараз повинно бути вісімдесят три роки, логічно, що його сину десь сорок, або в межах того.

— Гаразд, знайди якомога більше інформації про нього, про його дітей, де живе. Ми ж майже нічого не знаємо. А нам треба його допитати.

— Слухаюсь.

Вперше у своїй кар'єрі я не розуміла з чого починати чи вже продовжити пошуки. В Інтернеті крім скупої біографії про долю професора нічого неможливо знайти. Він зник, як камінь кинутий у воду. Що з ним? Де він? Я вирішила зіграти в пан або пропав. Соболь отримав травму хребта, отже він десь мав лікуватися. Я знайшла телефонний довідник медичних закладів Києва і почала їх обдзвонювати. І лише в одній лікарні знайшлися записи про здоров'я професора, тільки п'ятирічної давності. Мені повідомили: місце проживання на мед картці було зазначено село Глеваха. Не довго думаючи, я накинула на себе куртку та поїхала туди.

Спочатку звернулася у сільську раду. Селищний голова Володимир Володимирович підняв з архіву домову книгу, щоб вияснити в якому будинку та на якій вулиці проживає Соболь і його сім'я. Чесно кажучи, хоч це трохи наївно, я надіялась на чудо, що от мені дадуть адресу, і, поїхавши туди, я знайду там професора. Але здавалося, що ситуація з професором набагато складніша. Так і сталося, в домовій книзі не значилось таке ім'я. Зла та спустошена я повернулася у відділок. Звісно, я могла б поцікавитися у місцевих чи не знають вони когось, на прізвище Соболь, та у великих селах місцеві знають лише своїх сусідів через паркан.

Нових ідей не було. І я взялася за вивчення звіту техніків, які досліджували телефон та комп'ютер вбитої. Читала поштові та смс видруки, вивчала номера телефонів у контактах. Нічого підозрілого, бо Щерба отримувала щоденно чимало робочих дзвінків та повідомлень. В результаті в мене залишилась одна-єдина надія, ниточка, за яку варто посмикати власноруч. Я відправилась до доньки Щерби.

Світлана та Сергій Казмірук жили у Віті-Поштовій, в гарному двоповерховому будинку за високим парканом. Мені пощастило, бо я приїхала без попередження, а подружжя перебувало вдома. Світлана запропонувала чаю, але я відмовилася, бо було не до чаювання. Мені кортіло швидше озвучити декілька запитань.

— Ми розповіли поліції все, що знали, — промовила тремтячим голосом Світлана, хоча я засумнівалася, що вона в невимовному горі пролила тону сліз. Сльози залишають сліди болю на обличчі, а у Світлани шкіра, що сяє, немов вона щойно вийшла зі салону краси. Жінка, помітивши мій прискіпливий погляд, відразу змінила тон розмови: — У мами складний характер… був, але ворогів вона не мала.

Сергій обійняв за плечі дружину в знак підтримки.

— Ви можете підозрювати нас, але ми її не вбивали.

Я бачила вбивцю, то ж це явно не вони. Але вони могли бути замовниками, які успадкують солідний капітал.

— Все своє майно мама заповіла Антону, нашому з Сергієм сину. Антошка зараз проходить практику за кордоном. Повернеться на бабусин похорон, тоді зможете і його допитати.

Я кивнула ніби по інерції:

— Добре. А як щодо професора Соболя Дмитра Тимофійовича? — Світлана та Сергій переглянулись між собою, ніби мене не розуміли чи я розмовляла іноземною. — Пані Ніна працювала із ним у далекому вісімдесят третьому.

— Ми давно про нього нічого не чули, — відповів Сергій, — років напевно з десять. Можливо він вже помер. Хтозна.

— А його діти? — вела я далі розмову.

Від здивування Світлана зробила очі розміром по п'ять копійок.

— В нього не було дітей, — відповіла вона.

Я заклякла, втративши здатність дихати. Мене ніби стукнули по голові, чи вразила блискавка, мозок запрацював на максимум в пориві обробити інформацію.

— Справді? — перепитала я ще раз.

Світлана стенула плечима:

— Так. Мама розповідала, що його дружина померла молодою, а він так і не знайшов собі пари. А потім ще травма хребта…

— Зрозуміло… — протягнула я. — А ви випадково не знаєте, де він мешкав останнім часом?

