Вечір п'ятниці. Прибережні бари забиті битком відвідувачами. Єдиний робочий вуличний ліхтар висвітлював хитні силуети біля неонової вивіски, де було написано просто, і без зайвих подробиць: "Бар".

Мервін подивився на годинник: 23:25. Він сперся на дерев'яну барну стійку, щоб не впасти зі стільця на високих ніжках, і підпер голову, щоб та теж не звалилася. У такому положенні він спробував озирнутися на всі боки. За кілька метрів від нього сидів чоловік, одягнений як ковбой. Він щось дивився у своєму телефоні й чухав густі сиві вуса. За столиком біля вікна сиділи, судячи з вигляду, туристи. Усі основні "гравці" або стояли біля бару і хиталися в надії протверезіти, або вже робили спроби дістатися додому.

Алкоголь спочатку повністю підпорядкував своїй владі хаосу все тіло Мервіна. Невдовзі, коли він хотів згадати, які в нього плани на завтра, усвідомив, що новому порядку підкорилися ще й думки.

Наболілі теми кружляли в голові. І коли огрядний бармен у квітчастій гавайській сорочці підійшов надто близько, Мервін не стримався й заговорив:

-Ти хоч раз бачив ідеальну людину? Настільки ідеальну, щоб ти сказав: "Так! Ця людина справді зможе керувати людьми на благо." Усі тільки думають кого б обрати між тим і цим, як краватка. Ти часто голосуєш?

-Уже років двадцять як. - відповів засмаглий чоловік, який протирав келих. Мервін уважно подивився на чоловіка: "Краще б ти краватки купував..."

-Досі не було людини без косяка. Виступає з трибуни косячний, а на нього дивляться з відкритими ротами сто мільйонів косячних. І як ми живемо в підсумку? Правильно! З косяками всюди.

-Не надто важка тема для розмови, юначе? - відрізав бармен з єхидною посмішкою. Він скоса подивився на хлопця і розвернувся в бік великої скляної шафи з незліченною кількістю пляшок з барвистими етикетками. Кожна полиця була освітлена невеликими лампами. Однак після чергової пінти пива Мервіну ця шафа здавалася яскравішою за сонце. Він сильно зімкнув повіки. Напад головного болю хвилями прокотився від очей до потилиці. Після масажування перенісся голова не так мучила, а шафа сяяла не так сильно. Перед його поглядом була широка згорблена спина бармена в яскраво-блакитній літній сорочці, на якій повторювалися сотні зображень якогось птаха. Білий голуб, що тримає гілку в дзьобі. Мервін ніяк не міг згадати, де він раніше це бачив. Незадоволений відповіддю він продовжив:

-Ні, тобто так, тобто, хіба в цьому немає сенсу? Людина занадто примітивна, щоб правити над іншою людиною, не кажучи вже про групу людей.

-Меня тільки цікавить те, чи буде моя сім'я ї їсти сьогодні і завтра. З цим проблем не було поки що. Влада мені не заважає, як і тобі. Адже ти не працюєш толком, а грошей на випивку предостатньо. Ми то з тобою знаємо, як тут можна заробити. Хоч як запитай, тут кожен другий бухгалтер, інженер або... бармен. - він усміхнувся, так що Мервін побачив віддзеркалення свого обличчя в блискучому золотом зубі чоловіка. - Як би там не було, президента я бачу тільки по телевізору. І все що він говорить відбувається в телевізорі теж. Не парся!

-А як же країни третього світу?

Бармен розсміявся:

-Ти як дитина. Скажи скільки людей з таким героїчним тоном говорили про бідняків, які теж люди, всі ці расові дискримінації тощо. Ти ж просто повітря хитаєш, хочеш рівності: пограбуй багатих - віддай бідним. Уперед, і з піснею.

Мервін і не знав, що сказати. Він відчував, що має рацію, але і його співрозмовник говорив правильні речі. Однак його судження були схожі на казку, а бармен говорив так, як воно є насправді.

"Це всього лише розмови... Скільки таких було діалогів, як цей? Скільки людей, надувшись пивом, говорили про те, як домогтися миру і рівності. Після того, як алкоголь вивітрюється з голови, вмикається інстинкт виживання, і людина продовжує ходити по головах, щоб не загубитися в цьому величезному світі. Світ не зміниться, люди тільки гірше стануть, деградуватимуть доти, доки не зможуть піднести ложку до рота."

Бармен узяв пляшку, яка стояла поруч із хлопцем, і сказав:

-Все, з тебе вистачить. Ще додому треба дійти, - і додав:

-І не забивай зайвим голову. Ти молодий, живи поки дають. Доживеш до моїх днів, спасибі скажеш...

Мервін відчув, що тіло і розум знову поверталися під його контроль. Він упевнено дістав гаманець і поклав зелену, трохи зім'яту купюру на стійку.

-До зустрічі, Гойо.

-До зустрічі, Мервіне.

Мервін ішов довгою вулицею, де горів лише один ліхтар. Його трохи розгойдувало. він підніс скручений папір до губ, зупинився, і дістав сірники. Його будинок був наприкінці вулиці, маленький одноповерховий будиночок із дахом, що протікає, і стінами, зробленими, Бог знає з чого.

Завтра йому рано йти на роботу. Він був кур'єром, доставляв наркоту у великих обсягах, колись зброю і ще багато різних незаконних предметів. Його роботу добре оплачували, бо він добре знався на тому, що продає, і міг домовиться на найкращих умовах. Швидко він зрозумів зворотний бік подібної професії. Одного разу хлопець потрапив у справжню перестрілку. І він побачив достатньо, щоб потім рік лікувати безсоння. Після цього Мервін почав курити. Йому тоді було всього 22. Багато разів він прокидався в холодному поту через спогади про той день. Однак вийти з кримінального бізнесу він не хотів, та й навряд чи це було можливим. Тоді він і задумався про те, скільки несправедливості відбувається, про яку навіть ніхто й не здогадується. Але мало того, він сам був одним із джерел цієї несправедливості. Тому він заглушав муки совісті алкоголем, тютюном і порожніми бесідами під пиво.

А загалом, Мервін більше не бачив причин існувати далі.

Хлопець абияк відчинив двері й ліг на диван.

"Не хочу вмирати... Хочу полетіти далеко і не повернутися... До зірок"