— Ні, — мовила Світлана.

Чергова обірвана ниточка, подумала я, сідаючи в авто. Але про всяк випадок зателефонувала сержанту Онофрійчуку, давши розпорядження, аби той перевірив Світлану та Сергія. Відчуття підказували, що ця лінія не приведе до вбивці, але її все одно треба відпрацювати.

Ця справа вже почала мене нервувати. Вона настільки ж проста, як і складна. Відомо, хто вбивця, але невідомо де він. А ще доречно звернути увагу на професора Соболя, який, на мою суб'єктивну думку, важлива фігура у цій справі. От тільки де може перебувати самотній чоловік, що втратив здатність рухатися та забезпечувати свої потреби. Найняв доглядальницю? Чи потрапив у заклад спеціального призначення, де б його доглядали компетентні люди? Я окреслила два важливих напрямки роботи та спершу зателефонувала у соціальну службу села Глеваха, щоб уточнити деяку інформацію.

Київські затори — то страшне. Майже годину я простояла непорушно через аварію на виїзді з міста, яке потроху занурювалося у сутінки. Коли добралась до Глевахи, вже стемніло. Шукала потрібний будинок хвилин п'ятнадцять, бо на облущених воротах будинку Соболя не висіло номерної таблички і я його двічі оминула. Затрималась перед хвірткою, борючись із хвилюванням. Мене мучив образ чоловіка, який сильно схожий на молодого професора. Хто ж він насправді? Це питання так крутилося на думці, наче спінер, не тонучи у вирі інших думок. Діставши пістолет, прочинила хвіртку та ступила на асфальтовану доріжку, що вела до низенької, побудованої на старий манір, хати.

Несподівано загавкав сусідський пес. Забувши як дихати, я заклякла на місці. Серце застукотіло об ребра. У вікнах хати темніло, в сараї, що тулився до неї, — теж. Я засумнівалася на мить, чи живе хтось в цьому необжитому обійсті. Чим далі крокувала, тим більше глушили сумніви. Що, якщо я помилилась? Знову марно згаяла час. І тут у вікні блимнуло світло. Загорілося та згасло. Один раз. «Що це було?», — не могла второпати, що то за знак такий. Я кинулась бігти до веранди. І аж раптом відчула сильний біль у голові — а наступної миті вже лежала на сирій землі. Все сталося настільки раптово та швидко, що я практично нічого не зрозуміла. Хтось мене вдарив, а я навіть не помітила, коли той хтось підібрався та звідкіля він прийшов. Я торкнулася голови, щоб перевірити чи не тече кров з місця, куди вдарили. Та на пальцях начебто не залишилося нічого мокрого. У вухах шуміло море. А ще я випустила пістолет у суху торішню, хоч і низькорослу, траву, і тепер, щоб налапати його, потрібен час. Сівши, озирнулась навкруги, шукаючи небезпечну постать у темряві. Куди він подівся? Та почула лише скрип дерев'яних сходів на веранді та грюк вхідних дверей будинку. Отже, він там, всередині.

Обмацавши траву навколо, я все-таки знайшла свою зброю, й попленталась до хати. Перед очима все пливло, але я не хотіла й не могла зупинитися, коли розгадка так близько. Нарешті я знайду вбивцю, схоплю його за шкірку, як паршивого кота, та подивлюсь у його безсоромні, наповнені темрявою, вічі, а потім заарештую. Він проведе решту життя там, де йому і місце, не бачачи ні сонця, ні світу божого.

Я увійшла в будинок, в якому пахло ліками та старим одягом, що років так десять пролежав у сирості. Гадки не маючи, куди йти, раптом згадала, що у бардачку лежить старий ліхтарик, який поклала туди ще бозна-коли. Він би зараз став у пригоді. Я спробувала віднайти вимикач і ввімкнула світло в коридорі.

На підлозі лежав старенький потертий лінолеум, при вході у кутку стояла вішалка, на якій висіла одна чоловіча куртка та жилет на овчині, внизу стояли потерті черевики, яких спереду перетнули глибокі вм'ятини від тривалого носіння. Біля вішалки — залишені дідівські повстяні бурки.

Щось загуркотіло в домі, звук лунав із кімнати праворуч. Я увійшла туди. Всередині було майже порожньо. Висіли якісь старі штори, стояв дерев'яний стіл біля вікна та три стільці тулилися до нього. На стінах — пейзажі. Я побачила квадратний отвір у підлозі. Внизу щось чинилося, хтось ходив. Але спуститися в підвал не було можливості, бо міні підіймач був опущений. Тож я просто стрибнула вниз.

На тринозі стояв якийсь апарат, схожий на старовинну фотокамеру. Попід стінами — якісь прилади, про функції яких я не мала жодного уявлення. Але побачила комп'ютер, до якого по підлозі зміївся дріт. Біля комп'ютера спиною до мене стояв чоловік.

— Поліція! — видала я, але мій голос звучав не надто впевнено. — Руки вгору.

Я тримала незнайомця на мушці. Та він ніби на це не зважав, продовжуючи клацати на клавіатурі.

— Я сказала руки вгору! — повторила. Чоловік знову проігнорував. Але через кілька секунд все ж зробив те, що вимагалося. — Гаразд. А тепер відійдіть та поверніться.

Він зупинився посеред кімнати та почав повільно розвертатися. Я не зводила з нього очей, навіть боялася моргнути, щоб він знову не напав, підібравшись ближче, — тепер буде мені наука, адже небезпека всюди.

— Хто ви? — запитала я.

Він мовчав, ніби набрав у рота води, але коли його довгувате, з орлиним носом, обличчя можна було повністю роздивитися, я зрозуміла хто він.

Чоловік усміхнувся:

— А ви як думаєте?

Це була молода версія професора Соболя. Я мовчала, намагаючись пояснити собі, що відбувається.

— Вам краще пояснити самому.

Та чоловік просто дивився на мене, сардонічно посміхаючись. Я відчувала насмішку над собою. Зі мною ніби гралися у якусь незрозумілу, хитромудру гру, де я блудила. І все ж, для себе я вирішила, що якщо у старого професора не було дітей, то це міг би бути він із минулого. Тільки як йому це вдалося?

Прилад на тринозі загудів. Мимоволі поглянула на нього, а потім почула кроки Соболя.

Чоловік однією рукою припер мене стіни, перетиснувши шию, а іншою — намагався відібрати зброю. Прилад знову нагадав про себе. В кімнаті стало більше світла. Я спробувала викрутити свою руку так, щоб дуло пістолета можна було направити на супротивника. Але Соболь виявився сильнішим, тому поборов мої спроби виконати свій план. І я вирішила діяти інакше. Вдарила молодого професора в пах, а коли він послабив хватку, зробила це ще раз. Він відступив на крок. І я вдарила його в живіт, а потім в лице. Професор нарешті відпустив мене. Він знову опинився на мушці. Чесне слово, я готова була його застрелити, але щось не дозволяло натиснути на спусковий гачок.

Професор витирав рукавом кров, що текла з носа.

— Ви заарештовані, — сказала я, — за вбивство Ніни Щерби.

Професор засміявся так, ніби почув найсмішніший жарт у світі.

— Вона отримала те, що заслужила! — кинув роздратовано чоловік.

Якийсь прилад клацнув, здійнявся холодний потік повітря. У світлі, що лилося в центр кімнати, щось відбувалося. Я не мала достатньо знань, щоб пояснити, чи світлова завіса може ставати непроглядною. Але крізь неї я вже не бачила протилежну стіну. Соболь розвернувся та кинувся у самісінький центр підвалу. Я крикнула, щоб він зупинився. Та він не послухав, тож я вистрілила йому у спину. Чоловік здригнувся і впав, трохи заглибившись у світло. А за мить його тіло розчинилося. Повністю. І, здавалося, безповоротно.

Це було фіаско. Я втратила підозрюваного. Назавжди. І що писати у звіті? Чи хтось мені повірить?

Я висмикнула дроти з приладу на тринозі, доклавши всю силу, щоб те світло ще не розчинило й мене. Нарешті в підвалі стало похмуро. І я змогла оглянути високотехнологічне начиння. На столі лежав прозорий кейс, а в ньому — скляний диск. А біля нього — ключі. Я зраділа, бо то, певно, були ключі Ніни, й диск теж міг належати їй.

Забравши кейс, я піднялася назад у кімнату, та пішла шукати старого професора. Він мав бути десь у домі — я підозрювала, що це він подав знак, аби молодий професор напав на мене на дворі. За кілька секунд я знайшла спальню, де професор сидів в інвалідному кріслі, вкритий ковдрою. На колінах безсило покоїлися старечі руки. Він втомлено дивився у вікно, а потім перевів важкий погляд на мене. Я сіла на стілець, що стояв біля столу, щоб почути пояснення професора.

— Ніна вкрала роботу усього мого життя, а я вкоротив їй віку. Хоч і запізно, — зізнався Соболь. Він говорив повільно, ніби згадував потрібні слова. — Можете мене заарештувати.

— Яку роботу? — поінтересувалася я, хоча здогадувалася, що мова йде про «Орбіс».

— Банк для зберігання спогадів. Диск, який ви тримаєте, — моя ідея.

Я притиснула кейс до себе, ніби це був якийсь коштовний скарб, який боялася втратити.

— Як це сталося?

— Коли померла моя дружина, я дуже жалів, що вона відійшла у вічність, і мені залишилися лише спогади про неї. Я б хотів їх зберегти саме у вигляді спогадів, картинок, а не якихось записів у щоденнику. В мене була ідея, втілити яку я не міг сам. Мені потрібно було обладнання з-за кордону. Батьки Ніни мали впливовість і можливість доставити те, що я потребував. І от я взяв Ніну у помічниці… Маю зізнатися, вона була розумною. Надто розумною, щоб пошити мене в дурні.

— Що між вами відбулося? — продовжила розмову я.

— Нічого особливого. У вісімдесят третьому році я мав лише креслення та нашвидкуруч зібраний перший прилад для забору спогадів у людини. Тобто це все ще було в якійсь відносній теорії. Але я знав, що воно має запрацювати у більшому масштабі. Та на жаль, травма хребта зруйнувала всі мої плани вийти за межі лабораторії. Всі ресурси я направив на лікування, яке, як ви бачите, практично нічого не дало. Я шукав найкращих лікарів, які лише витягли з мене всі гроші. Та й на тому все. Я втратив роботу, час та можливість. Ніна все зробила без мене.

— Вона створила «Орбіс»? Але ж це тільки на благо. І ви теж до цього доклалися.

— Тоді ще він так не називався. В моїй уяві це мав бути музей для зберігання спогадів найкращих представників нашої нації, а вона все перетворила у популярний бізнес. Я хотів, щоб у нашому музеї зберігалися спогади письменників, політиків, культурних діячів. А вона дозволила всім зберігати свої спогади, — всім без розбору! — бо хотіла тільки наживи. Для неї лиш гроші були важливі. В результаті вона жила у розкоші, а я гнив у своєму кріслі на пенсію по інвалідності!

Я уявила становище професора, коли той вже не міг заробляти. В ті часи мої батьки теж не розкошували. Мені стало його шкода.

— Коли я залишився сам один, — продовжив професор розповідь, — я мріяв помститися. Спочатку я спостерігав за Ніниним успіхом, за її підйомом на вершину слави, а потім відчув, що маю позбавити її цього всього. Мене навіть не лякало, скільки часу я витрачу на помсту, мене більше лякало, що я не помщусь за моє вкрадене життя.

— Що ви зробили?

— Вигадав, як спростити своє існування. Для мене було важливо, щоб ніхто не дізнався про мої плани. Ніяких доглядальниць, які б пхнули свого носа, куди не слід. Ніякої публічності, щоб мене ні в чому не запідозрили. Для всіх я мав зникнути. Разом з тим, мав повернути себе з минулого, щоб я допоміг собі. І мене не лякало, що таким чином я отримав цю травму.

— Справді? — запитала я. Слова Соболя мене неабияк здивували.

— Так, — погодився професор. — Саме ви мене покалічили, вистріливши пів години тому мені у спину.

— Вас це не зупинило? Ви знали про це, і зробили те, що зробили?

— Можете вважати мене егоїстом, але я зробив те, що мусив, — сказав професор. — Я створив машину часу, щоб повернути себе із минулого, щоб я молодий міг себе доглядати. Хоч у мене пішло на це чимало часу і ресурсів.

— Ви той, що молодий, могли б попередити все, що з вами сталося, — припустила я. — Ви могли б розповісти собі молодому про Ніну і ніколи б її не обрати.

Професор важко зітхнув. Схоже, йому не сподобалися мої слова.

— Тоді, я б не отримав обладнання для свого проєкту. Ніна була зручною, я маю це визнати. Я перегравав цю ситуацію ще раз і ще раз. Ви, правда, гадки не маєте, на що спроможна моя машина часу.

— Не маю.

— Вона здатна переносити будь-кого у різні альтернативні реальності. І розмірковуючи над тим, що б було, якби Ніна не створила «Орбіс», молодий я відправився в інший вимір, та побачив, що світ поглинув морок. Хаос. Нашу історію стерли наші вороги, як вода стирає малюнок на піщаному березі. Мені не хотілося, щоб це сталося. Й не хотілося, щоб люди втратили спогади та віру. Я подарував цьому світу машину для забору спогадів, й світ дійсно змінився. Люди отримали можливість зберігати сакральне на довгі-довгі роки. Хіба це не чудово? А насправді цього могло не бути! Ви зберігаєте чиїсь спогади в «Орбісі»?

Не відразу, але я кивнула. У мене була своя скринька в архіві «Орбіса». І там зберігалося найцінніше для мене.

— Батька чи матері? — запитав професор. — Сестри чи брата?

— Спогади моєї дочки, — відповіла я несміливо. Смерть Руслани, моєї крихітки, завжди важко згадувати. Це найбільша втрата, яку я пережила у своєму житті, і яка назавжди розбила мене на маленькі частинки.

— Чудово, що ви можете і зараз спостерігати за її життям. Хоч таким коротким.

У мене всередині все переверталося. Хотілося завити від болю.

— І я за це невимовно вдячна. — Я трималася з останніх сил, хотілося розплакатися. Глибоко вдихнула, щоб зупинити сльози. Так робила щоразу, і щоразу це допомагало.

— Хоч ви вдячні Ніні, переважно. Але ваші слова все одно мене потішили. Тож я не міг все зруйнувати. Я свідомо дозволив Ніні вкрасти у мене все, щоб потім її щиро ненавидіти та бажати їй смерті. І в результаті витратити сорок років на помсту.

— На які кошти ви побудували машину часу? — Це ж не дешево коштує.

Професор лукаво посміхнувся.

— Я шантажував Ніну, і вона платила мені деякі кошти за мовчання. Як я вже казав, моєї пенсії вистачає хіба що на ліки та шматок хліба.

Дивно, що наші техніки не знайшли листування між Ніною та Дмитром Тимофійовичем. Напевно, вона з якоїсь причини їх знищувала. Окрім всього іншого мене цікавила ще одна деталь.

— Як ви потрапили в «Орбіс» в день вбивства?

— Я із минулого стежив за Ніною. Вивчив її звички. Вранці перенісся завдяки машині часу в «Орбіс», встановивши потрібні координати та час. А далі лише треба було вирахувати момент, коли Ніна залишиться сама. Інші жертви не потрібні. Я пам'ятаю її вираз обличчя, коли вона мене побачила. Мене молодого. Вона не очікувала. Але її реакція свідчила, що вона передбачала такі події. Вона сказала мені, що ні про що не шкодує. Такі були її останні слова. Я їй повірив. Мушу визнати, вона зробила багато для всіх нас. Але це і моя заслуга. Кожен платить тією монетою, яку викарбував.

Чомусь слухаючи професора, я його не засуджувала. Соболь хотів справедливості, хоч і вибрав неправильний метод її досягти. За це він і поніс покарання: сорок років тління у власній ненависті, гордині та самотності. Життя у вирі власних токсичних думок та жалю до себе. Але я звісно мала доповісти про все, що почула та побачила, з чим та ким зіштовхнулася.

— Для чого ви викрали диск Ніни? — запитала я у Соболя.

— Щоб подивитися її спогади. На жаль, мене в них немає, — скорботно промовив професор. — Вона видалила мене із них, щоб суспільство не дізналося про її вчинок. Втім, я це виправив. Я записав туди свої. І ви можете сховати диск, сказавши, що ви його не знайшли. А можете повернути на місце, щоб одного дня його хтось переглянув і побачив, хто створив першу машину для «Орбіса». Якщо оберете другий варіант, ви зробите мені велику послугу.

Та я не йшла на повідку у професора. Я зробила так, як це вимагав устав. Подзвонила капітану з доповіддю. А за годину дім Соболя наводнили поліцейські та експерти. Вони забрали обладнання в лабораторію. А професора — під суд, який мав обрати запобіжний захід. Бажання стежити за долею вбивці не мала. Очевидно, що він все ж отримає вирок за свої дії. Та чи відправлять його до в'язниці? Професору потрібен спеціальний догляд.

Я лише сумнівалася, чи віддавати диск Щерби. Ніну я поважала, і думати, що після всього пам'ять про неї буде заплямована вчинками її молодості, було надто безсовісно та нестерпно. Я пригадала день, коли прийшла до Ніни з проханням зробити знижку. Грошей після тривалого лікування доньки вже не було, Андрій, мій чоловік, взагалі нас покинув, не витримавши тиску проблем, але мені хотілося, щоб спогади доньки залишилися зі мною. Одного дня я запишу і свої, які доповнять спогади Русі. І тим самим створю повноцінну картину нашого маленького щасливого Всесвіту.

Ніна радо мене прийняла. Вислухала. І сказала, що мені не доведеться платити. Я як дурепа безутішно розплакалась прямо в неї у кабінеті, краплі сліз падали на її дорогий відполірований стіл. Я готова була впасти в ноги Ніни та цілувати їх. Вона була моїм янголом спасіння, ліками проти душевного болю, ковдрою у морозну ніч. Вона обійняла мене і сказала, що все буде добре. Я їй повірила, хоча знала, що згодом з кожним днем ставатиме все нестерпніше.

Капітан Швець відпустив мене додому, щоб я відпочила від усього, що сталося того дня. Кейс з диском я забрала, він лежав на пасажирському сидінні мого авто, коли я вирішувала, що з ним робити. Мене мучила думка про Соболя, який так і залишився ноунеймом в сутінках історії. Чи справедливо це? Адже створенню «Орбісу» потрібно завдячувати і йому.

Я зателефонувала Світлані та Сергію, щоб домовитися про зустріч. Вони чекали в головному офісі, де я передала їм диск Ніни. Я змовчала про те, що Соболь записав туди й свої спогади. Помічниця Ніни за наказом Світлани повернула його на місце. Можливо, хтось колись перегляне записи на ньому, але не сьогодні.

Після прощання зі Світланою та Сергієм, я затрималась в архіві на кілька хвилин. Вирішила скористатися можливістю, щоб знову переглянути спогади Русі. Вона була такою маленькою, такою безсилою, коли я привезла її в «Орбіс». Коли поклала її маленьке тіло на канапку в лабораторії, щоб до неї під'єднали різні дроти та витягти з нетрів свідомості все, що вона пережила та побачила за свої п'ять коротких років. Я не відпускала її руку, бо мені здалося тоді, що Руся відчувала якийсь особливий біль, крім того, що давно вразив кожну її клітину. Водночас я злилася за свій егоїзм, що ще змушувала її страждати, коли вона й без того сильно страждала. Але за кілька годин все було готово. Диск записали. А на наступний день Руся померла.

Сльози потекли по моєму обличчю, коли я почула сміх донечки. Та тішилася, побачивши свою нову іграшку. Велику зубату акулу, на яку можна було сідати верхи, наче на коня. Мені теж вона подобалась, але Руся полюбила її з першого погляду. Насправді я викинула її торік, щоб та не ятрила рани на серці. Акула нагадувала про минуле, яке вже неможливо повернути. Не зважаючи на біль, що наче лещатами стиснув моє тіло, я продовжила переглядати спогади донечки.

Здавалося, що можуть пам'ятати маленькі діти? Що я запам'ятала з дитинства? Майже нічого. Але десь в пам'яті є маленький архів, де все — забуте і ні — зберігається. Як добре, що є хтось, хто все те може дістати, щоб можна було все те переглянути в будь-який момент часу.